Притча про ненависть

Посварились друзі за межу колись,
І ненавистю їхні серця запеклись.
Один одному смерті швидкої хотів,
Так жили вони довго, заковані в гнів.
А на світі вмирали старі рубежі,
Вже настали колгоспи — немає межі.
І забули поволі старезні діди,
Через що посварились вони назавжди.
Та ненависть їх жерла, не зникла вона,
Мордувала по ночах, немов сатана.
Одного неодмінно жадали вони —
Щоб сховався товариш за віко труни.
Один одному жити взялися на зло,
Хоч погасли їх очі і серце засхло.
Вже літам їх онуки затратили лік,
А ненависть тримала на світі калік.
І здавалось, од смерті сильніша злоба,
Але все ж вони вмерли — одразу оба.
Поховали їх поруч, поклали хрести,
Та хрести не змирили ненависті-мсти.
Навіть з мертвої люті, печалячи світ,
Виростає будяччя міцне, наче дріт.