Юрій Клен. Потоп

І

коли, Господнім гнівом вщерть налита,
перекипала чаша, яку мав
пролити ангел кари, наказав
Бог Ноєві ковчега спорудити.

Дощі нещадні день і ніч неситий
поїли глиб. Круг сонця пригасав.
Все скрізь було – як рівний, плаский став,
і щезли гори, хвилями розмиті.

А корабель у тріскотні грімниць
спокійно плив, зберігши від негоди
в осмоленім нутрі звірів і птиць,

що мали, стрівши в дні нової вроди
відродження благословенну мить,
життям безсмерним землю запліднить.

ІІ

Так ми над мертвими просторами років
пливем. затоплені міста під нами
із замками, воротами, церквами,
багряний вечір їхній догорів.

А незнищенна спадщина віків
під мертвими шкляними небесами
кудись пливе порожніми морями
в ковчезі, гнанім подувом вітрів,

в якім ми бережем скарби забуті
і крізь добу страшних, великих кар
ми несемо нащадкам вічний дар.
Дар невмирущої краси: всі чуті
і нами бачені дива століть,
щоб людську думку вдруге запліднить.

із поезій поза збірками