Притча про славу

Прийшла до поета слава
І тихо йому сказала:
«Перо вже тобі ні до чого —
Бери долото
І вирубай пам’ятник вічний собі
З граніту твердого,
Бо цього
Так добре зробити, як ти,
Не зможе ніхто!»
Трудився поет звитяжно,
Давалась робота тяжко.
Закінчивши, друзів покликав:
— Дивіться, це — я.—
Говорять вони:
— І схожості навіть немає,
Поглянь — голова завелика,
І зовсім вона не твоя.
Ми мусимо правду сказать —
У тебе чоло низеньке,
А тут же воно на п'ядь!
У тебе вузенький виріз
Очей, а тут широкий,
Кирпатий у тебе ніс,
А з каменя рівний виріс!
Скажи ж бо нам правду: а хто він,
Оцей молодець мудроокий,
Задуми великої повен? —
...І тут зрозумів славолюбець,
Що слава його обдурила.
Забрала життя у нього
Твердюща гранітна брила.
І молотом він розбив
Ту статую, що роками
В тупім забутті різьбив
Своїми руками.
А друзі поета збагнули
Тайну граніту:
Хто слухає нашепту слави,
Оббреше себе самого
І людям не лишить нічого,
Йдучи у могилу зі світу.