Притча про силу

Пан Яблоновський жив — не тужив.
Довбуш у пана гірко служив.

Мав Яблоновський руки сталеві.
В силі рівнявся шляхтич коневі.

Вуйка на ловах брав голіруч:
Стискував горло, ніби обруч,

Доки не дригне вуйкові лапа,
Доки із писка кров не закапа...

Кличуть до нього раз наймитів —
З кожним боротись пан захотів.

Ой жартівливі панські припарки —
Довбуш береться з паном за барки.

Дивляться слуги, мов неживі:
Лютиться шляхтич, очі в крові,

Повиступали кручені жили —
В наймита більше зручності й сили.

Бореться Довбуш, дума й гада:
«Як переможу — буде біда!

Руки біленькі, серце ж бо чорне —
Мститися буде стерво гонорне.

Завтра до двору візьме сестру,
Вижене з хати матір стару.

Брату накине більші податки».
Довбуш лягає сам на лопатки.

...Роки минули, роки сумні.
Іде ватажко вже на коні.

Виїхав з лісу, став на дорозі. —
Хто там сховався в панському возі?

Пан Яблоновський? В сіно заліз?
Хлопці, панягу взяти у ліс!

Стали опришки серед поляни.
— Ще раз боротися будемо, пане!

Був ти сильнішим в тій боротьбі,
Знай же — навмисне здавсь я тобі!

Раптом зчепились, наче звірюки,
Переплелися ноги і руки.

Чує Олекса — в’яне нога,
Ранена в битві. Пан замага.

В’януть пробиті кулями кості,
Певно, звитяга буде їх мості.

Бореться шляхтич, дума й гада:
«Як переможу — буде біда».

Хлопці тримають грізно пістолі —
Пан опинився зможено долі.

Встати не може — хлопці у сміх...
Лиш не сміявся — хто переміг!

1955