Естетична концепція Миколи Зерова: калокагатія

УДК 171

Сацик І. К.

Естетична концепція Миколи Зерова: калокагатія

Статья посвящена эстетической концепции Мыколы Зерова и анализу значения калокагативного чувства в его эстетическом мировосприятии. Рассматриваются перспективы эстетической науки как комплексной метатеории искусства и онтологии небезразличия.

Ключевые слова: небезразличие, эстетическое чувство, эстетический вкус, стиль, смысл, форма, калокагатия, неоклассика, культуротворчество, метатеория искусства.

The article is devoted of Mykola Zerov's aesthetic conception and analysis of the meaning of kalokagative attitude in his aesthetic world-view. In the given work the perspectives of aesthetic science, as complex meta-theory of art and ontology of non-indifference, are considered.

Key words: non-indifference, aesthetic attitude, aesthetic taste, style, content, form, kalokagatia, neoclassics, culture formation, meta-theory of art.

Процес державотворення в Україні на сучасному етапі полягає в зміцненні демократичних інститутів, розбудові правового громадянського суспільства та всебічному сприянні культурній самореалізації людини. У той же час сучасна людина зазнає тиску масової культури й глобалізаційних процесів. Естетичну складову, що сприяє розвитку чуттєвого світу людини й наповнює її буття реальним змістом, поступово знівельовано або ж значно викривлено та спрофановано. З огляду на це, ми вважаємо за необхідне вивчити проблему ґенези української естетики й з'ясувати її вплив на розвиток вітчизняних культуротворчих процесів. Цей аналіз сприятиме глибшому осягненню процесів формування естетики як науки й поглибленню зв'язків її теоретичних здобутків з практикою художньої культури.

Ретроспективний огляд процесу становлення вітчизняної естетики виявляє у ній значну кількість персоналій — носіїв естетичної думки в Україні, яких поки що не опрацювали сучасні науковці. Одна з найяскравіших постатей української культури ХХ століття — Микола Костянтинович Зеров. На прикладі його життя та творчості можна найбільш повно розкрити процес становлення української естетики початку ХХ століття, боротьбу в ній різних світоглядних шкіл, напрямків та тенденцій. Життя М. Зерова з особливою повнотою відбило всю складність характеру культурно- естетичних пошуків своєї епохи. Поет і науковець, який був розстріляний 1937 року, він найгостріше відчував увесь трагізм цієї доби, виявивши у власному житті всю розірваність ціннісних орієнтирів свого часу. М. Зеров залишив по собі чимало теоретичних праць, що відкривають нам його естетичну концепцію і мають важливе значення для осягнення історії розвитку вітчизняної естетичної культури. Окремі аспекти творчості М. Зерова розглядали представники багатьох наук, однак вітчизняні естетики до останнього часу обходили його постать, що й спонукало нас до опрацювання його спадщини.

В Україні з 1930-х до 1990-х років майже не існувало об'єктивних праць про М. Зерова, хоча збереженню пам'яті про нього й сприяв останній живий неокласик Максим Рильський: з причин ідеологічної цензури репресованого мислителя або не згадували взагалі, або ж піддавали його ім'я антинауковій критиці. І тому більшість тогочасних досліджень, присвячених постаті цього поета й науковця, здійснено за кордоном. Серед емігрантів було багато тих, хто особисто знав М. Зерова й присвятив йому чимало наукових праць, зокрема, молодший брат Михайло Орест; велику цінність мають мемуари близького друга та однодумця, теж неокласика Юрія Клена (Освальда Бургардта), який реемігрував у Німеччину ще до розгромлення неокласиків. На Заході спробу глибокого аналізу літературно-естетичних поглядів Зерова провадили відомі науковці з кіл української діаспори: Ю. Луцький, Дж. Грабович, Ю. Шерех, М. Павлишин, М. Ласло-Куцюк, М. Неврлі та С. Козак.

В Україні про М. Зерова на короткий час заговорили в 60-х роках: Г. Кочур упорядкував збірку творів поета — «Вибране» (К., 1966); того ж року в чехословацькому україномовному журналі «Дукля» Є. Сверстюк надрукував есе «Гострої розпуки гострий біль». Однак пильні радянські критики згадали, що М. Зеров, хоча й посмертно реабілітований, все ж таки — «антипролетарський письменник» і «буржуазний націоналіст». І наступні наукові праці, присвячені митцеві, вийшли лише через чверть століття. Серед них: монографія В. Брюховецького «Микола Зеров: Літературно-критичний нарис» (К., 1990), що стала першим науковим дослідженням життя і творчості М. Зерова в СРСР, та праця історика С. Білоконя «Закоханий у вроду слів» (К., 1990) й інші підготовлені ним репринтні збірки творів М. Зерова, що побачили світ у видавництві «Час». Тоді ж з'явилась дисертація філолога В. Івашка «Микола Зеров — литературовед и критик» (К., 1990). Пізніше філолог Л. Тимченко написав дисертацію про київську неокласику, де було порушено й питання естетичного характеру цієї школи,— «Український неокласицизм 20-х рр. ХХ ст.: генезис, естетика, поетика» (Дніпропетровськ,1997). Потрібно згадати і монографію Т. Гальчук — «Микола Зеров і Античність» (К., 2000).

Дуже важлива інформація про маловідомі сторінки творчої біографії М. Зерова міститься в працях культуролога В. Скуратівського. Значний внесок у реставрацію образу поета роблять і спогади його учнів: Б. Матушевського, Г. Костюка, А. Гозенпуда, П. Одарченка, А. Цівчинської, В. Покальчука. Цінними є також спогади його колег-науковців: В. Державіна, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, М. Очерета, В. Домонтовича (Петрова).

Слід відзначити найповнішу на сьогодні збірку наукових праць, критичних статей й епістолярної спадщини неокласика «М. Зеров. Українське письменство», (К., 2003), яку впорядкували М. Сулима й М. Москаленко, збірник «Київські неокласики» (К., 2003), що його впорядкувала В. Агеєва, який містить матеріали про історію становлення цієї естетичної школи, та двотомник спогадів і літературно-критичних праць, присвячених М. Зерову за редакцією Р. Коргородського, М. Зерової, С. Попель і М. Коцюбинської — «Родинне вогнище Зерових» (К., 2004) і «Наш сучасник Микола Зеров» (Луцьк, 2006).

Більшість сучасних досліджень, присвячених аналізу творчого доробку М. Зерова, здійснили вітчизняні філологи, до вищезгаданих слід додати також М. Новикову, В. Панченка, В. Неборака, Д. Наливайка. Кращою на сьогодні спробою аналізу спадщини митця з філософсько-естетичної точки зору є також книга філолога С. Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» (К., 1997). Однак ці науковці досліджували погляди Зерова як складник вітчизняного літературного процесу, лише побіжно торкаючись його філософсько-естетичної позиції.

Отож, ми й спробували проаналізувати та понятійно оформити основні положення його естетичної концепції. Відразу впадає в очі дуже важливе місце, яке Микола Зеров відвів для категорії «калокагатія».

Естетика кінця XIX — початку ХХ століття багато в чому відійшла від попередніх класичних канонів. Однією з викинутих на узбіччя історії стала й категорія «калокагатія» — ідеальне поєднання прекрасного та доброго. Досить рідко зустрічаємо ми сьогодні звернення до калокагативного принципу в естетичних концепціях закордонних дослідників, ніби забули про нього й вітчизняні науковці. У чому ж причина такого безпам'ятства?

В античній Греції ця категорія функціонувала на межі етико-естетичних уявлень і слугувала для характеристики людського ідеалу. У Сократа ідея калокагатії завжди стояла на одному рівні з мудрістю й справедливістю та обіймала весь комплекс доброчинства. Для Аристотеля, бути калокагатійним означало бути одночасно й прекрасним, і доброчинним у всьому і завжди. Платон, а за ним і Гегель сприймали калокагатію як гармонію душі й тіла. Одна з дефініцій німецького філософа звучить так: «Калокагатія є властивість вибирати найкраще» [1, с. 470].

Разом з усуненням категорії калокагатія (можливості вибирати найкраще) із сучасного філософського дискурсу відійшло і те, що становить, напевно, суть естетики, а саме: відчуття смаку. Це призвело до того, що брутальна вульгаризація або ж екзальтований естетизм стали ледь не головними рисами сучасного мистецтва.

Ще в 1919 році в середовищі київських естетів виникли суперечки навколо здійсненої у «Соловцовському» театрі вистави п'єси «Саломея» — твору англійця Оскара Уайльда, напевно, найвідомішого з-поміж представників ідеології панестетизму. Упиваючись пристрасно-відвертими танцями Саломеї, поринаючи у світ драматургії Уайльда й насолоджуючись його метафорами та образами, більшість присутніх на виставі в нестямі аплодувала одному з найяскравіших архетипів модернізму. Більшість критиків була в захваті. Товариш М. Зерова Филипович був у надзвичайному захопленні, розродившись декількома, навіяними переглядом п'єси, віршами, присвяченими Саломеї. В цей час ледь не єдиним «гласом волаючого в пустелі» був відгук М. Зерова, що вказав своєму товаришеві на зворотній бік такого «модерного титанізму». Зокрема, він загострив увагу на тому порушенні внутрішньої гармонії доба та краси, що знайшло своє граничне вираження якраз в образі Соломеї, де зовнішньо прекрасним продовжували вважати те, що було глибоко потворним внутрішньо. Свої враження та думки щодо цього М. Зеров спробував зафіксувати у сонеті «Саломея», присвяченому цій події:

Там левантійський місяць діє чари
І колихає в серці теплу кров,
Там диким цвітом процвіла любов,
І все в крові - шоломи і тіяри.

А з водозбору віщуванням кари
Гримить громи нестриманих промов...
Йоканаан... не ясний шум дібров,-
В його словах пустиня і пожари.

І Соломея!.. ще дитя (дитя!),
А п'є страшне, отруєне пиття
І тільки меч і помсту накликає.

Душе моя! Тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель -
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.

Одночасно з цим М. Зеров пише ще один сонет — «Навсікая», який завершує словами: Ясна, зцілюща, мов жива роса, / Рожевим сплеском Еллінського моря / Йому сміється радісна Краса. Останнє слово поет написав з великої літери. Ця пара віршів виражає заклик автора зупинитися на шляху, що веде людство до духовного самознищення. На його думку, там, де прекрасне поєднано з крайньою формою душевної розпусти, нічого доброго прорости не зможе. Модерній естетизації Уайльда М. Зеров протиставляє один з кращих взірців класичної естетики — Навсікаю, — образ, який створив Гомер, що якраз і являє нам гармонійне поєднання зовнішньої краси та внутрішньої моральної досконалості. Саме на реалізацію такої «калокагатійної» моделі й прагнув зорієнтувати тогочасну естетику М. Зеров, вбачаючи у ній головну цінність класичної традиції.

Слід зазначити, що в цьому контексті окремі представники сучасної літературної критики хочуть побачити у сонетах «Соломея», «Навсікая» протиставлення М. Зеровим біблійного одкровення та здобутків античності. Так, наприклад, пише у своїй монографії «Микола Зеров і античність» дослідниця О. В. Гальчук [2, с. 118].

Однак з подібними твердженнями дуже розходяться думки та твердження самого митця. Микола Костянтинович високо оцінював як літературну форму Святого Письма, так і той глибокий морально-етичний зміст, що в ньому закладено. М. Зеров часто цитував уривки з Біблії як у приватних розмовах з друзями, так і у своїх літературних творах. Критика образу Саломеї — це не критика християнських цінностей, адже і в самій Біблії Саломея також виступає негативним персонажем. Ми все-таки ще раз наголосимо, що це, насамперед, негативна оцінка М. Зеровим ідеології панестетизму, заперечення його як хибного способу світосприйняття та самореалізації людини і митця в об'єктивній дійсності. Саме тому будь-які спроби прирівнювати М. Зерова до Уайльда, Бодлера чи ще когось з екзальтованих «митців заради мистецтва» є не коректним.

Для нашої культури поняття калокагатії відоме ще з найдавніших часів як церковнослов'янський термін «благоліпіє». І як вважає відомий сучасний естетик Л. Т. Левчук, саме калокагативність є однією з визначальних рис української естетики протягом всього її існування. Зацікавленість калокагатією як найбільш гармонійним поєднанням доброго та прекрасного простежуємо в багатьох українських мислителів —не оминула вона ані Григорія Сковороди, ані Тараса Шевченка, ані Лесі Українки.

Сучасні науковці ретельно досліджують поєднання естетичного та етичного чинників у творчості українських митців. Слід відмітити, зокрема, дисертацію Н. І. Гусак «Щастя в етичній концепції „Конкордизму” Володимира Винниченка» (К., 1999) та дослідження К. С. Семенюк калокагативного світовідчуття в спадщині О. Кобилянської [3]. У цих дослідженнях виявлено, що калокагативний принцип був одним із домінуючих у творчих поглядах багатьох українських митців і теоретиків, зумовлюючи специфіку розвитку естетики в Україні.

Дослідниця К. Семенюк відзначає: «Основною ознакою світовідчуття О. Кобилянської є те, що воно представлене нерозчленованою системою категорій „благо”, „добро”, „краса”... Краса в доробку письменниці постає не лише в розумінні гармонійної форми, а чи не в першу чергу відноситься до внутрішнього світу людини. письменниця не відділяє фізичну досконалість особистості від моральної чистоти, свідомої творчої діяльності. Така єдність морального і естетичного можлива лише в сфері цілісної людської чуттєвості. А ідеал людської досконалості, визначений категорією “калокагатія” найбільш точно відбиває нерозчленованість „добра” і „краси” у творчій свідомості української письменниці» [3, с. 7—8].

Так само і в Миколи Зерова краса виявлялась у гармонійному поєднанні найвищих морально-етичних принципів та художньо-довершеній небайдужості естетичного. Антична калокагатія та давньоруське благоліпіє знайшли своє органічне продовження в естетичній концепції поета. Це не був панестетизм Уайльда, де все прекрасне проголошували самоцінним і тому де-факто тотожним доброму або й вищим за нього. М. Зеров бачив прекрасним лише те, що є справді моральним. Це саме та ситуація, коли наші предки, говорячи про людину, що вона гарна само по собі, розуміли її як гарну внутрішньо, тобто добру. І церковнослов'янське «добр зело» перекладають сьогодні, як «гарний дуже».

Звичайно, ми не наполягаємо на тому, що калокагатія є суто українським винаходом або калокагативне світовідчуття притаманне лише українцям, одним у цілому світі. Ми лише акцентуємо увагу на тому, що саме калокагативний принцип можна вважати домінуючим в позначеній консервативними тенденціями українській культурі та естетиці. І творчі пошуки Миколи Зерова не були винятком. У його естетичній концепції ми знаходимо приклад послідовного обстоювання принципу калокагатії, як базового для класичної філософської традиції загалом, так і української естетики зокрема. Також ми вважаємо, що категорія калокагатії повинна бути збережена як у теоретичних побудовах сучасних естетик, так і в творчих пошуках митців.

Подібне ставлення до естетичних цінностей у Миколи Зерова формувалося ще в студентські, а можливо, і дитячі роки. Можна навести такий факт з його біографії. Після закінчення університету Зеров не залишився в аспірантурі: як він сам зізнавався, у нього не було для цього протекції серед викладачів, хоча бажання Зеров мав, і до того ж дуже велике. Однак професор Володимир Миколайович Перетц («перший, який з кафедри Київського Університету проголосив на своїх лекціях методології літератури: не що, а як. Не зміст, а форма. Не поет-громадянин, а поет — знавець свого ремесла» [4, с. 277]), людина, яку вважали одним з найкращих тогочасних філологів, відмовляє йому в проханні стати його науковим керівником.

Віктор Петров згадує про свою зустріч з академіком Перетцом (на початку 1925 року тоді той мешкав та працював у Петрограді): «Він сидів у кріслі біля письмового стола як люб'язний господар, з чорною круглою шапочкою на голові, і розпитував мене про київські новини, про Академію, про життя, людей, зміни. „Ну, хто у Вас там блищить, у Києві?” 一 спитав Перетц. Я назвав Зерова: цей блищить, незрівняний промовець, блискучий полеміст, ефектний оратор. „Пам'ятаю, — зауважив на відповідь Перетц, — Зеров був блідий студент!..» [4, с. 281]. Розмірковуючи над цими словами, Петров зауважує, що Перетц був людиною категоричних тверджень і безапеляційних присудів, і М. Зеров не пасував його концепції ідеального студента. Причина, на його думку, криється в тому, що методологія наукових досліджень М. Зерова не несла на собі тягарів апаратних додатків, які так шанував Перетц. Петров наводить приклад улюбленого студента Перетца — Володимира Отроковського. Той написав магістерську роботу з аналізу тексту та з'ясування редакцій літературних пам'яток XVI-XVII століть, обсяг був нечуваним: понад три тисячі сторінок, — Перетц проголосив її зразковою. М. Зеров, натомість, як каже Петров, «писав статтю задля самої статті, а не задля приміток до неї... Товариство він любив більше ніж самоту кабінету. Він був ретельний і вправний, досконало точний працівник, але далеко вище він цінив можливість живої розмови. Він цінив естетичну Досконалість Довершеного (курсив наш — І. С.), саме те, що ніколи не було властиве ні Перетцові, ані „перетціанцям”» [4, с. 281].

Говорячи про естетичне відчуття М. Зерова, ми маємо на увазі те першопочаткове значення слова естетика, що його використовували ще давні греки. Кажучи «естаномай», вони висловлювали своє здивування з того чи іншого явища, адже саме слово «естаномай» перекладають, як «здивування, небайдужість». Чимало зусиль для розкриття цієї проблеми доклав відомий вітчизняний естетик А. С. Канарський. Він писав: «Буття естетичного може бути виявлене та доведене не інакше як через живий рух людської чуттєвої практики» [5, с. 82]. У праці «Діалектика естетичного процесу» А. Канарський виводить природу людських чуттів саме з діалектичної боротьби понять «байдужість» і «небайдужість», висловлюючи таку думку: «Хотілося б звернути увагу дослідників на одне з досить звичних понять, теоретичний аналіз якого (саме теоретичний, а не безпосередньо оціночний) міг би послужити, на наш погляд, давно шуканим початком побудови теорії пізнання чуттєвих явищ загалом. Йдеться про поняття „байдуже”. Останнє не визнано категорією естетики. Більш того, перше, що постає у свідомості під час його побутового використання, є презентація його як оцінки, точніше — як відсутність якоїсь позитивної оцінки. Звідси — інша думка: чи не забагато таких оцінок, що можуть виникнути, не стане ж естетика займатись ними. У той же час жодне власне естетичне дослідження не обходиться без цього поняття саме тоді, коли з'являється необхідність виділити щось значуще, ціннісне, небайдуже для людини. Так чи інакше, воно непомітно присутнє якраз у тих моментах дослідження, у яких вимагають з'ясувати специфіку людського чуттєвого процесу, вразливість людини до того, що, власне, і називають значущим, ціннісно вирізненним або не-байдужим» [5, с. 93].

Ця позиція А. Канарського видається нам надзвичайно цікавою і такою, що заслуговує на повагу, а тому й ми виходимо з розуміння естетичного як небайдужого. І перспективу естетики бачимо саме як онтології небайдужості. Під таким кутом дивився на неї, на нашу думку, і Микола Зеров.

За свого життя М. Зеров видав лише одну поетичну збірку — «Камена», що вийшла 1924 року. Вона складалась як з перекладних віршів, так і з сонетів М. Зерова. Більшу частину творів, що до неї увійшли, було написано саме в Баришівці. Свого роду знаковим для всієї творчості поета став уміщений до цієї збірки сонет «Класики» з циклу «Ars Poetica». У ньому автор у художніх образах стисло сформулював своє життєве та естетичне кредо:

Ви вже давно ступили за поріг
Життя земного, лірники - півбоги,
І голос ваш - рапсодії й еклоги -
Дзвенять у тьмі Аїдових доріг.

І чорний сум, безмовний жаль наліг
На берег наш, на скитські перелоги
Невже повік не знайдете спромоги
Навідатись на наш північний сніг?

І ваше слово, смак, калагатія
Для нас лиш по рив, недосяжна мрія
Та гострої розпуки гострий біль.
І лиш одна ще тішить дух естета,
Одна відроджує ваш строгий стиль
Ясна, дзвінка закінчена сонета.
15. 12. 1921

Метафора протиставлення скіфського варварства («скіф» з грецької — дикий) та античної культури швидше за все і була для М. Зерова праобразом трагедії його епохи. Конфлікту між світом, що відійшов у небуття, світом, у якому домінують класичні цінності, — калокагатія, почуття міри, високий стиль, і новим світом — світом з невизначеними, темними перспективами.

Та все ж надія на повернення класичної культури не залишала поета. У його символічному зверненні до творців класичного стилю: «Невже повік не знайдете спромоги / Навідатись на наш північний сніг? / І ваше слово, смак, калагатія (виділено нами — С. І.) / Для нас лиш по рив, недосяжна мрія / Та гострої розпуки гострий біль», - відчуваємо глибокий сум за втраченими, на думку поета, цінностями класичної естетики, з-поміж яких М. Зеров згадує і калокагатію, яку забули його сучасники. Однак автор не втратив надії на відродження високої класики, дух естетика все ще тішить довершена сонетна форма. Прищеплення на «скитських перелогах» теплолюбної античної культури та ознайомлення України з кращими зразками світової поетики і прози було завданням найвищого ступеня складності, втім, М. Зеров вирішив присвятити своє життя саме цій високій меті. Він став засновником й ідейним натхненником вітчизняної літературно-мистецької та філософсько-естетичної школи «Київська неокласика» і на посаді завідуюча кафедри української літератури в Київському університеті намагався виховати нове покоління вітчизняних письменників і літературних критиків у 1920-ті роки.

Трагедія цієї епохи полягала в тому, що життя в умовах тоталітаризму знищує в людях повагу до самих себе. Митці й науковці, ті кого у всі часи вважають елітою нації, деградували на очах, люди, психіка яких є особливо схильна до творчої уяви, почали потроху втрачати глузд. Втративши почуття міри, яке розкривалось у калокагативному принципі, гнані заздрістю та спрагою кар'єрного зростання, вони пишуть гори найабсурдніших доносів на своїх більш талановитих колег. Скажімо, коли «Большой театр» їхав на гастролі, майже на кожного актора основного складу надходило по декілька доносів про його політичну неблагонадійність. Найтрагічніше те, що авторами цих анонімок були їхні ж власні колеги, актори, які не потрапляли в основний склад. Людина в такому суспільстві перестає робити свідомий вибір, а розчиняє своє «Я» в індиферентній масовій культурі, чим долучається до утвердження нового світового порядку своєрідного ентропійного конструкту, в основі якого лежить принцип тотальної байдужості. Наслідком цього постає та проблема, яку Віктор Франкл називав головною хворобою людства ХХ століття, — хвороба втрати змісту життя. І як нам здається, такий діагноз можна ставити навіть цілим суспільствам на певних етапах їхнього розвитку.

Вихід із цієї проблеми якраз і полягає в поверненні головного наповнювача поняття естетика в сучасний філософський дискурс. Проблеми небайдужості та калокагатії повинні стати центральними в сучасних гуманітарних дослідженнях, а інакше з часом зникнуть і самі гуманітарні дослідження, які не потрібні збайдужілому суспільству, адже втрата щирості людських почуттів завершиться повним здичавінням (humanum) людини.

З огляду на це, варто усвідомити відповідальність сучасних естетиків за формування в нового покоління українців небайдужого ставлення до тих естетичних і морально-етичних проблем, якими наповнене людське буття. Саме естетика, як метатеорія мистецтва, несе на собі відповідальність за формування чуттєвої культури, а тому саме естетикам слід з більшою увагою ставитись до тієї кризової ситуації, що сформувалась внаслідок негативного впливу антиестетичної масової культури на сучасне суспільство. І через відродження класичних естетичних цінностей, зокрема й калокагативного принципу, розбудовувати сучасну вітчизняну культуру.

Література:

1. Гегель Г. В. Ф. Лекции по эстетике. 一 Т.1.一 М.,1999.
2. Гальчук О. В. Микола Зеров і Античність. 一 К., 2000.
3. Семенюк К. С. Творчість Ольги Кобилянської: калокагативне світовідчуття: Автореф. дис. . канд. філос. наук. 一 К., 2005.
4. Петров В. Неокласики // Київські неокласики. 一 К., 2003.
5. Канарский А. С. Диалектика эстетического процесса. Диалектика эстетического как теория чувственного познания. 一 К.,1979.