Дніпрова Чайка і народна творчість
І. Немченко
Українська письменниця демократичного напрямку Людмила Олексіївна Березіна-Василевська, або Дніпрова Чайка (1861-1927) часто зверталась у своїй творчості до фольклору як невичерпного джерела народного досвіду, людської мудрості та краси. Саме народній творчості значною мірою завдячує вона формуванням свого образного мислення, плідністю пошуків у галузі поетичної техніки.
Фольклор був незмінним супутником Дніпрової Чайки протягом усього її життя. Письменниця стала активним збирачем і записувачем давніх легенд, переказів, пісень, приказок, загадок, замовлень, що побутували в Таврії (Причорномор’я), на Київщині та Запоріжжі; з її голосу записували пісні М. Лисенко та А. Конощенко (Грабенко). Навіть обтяжена важкою хворобою, перебуваючи напередодні Першої світової війни (влітку 1914 року) на Кавказі (Батум, Тифліс, Владикавказ), Л. Василевська за кожної нагоди занотувала свіжі фольклорні матеріали і врешті повернулася звідти на Україну «повна надій, з повними зшитками». Зауважимо, що Дніпрова Чайка ніколи не приховувала свого захоплення фольклором, особливо чарівливою українською народною піснею. Свідчення про це збереглися в її записній книжці. Народна пісня вабила письменницю своєю духовною силою і красою, і не дивно, що такий погляд на мистецтво рідного краю притаманний і багатьом її героям, наприклад, з оповідань «Тень несозданных созданий» і «На Солоному», які з побожністю ставляться як до фольклорних зразків («Глибокий колодязю, золоті ключі»), так і до пісень літературного походження, що давно стали народними («Заповіт», «Садок вишневий коло хати» та ін.).
Дніпрова Чайка була особисто знайома з визначними вітчизняними фольклористами П. Житецьким, Д. Яворницьким, В. Антоновичем, Б. Грінченком, О. Русовим, В. Кравченком, А. Кримським, в шанобі схилялася вона перед подвижницькою етнографічною працею П. Куліша, I. Сахарова, М. Драгоманова, П. Чубинського, В. Гнатюка, М. Комарова. Так, ознайомившись, наприклад, із фольклорними перлинами, вміщеними в двотомному збірнику В. Антоновича й М. Драгоманова «Історичні пісні малоруського народу» (1874-1875), письменниця зізналась, що «Антонович і Драгоманов одкопали й одкрили криницю чистої поезії народної: щиро дякуючи їм, впиваюся тією святою водою і здоровішаю од неї».
Підпорядковуючи свою діяльність у галузі українського красного письменства вимогам народності й реалізму та орієнтуючись на мистецькі настанови Т. Шевченка й О. Пушкіна, М. Гоголя і П. Куліша, Г. Квітки-Основ’яненка й І. Нечуя-Левицького, М. Старицького й Д. Мордовия, кожен з яких відповідно до власного хисту й авторських потреб вдавався до уснопоетичних багатств, Дніпрова Чайка розробляла різні лінії на шляху розв’язання проблеми засвоєння й трансформації кращих зразків безіменної творчості народу: 1) «Аплікувала» свої оповідання та віршовані п’єси-казки фольклорними фрагментами, 2) вдавалась до наслідування, або стилізації витворів народного генія, 3) дбала про органічне перетворення, художнє переосмислення народнопісенних, легендарних, казкових мотивів, образів тощо і застосовувала фольклорні прийоми як необхідний вдячний елемент у системі власних творчих експериментів.
Ранні твори Дніпрової Чайки позначені впливом етнографічно-побутової манери (Г. Квітка-Основ’яненко, О. Стороженко, Ганна Барвінок та ін.). Так, проблемі сучасного буття неординарної людини — носія культурно-історичної пам’яті свого народу присвятила письменниця уже перший прозовий твір — етнографічний нарис «Знахарка» (1884), який сама визначила як «етюд українознавства». Прототипів головної героїні нарису — знахарки й ворожки баби Терещихи Дніпрова Чайка знала чимало, з дитинства часто мандруючи разом з батьками та родичами по селах і містах південної України. Про це вона неодноразово згадує в своїй автобіографії, де наводить відомості про різних жінок та бабусь, які досить вправно ділилися з дітлахами своїм виробничим досвідом, а заодно й переповідали й наспівували їм силу-силенну пісень, казок, легенд про козацьку минувшину, описували обряди та звичаї, прикмети та забобони. Нарис «Знахарка» імітує запис з уст реального свідка подій, що досягається за рахунок характерних усномовних зворотів, побудованих часто за допомогою слів: «ото», «от», «був» тощо. Наприклад, «Ото-то ж і є бабина Терещишина хата»; «От як це було»; «Був у нас чоловік» та ін. Розповідь пересипана цікавими примовками-небилицями, «вивернутою» мовою, фразеологізмами, як-от: «Сестрий вечір, добричко, чи не телятили мого бачатка?»; «Голова, як торба: що знайдеш, то й покладеш»... Але письменниця явно втрачає міру в оздобленні нарису фольклорними елементами, що зашкодило і побудові більш-менш вдалої сюжетної схеми, і створенню повнокровного образу центральної героїні. На відміну від типологічно подібних образів із оповідань «Знахарь» Г. Квітки-Основ’яненка та «Колдун» і «Повитуха-знахарка» С. Максимова, виписаних живо, правдиво, із зосередженням уваги на певній домінанті вдачі героїв — шахрайкуватості і вмінні максимально використати забобонність села, у першому разі, та глибокій вірі і впевненості у своїх ворожбитських здібностях, розумінні необхідності їх передачі спадкоємцеві, у другому разі, — знахарка у Л. Василевської вийшла блідою і невиразною. Як відзначав І. Франко, баба Терещиха у Дніпрової Чайки «змальована радше по етнографічним збірникам, ніж з життя. За приказками, шептами і прочим етнографічним апаратом, знакомим українському читачеві ще з Квітчиної «Конотопської відьми», авторка зовсім не дає нам заглянути в душу знахарки, не малює нам людини».
Про тяжіння Дніпрової Чайки до народнопоетичної манери з її словесним живописанням свідчить рання поема «Галина криниця» (1883-1884), де авторка розробляє відомий фольклорний мотив, не раз варійований у попередній літературі (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Д. Мордовець та ін.), що вкладається у схему: кохання дівчини, розлука з милим, душевні страждання або й смерть від туги за ним. Традиційними пісенними засобами малює поетеса портрет Галі: «...Кароока (...), Здоровенька, веселенька, Стаником тоненька, Чорноброва, чорнокоса, Личеньком біленька. А очиці, мов ті зорі»... У дусі родинно-побутової та любовної народної лірики письменниця відтворює внутрішній стан героїні: «...Бідна Галя Стоїть, заніміла, Згаслі очі, блищать сльози, Личко побіліло», передає мовні партії персонажів: «Коли вірно любиш, Присягнись, що лиш моєю Ти навіки будеш...». Твір має багато ознак фольклорної поетики — численні постійні епітети («чорний ворон», «білий світ», «сивий сокіл»), пестливу лексику («бабуся старенька», «сестричко рідненька», «черниченьки», «пізненько», «хутенько»), художні паралелізми («Цвітуть садки, білим цвітом Пишно повбирались, — Всі подружки-сусідочки Давно покохались»). Віршовий розмір поеми — народнопісенний (14-складник).
Стилізаціями українських і російських народних пісень є ряд поезій початкуючої письменниці — «Лиха моя недоленька...», «Закувала зозуленька...», «Ой, чого я наробила...», «На лимані».
З часом Дніпрова Чайка намагається звільнитись від поверхового наслідування народної творчості, що межувало з нав’язливою декоративністю. Це відчувається уже в окремих її творах другої половини 80-х років.
Одне з кращих її оповідань «Хрестонос» (1896), поряд із прямими включеннями фрагментів народнопоетичних творів та моментами стилізації, виділяється подеякими вдалими кроками щодо переосмислення фольклорних мотивів: про моральну вищість злидаря над багатієм, про здатність деградованої особи духовно відродитись завдяки здійсненню благородного вчинку задля інших і т. ін. Експозиція «Хрестоноса» — власне картина блукання підпилого Гаврила вранішнім селом — видається нам дотепно розгорнутою і деталізованою на основі народної прозивалки: «П’яниця-буяниця Собак дратує — Під тином ночує». Пісні фольклорного походження «Забіяка та не ночує вдома» й «Очеретом качки гнала» («Гай зелененький»), грубо наспівувані персонажем і явно дисонуючі на тлі ніжної замальовки тихого сільського ранку, виконують сюжетно-подієву функцію, висвічуючи характери Гаврила та його дружини-гультяйки. Письменниця дотримується вірності життєвій правді й народному світобаченню як у відтворенні духовного спустошення Гаврила, так і в змалюванні його відродження під впливом громадсько-корисної роботи.
Своєрідним антиподом цього героя-попихача, котрий жертвує своїм здоров’ям заради загального добробуту, в оповіданні виступає крутій-корчмар, який кожну справу здійснює з думкою про власний пожиток. Тому такий гіркий іронічний підтекст криється в ходячій народній істині, вкладеній автором в уста Гаврила: «Куди вже нам, грішним, з праведниками огірки їсти!». Відгомін народно-анекдотичної традиції відчутний у змалюванні соціальних симпатій попа, який славить «праведника»-багатія «яко строїтеля і благодітеля», а на адресу бідняка кидає круті слівця з Писання: «Не мечіте бісера перед свініями, не давайте святині псам». Відтак промовистим здається прислів’я, яким Гаврило відповідає на поклик церковного дзвона, оглядаючи свої босі ноги та латані штани: «Той реве, що по волу бере! Бери, бери, з кого хоч — з мене нічого тобі взяти».
Для підсилення ідейно-смислового навантаження епізодів «Хрестоноса», пов’язаних з образом Гаврилового сина — Івася, Дніпрова Чайка вплітає в тканину твору дражнилку, написану нею в стилістичному руслі дитячого фольклору: «Малярику-бідарику! Краска, замазка — Вся твоя ласка...». Ці рядки по-особливому доповнюють картину безрадісного існування «маляренка-п’яниченка» Івася, що був «гірш од сироти» при живих батьках-пияках. Цим образом письменниця стверджує народний погляд на гірке становище дітей у родинах, уражених цією суспільною болячкою.
Приклади стилізації фольклорних зразків, що виникла у процесі ідейно-художнього осмислення й оформлення певного життєвого матеріалу, бачимо і в ряді пізніших творів письменниці. Так, до тексту казки «Новик» (1891), разом із власне народними («Щедрик-ведрик», «Ой, в Єрусалимі рано задзвонили», «Вареничків наварила»), що додають необхідні штрихи до різдвяних обрядів, привнесено й авторську щедрівку, в якій письменниця сфокусувала свої думки альтруїстичного порядку в загальній ідеї культурно-просвітянської праці на благо рідного народу і всього людства: «Зароди, боже, Мир на всім світі, Ой зрости, боже, Зерно-просвіту...».
Поєднання стилізованих під народну пісню фрагментів із фольклорними аплікаціями знаходимо й у віршованих лібрето дитячих опер, створених Дніпровою Чайкою на основі сюжетів народних казок та календарно-обрядової поезії: «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й Весна, або Снігова Краля», «Проводи Сніговика-Снігуровича», «Весна-красна») письменниця виводить персоніфіковані образи Веснянок, Гаївок, Обжинків, Зажинків, Купальських хлопців, мовні партії яких закономірно включають уривки з відповідних ігрових, танцювальних, трудових пісень народу. Наприклад, цілком природними є вкраплення до текстів названих п’єс-опер веснянок («Благослови, мати», «А вже весна, а вже красна», «Ягил-ягилочка»), купальських («Ой купався Іван та й у воду упав», «Ой летіло помело»), косарських («Вийшли вранці косарі»), русальних («Сиділа русалка»), обжинкових пісень («Ой літає сокілонько по полю») та ін. Народнопісенне багатоголосся, розмаїтість барв, мальовничість картин і образів, гуманістична спрямованість і життєствердний пафос драматичних творів Л. Василевської забезпечили їм стійку прихильність читача, а завдяки чудовій музиці М. Лисенка троє з них — «Зима й Весна...», «Коза-дереза» і «Пан Коцький» здобули сценічну славу і нині з успіхом ставляться у професіональних і в аматорських театрах України.
У пору свого мистецького злету, коли з-під її пера з’являються такі самобутні витвори як поезії в прозі «Морські малюнки», оповідання «Вольтер’янець», «Уночі» та ін., Дніпрова Чайка підіймається на вищий ступінь свого письменницького контактування з фольклором, урізноманітнює й удосконалює форми його опрацювання, прагне оцінювати явища сучасності й історичного минулого з народних позицій, в тісному зв’язку з актуальними проблемами суспільного життя.
Характерний для багатьох народних анекдотів та казок конфлікт між селянином і служителем релігійного культу набуває своєрідної інтерпретації в оповіданні письменниці «Вольтер’янець» (1896). Воно красномовно свідчить про міцні й глибокі народнопоетичні витоки арсеналу образотворчих засобів, вироблених Дніпровою Чайкою: до художньо-образної системи твору органічно ввійшли порівняння й метафори, перифрази й гіперболи, тавтологічні вислови, антонімічні й синонімічні ряди, створені за фольклорними зразками. Трансформувавши мотиви ряду фольклорних творів антиклерикального й антирелігійного спрямування, Дніпрова Чайка написала цілком оригінальне соціально-психологічне оповідання, герой якого правдошукач-«вольтер’янець» посів почесне місце в ряду образів нових людей, виписаних українськими прозаїками кінця XIX — початку XX ст.
Глибинний зв’язок з образами й мотивами українських народних дум та історичних пісень значною мірою зумовив здобутки Л. Василевської у жанрі героїко-романтичної легенди. Так, у творі «Буревісник» (1900) письменниця послуговується матеріалом думного епосу («Невольники на каторзі», «Про Олексія Поповича і бурю на Чорному морі») для своїх розмірковувань над питанням взаємин вождя і народу, особи й загалу. Роздуми про патріотичні почуття людини, про вершини її духовності лягли в основу мініатюри «Тополі» (1893), подієвий малюнок якої витримано у дусі пісень та дум про долю дівчат-бранок у турецько-татарській неволі. Проблемі збереження у віках золотої нитки національних музичних і пісенних традицій присвятила Дніпрова Чайка твір «Кобза» (1893), де змалювала яскравий образ безіменного кобзаря-характерника. Цей герой, як і в народній думі «Смерть кобзаря-бандуриста» вмирає, та незнищеною лишається його пісня, яку підхоплює талановитий спадкоємець, ожививши завмерлі струни.
Ремінісценції народних дум про Марусю Богуславку та Самійла Кішку подибуємо в реалістичних оповіданнях письменниці «Хрестонос» та «Тень несозданных созданий», а мотив новітньої думи «Про наймита-чабана», що народилась уже в буржуазну епоху, — в поезії «Степова билиця». У ряді випадків Дніпрова Чайка надавала своїм творам і формальних ознак фольклору, будуючи їх за принципом народного голосіння («Сон»), балади («Мати», «Русалка»), казки («Писанка», «Буряк»), Для надання своїм творам, наприклад, казкового забарвлення письменниця досить успішно застосовує характерні фольклорні елементи: ініціальні («був собі») та фінальні («...І всі вони стали жити-проживати у добрі та в щасті») художні формули, як це спостерігаємо у її «Грецькій казці»; чи традиційні анафоричні звороти-дії, що передають змінність подій, рух героя — «От він і надумався...», «От він і розказав...», «Іде собі, іде...», «Іде чоловік, іде...» (гам же); або ж прийом трикратності: старий отаман з «Буревісника» журиться трьома бідами — зрадливим морем, ворожою погонею та невідомою дорогою; перед козаком, що виступає у вірші «Чайчина праця», «тройчаста прикмета кладеться» — «Орел сизокрилий В блакиті ширяє; Вовки попід яром Хижко завивають; А над головою Чайнятко кигиче»; персонаж «Грецької казки» тричі перемагає спокусу втрутитись у чужі справи, а безіменній героїні з «Дівчини-чайки» стають у пригоді троє помічників-тварин — птиця-бабич торбоноса, свинка морська та рибонька-золоті пера.
Багатьом творам л. Василевської, особливо її ритмізованій прозі, властива, як і українським народним думам, імпровізаційність. Маючи на увазі саме цю рису поезій у прозі «Скеля», «Хвиля», «Суперечка», «Дві птиці», авторка говорить про них як про «фантазії» або «фантазіаграми» п. Ліричні мініатюри письменниці часом мають композиційну спорідненість з думами, зокрема тричленну структуру: зачин, фабулу та кінцівку, наприклад: «Дівчина-чайка», «Буревісник» та ін. Для них характерне і подібне мелодійне оформлення та поетична мова.
Простежимо, як виявились риси фольклоризму Дніпрової Чайки у її ритмізованій прозі на прикладі мініатюри «Дивний ткач» (1909). Давши цілковиту волю своїй фантазії, авторка звела докупи в цьому творі героїв різних народних казок і легенд (диво-майстер, спляча царівна, старий дід-віщун), а ще — традиційні чудодійні речі: клубочок, чарівну гілочку, килим. Подібно до інших поезій у прозі Л. Василевської, твір «Дивний ткач» за своїм змістом різноплановий і багатошаровий. Це своєрідна притча, у якій на одному рівні досліджуються питання моральності, співвідношення особистого і громадського, на іншому — розглядається, за словами самої авторки, проблема «втрати національності» народом, і нарешті, обстоюється думка про те, що боротьба за соціальне й національне визволення «краю питимого», тобто України, на часі, хоча й притлумлено реакцією здобутки першої російської революції. Символічним є образ «дивного ткача», який «з прадіда ще, з діда» успадкував невсипуще прагнення «виробить такую дивную тканину, щоб покрила край свій од біди та злиднів, випрясти такую міцную мотузку, щоб зо дна неволі витягти свій народ», але не зміг здійснити своєї високої місії, бо занадто відірвався від «темного люду», забув його найпалкіші заповіти. Дещо відмінну сатирично загострену трактовку подібного героя, який у слушну хвилину теж не зміг реалізуватись як борець, подала Дніпрова Чайка у поезії в прозі «Білий чорт» (1905), скориставшись для цього атрибутикою народної демонології, переказами про нечисту силу, рай і пекло. Уособленням народної мудрості у мініатюрі «Дивний ткач» авторка робить діда-чарівника, такого «сивого-старого, що аж мохом вкрився, у дугу зігнувся»; саме він і благословляє молодого майстра на подвиг, застерігаючи від можливих помилок і зривів. Слова-напучування старого («сказав ткачеві, наче в око встрелив») — то віщий голос самого народу, гостра думка якого викристалізувалась і відшліфувалась за століття рабства і наруги: «Вік свій плазувати та землі держатись — не твоя то доля, не талан твій, сину: хто розкрив обійми людові цілому, той на власне щастя квапитись не сміє...».
Поезія в прозі «Дивний ткач» може служити прикладом вдалого підпорядкування форми твору, зокрема його ритмічної організації, змістовій стороні, до чого часто вдавалась Дніпрова Чайка у своїй письменницькій практиці. Мініатюра ніби зіткана з цілих разків добірних і відточених фраз, об’єднаних однією мелодикою, і поряд цілком імпровізованих мовленнєвих ланок, їй не підвладних. Це зумовлено змістом твору, характером ситуацій та подій, внутрішнім станом героїв. Так, некваплива мова діда, який детально зупиняється на описі прикмет чарівної пряжі, зафіксована у широкій розлогій фразі, збагаченій численнями синонімічними сполученнями і колоритними порівняннями, що додають щоразу новіший штрих до означуваного предмета і водночас засвідчують емоційний стан мовця: «Пряжа ж та повинна бути незвичайна: не льняна, вовняна, навіть не шовкова, а тонка-легенька, наче павутинка, а міцна-пружиста, як дроти стальові, а блискуча-біла, як сніги на горах, а незмінна-щира, як те щире злото, коштовна над всякі перли-самоцвіти». Подібна спокійна словесна течія притаманна й описам сплячої «загадки-царівни», що пересипані вишуканими епітетами і порівняннями фольклорно-літературного походження: «А вгорі на троні, мов лілея біла, у дрімоті панна голову схилила. Чорні, наче північ, кучері шовкові облягають личко біломармурове, спущені додолу очі не моргають, лиш чуття часами заворушить вії, у бровах шовкових скупчилися думи, а вуста рожеві мовчки розмовляють».
Наочно можемо побачити, як в даний ритмічний малюнок органічно вписані інверсії («кучері шовкові», «вуста рожеві», «скупчилися думи»), оксюморон («мовчки розмовляють») тощо, які разом з тим виконують і свою експресивно-емоційну функцію.
Навпаки, для відтворення мінливих настроїв, переживань героя-майстра письменниця вдається до частішої ритмічної пульсації, усікає мовні ланки, насичує фразу дієслівною тавтологією («Зажурився майстер, тяжко зажурився...»), антонімічно-синонімічними парами («То надія-віра, то одчай-зневір’я в серці чергу держать, душу роздирають»). Такі ж короткі авторські вислови властиві і для драматичного фіналу «Дивного ткача», де передаються найбільш напружені хвилі у долі персонажів і їх раптова загибель:
«Спопеліла, зникла, розпливлася димом молодая пара і не знають, де ділась».
Розсотався килим, падає шматками, ніжним павутинням носиться по світу, грає, мов веселка, міниться, зникає».
Виділені нами дієслівні присудки, а їх дуже багато, — допомагають Дніпровій Чайці, як і безіменним імпровізаторам-авторам народних дум, досягти співучості тексту, піднесеного звучання.
Цікаво відзначити, що подібній ритмічній обробці письменниця піддавала іноді також фрагменти перекладних творів. Це, зосібна, помічаємо в перекладі українською мовою фольклорно-романтичної легенди шведської письменниці Сельми Лагерлеф «Лісова Королівна», що розповідає про дивовижну долю давньоримського юнака Сільвія Антонія, котрий зустрів на своєму шляху німфу Аретузу. Перекладаючи твір скандинавської авторки, Дніпрова Чайка намагалась зберегти і риси інонаціонального колориту, і водночас, орієнтуючись на запити українського читача, надати чужорідному літературному матеріалові ознак рідної уснопоетичної традиції.
Серед найбільш поширених прийомів у письменницькій практиці Дніпрової Чайки слід назвати ідею метаморфози, запозичену з фольклору та найдавніших міфів. Герої її творів можуть перевтілюватись у птахів («Дівчина-чайка», «Дві птиці», «Буревісник»), у медузу («Морське серце»), в рослину («Тополі»), в камінь («Скеля»), в краплинку води («Краплі-мандрівниці»), що цілком відповідає усталеному народному поглядові на довколишність, пов’язаному з антропоморфізацією предметного та тваринного світу.
Образна система Дніпрової Чайки сягає своїм корінням у сиву давнину — до витоків міфології слов’ян («Русалка», «Під самого Купала...»), стародавніх греків і римлян («Таємниця», «Мара»), а також має зв’язки з праєврейськими легендами і переказами, що пізніше відбились у Біблії («Над річкою під вербами сиділи...», «Мойсей», «Ненависть»), Так, на ґрунті старовинного міфу про царя з вухами віслюка — Мідаса, та його літературного варіанта, запропонованого в XI книзі «Метаморфоз» античним поетом Овідієм, українська письменниця створила оригінальну поезію в прозі «Таємниця» (1905), ідейно спрямовану проти деспотизму російського самодержавства.
У поезії «Під самого Купала...» письменниця своєрідно інтерпретує міфологічно-фольклорну символіку, пов’язану з одним з найкрасивіших язичеських свят. Зауважимо, що ще в часи М. Гоголя і його «Вечера накануне Ивана Купала» (1830) багато вітчизняних авторів, яких полонило це поганське дійство своєю красою, розмаїттям барв і багатоголоссям, звертались до купальських мотивів, причому в різних жанрах: драматургії (С. Писаревський), прозі (X. Купрієнко), поезії (М. Маркевич). Не обходили цієї тематики й сучасники Дніпрової Чайки, зокрема українські й російські поети Я. Щоголів, І. Манжура, Т. Романченко, Н. Кибальчич, І. Лялечкін, А. Корінфський, К. Фофанов, які здебільшого захоплювалися етнографічною стороною купальських обрядів, пригодами героїв-шукачів захованого скарбу, змалюванням фантастичних істот: відьом, лісовиків, чортів. Лише окремі з них, наприклад, К. Фофанов у вірші «Папоротник», відходили від цієї традиції, переосмислюючи фольклорні образи-символи, наділяючи їх новим змістом. Якщо для російського поета Фофанова квітка папороті слугує символом краху манливих надій, то у творі Дніпрової Чайки — це образне втілення віри у відродження безцінних скарбів душі людської.
Символіка взагалі відіграє важливу роль у творах Л. Василевської, надаючи зображуваному неабиякої виразності, особливого смислу. Нерідко такі образи міцно вкорінені в народнопоетичний ґрунт: верба, місяць розглядаються авторкою як свідки зустрічей і кохання молоді («Чорнявая дівчино...», «Свідок»), барвінок символізує шлюб («Дівчині»), пугач, сич провіщають людям смерть, лихо («Вісточка», «Дві птиці»). Зозуля, горлиця, сокіл, соловейко — невід’ємні образи-символи любовної лірики поетеси («Чом не співа соловейко?», «Закувала зозуленька...», «Люди казали...» та ін.).
На різних етапах творчої діяльності Дніпрової Чайки постійно помічаємо могутній вплив колективної народної свідомості на її художнє мислення, і це зрозуміло, адже письменниця, безперечно, поділяла погляди своїх найближчих друзів-митців на народнопоетичну спадщину, зокрема міркування М. Лисенка: «Яка то є велика потреба музикові, а заразом народникові повештатися поміж селянським людом, зазнати його світогляд (...). Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібні... Фольклор — це саме життя».
Безперечно, досягти рівня таких вершинних здобутків українського письменства, як «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Камінна душа» Г. Хоткевича, «Украдене щастя І. Франка, «У неділю рано зілля копала...» О. Кобилянської, Дніпрова Чайка не змогла, але і її доробок у своїй кращій частині може репрезентувати певні успіхи на шляху літературно-фольклорного синтезу. Завдяки неухильній орієнтації на народнопоетичну пам’ять, яку повсякчас закликала свято берегти («Шануймо свої самоцвіти!»), письменниця зуміла надати своїм творам громадянської наснаженості й демократизму, життєвої достовірності й героїко-романтичної піднесеності, національної самобутності та загальнолюдського звучання. Тим-то слово «дзвінкої музи» Дніпрової Чайки, яке хвилювало І. Франка й М. Старицького, П. Житецького і Ганну Барвінок, нарешті повинно долинути і до нашого сучасника.
Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1991. – № 2. – С. 70-77.
Твори
Критика
