До проблеми «Ломоносов і українська культура»

До проблеми «Ломоносов і українська культура»

Н. Є. Крутікова

Наукова і художня діяльність М. В. Ломоносова є однією з вершин у розвитку світової науки і культури, у вічному вдосконаленні людського духу. «Петро Великий» в історії російської літератури (за визначенням В. Г. Бєлінського), він відкрив широкі можливості й перспективи для прогресивного зростання й інших культур Російської імперії, особливо такої, як культура українська.

Питання «Ломоносов і українська культура» можна розглядати в багатьох аспектах. По-перше, у дослідницькій літературі неодноразово виникали різні судження про характер і мету перебування вченого в Україні в молоді роки. Це факт немаловажний і для біографії самого Ломоносова, і для повнішого уявлення про культурні джерела багатогранної діяльності великого вченого і поета. «Київський епізод» був зафіксований свого часу його сучасниками — Я. Штеліним у «Похвальном слове», призначеному для виголошення в Російській Академії наук, і в іншому його ж творі під назвою «Черты и анекдоты для биографии Ломоносова, взятые с его собственных слов» (уперше опубліковано 1856 р. в журналі «Москвитянин» М. Погодіним), а також М. Верьовкіним при написанні біографії Ломоносова для першого тому зібрання його творів, розпочатого Академією наук (1783 p.).

Я. Штелін свідчить, що будучи студентом Московської слов’яно-греко-латинської академії, Ломоносов «крім латинської навчився ... грецької мови і горів бажанням вивчити фізику та математику, але не мав до цього нагоди. Оскільки його спрага знань не могла бути повністю задоволена в семінарії, він просив начальників відіслати його до Києва для вивчення філософії, фізики і математики». Однак бажаного, за словами біографа, Ломоносов не знайшов і, перебуваючи в Києві, головним чином, «ретельно перечитував літописи і творіння св. отців».

Ці відомості з деякими уточненнями повторені і в академічній біографії, написаній М. Верьовкіним. Так, більш певно говорить біограф про напрям філософії, з яким Ломоносов зіткнувся в Києво-Могилянській академії, а саме про різні тлумачення поглядів Арістотеля, про тривалість перебування Ломоносова в Києві («пробув там менше року») і про характер його наполегливої праці в київських книгосховищах (вправлявся «більше в читанні стародавніх літописців та інших книг, писаних слов’янською, грецькою і латинською мовами»).

Обидва названі діячі сходяться на тому, що в Києво-Могилянській академії молодий російський вчений не знайшов суттєво нового в галузі природничих наук і філософії. Однак плідність «Київського епізоду» ними визнається. Як можна судити зі свідчень тих же Я. Штеліна і М. Верьовкіна, чимале значення мало знайомство Михайла Васильовича зі стародавніми руськими літописами і науковими працями, що зберігалися в київських бібліотеках. Наступні біографи (В. Федоров, Є. Болховитинов, М. Булгаков та ін.) в основному повторювали ці відомості. Однак у середині XIX ст. з’явилися спроби «прикрасити» лаконічні повідомлення попередніх авторів і доповнити їх новими даними, які невдовзі виявили свою надуманість, а часом і повну безглуздість (на зразок «свідчення» В. Аскоченського про міфічний лист імператриці Анни Іоанівни, начебто переданий Ломоносовим київському генерал-губернатору, та інших вигадок). Необґрунтованість і фантастичність подібних припущень викликали в науковому середовищі скептицизм, настійливу вимогу документальних доказів і навіть поставили під сумнів сам факт перебування Ломоносова у Києві.

Нові шляхи розв’язання питання були знайдені у наш час. Праці вітчизняних філологів і мистецтвознавців прояснили дати перебування вченого у Києві (кінець 1734 — початок 1735 pp.) і його реальні наслідки.

У результаті напруженої пошукової роботи відомого дослідника Г. Мойсеєвої в київських книгосховищах були виявлені стародавні літописи й книги з помітками і позначками Ломоносова. Серед них — рукописний список Києво-Печерського Патерика (переписаного 1553 р. в Києво-Печерській Лаврі), рукописний збірник XVII ст., що містив вивчений Ломоносовим «Каталог митрополитов киевских с летописанием вкратце», курси філософії — латинською мовою, навчальні посібники з латинської граматики і літературної теорії. Помітки Ломоносова були виявлені й на рукописному курсі поетики Феофана Прокоповича «О поэтическом искусстве» («De arte poetica»), написаному в Києві 1705 p., коли Прокопович був професором піїтики і риторики в Київській академії. Ломоносова, зокрема, могли зацікавити міркування вченого про різницю між історичними і поетичними творами, про значення вимислу в художній творчості та про два його види — «чистий» і «змішаний». Ці моменти знайшли згодом розвиток у ломоносовському «Кратком руководстве к красноречию». Ряд відомостей із давньоруських літописів, що збереглися в київських бібліотеках, був використаний ним у «Древней российской истории».

«Приписки Ломоносова на «давніх літописцях» — київських літописах, — пише Г. Мойсеєва, — дозволяють визначити коло його читання і предмет інтересу в галузі літератури в ранній період життя й простежити розвиток його історичних знань». До того ж, як відзначила дослідниця, не тільки в історичних працях, а й у художній діяльності Ломоносова присутній «український елемент», навіяний, мабуть, безпосереднім знайомством з Україною. («Смотри как зеленью везде покрылись нивы И тихой Днепр в себе изображает ивы, Что густо по брегам растут», — це реальні риси української природи). В «Риторике» Ломоносова, як приклад, наявні й українські прислів’я.

Але не тільки його поезія увібрала живі соки давньоруської культури і сучасних йому українських вражень. Зразки образотворчого мистецтва Київської Русі, бачені ним на Україні, теж залишили яскравий, незабутній слід і, оживаючи згодом у його творчій пам’яті, ставали стимулом до створення нових художніх цінностей. Мова йде про Ломоносова як художника, про відроджене ним на початку 50-х років XVIII ст. мистецтво мозаїки і величезну організаційну й практичну роботу в цьому напрямі. Тут, як і в багатьох інших галузях, Ломоносов був новатором. Він не тільки досконально оволодів технікою виробництва смальт, їх набору в мозаїчних зображеннях, а й став, на думку спеціалістів, найвизначнішим ученим у цій галузі, що відкривав шляхи незвідані, бо він завжди закладав «теоретичні основи то тієї, то іншої науки, випереджаючи сучасників на кілька поколінь».

Причиною захоплення Ломоносова кольоровим склом і особливо мозаїкою, частково були, на думку дослідників, відомі йому італійські взірці, зокрема, мозаїчна картина (зображення плачучого апостола Петра), привезена з-за кордону. Але, безперечно, свою роль зіграли й більш ранні враження від праць давньоруських майстрів X І XI ст., що прикрашали київські собори.

У зацікавленості Ломоносова мозаїкою виявилося не тільки прагнення вченого відродити на Русі забуте мистецтво, самостійно розкрити втрачені секрети виробництва, а й жага художника міцно, на віки, закарбувати образи старовинних «святих» і сучасних героїв, відтворити картини російської історії. Про це говорять рядки знаменитого «Письма о пользе Стекла»:

Коль пользы от Стекла приобрели велики,
Доказывают то Финифти, Мозайки,
Которы ввек хранят геройских бодрость лиц,
Приятность нежную и красоту девиц;
Чрез множество веков себе подобны врятся,
И ветхой древности грызенья не боятся.

Із створених самим Ломоносовим мозаїчних зображень до нашого часу дійшли портрет Петра I (1754 р.) і «Нерукотворний Спас» (1753 р.). Із його майстерні вийшла монументальна «Полтавська баталія» та інші картини, створені із різнокольорових смальт. Коли ж за наказом урядового Сенату мозаїчні праці Ломоносова були розглянуті в Академії художеств, то у висновках Комісії відзначалась висока якість кольорових, «зі скла зроблених каменів», а також багатоманітність барв і розмах ком-позицій. «Таким образом, — говорилось у висновку, — сия мозаичная работа по его образу в дело произведенная с пользою и великолепием употреблена быть может к живописным всякого звания малым и большим изображениям в церквах, залах, садах, гротах і в прочих монументах». Відзначалося також, що «сие благородное художество изобретено и уже столь далеко произошло, как в самом Риме и в других землях едва в несколько сот лет происходить могло».

Мозаїчне виробництво Ломоносова викликало чимало похвальних відгуків і зарубіжних учених. Л. Ейлер у листі до Ломоносова від 19/30 березня 1754 р. повідомляв: «То, что вы, славнейший муж, исследовали относительно наведения разных цветов на стекло, достойно Вас. Наши химики считают особенно важным это открытие». А дещо пізніше він же писав, що милується надісланими йому шматочками скла, яким надані «столь прекрасные и различные краски».

На відміну од розвитку в Італії XVIII ст. т. зв. станкової мозаїки — мініатюрних мозаїчних копій з портретів, з релігійних та історичних живописних композицій, Ломоносов розглядав мозаїку як мистецтво всенародне, державне, призначене «для величезних публічних будівель». її ознаки — монументальність, розмах, розрахунок на погляд з віддаленої позиції. В. Макаров у своїх дослідженнях художньої спадщини Ломоносова вважає, що його особистий монументальний мозаїчний живопис був близький до манери вівтарних мозаїк Михайлівського монастиря у Києві (особливо до мозаїчного зображення «Ангел» — деталі мозаїки XII ст., зберігається у Софійському соборі в Києві) і своєю монументальністю, сміливістю декоративних прийомів і самою технікою набору — крупного, із застосуванням смальт різної величини і форми, з широкими швами. Такий мозаїчний твір може бути повністю оцінений лише на відстані. «В особистій манері Ломоносова-мозаїста, — пише В. Макаров, — ми бачимо безсумнівне знайомство з київськими мозаїками. Ніде в іншому місті не міг Ломоносов бачити монументальної мозаїчної манери. Ні російська Північ, ні Новгород, ні Москва, наскільки нам відомо, не зберігали в XVIII ст. мозаїчних картин київського типу».

Про те, що Ломоносов виявляв великий інтерес до мозаїчного живопису Київської Русі, до досвіду стародавніх російських майстрів, виразно свідчить його власна нотатка в «Химических и оптических записках»: «Достать киевской мусии» (тобто смальти). Є. Болховитинов у «Описі Києво-Софійського собору» (К., 1825) говорить про те, що у XVIII ст. в Києві, в руїнах давніх церков зберігалась «великими купами» зруйнована мозаїка, і це, очевидно, міг спостерігати тут Ломоносов у 1734 р. Все це підтверджує думку В. Макарова про київські давньоруські мозаїки як важливе джерело натхнення Ломоносова-художника.

Таким чином, вчені не тільки підтвердили сам факт перебування молодого Ломоносова в Києві, а й плідність його поїздки. Мова йде, у даному разі, про шляхи раннього сприйняття ним традицій давньоруської культури, яка лежала в основі і російської, і української культур, що свідчило про їхню давню й нерозривну духовну спорідненість. Цю традицію Ломоносов увібрав і на російській Півночі, і в Москві, і в Петербурзі, і в Києві, щоб, оригінально розвиваючи її в своїй творчості, виходити на нові рубежі.

Є й інша грань — спілкування Ломоносова з українською культурою XVII-XVIII ст. Якби учений не відвідав Києва, то все одно Київ опинився б на шляху його духовного формування. Можна сказати, що Київ сам приходив до нього в особі київських учених, з яких чимала кількість переїжджала до Москви. Серед них були оратори, проповідники, громадські діячі, викладачі Слов’яно-греко-латинської академії та ін. З деякими творами київських авторів Ломоносов ознайомився ще на Півночі. Із біографії його відомо, що, вирушаючи до Москви, він узяв книги, які називав «вратами своей учености», а саме: «Грамматику словенскую» Мелетія Смотрицького, «Псалтырь рифмотворную» Симеона Полоцького та «Арифметику» Леонтія Магницького.

За задумом М. Смотрицького, його твір повинен був стати граматикою чистої церковнослов’янської мови, але насправді автор уже враховував її тогочасний стан, реально існуючі в ній елементи живої мови. В останній частині свого підручника («Просодии») Смотрицький, відступаючи од традиційної теорії віршування, що йшла від польської культури і допускала тільки силабічні вірші, вважав можливим і метричний спосіб. Це були тільки зародки нового, які до того ж входили в суперечність із загальним задумом праці київського вченого. Але, можливо, саме ці зародки були особливо цікаві для Ломоносова, як, зрештою, і те, що «Грамматика словенская» Смотрицького була глибоким дослідженням граматичної будови старослав’янської мови. Це не виключало критичних зауважень Ломоносова в «Письме о правилах российского стихотворства» (1739) з приводу теорії вірша, що була розроблена М. Смотрицьким (силабічна система), незгоди з ним у класифікації голосних звуків російської мови та ін.

Ломоносов розробляв свою «Российскую грамматику» - тоді, коли російська національна літературна мова ще перебувала в стадії формування на основі живої розмовної мови. І якщо в деяких наукових творах нові елементи й різновидності літературної мови офіційно класифікувались як спрощені чи зіпсовані розмовною мовою форми «чистої» єдиної церковнослов’янської мови, Ломоносов уперше сміливо і впевнено стверджував самостійність живої російської мови і пропонував новий, чіткий принцип аналізу її граматичної будови.

У художній творчості Ломоносова сучасники і нащадки вбачали чудові взірці нової літератури і літературної мови XVIII ст. «Стиль його рівний, квітучий і живописний, — писав О. Пушкін, — запозичує головне достоїнство від глибокого знання книжкової слов’янської мови і від щасливого поєднання його з мовою простонародною».

Що ж до «Псалтыри рифмотворной» С. Полоцького, (вихованця Києво-Могилянської колегії, відомого українського, білоруського і російського діяча), то досить цікавою є думка О. Радищева про значення цього твору в формуванні Ломоносова-поета. В заключному розділі «Подорожі з Петербурга в Москву» («Слово про Ломоносова»), читаємо: «Псалтир, що його переклав віршами Симеон Полоцький, розкрив йому (Ломоносову. — H. К.) очі на таємницю його власної природи, показав, що й він віршотворець». Згодом чудові віршові перекази псалмів, створені самим Ломоносовим, були високого оцінені Пушкіним як «вічні пам’ятники російської словесності». Вони стали новим ступенем творчості поета і російського віршування взагалі.

Про увагу Ломоносова до праць Феофана Прокоповича (письменника українського і російського) в галузі піїтики й риторики сказано вище. Інтерес не випадковий, адже поетика Ф. Прокоповича була авторитетною в XVIII ст., а те, що Прокопович виступав як ревний прибічник Петра І і його реформ, було близьким за духом самому Ломоносову.

До того ж Ф. Прокопович дбайливо ставився до молодих талантів і нерідко ставав їхнім заступником. В академічній біографії Ломоносова М. Верьовкін писав: «Покойный Новгородский архиерей Феофан Прокопович в Киеве (?) его (Ломоносова) узнал и полюбил за отменные в науке успехи, призвал к себе и сказал ему: «Не бойся ничего, хотя бы со звоном в большой Московской соборный колокол стали тебя публиковать, я твой защитник» (епізод, мабуть, пов’язаний із загрозою виключення Ломоносова з московського училища за приховання «мужицького» походження). Згодом саме Ф. Прокопович рекомендував послати його вчитися до Петербурга.

Можна згадати й про те, що в 1733-1734 pp. майбутній вчений слухав у Московській академії курс риторики латинською мовою, який читав українець за походженням Порфирій Крайський. Викладач, у свою чергу, відчував вплив Прокоповича, не піднімаючись однак до рівня його теоретичних суджень. Але, мабуть, і він зробив певний внесок у філологічну освіту Ломоносова.

Отже, близькість російської і української культур XVII-XVIII ст., що виявляла себе і в спільних джерелах, і в спільних устремліннях, сприяла створенню того родючого ґрунту, на якому формувався і зростав геніальний вчений і поет Михайло Ломоносов.

У літературному процесі України, в формуванні української національної літературної мови відчувались, хоч і зі значним запізненням, внаслідок ряду історичних причин, тенденції, схожі з тими, що відбувалися в російській літературі XVIII ст. Тому так швидко й активно сприймалися українськими поетами і вченими філологічні праці М. В. Ломоносова, його оди та інші жанри поетичної творчості. Вони ставали невід’ємним надбанням і живлющим джерелом на шляху формування нової української літератури і мови. У статті академіка І. Білодіда «Вчення Ломоносова про три стилі» відзначається, що «теоретична концепція М. В. Ломоносова щодо літературної мови, його багатогранна мовна практика відкривала широку дорогу живим мовним елементам у писемну мову, прокладала шляхи розвитку літературної мови на нових основах — на основах народно-розмовної мови, на ґрунті мовного реалізму».

Багатогранна подвижницька діяльність Ломоносова швидко ставала відомою українським культурним діячам, його художні твори, філологічні, історичні та інші праці ще за життя автора розповсюджувалися на Україні в списках і першовиданнях, відіграючи першорядну роль у розвитку української суспільно-політичної думки, науки і художньої літератури. Так, у рукописному збірнику другої половини XVIII ст. поряд із «Трагедокомедией о тщете мира сего» В. Лашевського і драмою «Воскресение мертвых» Г. Кониського, містяться копії двох од Ломоносова, присвячених Єлизаветі Петрівні та шлюбу царевича Петра Федоровича з Катериною (надрук. в 1745-1746 pp.). Серед рукописних збірників XVIII ст. зустрічаються й повністю складені із творів Ломоносова. У рукописному відділі Державної публічної бібліотеки АН УРСР зберігається рукописний збірник, складений, мабуть, у 60-х роках XVIII ст. одним із студентів Київської академії. У збірнику вміщено 20 од і багато похвальних написів Ломоносова. Там же — українська силаботонічна «Ода на первый день мая 1761 року» Гната Максимовича, створена за зразком творів Ломоносова.

Твори Ломоносова розповсюджувалися в XVIII і в XIX ст. не тільки в центральних областях Росії, а й на тих українських землях, які перебували тоді під владою іноземних феодалів і входили до складу інших держав.

В. Л. Микитась у книжці «Давня література Закарпаття» пише про те, що в XVIII ст. на Закарпаття був занесений чи переписаний там невеликий рукописний збірник творів Ломоносова, зокрема «Ода возшествия на престол ея императорского величества Елизаветы Петровны...» і трагедія «Демофонт». У книгосховищах Закарпаття з другої половини XVIII ст. зберігаються книги Ломоносова «Краткое руководство к красноречию» (1748), «Российская грамматика» (1755), «Рассуждения о большой точности морского пути» (1759) та ін.

Популярністю користувалися твори великого російського письменника і в Західній Україні. Тут, у бібліотеці «Русского Народного Дома» (тепер — Відділ рідкісної книги Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника), заснованій у 1849 p., представлені прижиттєві та пізніші видання творів М. В. Ломоносова. Серед них: «Краткое руководство к красноречию» (СПб, вид. Академії наук, 1791), «Российская грамматика» (1 вид., 1755 р.), «Полное собрание сочинений М. В. Ломоносова с приобщением жизни сочинителя и прибавлением нигде не напечатанных творений», (СПб., вид. Академії наук, ч. 1-6, 1794 р.) «Собрание разных сочинений в стихах и прозе», (кн. 1-3, 1776 та 1778 pp. М., друк. Московського університету). В основу цієї бібліотеки увійшло чимало особистих зібрань, наприклад, зібрання А. Петрушевича — дослідника історії, лінгвістики, етнографії (на деяких книгах Ломоносова помітки про їх приналежність до його колекції) та інших відомих галицьких діячів. Бібліотека отримувала книги безпосередньо від Петербурзької Академії наук та інших культурних установ Росії, а також російську періодику. Серед періодичних видань представлений повний комплект популярного наукового журналу «Ежемесячные сочинения к пользе и увеселению служащие» (1755-1764), який почав виходити з ініціативи М. В. Ломоносова. При такому широкому розповсюдженні праць Ломоносова і побутовання їх в навчальних закладах України закономірно сприймалися ідеї і поетичні жанри російського письменника. Теоретичні й художні твори Ломоносова (і частково В. Тредіаковського) серйозно підірвали тут традиції силабічного віршування, здавна прищепленого в українських школах латино-польськими поетиками. Силабізм поступово відходить на задній план, поступаючись місцем тонічному віршу, який відповідав внутрішній структурі української мови.

Під впливом Ломоносова та інших російських поетів XVIII ст. з’явились українські оди, авторами яких були в основному вчителі й учні навчальних закладів. Серед них уже названа ода Гната Максимовича (вихованця, а згодом викладача Київської академії). На відміну від урочистих од Ломоносова, присвячених подіям російської історії і адресованих російським монархам, «Ода на первый день мая 1761 года» присвячена побутовому явищу — відпочинку і розвагам студентів академії на лоні природи під час весняних рекреацій. Однак характерно, що ода написана чотиристопним ямбом і повторює характерну для Ломоносова систему римування.

Оди писали також І. Фальковський, Г. Кониський та інші українські автори. Були і твори замовлені, офіційні, що звеличували Катерину II з приводу її прибуття до українських міст («Торжество Харьковского духовного училища»), або урочисто вітали новопризначеного митрополита. Слід відзначити, що в цілому одописання на Україні не мало великих перспектив і високих естетичних досягнень. Тут не склався і не отримав належного розвитку «справжній», «високий» класицизм, елементи якого були у Феофана Прокоповича (трагедія, героїчна поема). Набагато більше поширені на Україні в другій половині XVIII ст. були травестії, байки, сатиричні вірші, вертеп, широко побутували фольклорні твори.

На Закарпатті ода розвивалася в кінці XVIII ст. — в XIX ст., коли автори вже не могли бути «чистими» класицистами, відчуваючи вплив нових літературних течій. Перші наслідування поетичних форм російського класицизму помітні вже: в-похвальних віршах П. Лодія, Г. Тарковича та інших поетів. Однак значно ширшим був вплив А. Кантемира, В. Тредіаковського, М. Ломоносова і О. Сумарокова в наступний час. Розвиток національно-визвольного руху на Закарпатті, що входила тоді до складу Австро-Угорщини, події революції 1848-1849 pp. пробуджували у закарпатської інтелігенції свідомість необхідності більш інтенсивного і тісного зв’язку зі Східною Україною, з Росією. У XIX ст. твори східноукраїнських і російських письменників викликали гарячий відгук у літературному процесі Закарпаття, поступово, хоча й нелегко долаючи відставання від основного річища української літератури.

Видатний представник культурного руху тієї епохи О. Духнович починав свою літературну діяльність під впливом патріотичних од Ломоносова і Державіна. Відома «Ода на взятие Хотина» Ломоносова стала взірцем для оди Духновича «На взятие Варны», що оспівувала героїзм російських солдатів і полководців під час російсько-турецької війни 1828-1829 pp. Патріотичний пафос твору «На взятие Варны», його ритмічна енергія певною мірою наближають його до ломоносовського одичного жанру, як і деякі образні уподібнення:

Орлы взем твой град покорный,
Иже во гордости мнил,
Что никогда он упорный
Северу главу склонил,
Чалму Росси се снимают,
Шлем северный надевают,
Дух изженут упорный...

Звичайно, ода Духновича не досягає естетичного рівня ломоносовської оди, на чому чимало позначається використання поетом «язычія», що характерно для «високих стилів» закарпатської літератури того часу. Але наявне тут засвоєння нового жанру, певний розвиток образної системи поезії, в чому позначається вплив традицій Ломоносова.

Ода «На взятие Варны» Духновича була не єдиним твором поета, в якому знайшли відгук мотиви і деякі особливості ломоносовської одичної творчості. Мали- для нього велике значення і «натурфілософські» оди Ломоносова («Утреннее размышление...», «Вечернее размышление...»), в яких уперше в російській поезії «заговорила природа, вперше поетичні твори стали формою вираження філософських ідей автора», вперше постала «велична картина всесвіту» по відношенню до людини, що прагне осягнути її велич і безкінечність руху. Паралелі до цих творів можна знайти в таких поетичних роздумах О. Духновича 50-60-х років XIX ст., як «Мысль. о бозе», «Вечность», «Солнце», «Месяц» та ін. Поет вражений безмежністю всесвіту:

Где вселены межа последня,
И предел непроходимый,
Которого и мысль негодна
Понять, ни превосходимый
Ум,— где телесное вещество
Перестанет, и все существо;
Там неизмерна глубина,
Все праздность, пуста пучина,
И бездна бесконечна,
... Что было, есть, будет без творца,
Начала не зная, ни конца... («Вечность»)

Вплив російського класицизму проявився і в одах О. Павловича. Однак поряд з цим напрямом, що проявився дещо запізно в закарпатській літературі XIX ст., діяли також інші імпульси, що йшли від російського сентименталізму і романтизму, а серед виникаючих внаслідок зміщення напрямків і стилів складних літературних утворень проявлялись і зародки реалістичного відображення дійсності.

На східній Україні оди також писались і на початку XIX ст., але були епізодичним явищем. Часом у них пробивались волелюбні ідеї, відчувався бурлескно-травестійний струмінь, що знижував високий стиль (ода І. Котляревського «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну»), звучав навіть пафос звинувачення існуючих соціальних відносин (ода «Малороссийский крестьянин» К. Пузини).

Справа однак не тільки і не стільки в одах, або в якомусь іншому жанрі поезії Ломоносова, сприйнятому на Україні. Вплив філологічних праць і художньої творчості М. В. Ломоносова був набагато глибшим і значнішим, особливо в ті часи, коли складалась українська національна літературна мова, зміцнювалось віршування, формувалися стилі, утворювалась нова українська література. На рубежі XVIII-XIX ст. з’явилась «Енеїда» І. Котляревського, значення якої виходило далеко за межі травестій, пародійного жанру, знаменуючи собою ствердження в українській літературі просвітницьких ідей, заперечення консервативної шкільно-церковної естетики, демократизації мистецтва, осуд соціальної несправедливості й рішуче введення в літературу живої української народно-розмовної мови.

Настав час і для розробки наукових основ української національної літературної мови. «Історична заслуга Ломоносова, — писав І. К. Білодід, — як філолога і поета полягала в тому, що він прокладав шляхи розвитку російської літературної мови: на основі загальновживаної народної мови. Це мало значення і для історії інших слов’янських мов, насамперед української». Яскраві приклади взаємодії письмової традиції і елементів народно-розмовної стихії спостерігалися вже у XVIII ст. в творчості І. Некрашевича (діалоги «Ярмарка», «Замисел на попа»), в поезії Г. Сковороди. В мові Котляревського, в його лексиці були наявні старослов’янські, польські, російські елементи, але головною основою стала українська народно-розмовна мова. Те, що починав Котляревський, блискуче завершив Т. Шевченко — справжній основоположник нової української літератури, української літературної мови.

У 1818 р. з’явилась перша граматика живої розмовної мови українського народу, що ставила за мету визначити специфіку цієї мови, дати докладний опис її граматичної будови. «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського виходила з ломоносовської традиції опису живої національної мови, з його підходу до аналізу від конкретного мовного матеріалу, а не від апріорної схеми. Крім того, виклад самої граматичної системи, аналіз граматичних явищ української мови проводився Павловським за зразком граматики М. Ломоносова. «Российская грамматика» вплинула й на інші українські граматики.

У формуванні мови, стилів, віршування нової української літератури періоду її становлення мали велике значення й інші філологічні праці Ломоносова (наприклад,, його вчення про «три стилі» і можливості переходу від одного стилю до іншого, їхньої взаємодії).

Ми торкнулись, головним чином, сприйняття ломоносовського досвіду в українській літературі XVIII — початку XIX ст.. Але цим, звичайно, питання не вичерпується. Традиції Ломоносова — живі й плодотворні, збагачуючись новими дослідженнями російських і українських філологів, творчою практикою митців слова, й далі були близькими і дорогими українській культурі, сприяючи її прогресивному зростанню. Не можна не згадати тут слова О. Радищева про роль першоначала в творчості: «Ось як я розумію дію великої душі на душі сучасників чи потомків; ось як я розумію дію розуму на розум. На шляху російської словесності Ломоносов є перший. Утікай, заздре товпище, це потомство про нього судить, воно не лицемірне».

М. В. Ломоносов, якого Пушкін називав першим російським університетом, сприяв розвитку, виходу на нові рубежі літератур інших слов’янських народів і, насамперед, українського. І в цьому також видатна заслуга великого діяча російської науки і культури.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1987. – № 5. – С. 18-25.

Биография

Произведения

Критика



Ключевые слова: Михаил Ломоносов,критика на творчество Михаила Ломоносова,скачать критику,скачать бесплатно,русская литература 18 в

Читайте также