Повість Івана Микитенка «Гавриїл Кириченко – школяр»: сучасна інтерпретація
Сергій Михида
Розмова про так звані «повернуті» імена сьогодні, в кінці століття, не втратила та й не може втратити своєї актуальності - зробити ж бо для української літератури належить ще чимало. Тож і не дивно, більше того - цілком закономірно, що сторінки професійних часописів, шпальти газет повняться матеріалами про репресованих або ж із чиєїсь злої волі «забутих» українських письменників, розкривають сторінки біографій, по крупинках збирають їх творчу спадщину.
Проте іноді ловлю себе на думці, що відкриваючи нове, закриваючи білі плями на мапі материка з ім’ям «Українська література», ми поступово забуваємо про тих, чий внесок до неї ще вчора був незаперечний, а твори їх друкувалися багатотисячними тиражами, вивчалися, аналізувалися, пропагувалися.
Звичайно, такий підхід до історії легко можна пояснити, прикриваючись незнанням деяких фактів або ж, ще краще, зміною офіційного курсу. Але ж це буде лише ідеологічним прикриттям, явищем, якого ми раз у раз намагаємося позбутися. Залишаючись при цьому дітьми своєї епохи, ми продовжуємо навішувати ярлики, змінюючи, звісно, їх колір. Єдиним виходом із ситуації, що склалася, є курс на естетизацію літературознавства. Перефразовуючи Хвильового, хочеться гукнути: «Геть від ідеології!» Тільки тоді, вочевидь, зможемо по-справжньому оцінювати художньо-мистецькі явища, виявляти їх національні корені та етико-естетичні глибини й, що головне, зможемо поставити українську літературу в ряд світових, позбавитись (як не страшно це звучить наприкінці 20-го століття) комплексу меншовартості.
Публіцистичність вступу зумовлена зверненням до творчості Івана Кіндратовича Микитенка - митця, доробок якого не було вилучено з літературного процесу доби побудови світлого комуністичного завтра. Оцінки типу «співець нового дня», «фундатор української радянської прози й драматургії», «творець нової пролетарської культури», що ними просто пересипані літературно-критичні праці про нього, спрацювали, й радянський письменник Іван Микитенко став прекрасним взірцем митця нового типу.
Сьогодні літературознавці уникають подібних постатей, адже наведені оцінки навряд чи викличуть у сучасного читача позитивні емоції - хочеться думати, що виховується він на кращих зразках національного мистецтва слова. То ж і постає питання, а чи вартим буде заглиблення у творчий доробок митця, коли в його спогадах знайдемо, скажімо, такі слова: «Ми молоді письменники лише відчували тоді (на початку 20-х. - С. М.) зловісний потаємний шепіт націоналістичної течії, що пізніше увійшла в історію контрреволюційної «діяльності» ворогів українського народу під безславною назвою «хвильовізму», як одного з виявів українського фашизму, розгромленого КП(б)У»? [Микитенко, 1962: 295]. І це після самогубства того Хвильового, голодомору 33-го, масових арештів, що торкнулися його близьких і друзів! А, може, саме ці й подібні факти та висловлювання і слід врахувати, аби реабілітувати ім’я Івана Микитенка, як намагаємося зробити з іменем Павла Тичини доби тоталітаризму? Може, слід замислитися над тим, хто, за що і як (це при абсолютній вірі митця в ідеали комунізму) приставив револьвер до його скроні?
Як бачимо, запитань багато. Прикро, але лише столітній ювілей (через 60 (!) років після трагічної смерті Івана Микитенка) трохи відкрив завісу таємничості над частиною з них. Підкреслю, частиною, бо ж навіть для Олега Івановича Микитенка, редактора журналу «Всесвіт», правда про його батька приховувалася за сімома замками ЧК - ОДПУ - НКВС - КДБ [Микитенко 1997]. Що вже казати про звичайного вчителя, для якого навіть дата смерті була розтягнута в часі (1937 рік), а загальна інформованість обмежується вже згадуваними вище панегіриками, кількома монографіями п’ятдесятих-шістдесятих років, в яких годі шукати об’єктивності, кількома сучасними розвідками й текстами.
Отож, перед літературознавцями стоїть досить серйозне завдання - наблизитися до істини. Тільки тоді як застереження для нащадків постане в усій повноті трагедія ще одного митця слова, а водночас з ним - трагедія цілого покоління, що свято повірило в ідеали світлого «червоного» майбутнього. А разом з тим сучасний читач зможе пізнати справжню (без ідеологічної заангажованості) естетичну цінність творів письменника, заглибитися в його неповторний художній світ, одержати насолоду від художнього матеріалу, що пройшов випробування часом і по праву має належати до класики. Талант Івана Микитенка породжений не лише масовим психозом віри в «червоні» далі, а справжнім даром полонити серця читачів. Наведу тільки один приклад. 1928 рік. Харків. Будинок літераторів Елана Блакитного. Микитенко вперше перед широкою аудиторією читає оповідання «Торт». Слухачі в захваті. Як згадував пізніше Леонід Первомайський, що був присутній тоді в залі, «Микитенко мав гомеричний успіх, читав, мов Бог, і поклав нас на лопатки».
Ця стаття розрахована на сьогоднішнього вчителя, що потребує матеріалу свіжого, який би дав змогу актуалізувати твори, що вивчаються у школі, подати їх у привабливому світлі справжніх перлів української літератури.
***
Вибір для аналізу повісті «Гавриїл Кириченко - школяр» - невипадковий. Злива порнопродукції, шквал відеонасильства, що мають величезний вплив на сучасну (я вже не кажу - молодь) дитину, повинні якось компенсуватися благодатним дощем добра, свіжим бризом людяності, що так їй необхідні. Зазначений твір має всі підстави для цього. Читаючи його, поринаєш у привабливий, розхристано-безтурботний світ дитинства, ностальгія за яким живе в кожному дорослому, відбуваєш непереможне бажання творити й сіяти оте так часто цитоване «добре, мудре і вічне» (як жаль, що девіз цей став у наш час банальним афоризмом, який з насмішкою згадують за чашкою кави).
А для дитини це явище просто унікальне. Не будемо кривити душею: сучасний учень майже не одержує інформації про життя своїх однолітків на початку XX століття. Тож після Винниченкових оповідань «Федько-халамидник», «Кузь та Грицунь», «Кумедія з Костем», його ж збірки «Намисто», дитячих оповідань С. Васильченка, А. Головка, О. Донченка повість І. Микитенка «Гавриїл Кириченко - школяр» є прекрасною нагодою зазирнути в світ дитинства часів, що передували «вікопомному» 1917 рокові, розкрити його у всій повноті й привабливості. Адже не можна не помітити, що, окрім «критики освіти й виховання в дореволюційній Україні, викриття ганебної ролі церкви, яку вона відігравала у спотворенні дитячих душ», як зазначалось в одній із літературознавчих розвідок доби соцреалізму, повість відзначається передусім «емоційною наснагою і вірним розкриттям дитячої психології, теплотою у змалюванні центрального образу». Більше того, саме емоційний, відчуттєвий аспект є, на мою думку, визначальним у творі. Практично все, що відбувається з героєм, читач буквально переживає разом з ним, відчуває як на рівні емоцій, так і фізично, моторово. Повість просто випромінює енергію. І, незважаючи на певну специфіку життєвого матеріалу - дитячі пустощі, що в більшості випадків переходять межу дозволеного, жорстокі покарання учительки та батька тощо - енергія ця має позитивний заряд. Завдання вчителя, який аналізує повість «Гавриїл Кириченко - школяр», полягає у вмілому спрямуванні цієї енергії, використанні її з виховною та пізнавальною метою. Адже, як зазначав Лев Виготський, «у мистецтві актом почуттєвого сприйняття тільки розпочинається, але, звичайно, не закінчується реакція» реципієнта (у нашому випадку - учня).
Аналізований твір має досить своєрідну структуру, що на рівні форми ставить його поруч з «Декамероном» Дж. Бокаччо, «Вершниками» Ю. Яновського - великими епічними полотнами, які також складаються з окремих новел. Композиційним стрижнем або ж композиційною домінантою повісті є конфлікт головного героя з оточенням.
Оригінальним є і жанр твору, який я визначив би як авантюрно-пригодницьку повість з елементами сатирично-гумористичного розкриття дійсності.
Отже, формулу, яка відкриває шлях до плідного аналізу повісті «Гавриїл Кириченко - школяр», можна сформулювати так: на рівні змісту - відчуттєві враження, які поглиблюються можливістю всебічного пізнання навколишнього світу; на рівні форми - новелістична побудова й наявність композиційної домінанти; на родово-жанровому рівні - розширення діапазону української прози.
Розпочинаючи аналіз з форми твору, вчитель-словесник значно «виграє», оскільки це дає можливість не тільки на теоретичному рівні розглянути особливості композиції, а й пов’язати їх з історією написання повісті, що значно економить академічний час.
Протягом 1926-28 років (як відомо, це була пора творчого злету письменника) у різних періодичних виданнях з’являється ряд новел Івана Микитенка, збірку яких він видасть згодом під назвою «Дитинство Гавриїла Кириченка». Цей твір мав покласти початок автобіографічної трилогії. Ідея ця довгий час виношувалася письменником. І хоча Микитенкові й не вдалося здійснити свій задум, перед нашими очима постала картина формування особистості головного героя. У кінцевому варіанті автор розмістив новели в хронологічному порядку, підпорядкував архітектоніку розкриттю змісту повісті та особливостей характеру Гавриїла Кириченка, що подається в динаміці. Як зауважував М. Родько: «Кожна пригода, в яку потрапляє школяр, сприяє, певною мірою, розвитку його свідомості, стаючи етапною в справі пізнання навколишньої дійсності і розкриває нові риси його вдачі».
Отже, такий підхід дає гарну нагоду вчителеві на матеріалі вітчизняної літератури розглянути питання про хронікальні сюжети, показати, Що таке повість-хроніка, дозволяє продемонструвати учням особливості взаємодії змісту й форми, довести, що тільки цілісність породжує справді високу художність літературного твору.
Повість «Гавриїл Кириченко - школяр» (а саме так після декількох редакцій назве її автор) складається з 8 новел, кожна з яких є завершеною на рівні сюжету та композиції і певною мірою автономною в структурі всього твору. Це своєрідна мозаїка, частини якої об’єднуються тематично Та ідейно навколо центральної фігури - школяра Гаврилка. Разом з тим умовно твір можна поділити на дві частини, що зумовлено наявністю в творі конфлікту, котрий, як зазначалося, і є організаційним стрижнем твору, його композиційною домінантою. Аби пояснити цю тезу, слід згадати про драматургійний хист Івана Микитенка. Як би ми сьогодні не ставилися до ідейного спрямування його п’єс, а у високій художності драматургічним полотнам письменника відмовити не можна. П’єси «Диктатура», «Дівчата нашої країни», «Соло на флейті» при аншлагах проходили в театрах тодішнього Радянського Союзу разом з драмами М. Куліша, І. Кочерги, О. Корнійчука - незаперечно визнаних майстрів цього нелегкого літературного роду.
Драматургічність як одна з визначальних рис художнього мислення Івана Микитенка досить повно розкрилася в повісті. І сприяє цьому наявність у творі гострого конфлікту, який є визначальною рисою будь-якого драматичного твору. У його центрі - сам Гавриїл Кириченко. Він протистоїть двом силам, що постають перед нами в образах Глафіри Іванівни та отця Олександера. Автор іноді зводить їх разом, як, скажімо, в новелі «Ванна», але межі конфлікту досить чіткі: Кириченко - Глафіра Іванівна, Кириченко - отець Олександер. При аналізі саме ці протистояння і зумовлюють умовний поділ твору на дві частини: першу, присвячену зображенню перипетій Гаврилка-школяра (новели «Пісталєт», «Шинка», «Ванна»), другу - отрока Гавриїла (новели «Лист», «Дзвіниця», «Причастя», «Кадильниця (2)»). Зазначу, що до першого варіанту повісті входила ще одна новела - «Завод». Письменник вилучив її з тексту для впорядкування форми твору. Адже в цій новелі відсутні головні сили, протистояти яким «доводиться» хлопцеві. Цій же меті: стрункості композиції, підпорядковане і введення в повість новели «Кадильниця (1)» як перехідної ланки, що пов’язує згадані вище частини воєдино.
Окремо слід сказати про значну роль діалогів у повісті, що підкреслює наявність драматургічного в художньому мисленні Микитенка-прозаїка. Окрім звичайних діалогів, він уводить так звані «внутрішні діалоги», чим значно розширює межі обох родів, ці розмови оповідача-автора із самим собою, запитання і відповіді допомагають глибше проникнути у внутрішній світ героя, побачити процес формування його характеру.
Звичайно, допитливий учень може зауважити, що в повісті є ще один конфлікт: Гавриїл Кириченко - батько, і що простежується він у новелах «Шинка» та «Кадильниця», Проте це найімовірніше кілька колоритних штрихів до ілюстрації проблеми «батьки і діти», яку не без підстав уважають однією з «вічних». Її розв’язання не входить до творчого задуму І. Микитенка, і протистояння Гаврилка та його батька лише вивершують ту психологічну напругу, що породжена названими вище конфліктами. Досить красномовним у цьому плані є епізод з новели «Шинка»:
«Я порвав собі голос, - стверджує Гаврилко, тільки-но покараний віжками, - а був порядний голос. Мама трохи не вмерли. Батько обливалися потом, вони зовсім змучилися. (...) І... довелося таки знову йти до Глафіри». І тут же: «Ану стривайте! Невже я Ґлафірі Іванівні не віддячу».
У новелі ж «Кадильниця» батькові знову належить роль «караючої десниці Господньої». Проте до рівня конфлікту суверенності між сином, що цупить вату з батькового пальта, і самим батьком не доходять. Сцена розкриття «злочину» Гавриїла - це своєрідний антиципаційний засіб, випередження розв’язки конфлікту між ним й отцем Олександером. Після того, як гарбузова кадильниця опустилася на його голову, головний герой, він же - оповідач, розповість: «Одначе мені ще довелося бачити справжню кадильницю. Як це сталося? Та ніколи ж не гадав, що матиму стосунки з справжньою срібною кадильницею. Тримати її в руках, бачити, як вона близько, перед твоїми очима, мелькає, брязкає ланцюжками,.. Де я міг про це думати? Але життя таке чудне. Іноді воно так складається, що гарбузова і срібна кадильниці кінчають однаково свою службу, відігравши таку приблизно роль, як оця, що я допіру сказав. Дише не на тій самій голові». Йдеться, як відомо, про сцену в господі отця Олександера, що в кінці твору.
Як зазначалося, незважаючи на певну автономність частин, повість має досить струнку композицію. Вагому роль при цьому належить вибору автором хронікального сюжету. Події у творі зображуються одна за одною. Це дає змогу простежити за перебігом незвичайних пригод, що відбуваються з головним героєм, і в той же час побачити процес становлення характеру та формування його світогляду (від незаперечної віри в Бога до абсолютного атеїзму).
Перші чотири новели повісті присвячені розкриттю образу сільського хлопчака Гавриїла Кириченка, для якого школа та вчителька Глафіра Іванівна є своєрідним полігоном для випробовування його життєвих принципів і чеснот, серед яких перше місце належить відвазі та героїзму. Поняття про них, щоправда, Гавриїл складав на вулиці, серед однолітків, де героїчним уважалося все, що заборонене. Тож і виникають ситуації, де «дитяче, наївне прагнення до подвигів виконує роль імпульсу в усіх вчинках героя. Воно ж стає і основою тих конфліктів, що раз у раз виникають між ним і Глафірою Іванівною».
Саме тут слід нагадати про засоби творення художніх образів, серед яких значне місце належить показу героя в дії. Досліджуваний твір є класичним зразком такого підходу до зображення дійових осіб. Адже саме вчинки Гавриїла, його стосунки з однолітками та дорослими є найважливішими Характеротворчими чинниками в повісті. У фабулі твору чітко простежується риса хлопчика, яку я назвав би «здатність на вчинок». «Раз ти герой, — свідчить він, - то гляди ж - роби так, щоб не заплямувати свого високого звання. Неси гордо і непохитно свій прапор. Припустим тобі доведеться витерпіти від батька який десяток різок чи від учительки знову там десяток-півтора лінійок або квадратиків. Наплювать». Незалежно від наслідків головний герой іде на найнеймовірніші авантюри. Це я історія з пістолетом, коли в класній тиші лунає «згук» із десятьох пістонів, ледве не на смерть лякаючи вчительку. І випадок з ванною, в якій Гавриїл Кириченко - другий «зіпсував» дощову воду, що її так любила Глафіра Іванівна, «уменынаючи» їй тим самим «жизнь». Ну, і; звичайно, «божа справа» із замком, що його хлопець навісив на двері кімнати, в якій отець Олександер з матушкою Аделаїдою «готували змову проти благочинного».
Конфлікт між Гаврилом та вчителькою слід розглядати як з погляду форми: його структура в окремо взятій новелі й у повісті загалом, так і з погляду змісту: витівки проти Глафіри Іванівни не варто сприймати як наслідок глибокої неприязні до неї взагалі - найімовірніше це спосіб самовияву Головного героя, а для автора - додатком можливість показати його неординарність.
Аналіз з погляду форми переконує, що авторові вдалося поєднати окремі новели в художню цілісність на досить високому рівні. При цьому, на відміну, скажімо, від вищеназваного роману Дж. Бокаччо, Іван Микитенко не використовує художнього обрамлення - композиційного засобу, що вживався в літературі з часів Шахерезади (маю на увазі казки «1001 ночі»). Інтеграційну функцій в творі виконує саме конфлікт. Простежимо його розвиток на рівні фабули.
Новела «Пісталєт». Гавриїл Кириченко - одинадцятилітній учень сільської школи - «починає жити власним розумом», тобто намагається самоутвердитися, бо ж «таких років людина починає жити власним розумом; авторитет батьків губить потроху свою імперативність, і людині доводиться виробляти свої погляди на життя». Самоутвердження це неминуче пов’язане з «подвигом». А що ж може бути більшим геройством, як не пряма сутичка з найстрашнішим «ворогом»учителькою. Глафіра Іванівна, на думку Гаврилка - «сильна женщина». Вивести її з рівноваги фактично неможливо. За це брався рже не один учень, але нікому не вдалося злякати «справжню вчительшу». Та саме це й приваблює хлопця, провокує його геройство. «Згук», яким він планує налякати Глафіру Іванівну, має пролунати несподівано не тільки для неї, а й для хлопців - він же перший учень в «отдшєнії». Цю ідею хлопець виношує вже давно. Він уперто йде до своєї мети, використовуючи природжену свою хитрість та винахідливість.
В експозиції новели бачимо, як Гаврилко готує свій злочин: краде в жида-торговця Янкеля пістолет, потім удома - дві крашанки, вимінює їх на пістони. І ось - зав’язка. «Чекай, чекай, буде завтра тобі історія. ..»,- нахваляється про себе наш герой, не слухаючи, що там пояснює на уроці вчителька. Далі події розвиваються блискавично. Звечора Гавриїл Кириченко проводить генеральну репетицію, а другого дня - виявляє неймовірну стійкість духу, відверто сперечаючись із своїм противником, і, нарешті, виконує задумане прямо на уроці. Отож, розвитої; дії відбувається за класичними принципами пригодницького жанру.
Кульмінаційна сцена виписана автором надзвичайно колоритними штрихами. Він майстерно розкриває внутрішні стани обох учасників конфлікту, виявляючи глибоке розуміння вікової психології своїх героїв, особливо Кириченка. Бажання подвигу підігріває кров Гавриїла, але й страх не покидає душу: «Я стояв за партою, як скеля, хоча в колінах проходило тремтіння й під шкірою горіла кров. Це було, безперечно, велике повстання духу». Микитенко досить вдало поєднує вплив на зорові, звукові, нюхові рецептори, використовуючи досить цікаву форму викладу - діалог оповідача з читачем. «Чудовий, громовий вибух - ба-ббах!— і гострий запах сірки був їй за відповідь. Ви можете собі думати, що то був казна-який вибух. Ну, а я вам скалку, що він наповнив клас, як хромом. Ха-ха! Кажуть, що я поблід. Але вона... вона впустила склянку з боржомом, стала як крейда, і гепнула (на своє щастя) в крісло».
Отже, мети досягнуто - Глафіра Іванівна шокована. Зображуючи реакцію вчительки на «згук», автор не пошкодував жаргонізмів, які прозвучали з її вуст, - чого тільки не почули учні після того, як їй вдалося опанувати себе. Та все ж наступна сцена (вигнання Гавриїла вчителькою) розв’язкою конфлікту не стала.
Письменник використав ще один прийом, характерний для пригодницького жанру - ретардацію. Затримка розв’язки дала змогу заглянути в минуле, зрозуміти кодекс честі сільських хлопців кінця минулого - початку XX століття, можливо, з ностальгією поглянути на їх цінності. Ось як автор зображує сцену зустрічі однокласників після скандалу в класі: «І дійсно, коли я вийшов назустріч їм з-під мосту, вони закричали мені й понесли мою торбу з книжками. Вони не знали, що можна виголошувати на честь героя промови, і тільки давали мені кожен хто перо, хто шматочок олівця, хто половину гумки, хто аркуш нової промокатки». Як бачимо, героїв вони вітають, а ось зрадникам пощади чекати не доведеться. Важко буде Василеві Дубничиному, присуд за зраду йому вже винесено: «Хай не думає собі, що ноги йому будуть цілі».
Розв’язкою новели стала зустріч сина, який не чекав такого повороту подій, з батьком, що вже поговорив з учителькою і знає про історію з пістолетом. Микитенко постає у цій сцені як неперевершений майстер іронії, а чудовий розгорнутий перифраз, котрий, власне, й можна вважати розв’язкою, заслуговує найвищої оцінки. Цитую: «Розчинилися двері. Увійшов батько, причому в руці в них (хоч вона й була за спиною) помітив я одну замашну річ, з якої зробив правдивий висновок, що тато були оце зараз на леваді. Тут я згадую, що тоді починався березень - і поволі відходили від морозу рослини, а особливо лоза; У нас на леваді була надзвичайна лоза. Може хто знає, що це за гнучка річ? Тому я не смію нагадувати зайвий раз. А хто не знає, хай пробачить - йому тяжко буде зрозуміти».
Отже, бачимо: стрункість композиції новели «Пісталєт» зумовлена чітким підпорядкуванням конфлікту головного героя - оповідача та Глафіри Іванівни. Наступні новели «Шинка», «Кадильниця» (1), «Ванна», які умовно віднесено до першої частини повісті, лише поглиблюють враження про непримиренність позицій двох персонажів. Протистояння між ними, звичайно, не є антагонізмом. Воно породжене халамидникуватою, як сказав би Винниченко, вдачею Гаврилка - сміливого, розумного, винахідливого бешкетника, для якого поняття честі й усвідомлення власного геройства є головними чеснотами.
Геройство та неординарність головного героя яскраво виявилося і в другій (не забуваємо - умовно) частиш повісті, де стикаються не просто два характери, але й два світогляди. Релігійні уявлення Гавриїла Кириченка як органічна частина його світобачення терплять крах. Я 6 назвав це втратою ідеалу. Прийом контрасту, використаний письменником, дав можливість простежити за процесом розчарування хлопця в незаперечних, на його погляд, істинах. У новелах «Лист», «Причастя», «Кадильниця» (2) бінарна опозиція «ідеал - реальність» виявляється не тільки на рівні змісту, а й виконує композиційну функцію, тобто «працює» на формальну досконалість повісті.
Проілюструвати наведені тези вчитель може, звернувшись до новели «Лист», де автор-оповідач поринає в спогади і з висоти прожитих літ аналізує свій шлях до атеїзму. Вдаючись до відомих філософських узагальнень («Так. Все тече, це - безперечна істина»), він згадує дитячу, наївну ще релігійність, яку Так немилосердно перекреслив своєю поведінкою «слуга божий» - отець Олександер, прототипом якого, за свідченнями Л. Куценка, був піп Покровської церкви селища Рівного, що на Єлисаветградщині (нині Кіровоградська обл.). «Я був релігійною людиною, - стверджує оповідач (він же - Гавриїл Кириченко). - (...) Як би я там не збивався на законі Божому, як би я зле не знав «пир у Капернаумі», але Бога живого, «вездесущего» я мав у себе всередині й поклонявся йому «втайнє» щиро і з захопленням». Тож і не дивно, що о. Олександер, як служитель Бога, був для нього втіленням Святості і гідний наслідування. Це був образ Ісуса Христа, що зійшов на землю. До того ж не забуваймо про те, що саме він спас малого Гаврилка від люті Глафіри Іванівни (новела «Ванна»).
Яким же розчаруванням стануть для хлопця звичайнісінькі «смугасті, рудуваті штани», що побачив під рясою у попа, цигарки, що їх з такою насолодою той палив, пісня, яка нічого спільного з «Отче наш...» не мала, а надто лайки, що звучали з його «святих» уст під час богослужіння. Автор вдається до чудової метафори, аби передати стан здивування свого героя: «... ці штани, цигарка і «восєм дєвок» не вміщуються в моїй голові. Мені здавалося, що образ Ісуса Христа вийшов із штанів і став осторонь». Не додасть авторитету святому отцю й лист, що його так майстерно передасть Гаврилко дружині благочинного Аделаді.
Конфлікт між мрією та реальністю Микитенко поглибить у новелі «Причастя», де о. Олександер постане в найнепривабливішому світлі. Знову письменник вдається до антитетичних опозицій. З одного боку, бачимо святість, красу й убранство церкви, що викликають у нашого героя захоплення, бажання поклоніння. Чого варте розмірковування малого хлопця щодо цінності Євангелія: «Звісно святе місце. Саму Євангелію, що на престолі, мабуть, і за коняку не купиш. Як вона ж! Хоч золота, хоч позолочена. А коняка що? Здохне та й нема». З другого - «святі слова», що їх. під час проскомидїї (процесу причащання прихожан) дозволяє собі о. Олександер. При цьому автор дбає про моральність викладу (не забуваючи ні на мить, що повість спрямована на читача підліткового віку), вдається до перифразу: «Тоді він сказав такі слова, що я одвернувся і вийшов з вівтаря до паламарки. Господи, - подумав я (...),- як же це воно? Ці ж самі слова я чув улітку від нашого чередника, коли він справдовувався з одним чоловіком за ягня і «благословив» його такими словами, що я, навіть дійшовши старшого віку, не можу їх повторити». Чи не правда, після постмодернової відвертості цей гріє душу, наповнює гордістю за красу і можливості рідної мови.
Друга частина повісті дає нагоду показати учням явище пере ходу конфлікту із сфери духовної у сферу, я б сказав, реальну. В отрокові Гаврилові раз у раз пробуджується отой бешкетник Гаврилко, що спостерігали його в першій частині твору. Жадобі подвигу, бажання самоутвердитися й відстояти свою честь оживає в ньому знову. Тут можна згадати й про можливість побувати на дзвіниці, бо це недоступно жодному сільському хлопцеві, й про недопалки свічок, які так гарно згодяться на тягала для павуків, і про випиту разом з друзями пляшку вина, призначеного для причастя.
Розв’язку зазначеного конфлікту подасть автор у прикінцевій частині повісті - новелі «Кадильниця» (2). Саме тут розплатиться Гаврилко як за знущання над своїми сподіваннями та ідеалами так і за знущання фізичні, що терпів їх від свого пастиря. Замок повішений на дверях кімнати, де о. Олександер із матушкою Аделаїдою (дружиною благочинного) «шепочуться», та результат експерименту хлопчака - бійка кадильницями, став останнім кроком Гаврилка до нового життя. Та й як же було не розчаруватись і не насолодитись плодами свого вчинку. Так, саме ці два почуття: насолода від розчарування сповнили душу нашого герої після побаченого. І це аж ніяк не парадокс. Навпаки, Микитенкові вдається достовірно передати психологію свого героя, який передусім залишається дитиною, перед якою цілий світ незвіданих пригод. «Я швиденько взувся, схопив свою торбу й без краплі жалю за тим, що залишаю (чин отрока), вибіг із дому. Яке ж прекрасне, світле сонце зустріло менe, коли я вийшов із того подвір’я! Передо мною слалася дорога, і мені захотілося бігти нею до безконечності».
Шлях Гавриїл знайшов собі сам - із двох можливих варіантів він обирає двокласну міністерську школу, а значить знання, за якими майбутнє. Автор же підтвердив свою майстерність у сфері форми. Адже повість була б композиційно незавершеною, якби «за бортом» залишилася Глафіра Іванівна. Розв’язку конфлікту між нею та Гаврилком можна вважати ідилічною. Своєрідний «happy end» І. Микитенко подає у фіналі повісті: «Ми помирилися з нею. Вона сказала батькові, що дуже шкодує за тим, що я від неї пішов, але її життя, мовляв, стало від того дня спокійнішим».
Підсумовуючи, зазначу, що повість І. Микитенка «Гариїл Кириченко - школяр» - чудовий зразок української дитячої прози. Завдяки майстерності письменника сьогоднішній учень має змогу доторкнутися до давноминулого й поринути в загадковий світ пригод своїх ровесників. Для філолога - це ще одна нагода насолоджуватися справжнім мистецтвом слова. І ще одна думка, що стосується передусім вчителя, який працює на Кіровоградщині - батьківщині письменника. Повість - прекрасна можливість виховувати в учнів любов до своєї малої батьківщини. Тільки крізь її призму можна пізнати велич Батьківщини. Забуваючи це, втрачаєш орієнтири, а без них, ой, як непросто знайти шлях до майбуття.
Л-ра: Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. Наукові записки. Сер. : Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград, 2000. – Вип. 27. – С. 225-237.
Твори
Критика