Соловецький в’язень Микола Зеров

Ольга Ніколенко

У кожної людини є ключові моменти, які перевертають усе її життя... Для мене таким одкровенням стала подорож на архі­пелаг Соловецьких островів, де за радянських часів було злочинно знищено духовно-інтелектуальний цвіт багатьох націй, понево­лених імперським тоталітаризмом СРСР. Письменники, філосо­фи, священики, науковці, юристи, політичні діячі, лікарі... Усі пішли чорною дорогою смерті, і левова частка поміж них - укра­їнці. Серед закатованих на Соловках був і наш славетний земляк Микола Костянтинович Зеров, про якого полтавська творча гру­па розпочала зйомки документального фільму - першого з циклу “Соловецькі в'язні з України”. Вивчаючи вже майже двадцять ро­ків творчість М. Зерова, я зрозуміла, що неможливо повною мірою осягнути те, що він зробив і що з ним сталося, не побувавши в тих місцях і не пройшовши останнім скорбним шляхом, який привів митця і вченого на Соловки, а потім до урочища Сандормох - мученицької Голгофи, місця страти. Шукаючи в Петербурзі тюрму, Де утримували пересильних в'язнів дорогою на етап, їдучи в Кемі, де їх сотнями вантажили на пароплав, споглядаючи на хвилі Білого моря, серед якого височіють вежі Соловецького монастиря, я думала: як мало ми ще знаємо про свою історію, як багато нам треба ще пройти шляхів, щоб віднай­ти нарешті втрачені коштовності культури, зібрати по всьому світу розсипані перли, щоб з'єднався ланцюг порушених зв'язків між минулим і сучасним.

Серед холодного Білого моря, неподалік від Північного полярного кола, розташо­ваний архіпелаг Соловецьких островів, куди у XV столітті прибули ченці Зосима і Саватій й заснували монастир — як острів спасіння в мирському морі пристрастей... Кілька сто­літь тривало будівництво кам'яних споруд, які відзначалися гармонією і благородством пропорцій. Ченці звели Спасо-Преображенський собор, церкви, високий мур, сторожо­ві башти, млин, проклали канали. Від часів Патріарха Никона й царя Петра I Соловки слугували і джерелом економічного статку імперії, й осередком технічного прогресу, і міцною фортецею та місцем паломництва. На кінець XIX — початок XX століття при мо­настирі були свої флот, гідроелектростанція, радіостанція, розвинуте сільське й морське господарство. Соловецька братія утримувала шпиталь у столиці, вирощувала рідкісні сорти рослин, брала участь у всесвітніх виставках, давала гроші на допомогу постраждалим під час війн та негоди.

Але Соловки мали й іншу, сувору, славу... Ці острови в Білому морі стали місцем релігійних і соціальних сутичок, символом розколу, що протягом багатьох віків випробовував людську віру, дух, совість на міцність.

“Темні камені лежать непорушно... І не зрозуміти, який камінь був покладений зі смиренною молитвою, а який зі стогоном відчаю? Який политий гіркою сльозою, а який зігрітий палким почуттям? Де пройшла та тріщина, що згодом перетворилася на прірву і зробила острів місцем неперервних мук і страждань? Чому не вберегли ченці своїх нащадків від лиха? Чому їхня віра і праця не врятували світ від жорстокої боротьби й страждань? Коли і ким - ними чи нами було щось непоправно втрачено?..”

Зі спогадів соловецького в'язня Г. Андреєва

З епохи Івана Грозного на території Соловецького монастиря діяла одна з найстаріших у Росії в'язниць. Тут утримували тих, хто становив небезпеку для держави не тільки своїми вчинками, а й мисленням. За часів царату соловецьких в'язнів тримали в казематах по 20—40 років, збудували для них спеціальні камери, які охороняли самі ж ченці.

Сюди 1776 року імператриця Катерина II за доносом фаворита Г. Потьомкіна кинула останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Потьомкін пропонував перетворити запорожців на “вірнопідданих ра­бів”, а їхні землі розподілити між царськими улюбленцями. Тоді він та інші князі отрима­ли по 100 тисяч десятин українських земель, а Петро Калнишевський був позбавлений не тільки майна, а й права листуватися, навіть бачити сонце. Просидівши у в'язниці 25 років, могутній духом українець уже не схотів по­лишати обитель, а через два роки помер при монастирі 112-літнім.

Минали часи, змінювалися уряди, а Со­ловки залишалися місцем не тільки палких молитов, а й людських страждань. Після жовт­невого перевороту 1917 року монастир пере­йменували на Кремль, Біле озеро — на Чер­воне. Над шпилями соборів і церков з'явився червоний прапор і зірки як символ нової вла­ди. Тоді ж монастир пограбували... Церковні цінності, рідкісні книги вивезли до столиці... Дзвони зняли, так і не змігши, щоправда, їх ченці з останніх сил намагалися врятувати святі мощі й намолені ікони.

Більшовики вирішили, що суворий клі­мат, боротьба з природою і трудовий режим стануть доброю школою для перевиховання “класових ворогів”, і створили 1920 року на території монастиря, відомого своїми тюремними традиціями, концентраційний табір для співвітчизників —

полонених громадянської війни та інших “ворожих елементів”. Почорнілий і спусто­шений, без дзвонів, без молитов, монастир одразу почав приймати перших в'язнів. Із 1923 року він отримав назву СЛОН — “Соло­вецкие лагеря особого назначения”.

"Северные лагеря принудительных работ организуются ГПУ в целях осуществления необходимой изоляции наиболее опасного в социальном отношении элемента на территории СССР. Лагеря эти имеют СПЕЦИАЛЬНОЕ НАЗНАЧЕНИЕ - содержание под стражей политических и уголовных преступников, отбывающих наказание по ВНЕСУДЕБНЫМ ПРИГОВОРАМ ГПУ, органов упраздненной ВЧК, а также подлежащих содержанию под стражей по постановлениям Особой Комиссии по админи­стративной высылке”.

Заступник голови ГПУ І. Уншліхт, червень 1923 р.

“Совет Народных Комиссаров СССР поста­новляет:

1. Организовать Соловецкий лагерь принуди­тельных работ Особого Назначения и два пере­сыльно-распределительных пункта в Архангельске и Кеми.
2. Организацию и управление указанными в п. 1 лагерем и пересыльно-распределительными пунктами возложить на ОГПУ.
3. Все угодья, здания, живой и мертвый ин­вентарь, ранее принадлежавшие Соловецкому мо­настырю, передать безвозмездно ОГПУ”.

Заступник голови Ради Народних Комісарів О. Риков, 13 жовтня 1923 р.

“Особое назначение” Соловецького табо­ру полягало в тому, що сюди для “виправлен­ня” відряджали людей не за конкретну прови­ну, а за спосіб мислення, людей, котрі самим фактом свого існування суперечили й несли загрозу радянському ладу. Активних супро­тивників, які бралися за зброю, більшовики знищували одразу. А в таборах тримали тих, чиє походження, виховання, освіта, культура, знання видавалися “социально чуждыми”, не відповідали духу нової епохи. Більшість із цих людей опинилися на Соловках не за вироком суду, а за рішеннями різних колегій, комісій, нарад... Тут утримували інтелігенцію... Сюди потрапляли опоненти більшовиків у бороть­бі за владу й ті, хто здійснював перші пере­творення, але потім через свої переконання опинився в числі “ворогів” влади. У жертву системі були принесені навіть її палкі при­хильники. Той, хто піднімав червоний прапор над Соловками, ті, що підписували документи стосовно організації Управління Соловецьких таборів, були знищені.

“Соловецкий лагерь особого назначе­ния” став місцем, де посту­пово відпрацьовували теорію й практику терору, згодом поширеного на всю країну. Тут встановлювалися нор­ми харчування ув'язнених, можливості використання колективної праці, способи катувань, масових розстрілів і поховання трупів. Соловецькі охоронці, котрі пройшли шко­лу на Соловках, потім ставали очільниками табірних управ­лінь по всьому СРСР. Керівни­ки системи вважали, що вони створили нову “ФАБРИКУ ЛЮДЕЙ”, але з цієї фабрики ніхто не виходив живим, лише одиниці дивом рятувалися.

На Соловецьких островах було сформо­вано тоталітарну модель держави: тут був свій Кремль; роти ув'язнених за класовими ознаками; своя армія охоронців; суд; в'язниця і — гарна матеріальна база, що дісталася від колишньої обителі. Тут дру­кували свої гроші, видавали газети й журнали, були на­віть театри й наукове товари­ство, яке вивчало природу й пам'ятки історії на території табору. Але все це слугувало камуфляжем для величезної каральної машини, що наби­рала обертів не тільки на Со­ловках, а й у всій країні.

Формування табірної сис­теми завершилося в 1929—1930 роках масовою загибеллю ув'язнених “від важких умов життя”, як писали охоронці в актах про смерть (згодом вони посіли місця жертв). А на материку з'являлися все нові й нові підрозділи СЛОНу від Ленінградської області аж до Мурманська й Уралу. Ці нові табори теж називали офіційно Соловецькими, контингент їх значно розширився за ра­хунок робітників, селян, військових та ін. До 1934 року вся країна вкрилася ГУЛАГами.

Над входом до табору Соловецького мо­настиря було викарбовано гасло: “Через пра­цю — до звільнення”. Його побачила німецька делегація, що приїхала 1934 року для обміну досвідом, — згодом такий напис висітиме над брамою концентраційного табору Освен­цим. Того ж 1934 року на Соловки при­був російський письменник Максим Горь­кий. Йому показали “прикрашену правду”: в'язням видали новий одяг і газети, звеліли посміхатися й весело прогулюватися парами. Горький повірив у необхідність виправлення “ворожих елементів” і написав нарис “Солов­ки”, в якому з'явилася фраза: “Если враг не сда­ется, его уничтожают”. Саме її так любив повто­рювати Й. Сталін, а непроникливий письменник невдовзі помер за нез'ясованих обставин….

Соловецькі в'язні жили в нелюдських умовах, до знесилення працювали на лісопо­валі, розробці торфовищ і рибних промислах, будівництві Біломор-Балтійського каналу, першої черги Байкало-Амурської магістра­лі. За найменшу провину їх кидали в карцер, залишали роздягненими на сильному морозі, позбавляли їжі. “Железной рукой загоним человечество к счастью”, — так більшовики прокладали шлях у “світле” майбутнє. Під тиском “железной руки” в Соловецьких табо­рах позбавили життя майже мільйон людей. Це лише частина з двадцяти п'яти мільйонів жертв радянського режиму. Але це був цвіт нації, інтелектуальна й духовна еліта. Кожен із тих, хто опинився на Соловках, ніс знання, культуру, ідеї, вільне мислення... Серед них — українські митці Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Куліш, Лесь Курбас, Марко Вороний, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан та багато інших. Далекі від політики, вони самим своїм існуванням, слу­жінням мистецтву, а не радянській ідеології кидали виклик системі; не маючи іншої зброї, над Слово, були страшні імперії й потрапили в далекий північний край. Проте Слово і додавало їм сили жити — до останньої хвилини, саме воно і вберегло їх від небуття...

Особистість Миколи Зерова помітно ви­різняється серед багатого на творчі постаті літературного процесу 1920-х років. Це був рідкісний ерудит, талановитий історик літе­ратури, блискучий перекладач, оратор і по­леміст. Микола Зеров разом із Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михай­лом Драй-Хмарою та Освальдом Бургардтом утворили так звану групу “неокласиків”, що наблизила українську літературу до світових здобутків і традицій.

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові. Його батько Костянтин Іраклійович Зеров був учителем місцевої двокласної школи, потім її директором. Мати походила з козацького роду Яреськів, що жили побли­зу Диканьки. Із п'яти синів Зерових (були ще дві донь­ки) четверо стали відомими людьми: Дмитро — видатний ботанік, Костянтин — гідро­біолог, Михайло — талано­витий поет і перекладач (він працював під псевдонімом Михайло Орест) і Микола — теж поет. Початкову осві­ту здобув у Зіньківській двокласній школі. У 1900— 1903 роках М. Зеров навчався в Охтирській гімназії, із 1903 по 1908 рік — у Першій Київській гімназії. Особливий інтерес виявляв до давньогрецької та латинської мов. Древ­ній Київ надихав його на захоплення старо­виною. Із 1908 року М. Зеров навчається на історико-філологічному факультеті Київ­ського університету. Його першою науковою працею стала курсова робота “Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам'ятка”, яку блискуче захистив.

Починаючи з 1912 року, М. Зеров дру­кує свої статті в українському журналі “Світло” і газеті “Рада”. Згодом стає одним із лідерів студентської громади, очолює опозиційний рух проти утисків студентів. Але головне — він не полишає древніх мов, наукових розвідок, готуючись до майбутньої творчої праці. На похороні Бориса Грінченка 9 травня 1910 року М. Зеров у прощальному слові сказав: “Може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, не­втомних працівників, яким був покійний...”. М. Зеров і сам намагався бути невтомним працівником української культури.

Златопіль — невеличке містечко на межі Київщини та Херсонщини. Сюди після закін­чення університету він приїхав учителювати: в гімназії викладав латину, історію, літературу. Учні любили його за талант промовця і повагу до них. Але почався бурхливий 1917 рік.

“Хвиля національного відродження проко­тилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету. Разом зі своїм другом А. Пінчуком він кидається у вир українського культурно-громадського життя. Вони вдвох організовують українське життя в Златополі, виступають з читанням публічних лекцій про видатних діячів української культури. Але це тривало недовго…Через кілька місяців про­голошення державної незалежності Микола Костьович отримав запрошення від Другої Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства на посаду викладача української мови. Звичайно, столиця України, де творилася нова культура молодої нації, вабила його”.

Зі спогадів О. Филиповича

У 1917— 1918 роках М. Зеров виступа є як науковець і літературний критик. 1918 року друкує свій перший переклад — “Четверту еклогу” Вергілія. Творець “Енеїди” й автор ві­домої поеми “Буколіки”, римський поет Вергілій користувався особливою пошаною в Се­редньовіччі за те, що передрік у своїх творах прихід Спасителя — Ісуса Христа. Вергілій викликав особливі почуття і в Зерова: слідом за ним та іншими античними авторами поет рухався до опанування класичних форм по­езії. В одному із сонетів 1920-х років напише:

Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій,
Сагою дивною, без котвиці й весла.
Ми їхали вперед, і хвиля нас несла
До ніжних лотосів і сніжнобілих лілій.

І квітів тих було без ліку і числа.
І запитався я: де, на якому Нилі
І що за квіти тут колишуться на хвилі?
І відповідь почув таємного посла.

Ці ніжні лілії, що упояють чаром,
Далеко від землі a valle lacrimarum,
Зросли тут засівом Господньої руки.

Далекі від тривог і від земної сварки,
Вони колишуться, одвічні двойники
Сонетів і канцон великого Петрарки.

1920 рік став знаменним у житті й творчій долі М. Зерова: він одружився із Софією Ло­бодою та опублікував свої книги “Антологія римської поезії” й “Нова українська поезія”.

“Життя людини проминає дуже швидко. Тільки молодість не бачить цього, не думає про це. Ніколи не писала я щоденників, не зберігала листів. Усе це здавалося зайвим…А все ж багато чого з дорогого, далекого минулого пам'ять таки зберегла. Незважаючи на те, що життя моє склалося не просто, я вдячна своїй долі за мою зустріч із Зеровим, за мої радощі й печалі, що їх ця зустріч подарувала мені…Коли я при­гадую молоді роки, образ Миколи Костьовича постає переді мною цілком виразно. Він був се­реднього зросту, досить стрункий, худорлявий, одягався скромно, але дбайливо. Гарним на вроду він не виглядав, але й не помітити його серед на­товпу студентів теж було неможливо. Він явно вирізнявся умінням поводитися, якоюсь милою та природною інтелігентністю.…”.

Зі спогадів С. Зерової

1924 року вийшла збірка під назвою “Ка­мена”. Мало хто знає, що слово камена по­ходить із латини, так звали шанованих у Римі італьських богинь, найславетнішою з-поміж яких була Егерія. На околиці Риму їм був присвячений гай. Римські поети камен часто називали музами. Згодом камени стали по­кровительками мистецтва. Збірка М. Зерова “Камена” — напрочуд вишукане, елітарне ви­дання. До речі, обкладинку до нього створив сам автор. Назва книги засвідчує захоплення письменника мистецтвом, красою, доскона­лими формами вірша.

Поет Юрій Клен згадував: “В 1921 році були чудові великодні вечори. У церквах пра­вили службу, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже розквітлою весною. Був Чистий четвер. Ми слухали Службу Божу, гуляли на­вколо церкви, і тут зародився у Миколи Костьовича першими рядками його сонет...”：

Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії;
Навколо нас — кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.

І темний ряд євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі
Весна і дзвін, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі…

Усі вірші, що увійшли до “Камени”, писа­лися в Баришівці під Києвом. Там жити було дешевше, тож молоді митці шукали роботу й притулок у нелегкі часи. У Баришівку неспо­дівано прибув молодий письменник і критик В. Петров (В. Домонтович). П. Филипович по­знайомив його із М. Зеровим, й вони затова­ришували. Цікаво, що В. Петров закохавсь у Софію Лободу, і їхні життєві шляхи таки по­єдналися, проте значно пізніше. Зеров здога­дувався про пристрасть свого колеги, навіть написав епіграму на супротивника：

Виктор Петров непонятен,
В мыслях развратен своих.
Был бы он солнце без пятен,
Если б немного затих...

По-різному склалися долі учасників цьо­го любовного сюжету, життя постійно їх зво­дило разом, немовби випробовуючи почуття. Але тоді вони були ще молодими й завзятими, сперечалися про нове мистецтво, обговорю­вали нові твори...

“Там познайомились ми й з Віктором Пла­тоновичем Петровим, що теж викладав. У ньо­го було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, інколи сперечалися - смаки в них були різні. Я, звичайно, не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його випа­ди і не дарував йому нічого, іноді врочисто обви­нувачував його за неточність якихось деталей. Але в'їдливостей та образ ніколи не було, спере­чалися палко, доброзичливо й дуже потішно; для мене завжди були цікавими їхні двобої ”.

Зі спогадів С. Зерової

“Часи, згаяні нами в Баришівці, були добри­ми часами. Люкроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю окру­гу, сягало воно навіть до Києва. У баришівській школі Зеров викладав літературу й історію. Я в повному обсязі читав курс всесвітнього письмен­ства. До Баришівки заїздив і читав у невеличкому колі свої вірші Филипович. Якось у Баришівці тра­пилося нещастя: наскочила пирятинська міліція та заарештувала більшість інтелігенції. Зерова на той час у Баришівці не було. Ми тиждень просиділи у в'язниці, а тоді нас пішки погнали до Гребінки, де у вагонах повезли до Полтави. На допити водили вночі. Примістилися ми у великій камері. Швидко зорганізувався хор. Найчастіше співали “Ще не вмерла” і “Заповіт”. Більшість тих, що з нами сиділи, була розстріляна. Проти нас матеріалу ніякого слідчий не мав. За невинно ув'язнених клопотався письменник Короленко, що жив у Полтаві. Може, його заступництво й прискорило справу нашого звільнення.”.

Зі спогадів Юрія Клена

“Ми вірили в свободу, розум, мистецтво, науку. Український аспект революції був для нас відкриттям. Ми всім своїм єством ввійшли в новий духовний світ. Ми відчували, що тут все треба поглибити й вдосконалювати. А шлях до цього - творчі зустрічі, дискусії, теоретичне мислення... Тут читалися нові поезії, нові пере­клади, висловлювалися вільно нові ідеї, тут же відбувалися теоретичні суперечки - запальні, гострі, але завжди доброзичливі...”.

Зі спогадів Б. Якубського початку 1920-х років

В одному з листів М. Зеров писав: “Тепер усі кричать: хай живе вільний вірш, бо безси­лі опанувати технікою. І тільки розхитують вільний вірш, розсмикують мову. А українській мові пора б уже знайти монументально логічні форми”.

М. Зеров розробляв класичні форми сві­тової літератури, зокрема сонет і александрійський вірш. В українській поезії сонет, як відо­мо, з'явився 1610 року, коли М. Смотрицький у своєму “Треносі” подав переклади кількох віршів Петрарки. Утім, лише у XVIII столітті цей жанр достатньо поширився в національ­ній культурі. У другій половині XIX століття до сонета зверталися П. Куліш, Олена Пчілка, О. Маковей, М. Вороний, Б. Грінченко. Верши­ною жанру, безумовно, можна вважати сонети І. Франка — цикли збірок “З вершин і низин”, а також окремі вірші зі збірок “Зів'яле листя”, “Із днів журби”. У своїх сонетах І. Франко розробляв традиційні теми: оспівування ко­хання, жіночої краси, дошукування смислу буття. У 1920-х роках до сонета звернулися, зокрема, українські “неокласики”.

М. Зеров започаткував у вітчизняній лі­тературі інтелектуальний сонет. Тут почуття огорнені серпанком думки, а ліричний ге­рой — мисляча людина, філософ — мандру є в культурних просторах, намагається віднайти сенс буття, з'єднати розірвані ланцюги різ­них епох, понад усе цінує Красу і прагне ду­ховної гармонії.

Один із найкращих сонетів у “Камені” — “Навсикая”. Сюжет твору взятий із поеми “Одіссея” Гомера: чарівна дівчина своєю кра­сою відродила до життя стомленого подорож­нього Одіссея, пробудила в ньому нові сили для продовження шляху. М. Зеров стверджує, що людина, котра долучається до краси, стає сильнішою, потужнішою духом, вона мовби очищається красою, щоб мати змогу жити.

Феацький квіте, серце Навсикає,
Як промінь злотний на піску морськім!
Перед тобою - вбогий пілігрим
І море пурпурове і безкрає.

Твій царський жест скликає бистру зграю
Служниць, пойнятих острахом німим.
І вроди й гідності струмистий німб
Над чолом ніжним і дитячим сяє.

А Одиссей стоїть і сам не свій,
Під чарами стрільчастих брів і вій
Ладен забути безліч мук і горя.

Ясна й зцілюща, мов жива роса,
Рожевим сплеском Еллінського моря
Йому сміється радісна Краса.

У 1923-1924 роках відбувається пожвав­лення літературного руху, і тоді ж згуртували­ся “неокласики”, котрі прищепили українській літературі плідні світові традиції. “Неокла­сики” — це неформальне товариство вільних митців, які понад усе цінували талант і май­стерність письменника. На відміну від соціоло­гічних та ідеологічних підходів до мистецтва, що поширилися в літературі після жовтне­вого перевороту 1917-го року, співці “грона п'ятірного” вимагали оцінювати твір мисте­цтва передусім за художніми критеріями.

“В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літе­ратури. Директором інституту був тоді мій двоюрідний брат Микола Лобода, він запропону­вав зерову зайняти цю кафедру…Зеров готував­ся до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студен­ти зустрічали й проводжали його аплодисмен­тами. Однак це не тішило мене. Я казала йому: “Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист - тобі їх не пробачать!” Але по­вага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачів постійно зростали”.

Зі спогадів С. Зерової

М. Зеров замислювався над шляхами роз­витку української культури і запропонував тут нову концепцію. Він вважав, що культура не може розпочатися з нуля, на порожньо­му місці. Існує певна духовна еволюція люд­ства, яку не можна переривати, бо це призве­де до загибелі культури. Отже, щоб творити нове українське мистецтво, треба перш за все з'ясувати традиції світової культури й визна­чити місце української культури на світовому древі. А в основу української культури М. Зеров пропонував покласти естетичні критерії. “Краса понад усе!” — наголошував він у працях 1920-х років.

Служіння Красі єднає М. Зерова з фран­цузькою групою “Парнас”, у представни­ків якої українські “неокласики” вчилися не тільки поетичним формам, але й принципово новому ставленню до мистецтва. Поезія для “парнасців”, до яких належали видатні поети Теофіль Готьє, Леконт де Ліль, Жозе-Маріа де Ередіа, набула статусу релігії. Вони по­збавили мистецтво будь-якої ідеологічної чи суспільної ролі, вважаючи, що його винятко­вий сенс — нести Красу у світ. Т. Готьє обсто­ював думку про те, що твори мистецтва мають великий вплив на людство передусім своєю довершеністю, красою. Тож “парнасці” нама­галися немовби “викресати” свої вірші в до­сконалих формах, уподібнюючись античним скульпторам; ставили форму вище за зміст і вважали, що саме вона у своїй вишуканості робить твір змістовним.

Перехід “парнасців” на позиції “мисте­цтва заради мистецтва” був викликом світові, протестом проти усталеного суспільного по­рядку. Усвідомивши марність утопії й віри в суспільстві, “Парнас” протиставив їм власну лірику, поезію як прилучення до дива, культ мистецтва й культури. Л. де Ліль, один із лі­дерів об'єднання, писав про відразу до епохи, “що вбиває купами золота” й “марнотою бу­денщини”. У вірші “До сучасників” він змалю­вав загибель співвітчизників, які “не випуска­ють зі своїх рук золотих монет”. Справжніми коштовностями “парнасці”, а слідом за ними й українські “неокласики”, вважали Красу, закарбовану в мистецтві.

У сонеті “Pro domo” М. Зеров замислю­вався над долею української культури й звер­тався до досвіду “парнасців” як до ідеалу：

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,
Ця старосвітчина, цей дикий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,
Що не поет - сентиментальна кваша...
О ні! Пегасові потрібна паша,
Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика і контур строгий,
І логіки залізна течія -
Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,
Парнаських зір незахідне сузір'я
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.

Символічно, що в першому варіанті вір­ша був рядок： “Оце твоя, Україно, дорога”. Отже, йшлося про новий напрям українсько­го національного відродження (назва сонета в перекладі з латини означає “в обороні, на власний захист”).

“Зеров вчився не лише у парнасців, а ще й у античних поетів, греків і переважно римлян. Завжди я його заставав за перекладами Вергілія, Горація, Марціала та інших, а всі поети вчили­ся мови у Зерова. Багатство його словника було незрівнянне. Навіть Тичина і Рильський давали йому перечитувати свої рукописи перед тим, як їх друкувати. Це була людина, яка дивувала своєю незглибною пам'яттю, бо він міг цитувати цілими сторінками не лише українських авторів, а також Пушкіна та античних митців...».

Зі спогадів Юрія Клена

У примітках до “Камени” М. Зеров писав： “Праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у вели­кій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передати всі відтінки думок мови. В цьому перше оправдання такої праці перед лицем сучасності. <...> Хіба ми­нуле не зв'язано тисячою ниток з теперішнім і сучасним?” Традиції “парнасців” простежу­ються й у творчості інших “неокласиків”. Не випадково М. Рильського, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, О. Бургардта й М. Зерова на­зивали “п'ятеро з Парнасу”. “Парнасці” на­дихнули на творчість й інших поетів — Марка Вороного, Михайла Ореста (брата М. Зерова), які не тільки перекладали французьких поетів, але й створювали оригінальні вірші в довершених, класичних формах.

“А грошей ми потребували тепер більше: з народженням сина Костика наші матеріальні потреби, ясна річ, зросли. Та й на книжки витра­чалося чимало. Зеров був добрим чоловіком, але батьком виявився ще кращим. Коли хлопчик підріс, Зеров любив підходити до полиці з книж­ками і називати їхніх авторів. Костик дуже скоро запам'ятав, де які книжки стоять, знав прізвища усіх письменників і поетів.

1925 рік виявився для Зерова бойовим. У цьо­му році Хвильовий опублікував велику дискусійну статтю, де ставив питання, що потрібніше: Європа чи “Просвіта”, навколо якої гуртували­ся тоді молоді українські поети й письменники. Деякому з них Хвильовий закидав брак переко­нань, обмеженість світогляду, тематики, а ча­сом і просто обвинувачував їх у неписьменності. Стаття Хвильового викликала співчуття одних і обурення інших, розпочали запеклі дискусії на цю тему. Певна річ, Микола Костьович брав у цих дискусіях найжвавішу участь”.

Зі спогадів С. Зерової

У 1925—1928 роках відбулася широка літературна дискусія про шляхи розвитку української культури. У той час М. Зеров на­писав цикл літературно-критичних статей із промовистою назвою “Ad fontes!” (“До дже­рел!”), у яких відкрито закликав орієнтува­тися на вершинні здобутки європейського мистецтва: “Її душа (Європи) живе в її куль­турному набуткові. Хіба опанувати цей набу­ток не є наше завдання? І чи справді цей на­буток нам не потрібний?”

«Як по правді Вам сказати, то від Вас єдиного поки що я маю цілковиту підтримку. Хоч як це парадоксально, але в тій боротьбі за пролетарське мистецтво, яку мені приходиться провадити, тільки Ви один, “правий”, підбадьоруюєте мене. Правда, в тій групі, від імені котрої я говорю, багато гарних хлопців, але мало з них цілком розуміють мене…».

Із листа М. Хвильового до М. Зерова, 1925 р.

М. Зеров дорікав митцям, що ті нехтують освітою, мовами, намагаються створювати нове мистецтво, але не через опанування тра­дицій і форм, а через ідеологічні схеми, які насправді призводять до занепаду культури. Думки, висловлені критиком майже століття тому, актуальні й сьогодні.

“В наших літературних обставинах все ще мало справжньої культури. Мало знань, мало освіти”.

“Наш інтерес полягає в тім, щоб іти на чолі, а не в “хвості”, припадати до джерел, а не брати від передатчиків, розглядатися в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу”.

“Ми повинні засвоїти найвищу культуру на­шого часу... в її основах, бо без розуміння основи ми лишимося “вічними учнями”, які ніколи не можуть з учителями зрівнятися”.

Із виступів М. Зерова 1920-х років

М. Зеров вважав, що для розвитку укра­їнської культури потрібні три речі: засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменни­ка і вперта систематична робота коло пере­кладів; вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість, підвищення техніч­них вимог до початкуючих письменників.

“Особливо гостро критикували Зерова і неокласиків Загул із Савченком, але Зеров завж­ди вміло, переконливо й тактовно спростовував їхні докази. На цих дискусіях повсякчас було ба­гато людей, зала була переповнена, всі голосно розмовляли, але коли на кафедру сходив Зеров, гамір одразу вщухав, і всі слухали його з великою повагою.…”.

Зі спогадів С. Зерової

У той час М. Зерову й іншим “неокласи­кам” довелося обстоювати особисту свободу й боротися проти “гуртківства”, бо прина­лежність до певної організації, як-от “Плу­гу” чи “Гарту”, почали вважати за прикмету письменницького таланту. На диспуті 1925 року вчений-полеміст говорив: “Ми повинні протестувати проти гуртківства й гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах... Притаманність до гуртка як критерій істини... проти такого критерію істини, у всякому разі, ми повин­ні протестувати”. Отже, коли мовиться про об'єднання “неокласиків”, маємо розуміти умовність такого угруповання, адже їхнього т. зв. “гуртківства” не існувало: були просто зустрічі друзів, єдність поглядів, естетичних принципів і палке захоплення Красою.

Пізніше, перебуваючи під слідством за сфабрикованою справою, М. Рильський стверджував, що назва “неокласицизм” ви­никла випадково. Була якась літературна ве­чірка в Академії, де читали вірші М. Зеров, П. Филипович і ще кілька поетів. Хтось і пус­тив тоді слово “неокласики”. Це саме школа, а не угруповання, тим паче не організація, підкреслював М. Рильський.

М. Зеров визначав “неокласицизм” як про­тивагу старосвітчині, літературним “сірякам”, культурній обмеженості. Водночас “неокла­сицизм” став стильовою тенденцією модер­нізму, в якій переважали класичні форми. Поняття “неокласицизм” можна розуміти і в більш широкому значенні. Це була особлива філософія, форма перегляду стосунків лю­дини з часом, культурою і з собою. Неокла­сицизм в уявленні “українських парнасців” передбачав наповнення сучасності енергією античності, міфології, довершеної Краси. І це мало, на думку М. Зерова, одухотворювати сучасність, надавати їй вищого й напро­чуд актуального змісту. Схожі ідеї висували свого часу великі німецькі генії - Й. В. Гете і Ф. Шиллер, котрі вбачали в античності уті­лення Краси, рушійну силу перетворення суспільства. Так само французькі “парнасці” обстоювали думку про Красу як противагу бездуховності, прагматизму, зневірі суспіль­ства. Ці ідеї по-новому зазвучали в спадщині українських авторів, котрі мріяли про націо­нальне відродження. Проте цим ренесансним мріям не судилося здійснитися...

У Постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 року М. Зерова та інших “нео­класиків” названо попутниками. На червне­вому 1926-го року Пленумі ЦК КП(б)У було відзначено: “Тепер серед українських літера­турних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на за­доволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях ка­піталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою!” Отже, курс на культурний зв'язок з Європою був розці­нений як антирадянський курс. П. Филипович тоді в “Епітафії неокласикові” написав: “Кінець! Мечем дамокловим нависла сувора резолюція ЦеКа”. Він неначе передчував, що дуже скоро “неокласики” один за одним на­завжди попрощаються із життям.

“1929 року в Україні відбувався “процес СВУ”. Серед учасників процесу були й близькі Зерову люди. В цій справі притягалися Максим Рильський брат Зерова Михайло, а також до­брий знайомий - Ананій Лебідь. Зерова виклика­ли До суду як свідка. Мені потім розповідали, що коли він промовляв, усі слухали його, затамував­ши подих. Від цього часу становище Зерова ще погіршало. Йому дорікали за відрив від мас, жорс­токо критикували за неактуальну тематику, у пресі постійно публікувалися різні випади проти нього, насправді нічим не обґрунтовані. Жили ми тоді дуже неспокійним, нервовим життям. Раз у раз доводилося чути, що хтось із знайомих репресований. Зеров питався мене ввечері: “Як тобі здається, чи прийдуть по мене сьогодні?” Я відповідала непевно: «Ні, не прийдуть, лягай спати»”.

Зі спогадів С. Зерової

Процеси початку 1930-х років стали клю­човими в долі української інтелігенції: “Книгоспілка” була реорганізована, видавництво “Сяйво” закрите, М. Куліша й В. Винниченка оголошено антирадянськими письменниками…В числі інших було взято під варту й М. Рильського, піддано фізичним і душевним тортурам, які надалі “визначили” його як ра­дянського письменника. М. Зерова теж допи­тували, поки що як свідка на процесі “Спілки Визволення України”, але він жив під постій­ною загрозою арешту. Самогубство М. Хви­льового в 1933 році стало для М. Зерова трагічним сигналом. Він розуміє, що смерть ходить за ним невідворотно. Його позбави­ли можливості бути критиком, поетом, іс­ториком літератури, редактором, поставили поза літературою, відібрали всіляку можли­вість літературної праці. Він ходив із тавром “неокласика”, якого ще не ліквідували, але обов'язково ліквідують. Єдиною розрадою митця залишався університет, де він читав лекції, але при виході на вулицю на нього ча­тував незмінний шпиг.…

У ті лихі часи не можна було довіряти навіть найближчим друзям... М. Рильського, якого “обробили” в Лук'янівській в'язниці, примусили славити Сталіна й комунізм. В. Петрова (В. Домонтовича) радянський режим змусив співробітничати з органами НКВС. На той час він припинив писати ху­дожні твори, зайнявся дослідженнями, блис­куче захистив дисертацію про П. Куліша, але й у науці не можна було сховатися від “всеви­дящего ока”. Наприкінці 1920-х Петров готу­вав деякі матеріали до процесу СВУ, у 1930-х узяв участь у тавруванні видатного вченого й митця Агатангела Кримського, таємно сте­жив за своїми друзями, напевно, й за М. Зеровим та іншими вільними митцями. Петров розумів, що це було принизливе співробітництво. Пізніше, в 1940-х роках, коли опинить­ся за кордоном, він напише книгу “Українські діячі — жертви більшовицького терору”. Тоді жертвами ставали всі — й ті, за ким стежили, й ті, хто стежив...

Восени 1934 року настала трагічна розв'язка. Збори в університеті, “інкрусто­вані” виступами проти “матерого контрре­волюционера” М. Зерова. Партком оголошує постанову, в якій ученого прозвано “місце­вим націоналістом”. Після цього його знято з посади професора, позбавлено права читати лекції, хоч і залишено ще на науковій роботі. Та вже ненадовго...

“Наприкінці 1934 року в десятилітньому віці помер від скарлатини наш єдиний син Костик. Хвороба була важка. Як ми не боролися за його життя, врятувати його не вдалося. Я теж заразилася від нього скарлатиною. В лікарні по­клали нас до різних відділів, і дитина померла без мене. Мені відразу про це не сказали, я теж була в тяжкому стані. Увесь тягар страшного лиха зва­лився на бідного Миколу Костьовича. На самоті зустрінув він жорстокий удар долі, сам поховав сина. Про смерть його написав мені до лікарні зго­дом, коли минула криза моєї хвороби.”.

Зі спогадів С. Зерової

Душевний стан Зерова був важкий. Від­торгнений владою, покинутий друзями, він уже й сам прощався із життям. На похорон сина прийшли всього кілька вірних товаришів. Над свіжою могилою, обливаючись слізьми, поет востаннє говорив із сином латиною.

То був щасливий десятьлітній сон!
Так повно кров у серці пульсувала,
І екстатичних сонць легкі кружала
Злітали в неба голубий плафон.

І кожен рік звучав на інший тон,
На кожнім дні своя печаль лежала,
І доля, бачилось, така тривала,
Не знатиме кінця і перепон.

Та розійшлося чарування щасне:
Осінній день, тепло і сонце ясне
Побачили мене сухим стеблом.

Стою німий і жити вже безсилий:
Вся думка - з білим і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.

Друзі тоді радили М. Зерову виїхати з Києва, бо цілком реальною була загроза аре­шту. Приголомшений усім, що сталося, він таки виїжджає до Москви, де намагається знайти роботу. Там його знали, і він утвер­джується в колі московських перекладачів та критиків як проникливий стиліст і майстер вірша, працював над перекладом пушкінського “Бориса Годунова”, який, проте, вже вий­шов під прізвищем Л. Пахаревського. Пере­кладав М. Зеров і поему Вергілія “Енеїда”. Це був подвиг митця, котрий боровся не тільки за збереження мистецького таланту, але й за новий шлях української культури.

До одного із сонетів 1935 року М. Зеров узяв епіграф із Т. Шевченка: “А може, ще до­бро побачу? А може, лихо переплачу?..”.

Тут Теплий Олексій іще іскриться зрана,
Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок,
І струмні талих вод до торф'яних річок
Іще не гомонять. І сіра далеч тьмяна.

О ні! В пустелі цій не випадає манна,
Сидить лише гризот неублаганний смок
І душить тугою мій виснажений крок.
Смутна, о земле, ти! Скупа, обітованна!

А може, це не ти, а сам я туманію.
Чи скоро ж у мені, о Теплий Олексію,
Минуться туга, біль, розтане темний лід?

Чи скоро пролісок прокинеться для мене
І, рястом криючи утрати глибший слід,
Заграє, зацвіте надії тло зелене?..

Після вбивства С. Кірова 1 грудня 1934 року Президія ЦІК СРСР схвалила спеціаль­ну постанову про “спрощений порядок веден­ня слідства у справах про тероризм”. Згідно з цією постановою на все слідство відводило­ся десять днів. Засідання суду проводилося швидко, без участі сторін. Ніякі скарги й про­хання про помилування не приймалися. Цей сталінський закон, по суті, остаточно зміню­вав порядок судової системи, яка працювала виключно на репресії.

“Було потрібно раз і назавжди поставити народ на коліна. Але не просто поставити, а зробити так, щоб ті, хто залишився живим, раділи тому, що їх не зачепили. На боротьбу з народом потрібно було підняти сам народ. Пов'язати всіх кров'ю, підлістю, мовчанням, жахом. Ніщо так не об'єднує маси, як спільний ворог. Ворог народу”.

І. Чухин. "Карелия — 37: идеология и практика террора”

27 квітня 1935 року М. Зерова заарешту­вали. У ніч після свого дня народження він довго не міг заснути — душу ятрили якісь лихі передчуття. А наступної ночі до квартири гучно постукали. Обшук. Арешт.… Перший допит... Все інше — як у всіх. М. Зерова та ще 28 українських інтелігентів звинуватили в терорі й контрреволюційній діяльності, від­правили в заслання на Соловки. М. Зеров по­кірно погодився з усіма обвинуваченнями. І не тому, що боявся тортур, а тому, що хотів ще мати трохи часу для літературної праці. Він отримав 10 років ув'язнення, так само, як й інші “неокласики”.

“Обвинувачення проти нього було зведене найбезглуздіше. Людину, що не вміла не тільки стріляти, але навіть належно тримати зброю в руках, бо ніколи її не мала, людину мирну, до­брозичливу, що любила все живе, обвинуватили в керівництві терористичною організацією. Жод­них конкретних фактів, що підтверджували б це тяжке обвинувачення, звичайно, не було й не мог­ло бути. Однак він був засуджений...”.

Зі спогадів С. Зерової

На початку травня 1936 року М. Зерова привезли до Ленінграду, де він опинився в пересильній тюрмі біля Олександро-Невської лаври, на вул. Костянтиноградській, 6. У листах він жартував, утішав дружину — розповісти ж правду про все, що бачив і пе­режив, не міг...

“Побрился и приобрел культурный вид. Ка­мера попалась чудесная в четыре больших окна, целый день солнце”. “Мои компаньоны, с кото­рыми еду из Киева, вздыхают об этапе: по край­ней мере движешься куда-то”. Зеров починає складати плани на майбутнє, хотів перекла­сти Шекспірових “Юлія Цезаря”, “Бурю”, “Зимову казку”. “Для чего все это буду делать, право, не знаю. Вероятно, для того, чтобы не утратить сознание связи с прошлыми интере­сами, с прошлыми занятиями, сознание единства личности”.

Із листів М. Зерова до дружини, травень 1936 р.

У Кемі в пересильному пункті, куди по­трапляли всі ув'язнені Соловецьких табо­рів, їх обшукували, муштрували, сортували, формували в роти й доправляли далі до місця призначення. Вже на шляху слідування табір­ники відчували суворий дух Соловків... Побиті, голодні, роздягнені, вони пливли по Біло­му морю туди, звідки не повертаються... Про що думали наші співвітчизники, дивлячись на хвилі Білого моря й на обриси Соловецького архіпелагу?.. Чи мали надію повернутися? Чи вірили в те, що колись побачать сонячну Україну?

І от нарешті — Соловки …Один з ув'язнених почав складати соловецький слов­ник, у якому закарбовано жорстокість, яку мало хто міг витримати. А деякі слова й зараз є в нашому лексиконі.

Секирка- гора на Великому Соловецькому острові, Де знаходиться храм Вознесіння Христа, в якому чекісти створили катівню для в'язнів; перед храмом із камінців виклали зірку, де розстрілювали найбільш непокірних.

Шакали- так соловецькі охоронці називали в'язнів.

Барак- дерев’яний будинок, де жили ув'язнені; зроблений із тонких дощок, він майже не опалювався, підлога була земляна, в ньому було холодно й волого; щоб зігрітися після роботи, в’язні лягали один на одного рядами або колом.

Ларек- тюремний магазин, де можна було придбати продукти харчування, побутові товари; відвідувати його можна було за спеціальним дозволом керівництва, оплата здійснювалася квитанціями, що заміняли гроші.

Командировка- поїздки в'язнів із табору на роботу на лісоповал, торфовища, промис­ли; хто мав сили, просився в “командировку”, бо там давали не 300 грамів хліба, як у таборі, а 1000 грамів, але того, хто не виконував денну норму (наприклад, зрубати 35 дерев), забивали до смерті.

Староста- ув'язнений, наближений до керівництва, котрий наглядав за порядком у роті, виявляючи особливу жорстокість до та­ких само в'язнів, як і він.

Жердочка- засіб катування, коли ув'язненого саджали на тонку дошку і він не мав пра­ва ані встати, ані поворухнутися; хто падав, того сильно били й знущалися.

Комарики- засіб катування, коли ув'язненого влітку роздягали й прив'язували до дерева, його до крові кусали комарі, оводи та інші комахи; люди нерідко втрачали свідомість відтакого “засобу виховання”.

Крикушник- яма, куди саджали тих, хто не виконував норму на роботі; у ямі ув'язнений мав викрикувати похвалу табірній владі й засу­джувати себе доти, поки не втратить голос; про тих, хто сидів у крикушниках, нерідко забували й знаходили їх зовсім знесиленими або мертвими.

Із соловецького словника 1920—1930-х років

За станом здоров'я М. Зеров не міг пра­цювати на лісоповалі. Блискучий поет і пере­кладач, знавець 18 мов прибирав кімнати й господарські приміщення. Після закінчення роботи в комірчині охоронця, ховаючись від усіх, займався перекладами - Байрона, Лонг­фелло, Пушкіна, Вергілія…І писав своїй дру­жині Софії листи - не про табірні будні, а про природу, про книжки, про майбутні плани. Навіть у тяжких обставинах він залишався служителем Краси.

“На островах ми застали порівняно непога­ну й м'яку погоду, білі ночі.”.

“Природа на островах не така сувора, як на суходолі. Море має досить гарне забарвлення, багато листяних порід, менше каміння, чудові озера й долини”.

“Північне сяйво - чарівне видовище, відбувається воно над землею в дуже високих шарах атмосфери. Це щось подібне до зірниць, але, так би мовити, холодніше, розсипне й триваліше, хоча й так само швидкомиготливе. Кольори напрочуд гарні. Смачне - і кольором нагадує фісташкове морозиво”.

Із листів М. Зерова 1935—1937 років

Особливий інтерес викликав у М. Зерова давньоримський поет Публій Овідій Назон, котрий потрапив у немилість до імперато­ра Августа і був засланий у м. Томи на берег Чорного моря. У вигнанні, далеко від Риму, написав він свої “Сумні елегії”, в яких звучить велика туга за батьківщиною. Зеров убачав трагічні аналогії поміж своєю долею та Овідієвою, тож так квапився перекласти укра­їнською елегії класика, мовби передчуваючи, що може не встигнути... Говорячи від імені засланого Овідія, М. Зеров думав і про себе：

Дяка, о музо, тобі, що живу я, страждання я зношу,
І що це трудне життя не підломило мене.
Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,
І заспокоюєш ти серце турботне моє.
Передчування ж співецьке говорить мені - та чи правда? -
Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.
Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з'єднали, -
Дякую красно тобі, любий читальнику мій.

26 вересня 1936 року на посаду наркома внутрішніх справ СРСР був призначений Ми­кола Єжов (замість звільненого, а потім роз­стріляного Генріха Ягоди). Єжов прийшов зі своєю теорією репресій, викладеною в праці “Від фракційності до відкритої контрреволю­ційності”, відредагованій самим Й. Сталіним. Вище керівництво СРСР вирішило “очисти­ти” країну від тих категорій, які не придатні для будівництва комунізму. Усе населення було просіяно крізь цю “чистку”, яка набула жахливих масштабів у 1937— 1938 роках. На кожну республіку, область, район були дове­дені “ліміти” на респресії. А знизу вгору йшли звіти про виконання цих “лімітів”, розгорну­лося соціалістичне змагання за виконання та перевиконання “плану” боротьби з “антирадянськими елементами”. Найбільш ворожих, як здавалося слідчим, розстрілювали, менш активних — відправляли в табори... А табори вже не могли вмістити такої величезної кіль­кості людей, тому потрібно було “чистити” й табори.

“На початку осені 1937-го на Соловках ста­лася катастрофа... По всіх корпусах прокочується найжорстокіший обшук, відбирають книги, па­пери, листи, все, чим жила більшість. Потім роботи і вільне ходіння припинені, в'язні замкнені в камерах... Потім табір повернувся до життя, але Мисик не побачив уже нікого з українських письменників і журналістів, з якими спілкувався... Чутки ходили найрізноманітніші: розстріляли, втопили в баржі, відправили в Медвежку і далі - вивезли на острів Вайгач. Свідків не було. Запліснявілі посилки через кілька місяців повернулися до рідних”.

Зі спогадів Н. Кузякіної

“В конце октября неожиданно выгнали всех обитателей камер Кремля на генеральную провер­ку. Зачитали огромный список - несколько сотен фамилий, отправляемых в этап. Срок подготовки - два часа. Началась ужасная суета. Одни бежали укладывать вещи, другие - прощаться со знако­мыми. Через два часа большая часть этапируемых стояли с вещами. Их построили в колоны по че­тыре человека и повели. Я подбежал к краю до­роги и видел проходивших мимо. Мелькнуло лицо профессора Флоренского, вот высоко несет голову седобородый профессор Литвинов, улыбнулся невеселойулыбкой Котляревский, шли все вместе наши украинские друзья. Более тысячи заключен­ных было вывезено в этот пасмурный, октябрь­ский вечер. Спустя несколько дней с Анзера и дру­гих лагпунктов пригнали несколько сотен новых заключенных. Потом прошел страшный слух: будто октябрьский этап утоплен в море.”.

Зі спогадів Ю. Чиркова

“Совершенно секретно. Начальнику УНКВД Ленинградской области Комиссару ГЮ т. Заковскому. В соответствии с моим приказом № 00447 приказываю:

1. С 25 августа начать и в 2-месячный срок закончить операцию по репрессированию наибо­лееактивных контрреволюционных элементов, содержащихся в тюрьмах ГУГБ, осужденных за шпионскую, диверсионную, террористическую, повстанческую и бандитскую деятельность, а также осужденных членов антисоветских партий (троцкистов, эсеров, грузмеков, дашнаков, иттихатистов, мусаватистов и т.д.) и прочих контрреволюционеров, ведущих в тюрьмах ГУГБ активную антисоветскую работу.
2. Все перечисленные контингенты, после рассмотрения их дел на Тройках при УНКВД, подлежат расстрелу.
3. Вам для Соловецкой тюрьмы утверждает­ся для репрессирования 1200 человек”.

Нарком внутрішніх справ СРСР
Генеральний комісар М. Єжов

“Совершенно секретно. ТОЛЬКО ЛИЧНО.
Заместителю начальника АХУ НКВД ЛО
капитану ГБ т. Матвееву
ПРЕДПИСАНИЕ № 189852

Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых копий протоколов Тройки. всего в количестве 1116 человек, содержащихся в Соловецкой тюрьме ГУГБ НКВД СССР, - РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь, свя­заться с начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ ст. майором т. Апетер, которому дано указание о выдаче осужденных и привести приговор в ис­полнение согласно данных Вам лично указаний”.

Начальник Управління НКВС
ЛО Заковський,
начальник 3 Відділу УДБ Єгоров,
16 жовтня 1937 р.

“Родная моя Сонушка! Занятия мои идут в прежнем порядке. Все тот же Вергилий, все тот же Лонгфелло. Шекспир все еще ожидает своей очереди. Из новых моих аппетитов, о которых я писал тебе, кажется, проявился по-настоящему только один. Я почти ежедневно час-другой сижу над итальянской грамматикой. Это совсем не трудно, за исключением глагола - много помога­ет латынь, несколько меньше французский. Уже мог бы читать “Божественную комедию”. Если можешь, не оставляй меня без денег. К весне из носильных вещей мне понадобятся калоши...”.

З останнього листа М. Зерова до дружини, вересень 1937 р.

Наприкінці 1937 року листи від М. Зерова перестали надходити. Пакунки, які посилала дружина, почали вертатися назад. Вона знову писала, слала посилки. Та відповіді не було. На запити до таборової влади в справі Зерова ніхто нічого не відповідав.

“Підозрюючи, що трапилося нещастя, в стані страшної й болючої непевності, я напи­сала про Зерова та його незрозумілу мовчанку його старому батькові. Я знала, що Зеров листувавсятільки зі мною та з батьком, що дуже любив Миколу Костьовича і неймовірно тяжко переживав біду, що сталася з ним. Зеров теж по­чував до нього велику синівську прихильність. І ось, нарешті, на запит старенького батька Зерова йому відповіли з табору, що “Зеров по­мер у лікарні в 1937 році”. Відповідь була сувороофіційна і гранично коротка, про жодні подробиці не повідомлялося”.

Зі спогадів С. Зерової

Дата смерті М. Зерова тривалий час ли­шалася невідомою. Тепер вона з'ясована остаточно. Постановою трійки управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року М. Зерову, П. Филиповичу, М. Вороно­му була винесена смертна кара. Їх розстрі­ляли 3 листопада 1937 року на честь 20-річчя “Великого Жовтня”. М. Драй-Хмара, котро­го заарештували 1935 року, не підписав ви­знань, яких від нього вимагали, тож справу його виокремили, а згодом відправили “во­рога народу” відбувати покарання на Коли­му. Там поет, автор блискучого перекладу сонета С. Малларме “Лебідь”, мусив у бухті Охотського моря промивати пісок і шукати золото. Трагічний шлях цього “неокласика” урвався 19 січня 1939 року.

Жахливе слово “Сандормох” - урочище неподалік від містечка Медвежа Гора в Каре­лії, де обірвалося життя тисяч людей. Воно стало місцем останнього притулку тисяч лю­дей різних національностей, вірувань, погля­дів. Серед 1111 в'язнів Соловецького табору, котрих розстріляли наприкінці жовтня - на початку листопада 1937 року, були й великі українці... Це були молоді, повні сил люди, здатні створити неоціненні духовні скарби, але постріли малограмотного вбивці капіта­на Матвеєва обірвали їхні життя. Смертників ставили на коліна, щоб було зручніше скида­ти в ями. Матвеєв власноруч стріляв у голо­ви, за що й отримав від уряду за свій “важкий труд” відзнаки - звання “Почесний чекіст”, цінний подарунок “За успішну боротьбу з контрреволюцією”, орден Червоної Зірки.

“Слово “Соловки” Давно стало символом бо­ротьби добра і зла. Це місце привертає не тільки людей, які шукають віру і смисл буття, але й правду, відповіді на болючі питання історії. Місце масових репресій стало місцем єдності багатьох людей різних національностей, місцем духовного опору й мужності. На Соловках пішли із життя люди різних поглядів і вірувань, тому земля, полита кров'ю невинних жертв терору, всіма народами й релігіями вважається святою”.

Ю. Бродський, “Соловки.
Двадцать лет особого назначения”

Після смерті чоловіка Софія Зерова ще довго не знала точної дати, коли він загинув. Вона кілька разів зверталася до органів НКВС, але їй відповідали різне - то начебто він помер у лікарні в 1937-му, то в 1941-му... Вона доріка­ла собі, що не врятувала сина й чоловіка. Її почуття й становище дружини репресованого й удови міг зрозуміти тільки В. Петров, котрий, незважаючи на всі трагічні обставини, на своє “перекручене” владою життя, підтримував жінку. Пройшовши війну й еміграцію, виму­шене співробітництво не тільки з радянським, а й з німецьким режимом, Петров усе ж повер­нувся в Київ - до Софії: 1956 року, через рік, вони взяли шлюб. Йому було на той час 63, їй - 67 років. Вони прожили разом ще 12 років, видали про М. Зерова спогади, уклали збірку його творів... В. Петрова поховали на військо­вому Лук'янівському кладовищі (там хоро­нили співробітників НКВС-КДБ) 1969 року. Софія Федорівна помре 1985-го, а в заповіті напише, щоб її прах після кремації підховали в могилу чоловіка. Заповіт було виконано...

Дізнавшись, що М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та інші побратими по перу загинули на засланні, поет Юрій Клен (О. Бургардт, який 1931 року реемігрував до Німеччини) присвятив їм такі рядки з по­еми “Попіл імперій”:

Так прудко й борзо вітер нас поніс

З-над лісу чорного над море Біле,
Що тільки назви місць, як маяки,
Крізь морок підсвідомості зоріли:

Лухтонга, Кандалакша, Соловки
І знов безмежні торф'яні болота,
Березняку дрібного острівки...

Леконт де Ліль, Ередіа стежки
Протоптували нам до верхогір'я,
Де Україні світить крізь віки

“Парнаських гір незахідне сузір'я”.
Для нас ніколи промінь той не гас.
Хіба ж карається за те Сибір'ю,

Що Малларме і ніжний Мореас
В часи дозвілля з нами чаювали,
Що не писали віршів ми “для мас”?

Хотів промовить я до друга, але
Суворо поводир сказав: “Тепер
Він розмовляє з тінню Марціяла,

Йому рядки наспівує Гомер.
Облиш його у тишині самотній,
Обвіяного крилами химер”...

Є непоправні втрати. Зі смертю М. Зерова обірвалася не тільки праця одного з найталановитіших поетів XX століття, а й цілий напрям в українській літературі. Те, про що мріяли Зеров і “неокласики”, - про прищеплення укра­їнській літературі плідних традицій світової літератури, - припинилося на роки, і наше письменство довго ще лишалося скаліченим радянською цензурою та ідеологічним тиском. Але їхнє незнищенне Слово повернулося до нащадків.