Специфіка взаємодії традиції та новаторства у творчості англійського ренесансного письменника Томаса Лоджа
Н. М. Торкут
Як слушно зазначає відомий фахівець з історії літератури Я. Стівенсон, «творчі здобутки Томаса Лоджа знайшли гідне продовження і плідний розвиток у славнозвісних трагікомедіях Флетчера й Бомонта». Ім’я Лоджа згадується в одному ряду з іменами Е. Спенсера та Ф. Сідні. Відомий єлизаветинський критик Ф. Мерез порівнював красномовного й дотепного Лоджа з Горацієм та Люціллієм. Тріумф лоджівських поетичних циклів «Метаморфози Сцілли» (1584) та «Філліс» (1593), а також той незаперечний факт, що Шекспір саме у Лоджа запозичив сюжети для «Венери і Адоніса» (1572) та комедії «Як вам це сподобається» (1600), дають підстави сучасному досліднику Дж. Руоффу для вельми сміливого, хоч і не дуже аргументованого припущення, що Лодж виступав прототипом Поета-Суперника у Шекспірових сонетах.
Втім, ще за життя письменника ставлення до його літературного доробку не було однозначним. Об’єктом численних пародій та іронічних випадів стали лоджівські запозичення. Так, приміром, в анонімному трактаті «Новини від Тарлтона з чистилища» (1590), авторство якого зазвичай приписують відомому єлизаветинському сатирику Т. Нешу, наводиться повне зіставлення опису коханої з «Кассандри» Ронсара та сонету Монтануса із лоджівської «Розалінди». Повний текстовий збіг дає підстави авторові трактату звинуватити Лоджа у плагіаті. В одному з діалогів «Мовчазної жінки» (1609) Бен Джонсон створює комічну ситуацію, в якій висміюється Лодж, чарівність поезії якого полягає в тому, що він поєднав запозичення з Сенеки та Плутарха.
Сучасне літературознавство вважає Лоджа письменником «другого ряду», тобто таким, що поступається своїм великим сучасникам - Едмунду Спенсеру, Джону Лілі, Філіпу Сідні, Вільяму Шекспіру, Крістоферу Марло - і глибиною таланту, і масштабністю. При цьому поза увагою дослідників залишається програмний характер лоджівської вторинності, який, по суті, виявляється надзвичайно важливим і для адекватного розуміння специфіки художнього мислення цього автора.
Ця стаття є історико-літературною розвідкою, що покликана дати цілісне уявлення про специфіку взаємодії традиції й новаторства у творчій спадщині Т. Лоджа і чітко визначити місце цього письменника в літературній панорамі англійського Відродження. Думається, що без урахування внеску Томаса Лоджа в еволюцію пасторального, історизованого, любовно-авантюрного типів романного повіствування майже неможливо аргументовано пояснити появу в англійській літературі XVII-XVIII століть таких прозових шедеврів, як романи Афри Бен, Даніеля Дефо, Семюеля Річардсона.
На реалізацію окресленої мети спрямована низка завдань, які розв’язуються у даній статті, а саме: репрезентація літературно-критичних поглядів Т. Лоджа і визначення його творчого кредо, висвітлення динаміки мистецьких пошуків цього літератора й з’ясування сутності його новацій в царині художньої прози. Що ж до поетичного та драматичного доробку Т. Лоджа, то ці аспекти заслуговують на те, щоб стати об’єктом наукового осмислення в окремій публікації.
Уже в першому лоджівському творі «Відповідь на «Школу непристойностей» Стівена Ґоссона на захист поезії, музики і театральних видовищ» (1579), де переглядається ряд традиційних для єлизаветинської Англії поглядів на мистецтво, концепцій поетичної творчості та інтерпретацій широковідомих тез античності, чітко простежується усвідомлене прагнення літератора-початківця осмислити актуальні естетичні проблеми та чітко декларувати власну позицію в кардинальних дискусіях епохи. Такий потяг до теоретичного самоосмислення й самовизначення зближує полемічний трактат єлизаветинця Лоджа з «деклараціями» та «маніфестами» тогочасних західноєвропейських теоретиків мистецтва (Франческо Робортелло, Антоніо Мінтурно, Цезар Скалігер і Лодовіко Кастельветро) і дає змогу розглядати його першу літературну спробу в загальному контексті розвитку естетичної думки тієї епохи.
Органічно засвоюючи ідеї античних та італійських поетик, а також досить багатий теоретичний досвід попередників-співвітчизників - Л. Кокса, Т. Вілсона, Р. Ешема, Г. Пічема, Р. Вілліса, Лодж в ході полеміки з численними нападками пуританина Стівена Ґоссона на поезію, музику й театр викладає власну досить цілісну й логічно продуману систему літературно-критичних поглядів та естетичних принципів, що у своїй основі є гуманістично-маньєристичною.
Лоджівська концепція поетичної творчості формувалася під потужним впливом ренесансного неоплатонізму: перегукуючись з ідеями французьких поетів Плеяди (Жоашен дю Белле, Жан Воклен, Жан Берто, Франсуа де Малерб), Т. Лодж сприймає творчий процес як таїнство, божественне осяяння. Ніби полемізуючи з італійським теоретиком мистецтва Лодовіко Кастельветро, який вважав поезію та риторику явищами одного порядку, Лодж заперечує будь-яку роль «вправи» в поетичній творчості. Така категоричність надає його трактуванню певної односторонності, якої, між іншим, згодом вдалося уникнути його сучасникові Філіпу Сідні у відомій праці «Захист поезії» (1595). Дискутуючи з ортодоксальними уявленнями своїх противників-пуритан (С. Госсона, Ф. Стаббза, В. Ренкінса), Лодж вбачає призначення поезії у нерозривній єдності її гедонічної, повчальної та соціальної функцій. У цьому відчутний і вплив середньовічної традиції алегоричного тлумачення літературних творів, і перегук з ідеями громадянських гуманістів Англії, і знайомство з широко розповсюдженою в ряді європейських країн XVI ст. тенденцією реабілітації гедонічної функції мистецтва (Ф. Робортелло, Р. Вілліс, Дж. Паттенхем, Ф. Сідні та ін.).
Лоджівський погляд на природу та функції музичного мистецтва сформований ренесансним гедонізмом, що поєднується з християнсько-теологічною ідеєю релігійно-етичного впливу музики на слухача. Випереджаючи інтерес своїх співвітчизників до проблем театру (Дж. Драйден, В. Конгрів, Г. Фільдінг), Лодж, як і його сучасники (Дж. Лілі, Ф. Сідні, Дж. Ветстоун, Т. Неш, В. Шекспір, Бен Джонсон), звертається до осмислення питань, пов’язаних з розвитком драматургії. Естетична відвага Лоджа як захисника театру найбільш яскраво проявляється в утвердженні прав жанру комедії, в апеляції до відродження «достоїнства» театру не лише шляхом зміни предмета зображення, а й через удосконалення форми, стилю. Вже саме звернення до категорії стилю є показником того, що ключові принципи маньєристичної естетики близькі цьому пізньоренесансному автору. Така близькість відчувається і у наполегливому утвердженні пріоритету Мистецтва над Природою, Поезії над Філософією, і у відстоюванні права поета на самовираження та виявлення творчої оригінальності тощо.
Маньєристичні орієнтації Т. Лоджа позначилися й на жанровій організації його першого твору, в якому своєрідно переплітаються риси літературно-критичного трактату, апології та літературного маніфесту. В такому переплетінні найбільш яскраво проявляється авторська оригінальність, яку часто залишають поза увагою дослідники ренесансної літературно-критичної думки Англії, котрі вбачають в лоджівському творі набір загальних місць, ігноруючи його форму.
Думається, що безпідставними є й закиди в плагіаті, які інколи роблять авторові «Відповіді Ґоссону». Адже «вторинність» літературно-критичних поглядів пізньоренесансного автора має програмний характер. Т. Лодж не стільки запозичує окремі положення у античних і християнських авторів, а також у своїх сучасників, скільки відштовхується від їхніх ідей, піддаючи їх критичному осмисленню, а інколи й полемізуючи з ними. Звернення до усталеного канону задає імпульс власним роздумам Лоджа, який, до того ж, прагне обіграти «загальні місця» та суб’єктивно, а часом і доволі тенденційно інтерпретувати «чужі думки». У цьому відчувається своєрідний, маньєристичний за своїм духом, виклик традиції, існуючому арсеналу теоретичних поглядів на поезію.
На жаль, у зарубіжному літературознавстві, зокрема в роботах Д. Леінга, Б. Передайса, Ч. Сіссона, В. Рея, Е. Теннея, місце й роль літературно-критичного трактату «Відповідь Госсону» в контексті становлення творчого методу та еволюції Лоджа-письменника оцінюється дуже невисоко. Така недооцінка цього твору навряд чи є правомірною, оскільки вже у ньому майбутній літератор-практик досить чітко сформулював власне творче кредо, сутність якого полягає у реалізації Горацієвого імперативу («розважаючи - повчай»), а також у свідомому потязі до експериментаторства, у щирому прагненні бути неповторним і оригінальним. Найбільш яскравою реалізацією творчого кредо Т. Лоджа правомірно вважати його романістику, що позначена чітко простежуваною орієнтацією автора на творчий експеримент і є досить оригінальним явищем історико-літературного процесу пізнього Відродження в Англії.
Йдучи у загальному руслі доволі продуктивних художніх пошуків тогочасся, Лодж, як і його сучасники Джон Лілі, Філіп Сідні, Роберт Ґрін, Томас Неш, Томас Делоні, здійснив ряд спроб створення нової романної модифікації шляхом комбінування традиційних художніх форм. Відмінність лоджівських творчих пошуків від численних експериментів інших пізньоренесансних англійських романістів зумовлена, головним чином, тим, що його художнє мислення більш послідовно й відкрито було пов’язане з маньєризмом, який, за влучним визначенням Л. І. Тананаєвої, став «естетичним еквівалентом духовних пошуків кризової епохи».
Динамічна еволюція художнього методу Т. Лоджа дає змогу прослідкувати основні етапи формування маньєристичного світовідчуття: від його зародження в рамках ренесансної поетики («Приємна історія Форбоніуса і Прісцерії» (1584), «Розалінда» (1590)), через сумніви щодо гуманістичного міфу про людину та усвідомлення антиномії ідеалу й дійсності («Знамените правдиве та історичне життя Роберта Другого» (1591), «Тінь Евфуеса» (1592)), до полемічного переосмислення й критики декларованих раніше ціннісних орієнтирів («Життя та смерть Вільяма Довгобородого» (1594), «Американська Маргарита» (1596)).
Естетичні принципи, що були задекларовані в літературно-критичному трактаті, отримують художнє втілення у власне романічній творчості Т. Лоджа, зазнаючи вельми суттєвих змін у ході еволюції світогляду письменника.
Творчий спадок Лоджа-романіста представлено шістьма творами, написаними в період з 1584 по 1596 роки. Складність і надзвичайна динамічність зазначеного періоду англійської історії специфічним чином впливає на розвиток духовної культури єлизаветинського суспільства, що й отримує вельми своєрідне втілення в художній творчості цього пізньоренесансного автора.
У всіх романах, за винятком «Життя та смерті Вільяма Довгобородого», письменник звертається до арсеналу пасторальної поетики, проте специфіка його трактування та функції в кожному із творів вельми своєрідні й неоднозначні.
Ці дві потужні тенденції - пасторальна та історіографічна - дають можливість з певною долею умовності класифікувати лоджівську романістику, виділяючи в окремі жанрові різновиди любовно-авантюрні пасторалізовані та історизовані твори.
До пасторалізованих романів можна віднести «Приємну історію Форбоніуса й Прісцерії», «Розалінду», «Тінь Евфуеса» та «Американську Маргариту», підставою для об’єднання яких служить наявність у них ряду рис пасторальної поетики, які набувають у кожному творі неповторного художнього втілення. Якщо в «Форбоніусі й Прісцерії» автор лише віддає данину поваги модній традиції, представляючи пасторальний простір як частину «великого світу», позбавлену провідних рис «locus amoenus», то в «Розалінді» піддається змінам цілий ряд жанрових властивостей як романської (ситуація двосвіття, буколічний декорум, пасторальна травестія, специфічна система образів), так і англійської, тобто сіднієвської (політизація «благого місця», соціальна ієрархія в пасторальному суспільстві, критика споглядальності) пасторалі. Зауважимо, що «Розалінду» не можна вважати пасторальним романом, оскільки в ній відчутне полемічне ставлення автора до пасторального ідеалу, а тема тимчасового вимушеного пастухування - лише одна з центральних тем твору, вона аж ніяк не є його єдиним жанроутворюючим елементом. Рівноправ’я пасторального і авантюрно-героїчного начал, багатоскладовість художньої структури, відсутність жанроутворюючої домінанти свідчать про особливу трансформацію континентальної жанрової моделі пасторального роману та про специфіку її реалізації в Англії кінця XVI ст.
Найбільш послідовний захист пасторального способу життя запропонований Лоджем у «Тіні Евфуеса». Але жанрова структура цього твору є еклектичною: ефект мозаїчності досягається за рахунок уведення у проблемний твір ключових елементів різних жанрів (дидактичної поеми, філософсько-теологічного діалогу, середньовічного рицарського, ренесансного пасторального романів, ренесансної новели тощо), та різнохарактерних вставних мікроструктур. Не відмовляючись від багатьох елементів романічної поетики, зберігаючи стихію пригод, випадковостей, випробувань, інтриг, Т. Лодж, як, до речі, й багато його сучасників, інтелектуалізує роман, прагнучи поєднати в рамках одного художнього твору дві різні стихії, але так і не досягає при цьому органічного романного синтезу. Пасторальний ідеал, як гуманістичний захист особливого способу життя, його поетизація і навіть певна емблематизація, представлений у «Тіні Евфуеса» в двох іпостасях - у власне романічній та в інтелектуально-філософській - і реалізується в різних сферах: романічній сфері пасторального роману та діалогічній стихії філософської суперечки між головними героями - Філамісом і Селіо.
В останньому із пасторалізованих творів Лоджа - романі «Американська Маргарита» - пасторальність витіснена на периферію жанру. Герої лише грають ролі закоханих пастухів, а вузько утилітарна мотивація їхнього пастухування «знижує» романічну ситуацію, що свідчить про зародження критичного ставлення автора до тогочасних літературних стереотипів.
Істотна трансформація пасторальності, її специфіки, функцій і ролі в жанровому обличчі цих лоджівських романів свідчить про маньєристичну розкріпаченість художньої самосвідомості пізньоренесансного романіста. Як і його сучасник Ф. Сідні, що створює «Стару Аркадію» і «Нову Аркадію», Т. Лодж наважується спиратися на свій власний літературний досвід, пропонуючи читачеві цілий ряд нових, істотно відмінних трактувань і художніх реалізацій пасторального ідеалу, і тим самим самостверджуючись завдяки переосмисленню традиційних стереотипів, перетлумаченню схожих ситуацій і моментів. Він залишається вірним собі і в маньєристичному ставленні до «книжної реальності» як реальності дійсної, репрезентуючи літературних героїв - геліодорівських Теагена і Харіклею в «Приємній історії Форбоніуса і Прісцерії», Евфуеса й Філавта в «Розалінді» й «Тіні Евфуеса» - як реальних осіб, містифікуючи читача баченням «Американської Маргарити» як перекладу з іспанської якоїсь рукописної історії, знайденої в монастирі в Санкгі. Тим самим Лодж не лише солідаризується з маньєристичним принципом «мистецтво вище природи», але й художньо втілює його, випереджаючи новації англійських романістів XVII ст.
Безперечно, оригінальним і певною мірою навіть унікальним явищем єлизаветинського літературного процесу стали історизовані романи Т. Лоджа, які посідають важливе місце в процесі трансформації традиційної поетики «romance» на його шляху до «novel». Т. Лодж, уникнувши у «Відповіді Ґоссону» арістотелівського порівняння поезії з історією, напевно, сприймає це співвідношення інакше, аніж Ф. Сідні, котрий віддає пальму першості поезії. Схоже, що серед відомих єлизаветинських прозаїків лише Лодж удавався до спроб зробити історичний матеріал романним, випереджаючи досвід романістів XVII ст. і прориваючись до ще більш віддаленої епохи - історичного роману Вальтера Скотта.
Романи «Знамените правдиве і історичне життя Роберта Другого» і «Життя та смерть Вільяма Довгобородого» представляють значний інтерес і як художня реалізація історичних поглядів, концепцій, інтерпретацій, типових для Англії кінця XVI ст., і як своєрідна жанрова предтеча англійського історичного роману XIX ст.
Орієнтація автора на історизацію романного полотна очевидна вже в заголовках цих творів, де чітко проступає вплив життєписів і агіографічної традиції.
Увага Лоджа до історичного минулого зумовлена суспільно-політичною ситуацією єлизаветинської Англії. Соціальні катаклізми, які стрясали країну протягом всього століття, стали об’єктивною передумовою зростаючого інтересу єлизаветинців до питань державного устрою, особистості правителя й сутності запроваджуваної ним політики, до ситуації повстання й проблеми тиранії.
Лоджівський інтерес до історичного минулого є в певній мірі результатом спроб осмислення дійсності. Показовим є вибір історичних сюжетів, до романізації яких вдається Т. Лодж. Так, у «Роберті Другому» він використовує історичну канву для більшої переконливості власної морально-етичної доктрини протиборства добра й зла в людській природі. Увагу письменника привертає історія Робіна-Диявола, популяризована в легендах і середньовічних міраклях. Зображуючи долю та участь історичної особи, Лодж прагне проілюструвати філософсько-теологічну концепцію розвитку особистості від пороку до доброчесності через покаяння.
Розвиток дії насичений авантюрними, рицарськими і казковими епізодами, а сцени самоаналізу рефлектуючого героя, ситуації самокатування, покаяння, внутрішні монологи та медитації органічно вплітаються в динамічний сюжет.
На відміну від Т. Делоні, автора романного диптиху про сукнярів, Лодж в «Роберті Другому» не відмежовується від поетики «romance», а намагається реалізувати важливу для епохи категорію «правдоподібності» романного матеріалу, прагнучи при цьому не стільки історичної точності, скільки художньої достовірності. Жанрове обличчя цього твору формується за рахунок органічної контамінації контрарних стихій - життєпису розкаяного грішника, що думає про Бога, та авантюрно-любовного роману. Межі творчого пошуку Лоджа-романіста значно ширші, ніж у багатьох його сучасників: зображуючи життя свого героя, в чиїй особі антиномічно поєднані риси релігійного праведника і галантного лицаря, як своєрідну достовірну історію, він збагачує романічну традицію Відродження низкою принципів і прийомів історіографічних жанрів - хроніки, агіографічних творів, пенітенціалій. При цьому різноманітний романічний матеріал використовується як засіб художнього втілення релігійних поглядів самого автора - войовничого католика, який живе в реформаційній (протестантській) Англії. Вельми симптоматично, що трактування різних етапів життя героя пронизане полемікою з канонами офіційної англіканської церкви та її вченням - протестантизмом. Поряд із гострою полемічністю релігійного толку в «Знаменитому правдивому і історичному житті Роберта Другого» відчувається усвідомлена суб’єктивність і дидактизм, яскраво виявляється новаторство автора, який створює доволі оригінальний жанровий варіант англійської пізньоренесансної прози - історизований любовно-авантюрний роман з актуальною релігійною проблематикою. Цим шляхом об’єднання антиномічних начал, до речі, піде згодом і французький романіст-католик Ж.-П. Камю.
Вельми успішним досвідом лоджівського засвоєння історичного матеріалу став і роман «Життя та смерть Вільяма Довгобородого» - вершина авторського розуміння співвіднесення минулого - сучасного - майбутнього. Лоджа, як і його сучасників Сідні, Шекспіра, Ґріна, приваблює ситуація повстання та особистість його ватажка. Надзвичайно важливо, що із історії минулого своєї країни він обирає саме приклад краху повстання, керованого людиною виняткових здібностей. При цьому Лодж накладає на минуле актуальні для сучасної йому доби теорії, пропонуючи інтерпретацію розглядуваних історичних подій з точки зору етики макіавеллізму.
Використовуючи реальний історичний прототип, Лодж доповнює подієву канву взятої за основу хроніки Рафаеля Голіншеда новими сюжетними лініями, описами, промовами, щоб створити образ макіавелліста. Причина злодійства, яка в «Роберті Другому» зводилася до диявольського начала, тут походить від хибно інтерпретованої теорії. Явні ремінісценції з трактату «Державець», проведені Лоджем, зображення історичного діяча минулого в руслі актуальних етико-політичних учень дають підстави розглядати роман як своєрідну ілюстрацію теорії та практики макіавеллізму, представленого в змінюваній перспективі, з розкриттям його джерел, сутності й трагічної приреченості. У той же час, «Життя та смерть Вільяма Довгобородого» являє собою лоджівський варіант роману виховання, де притчове начало антиномічно поєднується з історичною конкретизацією, даючи змогу співвідносити мислення романіста з маньєристичною поетикою, яка тяжіє до жанрової комбінаторики.
Специфічна історичність лоджівських романів зумовлена католицькою релігійністю, войовничим анти-макіавеллізмом і дидактизмом. За способом трактування історичного матеріалу Лодж, як і більшість єлизаветинців, належить до ренесансної історико-літературної традиції, що генетично пов’язана з цицеронівськими стереотипами.
Актуальні алюзії та дидактизм породжують політичну тенденційність історизованих романів Т. Лоджа. Складна діалектика суб’єктивних бачень героїв та об’єктивної, з точки зору автора, дійсності є своєрідним проявом діалогічності ренесансного мислення, яка стає домінуючою рисою зрілого етапу творчої еволюції письменника. Внутрішнє поєднання різних часових пластів у рамках одного твору, складне співставлення минулого і сучасності, інтерес до категорії злодійства зближує лоджівські романи з історичними хроніками і драмами геніального Шекспіра.
Не можна не відзначити, що в творчості Лоджа немає чітко зафіксованого в часі переходу від пасторалізованих романів до історизованих. Так, у «Тіні Евфуеса» та «Американській Маргариті» виразно простежується вплив історіографічної традиції, відчуваються й деякі інші особливості, притаманні історичним творам епохи. Крім того, хронологічно за «Робертом Другим» іде «Тінь Евфуеса», а завершує романну творчість - «Вільям Довгобородий» і «Американська Маргарита». У «Роберті Другому» й «Тіні Евфуеса», попри трагічні колізії та численні криваві сцени, фінал - оптимістичний, а два останні романи завершуються крахом ілюзій та загибеллю героїв. При суттєвій відмінності тематики, проблематики, жанрових особливостей лоджівських романів, умовно віднесених до різних підгруп, їх стилістичні риси відзначені безперечною подібністю. Томас Лодж цілком справедливо зараховується дослідниками до школи англійських евфуїстів. Проте розвиток авторського художнього мислення на фоні стрімких змін в умонастроях англійського суспільства та наявність рішучих естетичних зрушень, які яскраво проявилися в романістиці Лоджа, думається, дають вагомі підстави для постановки проблеми періодизації творчості романіста.
Аналіз поетики лоджівських романів дає змогу говорити про суттєву зміну кола проблем, тематики й характеру вирішення конфліктів у зрілих творах письменника, про витіснення життєстверджуючого пафосу, притаманного ранній творчості, маньєристичним відчуттям кризи звичних уявлень, песимістичним усвідомленням нерозв’язності протиріч. У зв’язку з цим бачиться можливим виокремити два періоди романної творчості Т. Лоджа. Перший період (1579-1590) - час становлення Лоджа як письменника, формування гуманістичних етичних та естетичних орієнтацій. Романи, створені в цей період, належать до гуманістичної культури Відродження і втілюють типові риси ренесансного стилю.
Перший досвід Лоджа-романіста - відзначена життєстверджуючим пафосом версія історії двох благородних закоханих, котрі належать до ворогуючих сімей. Відгукуючись на постійний інтерес англійців, для яких ще свіжі були спогади про криваву ворожнечу Червоної та Білої Троянд, до критики феодально-станових пережитків середньовіччя, Лодж пропонує читачеві нетрадиційний варіант фіналу, вказуючи на можливість благополучного вирішення родових конфліктів. Тут очевидне прагнення письменника-гуманіста переосмислити загальноприйняте трактування широковідомого сюжету. Саме в цьому виявляється оригінальність художнього мислення автора «Форбоніуса й Прісцерії», бо ж, як відзначають дослідники літератури даного періоду, оригінальність у ті часи полягала не стільки у створенні нового, скільки у своєрідності ідейно-естетичної обробки вже відомого сюжету. Гуманістична віра в силу слова, яка живила оптимістичний фінал, поетизація кохання як нерозривної єдності духовного та фізичного начал, пропорційність та гармонійна врівноваженість композиції, орієнтація на визнані літературні зразки («Ефіопіка» Геліодора, «Аркади» Сідні) зближують «Приємну історію Форбоніуса й Прісцерії» з ренесансним стилем.
У наступному і, на загальне визнання, найкращому серед лоджівських творів - романі «Розалінда» - поряд з ренесансними рисами (антропоцентризм, декларація віри в перемогу позитивних начал) проступають і маньєристичні тенденції. Риси маньєризму відчуваються і в конгломеративності сюжетно-композиційної організації, і в гетерогенності жанрового обличчя роману, і в антитетичній парності героїв, і в орнаментарному евфуїстично-вишуканому стилі розповіді. Вельми показовий у цьому плані й тісний зв’язок основного соціально-політичного конфлікту, що слугує імпульсом сюжетного розвитку, з конфліктами приватного життя героїв. Внутрішня спорідненість основних проблем, вирішення яких вимагає від автора різнохарактерного матеріалу, породжує особливу підпорядкованість сюжетно-композиційної організації «Розалінди» соціально-філософській концепції Лоджа.
Другий період (1590-1596) - роки сумнівів, морально-етичних, релігійних і напружених ідейно-художніх пошуків. Творчість цього періоду характеризується непослідовною відмовою від культивованих раніше цінностей, наростанням песимістичних настроїв і тенденцій до повчання, зміною характеру вирішення конфліктів, ідейним переакцентуванням, підвищеною увагою до психології і суб’єктивного начала, а також зростаючим інтересом до історичної тематики. Світовідчуття письменника близьке маньєризму, і зв’язок з маньєристичним стилем чітко прослідковується в його останніх романах. Якщо в «Роберті Другому» ще достатньо сильний пафос утвердження земного призначення християнського віровчення, який зближує з традицією християнського гуманізму, та апологетизація християнської етики як гармонізуючого начала, то вже в «Тіні Евфуеса» ідеал гармонії витісняється реальністю дисгармонії, гострим і хворобливим відчуттям розбіжності гуманістичних сподівань і дійсності.
Складений із трьох відносно автономних розповідних блоків, цей роман часто недооцінюється вченими, схильними бачити в ньому лише механічне поєднання малопов’язаних різножанрових фрагментів. Однак зв’язок композиційних частин «Тіні Евфуеса» більш органічний, аніж це може здатися на перший погляд. Конструюючи особливу романну організацію, Т. Лодж за допомогою внутрішнього поєднання основних проблем кожної із трьох частин створює нетрадиційну для його епохи розповідну структуру, де авторське надзавдання розуміється лише в органічній єдності всіх композиційних елементів.
Ідея швидкоплинності життя, декларована в першій та третій частинах і художньо видозмінена у другій - власне романічній, є одним із проявів того, що в творчості Лоджа на зміну пошукам життєвої гармонії, відчутної у перших романах, приходить трагічне сприйняття буття, пронизане релігійним нонконформізмом. Різнорідні за характером уставні мікроформи цього роману зберігають певну автономність, виступаючи водночас підпорядкованими елементами магістрального сюжету. Вони слугують зразком варіативності та поліфункціональності вставних структур, частих у єлизаветинському романі.
Усвідомлення антиномії ідеалу та дійсності, загострений спіритуалізм, який повертає до середньовічного образу мислення, підвищений інтерес до теми смерті зберігаються та поглиблюються у «Вільямі Довгобородому».
Вершиною лоджівського експерименту з формою «romance» по праву вважається «Американська Маргарита». У центрі уваги опиняються не просто стосунки закоханої пари, а зіткнення високого й чистого почуття ідеальної героїні з підступністю лицеміра-макіавелліста, котрий «видається ідеальним». Подієвий сюжет, заснований на серії інтриг, ініційованих і здійснюваних головним героєм, нерозривно пов’язаний з психологічним планом розповіді: події спонукають героїв до самоаналізу, а опис їх внутрішнього стану, розкриття психології та душевних поривів проливають світло на мотивацію їхніх учинків.
В «Американській Маргариті» виникає нова логіка розвитку сюжету. Психологічні колізії так органічно вплетені в авантюрну подієву канву, що створюють монолітну романну структуру. Побудова сюжету, що дає змогу паралельно представити приховану сутність та зовнішні прояви характеру, підпорядкована реалізації опозиції «бути - здаватися», котра згодом стане однією з найулюбленіших тем бароко. Примітно, що в «Американській Маргариті», де співіснують апологія ідеального почуття та відмова від його поетизації, виникає скептично-іронічне переосмислення декларованої в попередніх романах концепції кохання. У такому поєднанні ренесансних уявлень про кохання як об’єднуюче начало та маньєристичного тлумачення кохання як духовного розладу відчутна властива творінням маньєристів непослідовна відмова від духовних цінностей, культивованих Ренесансом.
Чіткої межі між раннім та зрілим періодами творчості Лоджа-романіста, звісно, немає, проте запропонована періодизація надає можливість прослідкувати сам процес визрівання маньєристичних тенденцій, глибше осягнути новаторську природу сміливого художнього експерименту, спрямованого на пошук нових жанрових різновидів і неординарних форм, тобто власної «манери».
Л-ра: Держава та регіони. Сер. : Гуманітарні науки. – 2004. – № 2. – С. 48-55.
Твори
Критика
