Іван Микитенко. Вуркагани
(Уривок)
І.
Історія художника Альоші починається від того дня, коли він залишив спустошені маєтки пана Келіповського в порізаних, поділених новими межами степах і без жодних планів на майбутнє дістався великого міста. Це трапилось на тринадцятому році його життя, саме тоді, коли бажання ще можуть рятуватися фантазією, що своїм невгасимим огнем запікає, затамовує біль від нездійсненних юних поривів. Саме тоді, коли її невгасимий вогонь переходить в печаль і та починає світитися в очах того, хто носить її в своєму серці.
Так було і з Альошею, хоч ми зовсім не знаємо ні його минулого, ні його батьків, ні їхньої вдачі, ні їхнього життя, або знаємо з того дуже мало і то лише саме загальне. Ось ці скупі відомості: десь, колись була велика земельна фабрика, пишна латифундія ясного пана Келіповського, що володів п'ятьма тисячами десятин і десятками економій. В тих економіях вічно кректали строкові робітники з сірим кольором облич, з вузлами замість рук та ніг, з горбами замість спин і з згустками чорної крові, перемішаної з чорноземом у грудях, замість сердець і душ. Там були й стрункі робітниці, гнучкі в своїх таліях, бистрі на працю й червоні від молодого кохання. Та згодом і вони гасили свій огонь, що брався попелом і тяжким перегаром від брутальнихтисків жорстоких і ненаситних у своїй звірячій силі прикажчиків, роз'їзних і пригінчих. Іноді сміливі мандрівники, багаті на щире слово й вогненні заклики, з'являлись то там, то там у цих латифундіях, сіючи буйне зерно. Бувало, що вони, рятуючись від панських псів, втікаючи глухої ночі на нові грунта, заносили в далекі губернії гарячі серця тих вогнекарих дівчат.
В такій економії десь народився в бур'яні Альоша. Це було в час наипишнішої пращ, і там, на полі, й залишився він лежати, загорнутий у лопухи, аж доки його мати, вогнекара дівчина, змогла прийти знову й принести йому свої груди, повні молока й гіркості, їй не тяжко було переховувати свою дитину від чужих очей і негоди. Були там скирти, стайні, воловні. Альоші було тепло спати й рости. Від кізяків ішла гаряча пара, а польовий бур'ян гуляв йому в легенях буйними пахощами.
Так було, доки він виріс і став до роботи. Потому від економії залишилось непривітне згарище, а хутко й воно заросло лободою та густими калачиками. Їсти лишились самі лопуцьки та гіркий какиш у глибоких ровах колишньої економії. В тій дичині й пропадав Альоша.
Тоді один доброзичливий дядько підхопив його одного разу, самітного, посадовив на воза й довіз аж до міста.
— Оце, хлопче, тут тобі станція, — сказав він до Альоші. — Приют.
Потому він одвів Альошу до канцелярії й віддав завідателю будинку при такому папірці:
"При сем прилагаємо як невозможно його нам більше содержувать бездомного хлопця з якономії потому що він голодує, а пам'ять підходяща і рука добра, також уміє малювать всяку всячину і виліплювать штучки, котрі виходять з глини інтересні на взгляд то може приют його приютить і дасть напрасно образованіє потому що мальчик пам'ятливий аж дивно що вдостоверяється охвіціально.
Уповноважений сільради (такий то)".
Завідатель будинку посміхнувся, перечитавши того папірця, і звернувся до хлопця:
— Куди ж я тебе візьму? У мене повно. Так не можна. Куди ж я візьму?
— Візьміть! Хоч кров із носа, візьміть, — сказав дядько. — Потому що куди ж нам із ним потикатися? Ить воно може пропасти без послєдствія. Воно ж таке, звиніть, як каченя, утле. А шкода. Пастухів у нас і своїх стільки, що...
Альоша мовчазно стояв біля дверей. Сумними очима обводив стіни. По обличчю йому пересувалася тікь, немов у порцеляні хтось скаламутив прозору воду. Він підняв руку й ніяково застромив пальці в бронзову куделю, що вперто буяла йому над тихим чолом. Глянув на дядька, одвернувся й зітхнув:
— Якби в художествене!
Це була його мрія. Очі йому на мить зафосфорилися й потухли під віями, що тінню впали на них.
За дверима вже гуділи й верещали десятки голосів нестримних мешканців того будинку.
— Корішок, одступись! — гукнув чийсь смішно загрозливий голос. — Одступись, поки не дризнув, дай загляну...
— Одійди! Я сам.
— Одступись, бо поїду.
— Ти? А дивіться на нього! Він поїде!
— І поїду.
— На кому? Ану, на кому? Може, на мені?
— Одступись!
— Ух, ти ж. Пусти, я його кулупну в карточку.
Голоси покотилися клубком, ударилися в двері, змішалися з тупотінням і шарканням купи тіл, що схопилися, певне, в ручки.
— Що таке?
— Кого?
— Ей!
— Сюди!
— Новий! Привезли нового! Мамалигу!
Дядько труснув бородою — впало дві соломинки.
— Ич, які охвицери! — обернувся він до дверей.
А двері вже відчинилися; допитливі очі побігли павучками по Альоші — від голих потрісканих ніг до чуба, що в ньому нервово борсалась його прозора, хоч і брудна рука.
— Диви! Рудий. Кхе...
— Пс-с. Ти звідки взявся?
Завідувач нахмурив брови, спокійно сказав:
—Ану мені...
Хлопці заштовхали один одного:
— Ти не шуми!
— Чого шумиш?
— Не бачив чоловіка?
І засміялися.
Тоді завідувач спитав у хлопця:
— Як тебе звуть?
— Альоша, — відповів той.
— Так що ж мені робити з тобою, Альошо?
— Не знаю.
— Хм. Ах ти, художник золотоголовий.
Альоша підняв рівну стрілчасту брову.
— Як знаєте.
— Товаришу начальник, майте сочуствія, — сказав дядько. І тут ударив себе об поли й пішов до дверей.
— Значить, я поїду собі. Майте сочуствія.
— Їдьте, — сказав завідатель. — їдьте собі, дядюшко. Нічого не зробиш.
Він узяв Альошу за руку. Так почалося для Альоші нове, небачене і незнайоме.
Жадібно, як воду спрагла земля, всмоктує він очима, вухами, всім тілом прекрасне південне місто. Воно шумить чарівним, незвичним шумом. Вулиці, повні гарячої снаги, переливаються в сонячнім тремтінні, грають велетенськими шибами, киплять у шварканні черевиків, зітхають стомлено під тінню дерев. Візники, підпершись батожилнами, закам'яніли на своїх високих сидіннях. Близько будинку пролітають трамваї, виблискуючи райдугами скла в золотих рамцях. Дзвонять дрібно, тривожно, часто.
"Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!" — відгукується до них Альошине серце, налите вщерть незнаною радістю життя. Він одбігає од воріт, кидається в широкі розгони вулиць і, віддавшись їхній владі, ходить по місту, мов стуманілий. Все дивує його. Ідуть панелями розкішні жінки; від їхньої одежі віє незрима весна найкращими своїми пахощами. Які чудові гаманці на їхніх білих руках! Вони стають іноді на розі, підносять до сяючих очей ті гаманці й відчиняють їх. Тоді перед Альошею блискають казкові люстерка. Жінки виймають легкі, як вітерець, хустинки і витирають ними злегенька свої криваві губи. Але потому вони проводять хутко-хутко, майже неспіймано, якоюсь золотою свічечкою, і губи їм ще виразніше наливаються кров'ю. Вони проходять, лишаючи за собою солодкі пахощі великодня. Бачить Альоша, як струнко хитаються єдвабні спини та горять на сонці блискучі черевички. Потому він стає перед великим чорним казаном. Казан кипить біля панелі, випускаючи в вічі прохожим міцний і в'їдливий дух смоли. Забруднені руки двигають залізними киями, мішаючи в казані чорну смоляну кашу. їхні плечі парують грізним потом, і жили надимаються на скронях, мов гадюки на воді перед грозою. Жінки обходять їх, закриваючи від диму обличчя. А йому хочеться схопити цеглину, вмочити її в чорну киплячку й пустити їм услід. Обличчя робітників суворо посміхаються до нього, і чийсь твердий лікоть відпихає його вбік.
— Не швендяй під нотами! Забирайся...
Він одбігає на другий бік і задирає голову на високі риштовання, що обперізують буру нову кам'яницю. З го-ловокрутної височини падає стук цегли, дзвін залізного ланцюга і перегукування людей, що там ворушаться — між ребрами дощок і сволоків. Йому стає так весело, що хочеться підбігти до риштовання й подертися туди, нагору, хоч будуть лаятися, а може, і скинуть...
— Та не швендяй, ти! Бісеня. Вб'є... — кричать йому знову.
І в цю мить його увагу приковує нова зворушлива картина. Пройшла, далеко обминаючи панель, огрядна пані. Разок прозоро-жовтого намиста, великого, як гавині крашанки, тремтить їй на гладкій спітнілій шиї. А поруч неї — біленький, скупаний у молоці, кудлатий собачка з червоною биндою попід черево. І ось на нього наскакує якийсь вуличний пес — чорний брудний волоцюга. Він хоче йому дати тирси, цьому молочному. Підбіг, вишкірив на нього свої великі, як гвіздки, зуби й показав вогкий, кривавий рот. Альоша рвонувся в захопленні до цього хороброго псюги. Але пані скрикнула перелякано і схопила на руки свого кудлатенького. Той заскавчав їй ніжно в обличчя. Відтак вони зникли за рогом. А псюга, впустивши похмуру голову на тротуар, став лизати гарячий асфальт.
Альоша поклав на зуби два пальці: дружньо свиснув. Собака підійшов, стомлено підвів на нього мокрі меланхолійні очі.
— Ковтни! — сказав Альоша. Він кинув йому шматочок чорної шкуринки. — Ти здорово їх налякав. — Потім він узяв його вухо, подране в щоденній гризні, і стиснув його між пальцями. Пес доброзичливо скривився і пішов за Альошею.
— Я не знаю, як на тебе казали до цього часу, — говорив Альоша, — а я на тебе казатиму Чорний. Але я не можу тебе взяти в будинок — там немає місця. Я сам ще недавно тут і нікого не знаю. Якщо траплятиметься, я даватиму тобі шкуринки, іноді в мене бувають. Тепер я шукаю рудої глини. Тут нелегко її дістанеш. Хлопці казали піти на скелі, до моря, там десь є. Так, мабуть, я й зроблю.
Чорний ішов поруч, звісивши голову, й іноді тикався мордою до Альошиної кишені.
— Що ти нюхаєш? А, знаю... Там, мабуть, залишилися крихти! Але їх зовсім небагато.
Він вивернув кишеню, і кілька крихот упало на каміння. Чорний одним рухом язика підхопив їх. Та що ж, тільки роздратував себе.
Вони підійшли до будинку.
На розхряпаних вікнах сиділи хлопці й співали. Їхні голоси, високі, неодностайні, різали вухо дзвінким і гострим склом.
— О! о! Оно-но! — крикнули йому назустріч.
— Іде. Руда мамалига. Іде!
— Знайшов глини?
Вони покотилися з реготу. Альоша затиснув губи і раптом став.
— Пішов, — сказав він глухо до Чорного. — Тут ще може тобі влетіти по хряпах.
Потім увійшов у будинок і ліг на свій матрац. Кров поволі стікала йому від серця. Він відчув у грудях холодний тиск і порожнечу.
Чого вони?
— Знайшов глини? — питали його криком, а один цвіркнув йому слиною в обличчя.
— Теж хундожник знайшовся.
— Хундожник, і-гі-гі-гі, — заіржав другий, підлесливо догоджаючи тому здоровому, що кинув це слово з невимовним презирством.
— До зава лащиться, — писнув він далі і з цими словами закинув нижчий кінець убогого матраца на Альошину голову.
— Нєт, брось ці штучки.
Раз ти Альоша, так будь ти Альоша, а то що ж ти? — сказав знову перший. — Це говорю тобі я, Матрос.
— А що ж я? — хрипко запитав Альоша. — Ну, що ж я?
— А канєшно!
— Що ж канєшно?
Очі Альоші стемніли і стали гострі, як дві шпички.
— Що ж канєшно?
— А те, що брось!
— Що ж я бросю? Ну? Що ж я бросю?
— Обще, брось! Лучче шануйся. Не дуже-то кирпу гни і май в виду, що я виграв у тебе хліб — сьогодні й завтра, а кашу позавтра.
— Як виграв?
— Та так. Виграв — от і вже. Пойняв?
Хлопці зареготали і пішли до вікна. Вони вже знали: раз Матрос "виграв", то краще віддай, бо він не любить жартувати. Ще з порту такий: лучче не сердь його. Альоша глянув на нього і не витримав його впертого жорстокого погляду. Матрос стояв, заклавши в кишені руки, незграбний, високий. В плечах йому почувалася рвучка сила, хоч вони трохи ніби звисали. В цілій його постаті було щось таке, що ніби промовляло: "Не таких бачили". Грудина йому трохи запала; очі ворушилися під двома горбами надбрівних дуг, мов два тверді жуки з темно-зеленим відблиском. Пасма каштанового чуба брутально перетинали широке чоло, ніби закреслюючи якусь заховану думку, що пробивалася крізь них. Губи посміхалися краєчками презирливо й гордо. "Що там, мовляв, з тобою розмовляти, мізерний пагінку економії".
Жила-була Рос-сія,
велікая дер-жава... —
почав хтось із хлопців надзвичайно високо, з самовідданням і захватом. Відкинув назад голову, ударив у реберця, що тримав їх між пальцями.
Альоша заплющив очі, але гірка сльоза викотилася на щоку й поповзла йому в рот. Він схопився з матраца і, не дивлячись ні на кого, вибіг надвір.
— Аби тільки місце, де б я тут поклав глину... Я покажу їм... я покажу, — захлинався він пекучими словами.
Подвір'я було закидане старими побитими балцанками, ганчір'ям та іншим мотлохом. Альоша обдивився кожний куточок. Нарешті він став біля покинутої іржавої "буржуйки", що, притулившись до муру, стояла на трьох скалічених ніжках, нікому більше не потрібна.
— Єсть! — скрикнув він. — Ще й дверці... Ні дощ, ні-хто. Зачинив — і все.
Відтак він підхопив з собою шмат старого лантуха, що вже кілька днів приховував його на глину, і вийшов з подвір'я на глухішу вулицю, а там — подався до моря.
— На Отраду! Кажуть, на Отраді є.
Ще здалека шуміло незнане й величне море, дихало назустріч Альоші гострими пахощами.
Море!
Воно притягало, як казка; грало фантастичним гулом у схвильованій душі Альоші.
Він жадібно напружував зір, біг до нього з висхлими від огню губами... Ще одна вулиця, ще один ріг того великого будинку.
І от воно вдарило йому в вічі безконечним блиском своєї могутньої спини. Альоша став і захитався від несподіванки. Праворуч звисали, як хмари, тяжкі головаті скелі, немов викинуті з глибини морської в повітря невідомою силою. Від скель у безвість здіймався поораний хвилями зелений пінявий горб. То горб на спині моря!.. Тут віяв широкий вітер. Білі полотна надималися й гнали човники через рівчаки та провалля.
— Море... — прошелестів Альоша блідими губами, на яких засохла тонка плівка жаги. — От, море!
І він, розвіяний солоним вогким вітром, з шматиною, мов з прапором, у худій руці, підбіг до скелі й задер на неї голову.
— Ого, ти яка висока. А я на тебе видерусь. Он з того боку. Тут є мох, він не слизький.
Зручно й швидко пошкрябався з припічка на припічок, впирався голими колінами, хапав заломи сірого каменю тремтячими пальцями, сколупував обвітрені пухирі скелі й пнувся вгору. Серце, сповнене гордого захвату, натхненно працювало в розхристаних грудях, бронзова голова палала сміливою радістю.
— Я видирався ще й на вищі сосни. На них смола так живицею до підошви береться, як глей. Ух, вона й пахне!
Відтак він опинився на горі. Перед ним відкрилася широка черінь між скелями, де можна трохи наколупати глини. Хоча ж во'на тут і з піском потроху. Але він уже знає, що й до чого треба зробити. Лиш те, що її дурницею ще й не вколупнеш. Ну, та є на те шмат залізного обруча. А там на пісок знайти способу не важко. Отож не треба гаяти часу.
Але яке це море! От! Ну й же ж і сила... Земля проти нього — як кузочка.
Він ще постояв у задумі, вдивляючися в казкові обрії, що зливалися з сталевим відблиском води. Потому кинувся назад і швидко почав дзюбати й шкрябати жорстку черінь між скелями. І раптом спалахнула в ньому гірка образа.
— Я покажу вам! — простогнав він, затято прищулившись до скелі. — Ця глина така тверда, не вколупнеш залізякою. Але хоч би й зубами, то я візьму.
А глини було зовсім мало. Щоб добути її кілька пригорщів, він мусив колупатися до нестями. Гарячий піт обмив йому обличчя; зслоте волосся пристало вогкими пасмами до лоба. Пальці понабрякали йому, як граблі; під нігтями горів дрібними жаринками гострий пісок.
Альоша забув за будинок.
Сонце пройшло над ним в багряних хмарах і впало тяжкою головою на зелені гребені і захиталося на них — велике, розколоте на огненні сегменти.
Тоді він махнув шматтям свого рукава по обличчю, розправив спину і радісно скрикнув:
— Маємо!
Склав кінці шматини навхрест, зав'язав їх, підняв вузол.
— Тут є на кілька днів.
Гордим переможцем уперся в край скелі, напружив м'язи і стрибнув на другий припічок, відтам на третій, на четвертий, легко й безстрашно, наче жива пружина, відскакував від каменю і вже був долі. Тут лише помітив — вечір.
— Оце так так, — промовив він здивовано. — Що ж це я скажу завбудинку? Та що б не сказав...
І він пустився берега своєї нестримної фантазії, забувши про всі неприємності, що, може, чекають на нього.
Він виліпить із цієї глини отого чоловіка, що з своїми синами, а їх оповили гадюки... Можна буде бігати дивитись на бульвар щоразу. Там стоїть ця прекрасна робота. Або ні! Навіщо гадюки! Він зліпить чорта. От! Справжнього чорта. Але щоб він був справжній, то який він мусить бути? Шкода, він не бачив ніколи того чорта. Одначе він знає... Чорт стоятиме на скелі. Вітер... Рве йому одежу, якусь чорну ряднину на гострих плечах. Тут плесо... Нібито в нього під ногами. Плесо... Блищить вода, така густа, чорна, брудна, але блищить. І от стоїть чорт, і вітер роздирає йому одежу. А він стоїть і отак руки йому. Ні, одна отак. Простяг. А друга... отак: ліктем випнулась, отак настовбурчилась, і підборіддям він пішов у груди; а лоб, як ото скеля, твердий і випнутий. Отак стоїть: аж страшно! От! А що! А вони казали... Ну? А ви ще й "хундожник, хундожник". От вам. Чорта...
Думки, радісні метелики, що живуть лише секунди, схоплювались і в рожевому піднесенні віяли на Альошине серце, та раптом падали, діткнувшись своїми прозорими крильцями якогось грубого несподіваного муру. Падали і, зломлені, трепетали в єдиному пориві до сонця, що десь лягло на обрії, впустило хмурі, тяжкі повіки.
Як зовсім смеркло, він підходив до міста.
Місто бризнуло зливою електрики; загуло йому назустріч вечірнім гомоном.
Здавалося, що море вийшло з берегів, шугнуло в осяйні канали вулиць і вирує, шумить, б'ється хвилями об камінне дно, об широкі асфальти. І раптом з глибин прориваються зойки автомобілів.
Різ'нуть прожектори, вдарять у вічі, засліплять, десь вихопиться потайна сирена, загарчить у спину і мчить далі тривожно, захекано.
Альоша зажмурив очі. На першому розі кинувся в чарівну лаву постатей, що сунулись пішоходами. Вони ритмічно, невпинно понесли його в своїх гарячих хвилях з завулка в завулок. А він, немов у блаженному трансі, бився в них попід ліктями, чиркав обличчям об ніжний шовк чиєїсь сукні, роздував широкі ніздрі і пробивався далі, відштовхуючи головою чиїсь пругкі стегна. Строката шумлива юрба шелестіла, сміялася, зітхала, плямкала й вигукувала над його головою, а він, затиснувши в закляклих пальцях кінці шматини з глиною, виривався іноді стуманілими очима в хвилеві прориви цієї юрби і швидко, нервово, розгублено шукав знайомі жовто-сірі стіни.
— Будинок! — скрикнув він раптом, побачивши через вулицю розхряпані вікна, а на них — кількох хлопців.
— Так і є, це наш будинок. От щасливо я добився.
Він шурхнув із юрби, перебіг вулицю і вже був на подвір'ї.
Тихо підійшов до своєї "буржуйки"; заховав до неї свій скарб — тяжко добуту глину. Прислухався. Будинок спав. Угорі потухло останнє вікно — певне, прийшла служниця — загасила. Він пішов до дверей і раптом зупинився.
На порозі мигтіла червона цяточка завбудинкової цигарки.
— Де ж це ти блукаєш, мій хлопче? — почув Альоша тихі, суворі слова.
— Я... на березі.
— Ти сьогодні не обідав.
— Але я... по глину.
— І що ж, приніс?
— Так! Я заховав її, а завтра ліпитиму.
— Іди, — сказав завбудинку, одступивши від дверей. — Іди лягай на свій матрац і спи. Тільки не ходи без дозволу так далеко і не повертайся так пізно. А там побачимо, що ти зліпиш.
Завбудинку простяг до Альоші руку, провів теплою долонею по обличчю і злегенька підбив йому щелепи.
— Може, ти й справді будеш у нас скульптором. Іди ж і спочивай.
Альоша впав на свій матрац. Солодкі хвилі втоми пробігли його тілом, надимаючи суглоби вогнем і кров'ю. Він засвітився самовідданою вдячністю до завбудинку за його суворі слова і з тим радісним сяйвом поринув у глибоку тишу ночі...
Другого дня будинок шумів новиною. Перший вибіг на двір Пувичка, той веснянкуватий хлопець, що закидав йому на голову матрац. Він побачив Альошу в най-глухішому кутку подвір'я і цокнув пальцями.
—— Гля! Мамалига! Що він там колупає? — Тихо навшпиньках підкрався до Альоші, зазирнув через плече і здивувався. Альоша, весь забруднений рудими цятками, місив у руках кавалок глини; обличчя йому було таке напружене й дивне, що Пувичка не міг навіть його злякати. Він тільки засопів Альоші через плече і насмішкувато спитав:
— Ти, що це буде?
Альоша раптом приліг грудьми над побитою жерстяною мискою з глиною, розкинув руки і крикнув:
— Іди! Чого ти?
— Що це буде? — знову запитав Пувичка.
— Я ж до тебе не лізу, — сказав Альоша. Губи йому зблідли, мов крейда. — Не лізу ж? Не лізь і ти. Моя глина! Сам накопав!
—Щастя! Я теж знаю в однім місці, — відповів йому Пувичка й хотів ударити ногою в миску. Але Альоша підставив плече, і Пувичка мало не перекинувся.
Це був задерикуватий, жилавий хлопець. Ластовиння так рясно вкривало йому обличчя, що воно здавалося обляпаним гречаною кашею.
Тонкі ціанотичні губи звивались йому на рідких нерівних зубах двома синюватими п'явками. Вони цілий час єхидно ворушилися. Червоні, з ячмінцями, повіки швидко моргали, відкриваючи, сірі гульки очей. Ніс нагадував круглу свинцеву пувичку, міцно пришиту посередині обличчя і теж заляпану кашею.
— Ну, ти мені! Хундожник! — кинув він ображено. — Не дуже-то. Бо ось Матрос тобі покаже.
На цім слові він повернувся і пішов у будинок. За хвилину Альошу оточили всі хлопці.
— Ти ж це чого, зараза, не показуєш? — спитав Матрос.
— А нащо?
Матрос подумав трохи, бликнув на Альошу.
— Хіба не можна?
— Ну да. Я ще тільки почав.
— А тоді покажеш?
— Тоді покажу.
Матрос знову подумав, нахмурив брови.
— Гляди ж, шкет! Сьогодні я виграв у тебе кашу. А не покажеш, то взнаєш... — Потім він повернувся до хлопців і звелів: —Давай у скраклі!
Подвір'я наповнилось вигуками, цоканням дерев'яних кийків. Матрос кидав більше за всіх і кричав на Пувичку:
— Подай! Чого роззявив рота?
Пувичка слухняно виконував його накази. Альоша нахилився нижче над глиною. Пальці нервово, швидко вгрузали в кавалок. Очі поволі увійшли в роботу. Він знову забув за всіх, і напружена радість засяла йому на обличчі.
День пройшов для нього зовсім непомітно: він працював до пізнього вечора, і, коли вже всі розійшлися на свої місця, він іде вибігав до своєї "буржуйки", обмацував її іржаві дверці, немов хотів зробити їх міцнішими, неприступнішими, щоб зберегти свою роботу від цікавих хлопчачих рук.
Вночі він спав тривожно, щось вигукував, стогнав, схоплювався на хвилину і знову падав гарячою головою на тверду солом'яну подушку. А лиш тільки вищирилось сонце крайком золотої маківки, Альоша вибіг надвір і знову припав до своєї глини.
Завбудинку підійшов до нього і присів на пальцях.
— Ой, — сказав завбудинку, — ми зовсім погано виглядаємо. Очі поховалися он як глибоко в лоб. Так не можна. Каже Феня, що ти цю ніч зовсі'м погано спав.
— Феня! — розсердився Альоша. — Багато вона тямить. Ось — чорт.
Альоша передав йому свою майже закінчену роботу і впився в нього очима. Завбудинку неймовірно вдивлявся в його твір: то віддаляв його від себе, то знову підносив до очей, стукав пальцем, усе більше яснів його погляд і підіймалися стиснуті брови. Однією рукою він схопив Альошу за плече і, не помічаючи, що хлопець пригнувся від міцного тиску його пальців, захоплено вигукнув:
— Альошко! Це ти зробив? Сам? Ти зробив?
Він перевів на Альошу вогкі очі.
— Де ти взявся? Хто тебе навчив?
— Та... так... потроху сам, — ніяково прошепотів Альоша і зашарів густою смаглою кров'ю. — Воно ще не готове. Ось бачите, яке неокуверне плесо, та й ця одежа на плечах. Ще тут є та й є роботи.
Завбудинку захоплено подивився на Альошу, знову стиснув йому плече.
— Роби, Альо'шо, роби, кажу тобі. — І, схвильований, відійшов до будинку.
Прокидалося щоденне життя. Будинок починав клекотіти першим ранковим сміхом і гомоном. Мешканці його вилітали надвір, як вітер, розмахуючи драними холошами й шкірячи на сонце задиркуваті обличчя. До Аль'оші ніхто не підходив з німого наказу Матроса.
Того самого дня Альоша кінчив свою працю.
Матрос підійшов перший, розштовхуючи хлопчачий натовп.
— Ану, шпана, осаді. Зараз ізробимо кзамент, і якщо вещ підходяща, то вона буде моя.
Хлопці засміялися. Альоша зблід і прищулився до "буржуйки".
— Показуй, — сказав Матрос і поворушив руками в драних кишенях. Альоша відступився, і всі побачили на "буржуйці" сніжно-білий аркуш паперу, а на ньому — Альошину роботу.
— Диви! Яке... — вилетіло майже з усіх грудей. Всі спинилися з радісними, здивованими обличчями. Очі їм загорілися гострим бажанням придбати цю річ.
— А плесо! — скрикнув Пувичка. — Дивись, як блищить!
— Що ж там дивного? — крізь зуби спитав Матрос. —Ну, плесо. Та й що?
Пувичка забігав очима.
— Канєшно, плесо малахольне. Я тільки так кажу.
Одначе ніхто не міг підтримати Пувичку. Постать чорта на скелі глибоко вразила кожного. Чорне, блискуче плесо під його ногами було особливо незрозумілою, таємною штукою.
— А можна помацать? Із чого воно? Га?
До "буржуйки" простягся живий, рухливий, тремтячий сніп рук. Глибока пристрасть захвилювала обличчя. Хотіли вхопити, притиснути, не пускати. Нікому. Матрос розмахнувся і через усіх поклав пальці на "буржуйку". Поцокав нігтем по роботі.
— Плесо скляне, — сказав він басом.
— Як скляне? Як же воно задєлане?
—— Замуровано під скелі, а під склом чорненьке підкладене, уроді як болото. Слиш, подаруй.
Альоша подивився на нього. Захланне презирство скривило йому губи. Широкий, негарний в звичайні хвилини рот, що лише при схиленому над роботою обличчі ставав якийсь упертий, суворий, цей рот тепер замкнувся в глухій непривітності, безгучно презирливо засміявся.
— Схочу — подарую, схочу — розіб'ю.
Матрос поворушив руками у драних кишенях і роз-пучливо крикнув:
— Дурак, мені ж на памнять.
— На памнять, — промовив Альоша, — на яку памнять?
— На харошу, чудак.
— На харошу? Я вже подарував.
— Мені? — швидко спитав Матрос і жадібно про-стяг руку.
— Чалому подарував.
— Завєдущому? — скрикнули хлопці.
— Брешеш, ти не подарував, — похмуро кинув Матрос. — Ти тільки хочеш. А я тобі кажу: подаруй мені. Пойми, що мені треба. — Він засопів, груди швидко піднімалися і дихали нерівне, похапцем. Настала тиха, напружена пауза. В цей час тільки дехто голосно ловив носом повітря, решта перебігали тривожними і хитрими очима то на Альошу, то на Матроса.
— Та бери, — підштовхнув Матроса Пувичка. — Ще будеш його просити!
Але Матрос не рухався, тільки дивився на Альошу спідлоба й чекав. Альоша загадково підняв брову, немов підкреслив нею свою заховану думку. Ця перша робота в будинку була для нього великим тягарем. Він його виносив у своєму серці, він переміг. Але що дає ця перемога? Матрос йому заздрить до зненависті. А що думають інші хлопці — невідомо. Він скинув цей тягар, ось ві'н стоїть тепер на "буржуйці" і приковує їхні очі. Чорт захоплює їх до тої міри, що вони починають ще більш вороже дивитися на ті руки, що зліпили його. Куди його діти? Він гадав, що найкраще йому стояти на столі у завбудинку. За цим він наробить ще багато інших речей, але ця перша — тому, хто перший повірив, що Альоша зуміє, а не тому, хто... Матрос це розуміє, видко по очах. Але він не відійде. Вони обидва вперті — і він, і Матрос. Та навіщо Матросові чорт? Що він з ним робитиме? Може, розіб'є.
— Слиш, Альошко, мені на памнять, — сказав Матрос, і якось чутно затремтів йому голос, немов десь надколовся. Сам Матрос помітив це і ніяково озирнувся на товаришів. Альошка раптом глянув на нього і схвильовано промовив:
— Бери, Матросе. Твій чорт.
Всі зітхнули. Пувичка вискалився до Альоші:
— Що, здрефонив?
Але Матрос обернувся до Пувички, замахнувся й вдарив його навідліг. З носа в ту ж мить потекла кров. Пувичка остовпів і заморгав очима.
— За що ж це ти?
Хлопців також вразило це до краю. Пувичка завжди слухав Матроса і виконував найменші його бажання. Чого ж він б'ється? Хоча ж видно, що Альошка зовсім не тому подарував Матросові чорта, що злякався. Не треба було Пувичці цього казати.
— За що? — знову запитав Пувичка.
— Ти, гад, не питайся, бо ще дам, — відповів Матрос. Потому він несміливо взяв з "буржуйки" чорта і глянув на Альошу:
— І оту бомагу...
Альоша йому посміхнувся, подав білий аркуш. Матрос обережно загорнув у нього подарунок і гордо поніс його поперед себе. Пувичка втягнув якось голову в плечі, розмазав ліктем кров по обличчю й кинув до Альоші:
— Ну, знай тепер. — Заскреготів зубами, задрижав. Ластовиння йому посиніло, обличчя немов припало попелом. — Знай тепер Пувичку, начувайся, — прошепотів і відійшов від гурту.
Хлопці говорили цілий день про ці події. Завбудинку здивувався, як довідався, що Матрос став власником Альошиної роботи. Пізніш він покликав до себе Альошу й запитав його:
— Ти сам подарував?
— Сам, — відказав Альоша.
— Добре. Ти добре зробив...
Коли продзвенів останній сигнал і всі розбрелися спати, Альоша довго лежав на своєму матраці, не міг заснути. Висока, обшарпана Матросова постать стояла перед ним, не зводячи з нього очей. Альоша перевертався на другий бік, стискав повіки, але сон не йшов. Кожний шматок тіла горів у якомусь надзвичайному збудженні, кидався тривожним живчиком.
То раптом виринав Пувичка з розбитим носом і починав загрозливо шкірити на нього зуби. Альоша навіть схопився з матраца і крикнув:
— Чого ти?
В цю мить до нього справді наблизилась чиясь постать.
— Це я, Альошо, — раптом почув він Матросів голос. — Це я, Матрос.
— Матрос? Куди це ти? А Пувичка? Де він, його немає?
— Це я, Альошо, я так. Ти не бійся, я не дам. Пашол він! Може, ти думаєш, що я розіб'ю?
— Ні.
— Я ніколи не розіб'ю.
Матрос замовк і ніяково стояв перед Альошиним матрацом.
— А що в тебе за спиною? — спитав Альоша.
— Це... той... Може, тобі шкода, то я віддам. Ти скажи по правді. Шкода?
— Матросе! Розбий, як не віриш.
В блідій півтемряві почувся щасливий Матросів сміх.
— Навіщо? — сказав він. — Я вже знаю, що не шкода. — І він нечутно пішов від Альоші, стискаючи за спиною загорнутий у папір подарунок. На дверях другої кімнати він нерішуче зупинився і, повернувши голову набік, вимовив:
— Яв тебе вигравав кашу... Тобі не шкода?
— Ні, і остільки. Що та каша?
— Як хочеш, то я тобі програю свою на скільки хочеш днів.
— Не треба, Матросе. Ми підемо з тобою по глину. Хочеш?
— Підемо! Я знаю де.
Коридором обережно пройшов завбудинку Чалий. Він оглядав усі матраци перед тим, як піти спати.
Матрос упав на своє місце і повернувся До стіни. Завбудинку навшпиньках пройшов через кімнату.
Всі спали.
Твори
Критика
