Максим Рильський як теоретик перекладу

Тетяна Руда
Київ

“Переклад — це також творчість, як і оригінальний твір, якщо це справжній переклад
(М. Рильський. Співдоповідь на Республі­канській нараді перекладів).

Художественный перевод только тогда достоин это­го названия, когда он 一 факт родной литературы.
(М. Рыльский. Еще о переводчиках).

Maxims Rylsky heritage organically unites the qualities of the scholar and poet, translator and the theorist of the translations. He did translations of the poetry beginning from the 1920 th until the last day of his life. The translations became for him a dialog between him and an author. His personal experience in the translation work gave him the right to create his own theory on translations, to write a set of article on the subject: "What is a good trans­lation?" For M. Rylsky translations its first of all an artistic, creative work, he dines the theses about the impossi­bility of translation from some languages into others. A big amount of translations done from Slavic languages gave him the necessary material for the description of the general problems of translation process. All of these moments are described in this article.

В особі Максима Тадейовича Рильсько­го органічно поєднувалися поет і вчений, та­лановитий перекладач і вдумливий теоретик перекладу. Деякі з його положень щодо спе­цифіки перекладу, його функцій в культурі-реципієнті та ролі у процесі міжнаціональної культурної взаємодії не втратили своєї акту­альності й певною мірою передують сучасним дослідженням в галузі перекладознавства, а також компаративістики і теорії міжкультурної комунікації. Про М. Рильського-перекладача написано вже чимало (праці Л. Новиченка, Г. Вервеса, В. Коптілова та ін.). І саме діяльність його як інтерпретатора інонаціональних поетичних творів давала поетові цін­ний матеріал для спостережень, аналізу, прак­тичних порад, а також глибоких теоретичних роздумів з приводу багаточисельних і склад­них проблем перекладацької роботи.

М. Рильський займався перекладами з 20-х років минулого століття до останніх мі­сяців свого життя. Йому належить понад 5ш книг перекладених творів, а список поетів різ­них епох і країн, до творчості яких він звер­тався, надзвичайно показовий. Рильський пе­реклав Слово о полку Ігоревім, сербські епічні пісні (збірка вийшла 1946 року), найвидатніші твори 〇. Пушкіна та А. Міцкевича (в тому числі Євгеній Онєгін і «Пан Тадеуш»). Він перекладав російських поетів Срібного віку (В. Брюсов, О. Блок, М. Волошин та ін.) і радянського часу, а також вірші відомих поетів інших слов'янських наро­дів 一 білорусів, поляків, словаків, чехів, болгар (Я. Купала, Я. Колас, Ю. Словаць­кий, М. Конопніцька, Ю. Тувім, І. Краско, Я. Краль, П. Гвєздослав, С. Халупка, Л. Штур, Я. Врхліцький, В. Незвал, Я. Неруда, Г. Жечев, Х. Смирненський, К. Кюлявков та ін.). Особливе місце в його пере­кладацькій спадщині займають твори фран­цузької поезії та драматургії XVII—XX ст. (Корнель, Расін, Буало, Вальтер, Беранже, Гюго, де Мюссе, Готьє, Малларме, Верлен, Ростан та ін.) 一 тут він, прекрасно знаючи французьку мову, обходився без підрядників (та й взагалі визнавав підрядник лише у ви­нятковому випадку).

Перекладав Рильський і Шекспіра, Андерсена, Гете, Емінеску, Гейне, італійських, іспан­ських, норвезьких, латинських, туркменських, башкірських, єврейських, вірменських поетів.

З 30-х років перекладацька робота в Ук­раїні набувала актуальності, відбувалися зрушення і в галузі її теорії. Проте наприкінці 40-х М. Рильський залишається практично єдиним універсальним майстром художнього перекладу 一 на цей час видатні практики і теоретики цієї справи, літературні критики були знищені або пішли в небуття (В. Самійленко, М. Зеров, ї. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Вороний, А. Кримський — надто довгий цей печальний список).

Звичайно, поряд з М. Рильським у різні часи активно працювали й іншІ талановиті перекладачі 一 М. Бажан, Л. Первомайський, О. Кундзіч, І. Сенченко, М. Терещенко, М. Лукаш (у своїх теоретичних працях та рецензіях він звертається до їхніх перекладів). Але діяльність М. Рильського в цій галузі позначена насамперед своєю універсальністю: широтою охоплення іноземних літератур, бага­томанітністю вирішуваних теоретичних і практичних проблем перекладознавства, серйозним внеском в організацію і координацію перекла­дацької роботи в Україні, великим обсягом ре­дагування україномовних видань Пушкіна, Міцкевича, Словацького, інших письменників. Переклади М. Рильського нерідко ставали подією в культурному житті слов'янських кра­їн. Так, відомий польський славіст М. Якубець писав: “Його переклад “Пана Тадеуша” є досі неперевершеним на світовому рівні. Він викликав сенсацію як в українському, так і польському середовищі (1,344).

3ауважимо, що над “Паном Тадеушем” поет працював понад 40 років: розпочав у 1923, вперше видав у 1927, переробляв і вдосконалював до останнього року життя.

І сьогодні Рильський залишається найбільш глибоким інтерпретатором творчості О. Пушкіна. Лев Озеров згадує: “Робота над перекладами була для Рильського свого роду співбесідою з Пушкіним і Міцкевичем. Він працював серйозно і весело, не вимушуючи із себе кількості рядків, він працював, не протираючи брюк, як деякі ремісники від пера. Він тримав у пам'яті сотні рядків, які подумки перетворював і вже у вирішеному вигляді закріплював на папері (2, 228).

Великий творчий досвід і енциклопедичні знання М. Рильського лягли в основу низки статей, виступів, відгуків, присвячених як загальним проблемам теорії перекладу, так і прикладним (всього близько 40 публікацій). Концепція художнього перекладу вперше була проголошена Рильським у доповіді “Худо­жественнее переводы литератур народов СССР” на ІІ з'їзді письменників СРСР (1954 рік). Загальновідома також його доповідь «Художній переклад з однієї слов'янської мови на іншу”, виголошена на IV Конгре­сі славістів (Москва,1958); тут на яскравих прикладах розкривається специфіка перекладу зі споріднених мов. Найбільта його праця «Проблеми художнього перекладу» (1962) о6'єднує ряд праць 50-х 一 початку 60-х років, надрукованих у різних виданнях.

М. Рильський щиро переймався пробле­мою якості сучасних йому художніх перекла­дів. У ранній статті Чехов по-українському (вперше видрукуваній у книзі Чехов А. Ви­брані твори. — Т. 2. — X.; К.,1930. — С. 5—24) він констатує, що огульний рівень наших перекладів, особливо в галузі художньої прози — невисокий і ще раз невисокий. Іноді навіть думаєш, що оті малоросійські напівпереклади, напівтравестії, які давав Гребін­ка чи Гулак-Артемовський, усе-таки вище своєю мовною культурою чи принаймні стихією, ніж нашІ бліді, анемічні, безбарвні, хоч і чесні по-своєму «позаяки» (3,194).

І далі ставить вічне для перекладознавства запитання: а що таке добрий переклад? (3,195). Чи має він бути «точним»， «повним», «близьким до оригіналу», «талановитим», чи має віддавати всі особливості, риси, деталі ори­гіналу? Переклад «точний», теоретично кажу­чи, річ безнадійна й неможлива” (3,195), 一 вважає автор статті. Набагато пізніте, у відгу­ку на докторську дисертацію А. В. Федорова “Введение в теорию перевода” (1958 рік, Рильський виступав як офіційний опонент), в цілому високо оцінивти працю, він заперечує вимогу теоретика щодо «повноти» і «точності»: Забота о точности на деле ведет к букваль­ности, «буквализму» (3, 332).

То яким же має бути, на його думку, пе­реклад? "Переклад поетичного твору повинен бути в першу чергу талановитим. Талант такий же потрбний поетові-перекладачу, як і поету-авторові оригіналу” (3, 273). Рильському імпонує думка О. Фінкеля (висловлена у книзі що переклад має бути «сміливим», бо лише то­ді він сприяє виконанню тієї культурно-есте­тичної ролі, якої прагне перекладач. Рильський неодноразово підкреслював, що переклад пови­нен бути не «рабським», а «творчим», тобто не цілком підпорядкованим іншомовній стихії або індивідуальності автора оригіналу: “...Вва­жаю неможливим, ...щоб автор поетичного перекладу, отже, й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета”, але при цьому бажано щоб “між ав­тором оригіналу і перекладачем була внутрішня спорідненість” (3, 240).

Подібна внутрішня спорідненість відчувається, наприклад, у його власних перекладах з Пушкіна і Міцкевича 一 митців, яких він на­зивав найдорожчими своїми вчителями”.

Вже в статті “Чехов по-українському” М. Рильський до тези про “сміливість додає ще й важливу тезу про “віддавання основної риси авторової (3,195). Знайомлячись з перекладознавчими працями Рильського у хронологічίому порядку, спостерігаєш, як думка, висловлена в одній з ранніх статей, розвивається, трансформується, «обростає плоттю» у наступних, перетворюючись на чіткі положення, підкріплені переконливими перекладами. Так, у короткій нотатці «Творча радість» (1936), де йдеться про досвід перекладу Євгенія Онєгіна , Рильський пише про необхідність «дбати про максимальне відображення того, що в даному творі є, кажучи кучеряво, художньо домі­нантного, жертвуючи іноді (доводиться!) другорядними рисами» (3, 206). Пізніше він формулює положення щодо ''творчої домінанти” поета, якого перекладаєш： "Річ у тім, що від­дати всі стοροни оригіналу буквально точно 一 неможливо. Отже, під творчою домінантою ми розуміємо ту рису автора, яка являється основ­ною для нього, найхарактернішою, провідною. Іронія Анатоля Франса, гнівний пафос Шевченка, Некрасова, сарказм Маяковського, присмеркові півтони Верлена, пісенність Беранже 一 ось що повинен у першу чергу віддати перекладач. Для цього іноді доводиться пожертвувати другорядними рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває”("Пушкін українською мовою”,1937) (3, 218).

Інοді до уваги варто взяти творчу домі­нанту окремого твору абο навіть певного фрагмента. Найважливішими прикметами міцкевичевого стилю, наприклад, він вважав багатствο звуків і кольорів, вражаючу мальовничість і музикальність. Ці риси, підкреслював Рильський, особливо інтенсивно виявляються в «Пані Тадеуші»: «Розкриваємо книгу, читаємо перші рядки: «Литво! Отчизно моя! Ти — як здоров'я: як тебе цінити, ро­зуміє тільки той, хто тебе втратив». Відразу бачимο тут рису поеми, яка характеризує її взагалі: величезну простоту. А поруч з нею йде надзвичайна сила мальовничості та музикальності” (4, 381).

Ця "творча домінанта” епосу Міцкевича надзвичайно імпонує перекладачеві 一 поєднання простоти, мальовничості й музикальності притаманні й оригінальній творчості М. Рильського, який завжди, а особливо у ранній ліриці та кращих творах останнього пе­ріоду, тяжів до яскравих зорових οбρазів, до живопису словом , а також до мелодійності. В улюбленій з дитинства сцені гри Войського на мисливськім розі Рильського-перекладача і дοслідника вражає "дивне поєднання елементів музики з елементами живопису” (4, 341).

З тезою про необхідність віддавати творчу домінанту логічно пов'язується і сформульована Рильським у різних статтях вимо­га збеρігати ідейну спрямованість, тон, тембρ, ритм першотвору. Таким чином, М. Рильський вимагав від перекладача насамперед «...розуміння і відчуття первотвору, уміння «ввійти в світ» обраного для перекладу авто­ра, отже, певною мірою підкорити йому свою індивідуальність... Певною мірою, 一 бο зов­сім зректися себе митець, коли він дійсно митець, не може» (3, 204).

Він не вважав, що переклад — це суто лінгвістична проблема (і полемізував з цього приводу з А. В. Федоровим), але водночас наголошував на необхідності бρати до уваги фо­нетичні, лексичні, синтаксичні οсοбливοсті мови оригіналу: "Фонетичні οсοбливοсті вірша, звукопис, алітерарії тощо, а також характер римування тρеба в перекладі по змозі віддавати 一 без насильства над рідною мовою (3, 280).

Для М. Рильського проблема перекладу — насамперед "мистецька”, творча”, тому на означення «доброго» перекладу він обирає пοняття «вірний», «вірність» оригіналові. «Де­що, можливо, старомодне», як він пише, сло­во, але вοнο якнайкраще передає сутність справи, бο йдетϋся про "естетичну рівноцінність” першотвору та його іншомовної інтерпретації; Рильський віддає йому перевагу над іноземним теρміном адекватність (3, 332).

Міркування М. Рильського щодо збеρеження творчої домінанти оригіналу в пере­кладі певною мірою передують пізнІшим перекладознавчим теоріям. Наприклад, Г. Гачічеладзе на початку 70-х років висунув тезу про відповідність між "художньою думкою оригіналу та перекладу” (5).

Перекладарька манера Рильського, його ставлення до перекладу як до творчого акту, в процесі якого інтеρпρетатоρ пропускає твір кρізь себе і наповнює своїм естетичним єством, відповідає деяким положенням сучасної теорії «егоцентричного перекладу». В цьому типі перекладу особливо виразна індивідуальність чи­тача, а основною складовою є «створення за допомогою художніх прийомів, напрарьованих перекладачем, еморійного поля, здатного поси­лити чи відтворити в перекладі поетичну думку оригіналу», адже це явище " відтворює суто національні особливості літературної епохи, ситуації, які так чи інакше торкаються творчого життя особистості. Тоді і вибіρ твору, і метод перекладу зберігатимуть ознаки його таланту, естетичних смаків, манери мислення, того, що складає його стиль” (6, 390—394).

Рильський досить скептично ставився до можливості абсолютно «еквілінеарного» та «еквіритмічного» перекладу: польську силабіку, наприклад, можна в принципі передати силабікою українською, але такий переклад звучатиме архаїчно; це ж стосується і силабічного вірша Шевченка який іде від народ­нопісенної традиції. Переклад є фактом іншої літератури, іншої мовної системи і мусить ра­хуватися з її законами.

Важливі думки висловлював М. Риль­ський і щодо функцій перекладу. Поряд із завданням сприяти взаємопізнанню і взаєморозумінню народів, переклад має створювати нові підходи, нові художні форми, які досі не були реалізовані в літературі, що сприймає даний твір. Відзначаючи, наприклад, вплив Маяковського на поезію слов'янських країн, Рильський пише: «…перекладач зобов'язаний перенести у рідну мову і гρомадянський пафос Маяковського, і могутню "ораторську” мову його, і його іронію, і його ущипливі сарказми, і його навмисні прозаїзми, і властиве йому ла­мання всіх і всіляких канонів” (3, 280).

Думки М. Рильського про те, що пере­клад передусім є творчістю, творчим актом, перегукуються з тезою відомого словацького компаративіста Д. Дюришина щодо висунення на перший план (за рахунок мовно-виразної) художньо-творчої функції перекладу в умовах літературного білінгвізму або мовної близькості між "висхідною” та " цільовою” культурами.

"Власне кажучи, це не вибіρ, а створення еквівалента, при якому неповторним способом реалізується художня особистість перекладача, його художня участь у здійсненні задумів ори­гіналу за допомогою засобів іншого мовно-лі­тературного коду” (7, 72), 一 стверджує Дюришин. Це положення словацького вченого спонукає пригадати думки М. Рильського про переклад як "співтворчість”， про співвідношення між індивідуальністю автора першотвору та індивідуальністю поета-інтерпретатора, висловлені набагато раніше.

Неодноρазово підкреслював М. Рильський ще одну функціональну можливість пе­рекладу: переклад з однієї мови на іншу є не тільки способом збагачення духовного досвіду читачів, а й способом збагачення мови, на яку той чи інший твір перекладається” (3, 268).

Він заперечує думку про принципову неперекладність” твору з однієї мови на іншу, висловлену ще В. Гумбольдтом, і вислов­лює переконання: переклад з будь-якої мови на будь-яку мову принрипово можливий, 一 незалежно від того, на якому щаблі розвитку та чи інша мова стоїть” (3, 268).

Звичайно, у процесі перекладу доводиться долати серйозні труднощі, якщо, наприклад, рідна мова перекладача не виρобила (в силу історичних та інших умов) точних еквівален­тів понять, вживаних в оригіналі; складності виникають і при передачі архаїзмів, діалект­них слів та висловів, неологізмів, специфічних зворотів, формул ввічливості тощо. Тут доводиться активізувати всі ресурси рідної пере­кладачеві мови, шукати словесні еквіваленти (або «хоч паралелі»), «тактовно і вміло» (3, 368) використовувати іноземні слова, іноді незнані широкому читачеві, в окремих випад­ках давати їх пояснення. Так, у перекладі "Євгенія Онєгіна” Рильський передає часто вживані Пушкіним слова «свет», светский як "світ”， «світський», надаючи наявним в ук­раїнській мові словам ширшого значення.

«Українська мова, 一 впевнено заявляв М. Рильський, 一 безпеρечно, досить багата і гнучка, щоб, використовуючи її скаρби і розширяючи в міру потρеби значення слів і ви­разів, відтворити нею і розмови Онєгіна з йо­го друзями, і блискучий автоρський текст Пушкіна, то сповнений ліризму, то іронічний, то піднесений тощо, і елегійні передсмертні віршІ Ленського, і пісню дівчат у садку з її суто народним ладом, і простодушно-прекрасний лист Татьяни...» (3, 274).

Особливу увагу приділив М. Рильський пρоблемі перекладу зі слов'янських мов. На підставі власного і чужого досвіду він писав, що в певному сенсі важче перекладати з близьких мов, ніж з далеких, не схожих між собою. «Близость языков создает соблазн бук­вального перевода» (3, 227), 一 читаємо у статті «Переводы и переводчики»; Рильський, як уже підкреслювалося, послідовно виступав проти «буквалізму», обстоюючи творчий пе­реклад. Застерігав поет і проти підпорядкування перекладу іншомовній стихії, і проти спρоб «нарядити мову перекладу в дуже національні, сперифічно національні шати» (3, 272), як це ρобили колись Л. Боровиковський, Є. Гρебінка, С. Руданський (зауважимо, їхні переклади-переспіви були створені відповідно до тогочас­ної перекладацької традиції).

У перекладах з близьких мов особливо небезпечними стають іноді типові "підступні паст­ки”, що чигають на кожного інтерпретатора чужомовної літератури. Тут часто заважає інтерференція на всіх мовних рівнях, міжмовні омоні­ми (типу «луна», «калитка», «рожа», «пильний» тощо), неспівпадання родів іменників ( «боль» — «біль», «птица» — «птах», «луна» — «місяць» то­що), що вимагає пошуку нових образів, змісто­вих замін (так, у VII главі “Євгенія Онєгіна” Рильський замінив порівняння красуні з «величавою луною» на «ранкову зірку»).
Значну небезпеку він вбачав у «несхо­жості зображуваного в оригіналі життя (лю­дей, побуту, відносин тощо) з життям наро­ду, на мову якого робиться переклад» (3, 273). Наприклад, жителеві африканських тропіків важко уявити «хуртовину», «іній», для тих, хто живе в пустелі, незрозуміле поняття «літній дощик», а звернення сина до батька на «ти» в «Тарасі Бульбі» Гоголя в українському перекладі звучить неприродно, незвично. Висловлюючись сучасною термінологією, в даному випадку йдеться про так звані «екстралінгвістичні елементи» тексту, пов' язані з історичними, природними реалія­ми, побутовим устроєм, звичаями тощо.

Спостереження й роздуми М. Рильсько­го певною мірою співвідносяться з положення­ми інтерпретативного перекладознавства, яке виникло у Франції наприкінці 60-х років ми­нулого століття і протягом наступних десятиліть, паралельно розвивається в різних краї­нах. Інтерпретативна теорія перекладу, що бере початок у фундаментальних концепціях М. М. Бахтіна (діалог культур, діалогічні взаємини як особливий тип смислових взаємин, перекладач як вторинна мовна особистість тощо), орієнтована не на систему мови, а на смисл тексту (висловлення), який не дорівнює сукупності значень мовних одиниць, що його складають, наприклад, у працях російського вченого В. Комісарова лінгвосеміотичні, текстологічні, культурологічні і соціологічні аспек­ти перекладознавства розглядаються в їх єдності (8). Відзначимо, що М. Рильський задовго до сформулювання даної теорії гово­рив про необхідність відтворювати — по змо­зі — в перекладі не лише лінгвістичні та по-етологічні особливості оригіналу, а й «змістову вірність» 一 те, що сьогодні означають поняттями позасловесні моменти ситуації,або позатекстова реальність (9, 94).

Переклади зі слов'янських мов 一 і власні, і чужі 一 давали українському поетові не­оціненний матеріал для виявлення типових труднощів, що постають перед інтерпретато­ром (ми згадали лише деякі з них), для розв'язанння практичних завдань і для теоретичних узагальнень. Включає Рильський у статті й суто людські зворушливі спогади про свої “муки” при доланні опору чужомовно­го матеріалу (як, наприклад, він бився над пе­редачею слів “светский”, “великосветский”, над початковими рядками “Мідного вершника чи сценою полювання на ведмедя у «Пані Тадеуші»). І часто на запитання: “Чи можна було зробити краще?” він сам собі відповідав 一 “не знаю” , “досі не знаю”, “на жаль, досі не бачу” . І продовжував роботу над вдосконаленням вже виданих перекладів, шліфуючи їх, шукаючи нові варіанти.

Неодноразово виступав М. Рильський проти перекладу творів зі слов'янських мов за підрядником («лукавий паліатив» 一 називав його поет): «Слов'янcьких письменників росіяни, українці, білоруси повинні перекладати з оригіналу при вмілому користуванні словником» (3, 276). Особливо його дратувало, коли в Ук­раїні слов'ян перекладали з російських перекла­дів, це «аж нікуди не годиться», бо до неточ­ностей і помилок перекладача-українця додаються ще й помилки, припущені російським перекладачем. Розглядаючи практичні питання перекладацької справи, він ставить важливу проблему тогочасної освіти і науки 一 щодо викладання слов'янських мов у середній і вищій школі, створення кафедр слов'янознав­ства в університетах, інститутів слов'янознав­ства у Всесоюзній та республіканських академі­ях, то це справа першочергової ваги (1,276). М. Рильський ініціював славістичні дослідження в Україні, за часів його керівництва в Інсти­туті мистецтвознавства, фольклору та етногра­фії була створена група славістів-фольклориcтів.

Праця перекладача викликала у М. Риль­ського не лише теоретичні роздуми, а й поетичні асоціації. У роботі “проблеми художнього перекладу” він порівнює перекладача з мислив­цем, акт перекладу зображує як «полювання за словом»: Коли мисливець підходить до лугу чи болота, багатого на дичину, його охоплює ра­дісне передчуття щасливого полювання. Разом з тим він напружує всі свої сили, щоб полювання було справді вдалим. Адже повинен він показати тут знання особливостей, «звичаїв» птиці, 一 а вони одні у бекасів, інші у дупелів, знов-таки зовсім інші у качок, — взяти до ува­ги рельєф місцевості, напрям вітру і т. ін., нарешті, свою стрілецьку вмілість!

Щось подібне переживає літератор, беру­чись до перекладу художнього твору (3, 293).

Раніте, у 1940 році, Рильський написав свій відомий сонет Мистецтво перекладу , в якому перекладання алегорично зображене як полювання, а перекладач — як мисливець, що має влучити в бистрокрилого птаха:

Так книга свій являє виднокруг,
І в ті рядки, що на папері стали,
Ти маєш влучити, мисливцю вдалий,
І кревним людям принести, як друг.

Література:

1. Jakobiec M. Maksym Rylski // Ruch Literacki. 一 1978. 一 Z. 4/56.
2. Воспоминания о Максиме Рьіпьском. 一 М.,1984.
3. Рильський Максим. Зібрання творів: У 20-ти т. 一 К., 1987. 一 Т.16.
4. Рильським Максим. Зібрання творів: У 20-ти τ. 一 К., 1986. 一 Т.14.
5. Гачичеладзе Г. Р. Художественный перевод и литературные связи. — М.,1972.
6. Грицик л. Егоцентричний перекпад як пробпема компаративістики // Українська філологія: Школи, напрями, пробпеми. 一 Львів,1999. 一 Ч. 2.
7. Дюришин Д. Функця перевода в особой межлитературной общности // Durisin Dionyz a kolektiv. Osobitne medziliterarne spolocenstvа. 一 T.1.—Bratislava,1987.
8. Комиссаров В. Н. Современное переводоведение. 一 М., 2002.
9. Базылев Β.ί., Сорокин Ю. А Интерпретативное переводоведение. — Ульяновск, 2000.