Церковний дзвін мене збудив сьогодні...
Церковний дзвін мене збудив сьогодні,
Перед світанком знічев’я збудив...
І пригадав я свята великодні,
Маленьку нашу церкву серед нив,
Спасителя, що воскресав щороку,
Щороку в гріб лягав, усім на здив.
Його фігуру кам’яну й високу
Я на колінах цілувати ліз,
А піп наш слідкував за мною збоку.
Згинався я, неначе верболіз,
Біля ноги твоєї, лютий боже,
Та все-таки дубком твердим я ріс!
Тепер уже ніхто не допоможе
Піднятися тобі із пилюги.
Лягаєш ти на смертне темне ложе,
Та не встаєш, бо світло навкруги,
Ніхто тобі не вірить, хитрий спасе,
Попи твої — і ті вже вороги,
П’ють самогонку та жеруть ковбаси,
Все, як давно, та вже не крадькома
Поміж дівчат пускають око ласе.
І думав я — тебе уже нема,
Та ось ми знов зустрілися на Кубі.
Дарма ти розбудив мене... Дарма.
Ти у своїй понадлюдській рахубі
Не долічив ні сил моїх, ні знань.
Ти при мені, як верболіз при дубі,
Ось тут-о-о, в кутку, тихенько стань
І до кінця тепер мене послухай,
А потім упади в темнющу хлань.
На що ти звів тепер свойого духа?
Ти став тепер звичайним шпигуном,
Що нишпорить усюди, як псяюха!
Себе ти велетнем вважаєш, ти ж бо гном,
Пігмей продажний, кволий паралітик,
Святий бокал з отруєним вином!
Твій папа не святець, а пан політик,
Що Кубу всю хотів би взяти в сіть
Своїх словечок — плетениць-позліток.
Глянь, за вікном якийсь монах стоїть,
Над ним, як пужално, стирчить антена,
В його руках приймач, а в серці — їдь.
Що слухає душа його смиренна?
Мадрід йому вказівку подає,
Як має тут вести себе, гієна!
А там ось парох дітям роздає
Не дуже релігійні образочки —
Проти народу йде ім’я твоє!
Але про тих — без хліба і сорочки,
Без праці й хати — думав чей не ти,
Ти лив біду на них, як воду з бочки.
Ти їм казав, що люди всі — брати,
Та чорним ти давав роботу чорну,
Їх дітям — чорну слабість і глисти,
Дитинство чорне, молодість потворну!
Ні, ти брехав, коли вістив усім:
Я всіх людей, немов братів, пригорну.
Дивися, це собор, твій давній дім,
Там тіні хиляться старих кубинок,
І ми туди на мить одну зайдім.
Що? Церква це, чи лазня, а чи ринок,
На кого розкричався твій слуга?
З ким він веде словесний поєдинок?
Йому притакує страшна яга,
Бо він винищує тут комуністів.
У кожнім слові — пекла вся жага.
І так-то скрізь, куди б це ти не їздив.
Хіба то бог, що оточив себе
Мільйонами убивць та егоїстів?
Тебе у серце котеня шкребе
За правду цю,— ну що ж, я вже кінчаю.
Без тебе ми у небо голубе
Злітаємо на височінь безкраю,
Без тебе ми жили і будем жить,
І правда вже прийшла до цього краю,
Щоб тут твою неправду спопелить!
1961
