Притча про любов

Жив сопілкар у Косові. Бувало
На ярмарок виносив оберемки
Денцівочок, сопілок і теленок,
І кожну брав, і пробував на звук,
І кожна обзивалась по-своєму —
Ця плакала, а та сміялась дзвінко,
Ця щебетала, як мала дитина,
А та, мов соловейко, заливалась
Мелодією провесни й кохання;
Ця, начебто вдова, тихцем тужила
За тим, що повернути неможливо,
А та вбивала в душу харалужний,
Сяйливий голос, ніби вістря дике,
По котрому стікає кров невинна;
Ця, колисанку згадуючи давню,
Світилась, наче всипана сльозами,
А та — одна-єдина — за весілля
Могла б зійти: така була щаслива —
Багата підголосками. Здавалось,
Що сопілкар узяти б міг патик,
Чи просту палицю, чи патерицю,
І подмухом повітря обернути
На інструмент. В його руках сопілка
Зеленим листям пісні розвивалась,
Душа ліщини воскресала в ній,
І понад Косовом, немов горіхи,
Сузір'ями гойдалися зірниці
Мрій молодості й радощів любові.
Ніхто не знав, що грає сопілкар
Для дівчини, коханої своєї,
Що він далеко бачить, як вона
В хустині золотистій, наче сонях,
На кичері небесній, коло хати,
Стоїть і слухає, і цілий світ
Проходить перед нею в сяйві звуків,—
Сама ж вона то плаче, то сміється,
Цілує голос кожної флояри,
Приймає пісню, наче цвіт бджолу.
Та сталось так, що почали ридати
Всі сопілки — дівчатко вийшло заміж
За іншого — і сумно стало в місті,
І злото сонця ніби потемніло,
Як листя яворове під сльотою.
А потім... потім почали сміятись
На ярмарку флояри та денцівки;
Вони сміялись, та було скорботно
Від того на торговому майдані,
Що туги сопілкової не чути,
А тільки сміх, що одурити прагне,
Немов купець, і видати нещастя
За радощі та втіхи невгамовні.
А потім зовсім перестав ходити
На ярмарок із флейтами своїми
Великий музикант. Не знаю, де він.
Нещирий сміх — знак темної любові —
Переживеться, милий сопілкарю;
Вернися й грай. І я сміявся так,
І так я плакав, доки не збагнув,
Що та любов на пагорбі небеснім —
Не сміх і не ридання, тільки туга.