15-05-2016 Максим Рильський 23637

Материк поезії Максима Рильського

Всеволод Неділько, Леонід Монастирський

Навіть на тлі далеко не бідної української поезії двадцятого століття, яка дала людству таких велетнів світового рівня, як Франко, Леся Українка, ранній Тичина, Маланюк, Антонич, Барка, Стус, постать Максима Рильського бачиться на вершині, вирізняючись з-поміж інших яскравими неповторними гранями. Його творчий доробок вражає вагою зробленого, довершеністю художньої форми, вишуканістю образу, глибиною думки та якимось дивовижним умінням вливати в старі міхи молоде вино так, що воно не тільки не псується, а, граючи юним хмелем, тішачи незрівнянним букетом, несе в собі вікову мудрість вистояного напою, розважливість і снагу. Сучасний зміст втілюється в поезії великого Гранослова у відшліфовані роками й століттями віршові форми, що ваблять несподіваним блиском мудрої мислі.

Як і все велике, поезія Максима Рильського завжди сприймалася — та й нині сприймається — неоднозначно — від захоплення до категоричного заперечення. Часто в ній шукали не те, що є, а те, що хотіли б знайти, і поціновували, вириваючи з контексту епохи, не зважаючи на складність часу, життєвих перипетій, власної долі поета.

А доля йому судилася важка. Хоч, мабуть, так однозначно твердити не можна, бо була вона водночас і по-материнськи щедрою до митця, не поскупилася йому на великий артистичний хист і на добрих людей упродовж усього життя. У дитинстві і ранній юності зростав майбутній поет в оточенні Лисенків і Старицьких, Косачів і Ревуцьких та інших славних шляхетністю, добротою та. працею на терені рідної духовності, культури й мистецтва українських родів. У зрілості серед щирих, сердечних друзів Рильського були геніальний Олександр Довженко, незабутній Іван Козловський, пристрасний і сердечний Андрій Малишко та мудрий сміхотворець Остап Вишня.

А як тягнулися до нього, мов соняшники до сонця, молоді таланти. І на всіх у нього вистачало уваги, доброти, тепла, а коли було потрібно, допомоги чи й захисту...

Засіялися у хлопця перші зерна добра, справедливості, поваги до людської гідності ще змалечку, в родині. Очевидно, цим і пояснюється його аристократизм, гречність у поводженні зі старшими й молодшими, людьми відомими і простими, вміння бути рівним у будь-якому товаристві. Воно й не дивно: бо, з одного боку, рід його сягав у кола аж надто високі — по дідові Розеславові Рильському — у знану польську шляхту, по бабці — у рід князів Трубецьких. Та в батькові майбутнього поета — Тадея Рильського — заговорила кров далеких предків українців, і він, будучи студентом Київського університету святого Володимира, відчув це і вголос заявив: я українець. І то не заради красного слівця, не йдучи за хлопоманською модою, а як щирий син свого народу. Тадей Рильський, а ще Володимир Антонович, майбутній історик, етнограф, археолог, організували разом з друзями Київську Громаду, вивчали мову, народну творчість, історію, культуру України, продовжували відродження української духовності.

Тадей Рильський з братом Йосипом, як і його побратим Петро Косач, батько Лесі Українки, ходили селами, читали Шевченкові твори, у розмовах про минуле й сучасне України розкривали простим людям очі на політику російського самодержавства, за що й потрапили під негласний нагляд поліції.

Батько Максима був відомим етнографом, педагогом, фольклористом і бібліофілом. Мав багату бібліотеку і любов до книжки прищепив синові, виховавши його на високих зразках світової літератури, пошані до культури рідного народу й усіх народів світу, а особливо духовності і культури древньої Еллади, звідки потім поет Максим Рильський черпав неоціненні скарби, вводячи їх в обіг українського красного письменства.

Мати поета — проста неписьменна селянська дівчина з Романівки Меланка, яку батько покохав не тільки за її красу, а й за багатство душі, щирість, доброту, любов до людей, м’який характер і за пісню. Навчена чоловіком грамоти, вона захоплювалася Шевченком, читала його малому синові, співала пісень... Зростав малий Максимко (до речі, названий так на честь гайдамацького ватажка Максима Залізняка) під теплим крилом материної любові, під звуки рідного слова і рідної пісні, серед розкішної природи милої Романівки. Батьки Рильського не зналися з сусідськими панами, тож він водив дружбу з сільськими хлопчаками, грався з ними, рибалив, про що пізніше тепло згадуватиме в поемі «Мандрівка в молодість».

Отож, у родині, з одного боку, були глибокі народні корені, свято шанувалися українські традиції і звичаї («З любов’ю до народної творчості я, здається, і вродився»), а з другого, панувала високоіцтелектуальна атмосфера, любов до книги, музики, мистецтва.

Тож не дивно, що в обдарованого хлопчика рано прокинувся потяг до творчості. У сім років він написав свій перший вірш «Прошак».

Ішов прошак обідраний,
Од всіх людей обижений.
Шкода мені прошака,
Що у нього гірка доля така.
Але я проти бога не іду,
А за старця
Молюсь і ввечері, і вранці.

Що ж, віршик як віршик, можливо, в ньому й не видно майбутнього великого — чи навіть просто — поета. Та прикметно, що семилітнє хлоп’я звернуло увагу на зневаженого людьми старця, пожаліло, що «у нього гірка доля така» — та «ввечері і вранці» молилося за нього. Що не кажіть, а ці незграбні рядки сповнені співчутливості, Доброти і людяності, яка потім розів’ється з могутнє дерево гуманізму великого поета.

Щоправда, першу книжечку п’ятнадцятилітнього гімназиста Максима Рильського «На білих островах». (1910 р.) було в' різні роки потрактовано по-різному. Леся Українка, наприклад, прочитавши її, захоплено вигукнула: «Ось хто повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (тобто її власну романтичну поему).

Збірочка «На білих островах» особливої уваги критиків не привернула. Мабуть, можна погодитися з думкою О. Білецького, що вона «не становить чогось оригінального». Але ж навряд чи слушне твердження цього поважного літературознавця, що книжечка «являє собою переважно переспіви буржуазно-декадентських поетів з модними настроями «світової скорботи», втоми, неподіленого кохання».

Так, безперечно, мотиви такі є в юного автора. До речі, й образ білих островів — хмар, на яких шукає собі притулку поетова душа, утікаючи від земних клопотів, знегод, розчарувань, справді перегукується якщо не з декадентською поезією, то з тими пошуками нового змісту й нових мистецьких форм, які пов’язані з поняттями модернізму, символізму, імпресіонізму і дали світові таких велетнів, як П. Верлен, Е. Верхарн, Р.М. Рільке, А. Рембо, О. Олесь, О. Блок.

Зовсім не збираючись переоцінювати зміст і художню форму поезій збірочки «На білих островах», зауважу, що поряд з нотками суму, розчарування в коханні (а в кого ж їх не було в неповних шістнадцять літ?) у них є оптимізм, захоплення красою й гармонією життя та природи, життєлюбство. Вони виразно звучать у віршах «За гори вже сонце сховалось», «Як ти, весела і чарівна», «Дощ», «Люблю я темну ніч і. золоті зірки».

А взагалі для юного Рильського характерні звернення до національно-визвольних тенденцій, відстоювання рідного слова, співчуття до простого люду.

Візьмемо, для прикладу, вірш «Гей, удармо в струни, браття...»:

Гей, удармо в струни, браття,
В золотії:
Розпалімо знов багаття
З іскр надії...
Гей, удармо в струни знову,
Заспіваймо,
А лихе вороже слово
Занехаймо.

Тут скоріше чується відгомін громадянської лірики Кудіща, Старицького, Грінченка, Вороного, аніж декадентське безсилля та байдужість.

Або присвячена глибоко шанованому Рильським Миколі Лисенкові «Пісня». Наче стали перед очима селяни — земляки з рідної Романівки, женці, які «схилились. Потомились. І од праці од тяжкої потом вкрились».

Тож бачимо, що юний Рильський шукає себе в руслі народолюбної поезії митців демократичного спрямування, а в галузі художньої форми прагне нетрадиційних прийомів, які зближають його з українськими модерністами, що прокладали нові дороги в мистецтві,— М. Вороним, Б. Лепким, О. Олесем, П. Карманським.

Як бачимо, «ясні впливи буржуазно-декадентської літератури», про які пише О. Білецький, не були, для М. Рильського такими вже характерними. Та, цей же критик мав рацію, твердячи, що «існувала в нього, (Рильського. — В. Н.) й інша літературна школа, яка визначила його наступну вже творчу зрілість» і характеризувалася іменами Лесі Українки, Коцюбинського, не кажучи вже про Шевченка і пам’ятаючи при цьому вислів самого Максима Тадейовича, що найкращий спосіб наслідувати великого поета — це бути орігинальним.

Ми так докладно спинилися на ранній творчості Рильського тому, що учні 10-11-х класів — майже ровесники автора збірки «На білих островах», дуже часто цікавляться саме першими його поетичними кроками.

Як уже згадувалося, поетом Рильський став, навчаючись у гімназії. В автобіографічному нарисі «Із спогадів» Максим Тадейович тепло згадує цей навчальний заклад, куди він поступив (після грунтовного домашнього вишколу) прямо в третій клас. Це була приватна гімназія В.П. Науменка, людини прогресивних поглядів, відомого педагога, ученого-філолога, який певний час редагував журнал «Киевская старина», що, до речі, в наш час почав виходити знову.

Рильському й тут пощастило на добрих людей і, що особливо важливо в юні роки, на добрих учителів. З любов’ю поет відгукувався про багатьох з них, а найтепліше — про викладача літератури Дмитра Ревуцького (брата відомого композитора Левка Ревуцького). Цей талановитий педагог і методист, автор книги про виразне читання та дослідження про українські пісні й думи, привабив юного і чутливого на все неординарне гімназиста оригінальними прийомами й методами викладання. Він читав учням багато позапрограмових творів, співав, акомпануючи собі на роялі, українські й російські пісні, організовував читання в ролях драматичних творів. Тому, хоч і викладав він у класі Рильського лише один рік, вплив на юного поета мав надзвичайний.

У гімназії зародилося в Максима й захоплення театром та музикою, яке проніс він через усе життя, ставши й сам добрим піаністом. Цьому сприяло ще й те, що, навчаючись у гімназії, мешкав він на квартирі в Миколи Лисенка, який, за спогадами Рильського, залишився в його пам’яті як «бездоганний лицар української пісні, прекрасний композитор і піаніст».

Гімназичне навчання М. Рильського припало на похмурі роки реакції після революції 1905 р. та на початок першої світової війни.

Дуже дивно, але, закінчивши гімназію, Рильський у 1915 р. стає студентом медичного факультету Київського університету святого Володимира й навчається там три роки. Та зрештою в 1918 році переходить на історико-філологічний факультет, закінчити який йому так і не пощастило, мабуть, у зв’язку з буремними подіями 1917-1921 рр. Але цікаво, що ці трагічні суспільні події не виробили в нього соціально-політичного світогляду. Ну, «соціально-політичний світогляд» спишемо на рахунок часу, коли творився нарис «Із спогадів» — рік 1958. Але справді дивно, чому так сталося? Чому в поезії Рильського тих років ані жодного натяку на те, що відбувалося довкола нього? Це ж тоді лунав над Україною «Золотий гомін» Тичини, дзвеніло мужнє «Ні слова про спокій» Еллана-Блакитного, «Рідне слово» Г. Чупринки.

Що ж. З цілковитою певністю, мабуть, ніхто не зможе відповісти на це сакраментальне питання. Однак спробувати можна.

Думаю, поет творить свій світ, нерідко далекий від реальностей життя. Інколи — будує його на високих «білих островах», інколи — в глибинах власної душі. Або ще — шукає його у своїй Елладі, переносячи до неї лише найсокровенніше із земного буття.

Справді, перечитаймо його доробок — від часу виходу першої збірки (1911) до вершин лірики двадцятих років («Синя далечінь (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929). Це збірка ліричних шедеврів, рівних яким мало в усій українській поезії. Глибина й щирість почуттів, Пластика образів, вишуканість вислову, сміливе переосмислення класичних мотивів, тем, героїв... А ще — природа, що завжди в гармонії з людиною.

І якось немов не вписувалися в цей світ Рильського криваві бої, розстріли, братовбивства — жахливі реалії тих літ. Навіть патріотичне піднесення тих років, національна романтика не привабили його. У поезії Максима Рильського оживали далекі Шампань і Лангедок, прадавні Еллада й Рим, вимальовувалися образи Беатріче й Афродіти...

Поет немов свідомо не хотів бачити класових битв і революцій, воєн, ненависті, крові. Та й сам він у передмові до збірки «Під осінніми зорями» скаже: «Керували мною в цій роботі мотиви переважно артистичні». Може, було й так.

А може, поет у пророчих візіях передбачив оте страхітливе майбутнє, про яке ще в 1923 році з жахом писав. Ні, не писав — застерігав, заклинав:

Ні, ні! Прийдешнє — не казарма,

Не цементовий коридор!— і тому вимріяв свій світ, який буде голубим, у якому і земля і люди будуть щасливими.

Повернемося знову до фактів. Максим Рильський, наймолодший у «гроні п’ятірному» неокласиків (ще М. Зеров, О. Бургардт, П. Филипович, М. Драй-Хмара), що стояли осторонь виру тогочасного життя, розвивали на українському грунті, опираючись на художню спадщину древньої Еллади та народнопісенну творчість, традиції і поетичну культуру європейської літератури, вели новаторські пошуки модерного мистецтва. Вони були і найстійкішими борцями проти, зарослого мохом хуторянства, й проти графоманських закликів «Ударників — у літературу!», й проти деструктивних викрутасів «нового, пролетарського мистецтва». Як пізніше ми переконаємося, саме вони зорали лан, на якому засіватимуть Малишко й Павличко, Стус і Симоненко, Ліна Костенко і Драч.

Очевидно, крокувати в ногу з дружними, але бездарними лавами пролетарської літератури неокласики не могли і не хотіли.

Чужі для вас гудки,_; коммольці, піонери,
Й не в силі ви піти життю наперекір...
Застиг ваш мертвий зір у мармурі Венери,
вам сниться мертвий Рим — залізний той Вампір.
Так, не зійшлися ми. Життя для вас не стане.
Одкинуло воно ваш непотрібний бред.
Несем ми дію скрізь, співці труда-титана,
Не по дорозі нам, бо ми йдемо вперед,—

проголосив анафему неокласикам наївний Сосюра.

А партійний комісар від літератури І. Кулик уже в 1934 р., на першому з’їзді письменників СРСР, назвавши Максима Рильського великим українським поетом, не забув тут-таки занести його до «колишніх стовпів буржуазно-націоналістичної групи неокласиків».

Та повернемося до 20-х років. Радянська влада і більшовицька партія на Україні змушені були певний час терпіти українське відродження. Виникали різноманітні літературно-естетичні течії, напрями, угруповання. Впроваджувалася українізація. Розвивався театр, що досягнув — зокрема «Березіль» під орудою Леся Курбаса — світових вершин. Кіномитці були вражені й зачаровані Довженковими фільмами «Звенигора» та «Земля». Успіхи української науки позначилися іменами В. Вернадського, М. Грушевського, М. Кравчука, Ю. Кондратюка, І. Сікорського, С. Єфремова. Українське селянство годувало хлібом Росію і половину Європи. Отож сталіни та кагановичі якийсь час змушені були все це терпіти. У пам’яті були ще Крути, і Зелений, і Махно, й українські січові стрільці...

А потім вирішили: годі! 1929 рік — перша спроба — процес СВУ. Вийшло! А тоді пішло одне за одним: Голодомор 1932-33 років, арешти й розстріли інтелігенції, переслідування будь-якого інакомислення, створення єдиної спілки письменників, утвердження штучного методу соціалістичного реалізму в мистецтві і швидкісне «спорудження» культу особи Сталіна.

У 20-ті роки Рильський живе на селі. Працює на Київщині, у Сквирі, помічником секретаря в продовольчій управі, потім учителює у с. Вчорайшому на Житомирщині, в рідній Романівці, де він завідував школою, а з 1923 по 1929 р. викладав українську мову і літературу в другій залізничній школі м. Києва (потім там була середня школа № 7 ім. М. Рильського. Зараз чомусь школи імені поета немає).

Як свідчать колишні його вихованці, учителем Рильський був прекрасним. Діти любили його. Як педагога, Максима Тадейовича не могли не хвилювати негаразди з викладанням української мови й літератури в зашкарублій у догматичних приписах радянській школі. У глибокій^-за змістом, пристрасній статті «Про викладання літератури» він висловлює думки набагато сучасніші, ніж. ті, що читаємо іноді в публікаціях деяких наших методистів.

Як слід викладати найблагородніший і найважливіший з усіх шкільних предметів? Рильський відповідає: «Зуміло, чесно й талановито. Два перших визначення — обов’язкові для викладача. Третє — бажане. А ще одно: з любов’ю. Коли щось любиш, любов твоя не може не передатися іншим. А любов вимагає своєї мови, якої жодною шкільною програмою не можна передбачити».

Постійно наголошуючи на артистизмі літературного твору, вмінні емоційно сприйняти його естетичну суть, великий гранослов не забував і про вимовну силу художнього слова. «Поезія, образне слово, ясні й чисті емоції — могутні чинники у формуванні дитячих душ», — підкреслював він.

...Та повернемося до початку тридцятих. Після процесу СВУ почалися всуціль чорні дні для інтелігенції. То заарештують і, допитавши, відпустять одного та другого письменника, то з’явиться в партійній (іншої ж уже немає!) пресі гостра стаття-донос про, мовляв, буржуазно-націоналістичні тенденції в творчості третього, то прямо наречуть «ворогом народу» четвертого... А на селі вже широким фронтом йшла колективізація, і перші валки розкуркуленими потягнулися на Соловки.

Не минула лиха доля й Рильського.

У березні 1931 р. Максима Тадейовича було заарештовано і звинувачено, звичайно ж, у приналежності до підпільної контрреволюційної організації. Слідчі всіляко залякували заарештованого, чинили психологічний тиск, як згадує син поета Богдан. Рильський тримався гідно, ні в яких злочинах — та їх просто не існувало — не зізнався. Протримавши у в’язниці близько півроку, поета звільнили.

А наступного 1932-го виходить збірка поезій М. Рильського «Знак терезів», що, за одностайною думкою радянської критики, «свідчила про рішучий перелом, який відбувся у свідомості поета в роки першої п’ятирічки, і бажання бути «активним будівником і співцем безкласового соціалістичного суспільства».

Справді, «Знак терезів» помітно відрізняється від усього попереднього поетичного доробку Рильського. У збірці з’являються такі твори, як «Декларація обов’язків поета і громадянина», «Знак терезів», «Бенкет», «Ленін» та інші, наскрізь перейняті духом соціалістичного реалізму. Хоча його догмати не були _;ще сформульовані й приписані до обов’язкового виконання.

Однак при уважному прочитанні бачився на сторінках збірки й той, колишній, поет-мрійник, неокласик, залюблений у природу, життя, красу витончених класичних образів (акварелі «Серце, серце! Талий сніг!», «У присмерку осінньої алеї...» та ін.).

Але переважали у збірці мотиви уславлення «доби нової», - служіння класу пролетаріату, світлого майбутнього, шаблонні гасла на кшталт:

Бійці, єднайтесь! Не дрімай, стороже!
Безкрилу тьму навіки переможе
Визвольник людства, вільний пролетар.
(«Знак терезів — доби нової знак»).

Тож мимоволі напрошується думка: а чи не зламався Рильський психологічно?

Відповісти на це непросте запитання можна тільки уважно простеживши життєвий шлях поета, особливо в чорні тридцяті-п’ятдесяті роки, заглибившись при цьому в його творчість. Зробимо таку спробу, не претендуючи, звісно, на повноту відповіді.

Тридцяті роки були чи не найважчими для Рильського. З’являються збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). Про цей період творчості поета Л. Новиченко писав: «Відомий «злам», що відбувся у творчості Рильського на початку 30-х років, супроводжувався глибинними змінами не тільки в ідейній, а й в естетичній позиції поета. Одним із найважливіших його завоювань у цій площині став живий, конкретний історизм художнього мислення — бачення дійсності в її соціально-історичній зумовленості і в таких же реальних життєвих формах та зв’язках». Слушне в цих словах є. Поет ніби і прокинувся і відчув, що навколо живуть, працюють, люблять люди, що, крім прадавньої Еллади, існує й сучасність. Україна в її днях і трудах, трагедіях, неволі, в її думі про майбутнє і пам’яті про минуле. На повну силу ці мотиви прозвучать у поезії воєнних літ. Рильський віддає шану пам’яті великих синів людства у цілій галереї ліричних портретів — «Шопен», «Шевченко», «Бетховен», «Шота Руставелі», з любов’ю творить образи тих, хто сіє хлібі^- кує залізо, багато уваги приділяє перекладам.

І знову ж таки — поряд з цим — «газетні» вірші про партію, Сталіна, радянську батьківщину. Та найсильніші твори Рильського — ще попереду.

Існують, звичайно, й інші думки. Відомий літературознавець з діаспори Юрій Лавріненко значно суворіше оцінює цей (та й подальші) етап творчості поета: «...між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерті Рильського... Як поет, Максим Рильський немов загинув із своїми товаришами-неокласиками, слід яких пропав по Соловках і Колимі ще 30 років до смерті Рильського». Зазначимо, що ця невелика вдумлива розвідка Ю. Лавріненка написана загалом у доброзичливому тоні. Проте відчувається, що автор не досить добре уявляв собі життя на «совєтській Україні» й умови розвитку нашої літератури, а відтак і не зміг дати об’єктивну та вичерпну оцінку творчості Рильського. Підкреслимо одначе те місце в розвідці критика, де він говорить, що з відомих причин в особі Рильського «Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми, ліро-епічної поеми масштабу «Пана Тадеуша», «Розбійників», «Євгенія Онєгіна», «Чайльд-Гарольда».

Думка цілком слушна, шкода тільки, що літературознавець недобачив і недооцінив могутньої сили патріотизму та художнього новаторства поем «Жага» і «Неопалима купина», які відіграли таку велику роль у пробудженні історичної пам’яті та національної самосвідомості нашого народу. Та й філософська лірика останніх літ — збірка «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961), «Зимові записи» (1964), без сумніву, заслуговують на гідне поцінування.

Важко сказати зараз, що думав і відчував великим поет, сидячи у. в’язниці, пишучи чи готуючись писати «Знак терезів», «Декларацію...» та й «Пісню про Сталіна». Є такі апокрифічні перекази, що в проскрипційних списках ім’я Максима Рильського стояло під номером один і порядні люди з високого ешелону влади, рятуючи поета для України, порадили йому написати «Пісню...», а композитор Левко Ревуцький (теж із списку) написав музику. Так, начебто, і народилося — «Із-за гір та з-за високих...»

У ту лиху годину по-різному поводилися люди. Одні — йшли на смерть, «по соловках, сибірах, магаданах» (В. Стус), інші намагалися писати те, що прислужиться народові, штучно причіплюючи до збірочок обов’язкового «паровозика» — славословіє вождеві чи партії, треті — писали все, що замовлялося («Загибель ескадри», «Правда»), а ще усно чи письмово доносили на всіх «підозрілих» та «непевних», а то й «ворогів».

А Рильський Максим Тадейович? Ні на кого не доніс, нікого не зганьбив. Виходили нові збірки. У них поряд із славословіями сусідувала і справжня поезія — нехай ліг на неї наліт утоми, може, й розпачу, страждань, а то й страху. Поет намагався сказати своє слово про великих синів України і про придушених тягарем неволі простих людей, змальовуючи їх із щирою симпатією.

Та ось 22 червня 1941 р. Земля зірвалася вибухами фашистських бомб, запалали міста й села. Люди встали на захист — ні, не сталінської тоталітарної системи, а своїх дітей і батьків, своїх осель, рідного краю. Залунало і мужнє поетичне слово-заклик — боронити Україну. Перелякані кремлівські вожді зрозуміли, що захищати «єдиний могучий» пригноблені народи не квапитимуться, а за своє, рідне стоятимуть на смерть. Отож політика дещо змінилася й на Україні. Вільніше стало дихати письменникам. По-новому зазвучало древнє «Слово о полку Ігоревім», на сторінках книг ожили образи Данила Галицького і Ярослава Мудрого, Володимира-Хрестителя і славних запорожців. На якийсь мент наче прокинувся національний дух українців. З’являються такі патріотичні художні речі, як «Україно моя» А. Малишка, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Данило Галицький» М. Бажана, «Любіть Україну» В. Сосюри. Максим Рильський створює поеми «Слово про рідну матір», «Жага», «Неопалима купина». У дні війни вони не тільки кликали людей на боротьбу проти фашистських нападників, а й будили національну самосвідомість українців, нагадували, «чиї ми діти».

Дозвольте, можуть нам заперечити, але ж у тих творах Рильського — і партія, і Сталін, і Радянська Батьківщина!

Так. Та давайте заглянемо в них, хоч би в оту невеличку, пошарпану, надруковану на газетному папері книжечку, на титулі якої стоїть: «М. Рильський. Неопалима купина. 1944 р.».

Саме біблійний образ неопалимої купини як символу Божої волі та правди, як символу вічності та незнищенності народу уособлює скорбний і величний шлях Києва, шлях України, а не Союзу чи навіть «спільної колиски трьох братніх народів». Сказано про це не тільки з величезною епічною силою та образною довершеністю, а й з вражаючою конкретністю та відвагою:

Колишнє, в камені сповите,
Встає, мов хвилі у Дніпрі.
І бачать України діти,
Як Володимир на горі
Крізь непроглядну ніч криваву,
Благословляючи народ,
Веде свій люд, свою державу
На ясні води від негод.

Пізніше, коли мине воєнне лихоліття, поету пригадають ці слова. По-перше: неопалима купина, біблія, ікона? Релігійний дурман! А, крім цього, князь Володимир — і Україна? Чому не Росія чи, принаймні, хоча б не Русь? І який це люд, яку державу, народ благословляє й веде Володимир?

Та це ж іще не все. А згадки про Сагайдачного, війська якого разом з польськими року 1618 погромили Московію?

А ось кого бачить поет визволителем Києва:
Ти чуєш, батьку, як ступає
Непереможна рать твоя.
Як древній Хвастів посилає
Полки Семена Палія?

Правда, в поемі є й згадка про братню Москву, й те, що Богдан «до восточної столиці правицю владну простягнув». І про те, що «чуючи вождеве слово, стобратні рушили полки», й про великого Сталіна у Кремлі (десь у передостанніх рядках). Тільки ж уже постала перед читачем Україна у своїй величі, красі й трагізмі.

Л-ра: Дивослово. – 1995. – № 3. – С. 11-16.

Біографія

Твори

Критика