Віктор
З ним познайомились ми у метро:
Поруч сиділи в вагоні.
— Віктор,— він каже. Кажу я:
—
Дмитро.—
Тиснемо дружньо долоні.
Усмішку бачить він добру й живу —
Я не приховую втіхи.
— Звідки приїхали ви у Москву?
— З-над Черемошу приїхав.
— Ви із Карпат?— І слова москвича
Душу мою сколихнули.
— Там я поранений...— В сірих очах
Вогники дивні спахнули.
...Потім про інше розмова пішла.
Ніби дружили ми завше.
Поїзд летить, наче злотна стріла.
Віктору сходить пора вже.
Ось і зупинка — всього лиш на мить.
Ми записали адреси.
— Ну, до побачення, хай вам щастить...
—
І заскрипіли протези.
Хлопця того не забуду повік,
Голос його зачуваю
В шумі карпатських замріяних рік,
В тихому щебеті гаю.
Сяє нестомливе світло в хатах,
Там, де пітьма стугоніла.
Гори збудилися, встав бідолах,
Пісня гартується сміла.
Вийшли на сонце з глибокої мли
Плаєм широким Карпати.
Де ще зустріну тебе і коли?
Чим я віддячуся, брате?!
1952