06-03-2021 Юрій Клен 73

Українець Орест Корчак-Городиський і німець Освальд Бурґгардт (Юрій Клен): на полтавських перехрестях в часи воєнного лихоліття

Юрій Клен. Критика. Українець Орест Корчак-Городиський і німець Освальд Бурґгардт (Юрій Клен): на полтавських перехрестях в часи воєнного лихоліття

(до 95-річчя від дня народження Ореста Корчака-Гординського)

Олександр Панченко,
адвокат, доктор права УВУ,
місто Лохвиця, Полтавщина

15 липня 2013 року минає 95 років від дня народження Ореста Городиського (Корчака), який побачив світ у родині залізничника, що тоді замешкала у передмісті Станіславова, теперішнього Івано-Франківська. Освіту Орест здобув у народній школі імені Маркіяна Шашкевича в 1924-1928 роках, пізніше продовжив навчання у Українській Державній Гімназії в Станіславові, це була старокласичного типу гімназія з офіційною назвою – Державна гімназія з руською мовою навчання. У 1928 році став член Пласту, пізніше, з початком Другої світової війни, вчителював на Сяніччині у селах Согорів Долішній і Одрехова, як також брав лекції на однорічному аміністративно-торговельному курсі в Станиславові в 1939 році. Орест Городиський був арештований польською владою за належність до підпільної сітки ОУН у 1939 році й згодом суджений на останньому політичному процесі польської держави у Бережанах 14 вересня 1939 року. З вибухом Другої світової війни за направленням краківського Українського Центрального Комітету (УЦК) він обіймав посаду першого секретаря Української гімназії в Ярославі від листопада 1940-го до червня 1941 року.

Коли ж почалася німецько-совєцька війна, пан Орест перебував при німецькій армії як перекладач німецької мови 17-ої армії Вермахту, був у у військах в містах Жмеринка, Гайсин, Умань, Лозова, Полтава, Кременчук, Нові Санжари, Таганрог, Мар’їнка. Прикметно, що у нас на Полтавщині Орест Корчак-Городиський перебував разом з відомим українським поетом, перекладачем та літературним критиком, німцем з походження, народженим на Волині професором Освальдом Бурґгардтом (1891-1947), який свої твори публікував здебільшого під псевдонімом «Юрій Клен». Відомо, що до війни Юрій Клен працював у Київському інституті народної освіти, де створив кафедру прикладного мистецтва, брав активну участь у роботі ВУАН, а в довоєнній Німеччині, де він замешкав від 1931 року, – тісно співпрацював з поетами, що об’єднувались довкола «Вісника» Дмитра Донцова, 1937 року вийшли друком його знамениті поеми «Прокляті роки».

Освальд Бурґгардт у роки Другої світової війни опинився при штабі 17-ї армії, пізніше, від 1943 року, – працював викладачем в університеті в Ерфурті, згодом – в Українському Вільному Університеті у Празі, а пізніше — в Інсбруцькому університету в Австрії. Якраз 1943 року й з’явилася у світ збірка поезій Юрія Клена «Каравели», в якій її автор, як зазначають деякі критики, спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів «празької школи», де він вдало поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність («Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Шляхами Одіссея»), героїзм середньовічної лицарської доби («Жанна д’Арк», «Вікінґи») та князівсько-гетьманську українську традицію («Володимир», «Символ», «Україна»).

Саме після повернення з України, де досі тривало криваве військово-політичне протистояння між двома диктаторами – Гітлером та Сталіном, – Юрій Клен 1943 року стає автором збірки «Каравели» та видатної епопеї «Попіл імперій», про яку, зокрема, й пише у своїх цитованих мною нижче спогадах наш ювіляр, близький приятель українського професора, німця з походження Юрія Клена, – його духовний побратим, українець з роду-племені, прикарпатець Орест Корчак-Городиський.

«… У всіх місцевостях, де ми перебували, – згадує Орест Корчак-Городиський, – і трохи ближче зживались з населенням, нас часто питали, чи є вже яка українська влада, який уряд, а по зайнятті Києва допитувались,чому нема ніяких розпорядків української центральної влади. Чимало було і таких, що хотіли вступати до української арміїідопитувались, чи й коли будуть набирати. Одного дня, ще вКіровограді, коли я відвідував знайомих у штабі 17-ої армії,мене привітали питанням, чи мені відомо, що маршалАнтонеску дав дозвіл генералові Дельвіґові творити українську армію. Вістка була доситьневиразна, але вона скоро розійшласьсеред населення, яке прийняло її дуже прихильно.На ту темуя балакав з Професором(О.П. – Юрієм Кленом), але він висловився, що не вірить уте. Він добре розумів політичну ситуацію і підкреслював це врозмові, що якби німці дозволили творити українську армію,то з одного боку сильно відтяжили б себе, а з друтого – малиб упорядкований терен, бо українці самі порядкували б на своїйземли й недопускали б доверховодства москалів у новій дійсностінімецької окупації.В половині вересня я приїхавдо Кременчука. Місто буломайже опустіле. Як я потім довідався, велике число населеннятворили жиди, які виїхали з большевиками. З Професором ябув тільки одне пополуднє разом, бо зараз на другий по йогоприїзді, я поїхав до Полтави. Того пополудня оглядалиодну збібліотек, в якій був спеціяльний відділ з перекладами творівШевченка на різні мови (там побачив я і жидівський переклад).З бібліотеки ми пішли над Дніпро. Булодосить холодно, вітеріз Дніпра віяв просто в лице, а ми дивились на потоплені кораблі, що, поперехилювані, спочивали при березі, наставляючи тільки вершки чи дахи. Професор знову полинув думками вКиїв, оповідав про Дніпро під Києвом, про свої молоді роки, і,як завжди при згадці про Київ, висловлював бажання хоч нахвилинку побувати в Києві. Я линув думками додому, згадувавсвоїх рідних, особливо матір, яка не раз оповідали мені про визвольнізмагання, проДніпро та про інших наших рідних,які брали чинну участь у збройній боротьбі. І тоді яуявляв себев майбутньому поході до Києва на Дніпро. Мої мрії частинноздійснились: у дальшому поході на схід я бачив і Дніпро, і Київ.Мої роздумування перебив Професор, що нагадав про поворотдодому. Дома я застав листи від батьків і відбрата. Вони описували свої переживання за большевицької окупації. Ґазети доповнювали листи та повідомляли про розбудову самостійногоукраїнського життя. Я похвалився листами й газетами Професорові. В нього в той час був фон Мудра, який також цікавивсяукраїнським життям і висловлював надію, що українці відзискають у цій війні свою незалежність. Я нічого не відповів, тільки Професор зазначив, що це було б добре, якби українці післявікової неволі мали врешті можливість зажити власним вільнимжиттям,але він не бачить зараз познак до такої підготовки збоку німців. На цьому розмова урвалась, ми почали коментувати нові повідомлення з фронту.…».

«…П’ять днів по занятті Полтави, – продовжує О.КорчакГородиський, – я виїхав із Форкомандоюдо Полтави. Перші дні я посвятив на оглядини Полтави. Бачивпам’ятник Котляревського, що стоїть зараз напроти міськоїуправи, полтавський музей, деякі церквий усе, що можнабуло оглянути, не запускаючись далеко від квартири. Щойно9 жовтня приїхав штаб і з ним професор Клен. Тієї ночі я спавіз ним на одній квартирі, з приводу чого друтого дня посталаавантюра, яку спричинив один підстаршина, що не міг зрозуміти, як це німецький офіцер, тобто проф.Клен, може ночувати разом із ненімцем іще цілу ніч розмовляти ненімецькоюмовою. У зв’язку з цим Професор посварився з одним сотникомі справа набрала досить великого розголосу, внаслідок чого постали два табори, один за професора, а другий за сотникаМайзля. Потім Професор ходив дуже схвильований, мабутьходив до генерала і просив перенести його. Маювраження, щогенерал заспокоїв трохи професора і справа на деякий час притихла, одначе та авантюра найбільше відбилась на мені, бовідтоді вся ненависть противників Професора звернулось на мене. Та мені це було байдуже. Я познайомив Професора з усіми своїмизнайомими, а зокрема з посадником міста Борковським, якого потім німці розстріляли за співпрацю з націоналістами. П.Борковський був дуже гарною людиною, мав велике почуття власної гідності, якого я перед тим не помічав ні в одного посадника, яких стрічав на своєму шляху. Професор Клен довго роз мовляв з Борковським, бувшим вояком у сотні Ф.Черника, зяким брав участь у бою під Мотовилівкою. Безпосередньою причиною його розстрілу був донос двох німок, бувших учительок,які працювали в той час у міській управі. Склад міської управибув дуже добрий, у ній не було людей, що хвалилися б своїмипереживаннями й стражданнями за большевиків. Це були людипраці й свідомі українці. Вони в короткому часі й самі пізнали, що приносять із собою німці на Україну.

Професор Клен пильно оглядав Полтаву, бо з нею частинно була пов’язана його молодість, оглядав тюрму, в якій сидів свого часу за большевиків, кілька разів ходив до Полтавського музею і дуже радів, що большевики його не знищили і тепер можна було мати приємність його оглянути. З самого початку кустосом музею був один мистець,якого прізвищене можу пригадати, а після нього проф.Мощенко, дуже інтеліґентна людина і щирий патріот. Завдяки моїм приятелям, а зокрема покійному проф.Є.Грицакові, бувшому професорові української Гімназії в Перемишлі, а також інж.Паламарчукові, бувшому урядовцеві УДК в Ярославі, я одержував багато книжок, передусім з УкраїнськогоВидавництва в Кракові, а також по кільканадцять примірників «Краківських Вістей», які я роздавав знайомим у місцях постою. Професор був одним ізпостійних читачів цих газет і книжок. Він дуже пильно виловлював вістки з Києва, які вже незабаром по зайнятті німцями появлялись в українській пресі.Були це спостереження українських перекладачів у німецькійармії, або в адміністративних відділах. У Полтаві Професородержав листа від д-ра Донцова з Букарешту, що в тому часі видав два числа журналу «Батава», які долучив до листа. Наскільки пригадую, лист був дуже довгий. Професор вів правдоподібно переписку і з Є.Маланюком, про якого не раз згадував, одначе не пригадую вже, чи це було в зв’язку з листуванням з ним, чи в наслідокчитання преси. Кілька разів відвідували ми наших перекладачів, які працювали в той часпри штабі17-ої армії. В часі таких відвідин ми ділилися вістками і переживаннями, але головною темою були ті нестерпні відносини,які створювали для нас німці. Життя в той час було дуже важке і багато з наших знайомих, що вийшли в 1941 р. з Кракова, під різними причинами покинули військо. В деяких частинахнімці досить радо звільняли українців із західних земель, і наїх місце приймали «фольксдойчів», а нерідко й аґентів НКВД, що знали німецьку мову і залишились під німецькою окупацією. Ті перекладачі дуже переслідували й винищували українців, чим дуже подобалися німцям. Працю цих перекладачівсильно влегшувала ще й та обставина, що на СУЗ(О.П. – східно-українських землях України) поширенебуло донощицтво, яке нераз доводило до ліквідації зовсім невинних людей, як от визначного українського історика проф.Василя Базилевича, якого на донос одного розстриженого священика розстріляли німці в Таганрозі.Коротко перед моїм виїздом… ми оглядали з професором будинок-музей Володимира Короленка, що містивсяпри тій самій вулиці, при якій ми жили. Музей був гарно упорядкований, ним, за большевиків, опікувались обидві донькиКороленка, яких большевики забрали з собою.Зовсім несподівано менеперенесли до іншої частини, дооднієї польової команди. Я радів із цього, бо покидав непривітне й малокультурне середовище, яке не мало найменшогозрозуміння дляукраїнців та їх справ, а тих українців, щоприходили до них із своїми клопотами й турботами, висміювалий відсилали з нічим. Професор Клен бачив все це і болів неменше від нас. Хоча й німець з походження, він мав українськудушу, яка відчувала і важко переживала всі звірства й варварства німців, як і ми всі, як ціле населення України. Вінніколи не робив враження військової людини, був справжнімпоетом і науковцем. Можливо, це й приводило до того, щонижчі ранґою старшини не віддавали йому почести. Щоправда,професор і не звертав уваги на них, як і на тих, що здоровилийого. Майже все носив руки в кишенях, голова легко похилена в вічній задумі. Маю враження, що професор уже тоді укладав собі плян нової поеми, і думаю, що його побут на Українідав йому мотиви до «Попелу імперій».

Ми попрощались і я від’їхав до Нових Санжар, де містилась моя нова команда. Відтого часу, аж до поновної зустрічі,ми переписувались.Моя нова частина мала всього 18людей із завданнямивійськово-адміністраційного характеру. Умовини були досить можливі, бо командант був добра й порядна людина, супротивник гітлерівської системи і до своїх підвладних ставивсячемно. Називався Тінтельнот і походив з міста Влото над Везерою, де мав фабрику цигар, рафінерію цукру й великий готель.В Нових Санжарах стрінувся я з дуже прикрим явищем донощицтва, обчисленим на знищення людини. З трудом вдалось мені врятувати одного чоловіка від певної смерти, батька п’ятеро дітей.Про всі ті події я писав професорові Кленові і передававпошту через зв’язкових, які їздили до попередньої моєї частини по пошту. Цією дорогою я одержував також листи від професора Клена. Його становище дуже було погіршилось, бойого зверхником був сотник Мюллер, людина дуже мало інтеліґентна і гітлерівської вдачі.Він уважав, що тільки тероромтреба вдержувати німецький порядок на Україні. Якраз на Україні та метода була найменш відповідна, на що дуже частозвертав йому та всім іншим увагу Професор на т.зв. старшинських відправах. Одначе йогоголос не знаходив зрозуміння, бонімецькій психіці більше відповідали думки інших перекладачів,які радили поступати з населенням гостро й безоглядно, бовони, мовляв, до того привикли. Професорові доводилось провадити справжні баталії, але вони не давали ніякого успіху,навіть більше, насторожували німців зі штабу до Професора іспричинювали певну контролю його діяльности, а навіть цензурували його пошту. Наша кореспонденція з тих часів була досить цікава, бо в ній ми обговорювали чимало подій, які заобсервували. На жаль вся ця кореспонденція пропала, забрали їїв мене поляки в містечку Казімєжа Вєлька коло Кракова.Професор використовував своє перебування в Полтаві наїї оглядання, одначе там у нього не було відповідного товариства. Решту свого вільного часу проводив на читанню. Читатибуло що, книжок було багато, бо майже всі бібліотеки булирозбиті і часто дуже вартісні книжки валялися на долівці, а той на хідниках на вулиці.В жовтні моя частина покинула Нові Санжари і подаласьдальше на схід, одначе до нового місця призначення ми нескоро приїхали. По дорозі довелось нам уперше познайомитисьз «вигодами» походу на Схід. З кінцем жовтня випав був перший сніг, який, щоправда, не вдержався довго, але падав кожнього дня і топився та розмочував дорогу. На Україні не булодобрих доріг, хіба влітку, коли сухо, тоді вони тверді, алеколи випаде хоч би невеличкий, півгодинний дощ, увесь автомобільний рух задержується на кільканадцять годин. В тому часі виїхав був і Професор із своєю частиною і серед деяких пригод доїхав до містечка Лозова, яка є вузловим залізничим пунктом, куди проходили важні залізничі шля хи з Харкова на південь аж до Криму, на захід до Дніропетровська і на схід, у Донбас. Дня 17листопада переїхав я із своєю частиною до Лозової і зараз таки першого дня, стрінувся з Професором. Нашазустріч була дуже сердечна, ми провели кілька годин на розмовах, обмінюючись думками і спостереженнями, які назбирались за той час, що ми не бачились.… Професор продовжував дальше свою працю, яказводилася до того, що він мусів приводити від Міської Управирізних ремісників, потрібних при направі штабових приміщень.Настрій його був часом дуже поганий. Він був злий на весьштаб, бо всі його намагання вирватись до Києва, чи взагаліодержати якусь працю, що відповідала б його зацікавленням, були безуспішні. В Лозовій з’їхалося знову кілька українських перекладачів з ЗУЗ (О.П. – західно-українські землі), як Г.Ґах, Новроцький, Каратницький, і ми тутзнову вирішили організувати освітні курси, як і на попередніх постоях. Посадником міста був у тому часі п.Перехрестов, українець, правник, який вповні усвідомлював собі своє важке становище, одначе не розумів як слід, що від німецьких офіційних чинників нема чого ждати помочі, бо німці не були наставлені помагати Україні, тільки її експлуатувати. Силою свогостановища, як перекладач місцевої командантури, я ввійшов узв’язок з п.Перехрестовим та іншими його співпрацівниками. Це були в більшості старші громадяни, які ще добре пам’ятали царські часи та визвольні змагання, тим то вони дужевідрізнялися від тих людей, які не знали давніх часів і не вміли робити відповідних порівнянь, а з тим і висновків. Німціволіли мати в управах вже як не «фольксдойчів», то молодихлюдей, бо з ними їм було працювати краще і легше використовувати для своїх злочинних цілей.Всюди, де я перебував, місцеве населення цікавилосяподіями в світі і мені – (загалом всім нам, перекладачам) – доводилося бути інформаторами про життя українців у світі та,провоєнні події. В малих місцевостях не було часописів, тому йнаселення було спрагнене кожної вістки. Якраз таку цікавістьвикористали ми на те, щоб зорганізувати однієї неділі ширшісходини, головно учителів, та поінформувати їх про життя усвіті. На ці сходини з’явилося около двадцяти учасників, якіпослухали інформацій, і іцо мене найбільще тішило, пробува ли навіть дискутувати, що було новістю в тих умовинах, болюди навчені були большевиками на всяких публічних сходинах ніяких дискусій не заводити. На наступні сходини прийшовПрофесор і пп.Ґах та Новроцький. Ми уложили відповідну програму, поділились ролями, щоб якнайбільше використати сходини. Ми нікому й не згадували, що на такі сходини ми немаємо офіційного дозволу.Робили самовільно, а присутністьПрофесора-старшини, а почасти й моя, бо мене знали як перекладача командатури, надавали нашим зібранням офіційного характеру. Ми відбули яких шість разів такі сходини, причому на останніх було около 100 осіб, з чого ми дуже раділи.Ті щонедільні збори набрали були згодом загальнішого характеру і небули тільки сходинами учителів. Приходили всі, щобажали щось почути. Ми не провадили на сходинах ніякої пропаґанди, тільки старалися обережно, але правдиво інформувати про події на фронті (в той час почалися вже були наступальні дії большевиків в околицях Краматорська – січень 1942 р.)та про життя українців. Найпершеми подавали інформації зфронту і були не раз дуже здивовані, коли молоді люди давали нам різні питання відносно боїв у тому, чи іншому місці, ами не могли їм дати точної відповіді, бо самі докладно незнали, тільки дивувалися, звідки вони мають такі інформації.Згодом ми довідалися, що деякі слухали передачі совєцькогорадіо і шептанноюпропаґандою передавали з уст до уст. Професор мав два чи три рази гарний виклад про українську ісвітову літератури, в якому підкреслював головно тих письменників, яких большевики забороняли. Пізніше опіку надосвітніми курсами перебрала була спеціально створена ОсвітняКомісія при Міській Управі, яка однак не відновилася післяповоротного здобуття Лозової німцями в квітні 1942 р.

Професор з великою приємністю і нетерпеливістю очікував неділі, щоб зустрінутися із знайомими, які відвідували курси, та провести з ними кілька хвилин на дискусії. Був щасливий, що бодай в неділю може вирватись із своєї частини, в якій життя було щораз важче. Здоров’я його було не надзвичайне, щораз частіше заходив до лікаря, а погане психічне самопочуття ще більше його пригноблювало. Коли в листопаді ми одержали вістку про розвиток культурного життя в Києві, про видавання Оленою Телігою журналу «Літаври», якого перше число появилося було в жовтні 1941 р., Професор просто з сльозами в очах жалувався, що він тут марнується, а в Києві його знайомі починають працювати, розвивати українську літературу… Дуже ненавидів Професор большевиків і москалів, про що оповідав не раз при столі в старшинському касині… В Лозовій поробили були ми старання перевидати «Прокляті роки», яких примірник Професор мав випадково з собою…».

Про своє перебування в Україні Юрій Клен написав у „Спогаді про 1941” 11 листопада 1946 року

„Ще спогади такі чіткі і свіжі:
Повитий кур’явою шлях,
Над Бугом сонний і брудний Ладижин,
Ясні заграви по ночах…
…Все відійшло… Все, мов мара минуло:
Розриви бомб, пожарів чад,
Лагідні вечори й розмова чула
Ледви знайомих нам дівчат.
Як місяць над просторами рівнини,
Спливає в спогадах отих
Смутне-смутне обличчя України
З ланів пожовкло — золотих.
І тихе світло ллє на ті дороги,
Які лягли у далину
І нас везуть крізь радощі й тривоги
У не довершену весну”.

У 1943 році Юрій Клен перебрався до Праги, де став працювати в Українському Вільному Університеті, – Орест Корчак-Городиський того ж року зголосився до Української Дивізії «Галичина», з якою пройшов весь бойовий і страдницький шлях, а по закінченню Другої світової війни опинився у таборах полонених Ріміні (Італія), де був редактором таборового тижневика-півтижневика й врешті – щоденника «Життя в таборі» для переміщених осіб, пізніше закінчив студії історії та географії із вченим ступенем маґістра в тому ж таки Українському Вільному Університеті, де колись викладав професор Клен.

У повоєнному листі до Ореста Корчака-Городиського Юрій Клен писав: „…Я дуже зрадів, діставши нарешті звістку про Вас, бо не знав, чи Ви вискочили з того пекла війни; боявся вже, чи не потрапили до рук большевикам… Доводилося починати життя так, як Адам, коли голий опинився за брамою раю та мусів шукати шляхів у далекий і невідомий йому світ. Не тратьте зв’язку зі мною. Може знов доведеться нам разом шляхи міряти, як міряли з Вами в 1942 році. Думаю, що ще зустрінемося з Вами, і може разом будемо працювати на користь країни нашої, бо такий стан непевности, який оце тепер панує на світі не може надто довго тривати…”.

До Америки, в США, пан Орест Корчак-Городиський виїхав у 1950 році і, дякувати Богові, живе в Чикаґо по цей час. Він став автором своїх спогадів з життя, дописів про видатних служителів церкви й українських патріотів – адвоката Михайла Степаняка, Дмитра Лушпака-Баглая, отців Мирослава Проскурницького та Михайла Ганушевського, отців-мітратів Михайла Василика та д-ра Івана Гриньоха (члена Президії УГВР «Всеволода»), владику Василя Величковського, крайового провідника Юнацтва ОУН Всеволода Лемеху-«Бориса», педагога-філолога проф.Івана Ґолембйовського, а ще – важливих споминів про останній політичний процес польської держави у Бережанах 14 вересня 1939 року, на якому його та інших членів Студентської Громади було засуджено, та іншого цікавого допису про свою працю на посаді першого секретаря Української гімназії в Ярославі від листопада 1940 до червня 1941 року, як також розвідки „Замість вигадок: Українська проблематика в західних політико-дипломатичних джерелах” (Івано-Франківськ, 1994) та історичного нарису „Іван Васильович Турчин – особистий приятель президента Лінкольна”, ставс одним із авторів „Альманаху Станиславівської Землі” (Нью-Йорк, 1975-1985)….

Весь свій час пан Орест Корчак-Городиський працює, пише і дихає з думкою про Україною… І ось вже маємо за вікнами липень 2013-го року Божого… Пан Орест вже має славних 95 літ, з яких близько восьми десятків присвячено відданому служінню українській національній ідеї, нашому знедоленому народові. – Засилаю свої нащиріші зичення з уславлених полтавських теренів знаменитому українському патріотові Оресту Корчаку-Городиському, із благодатної землі, якою він пройшов пліч-о-пліч з видатним професором Юрієм Кленом, розбудовуючи наше національне життя в часи тепер вже далекої воєнної хуртовини 40-их років. – З роси й води і Многая Літа Вам, дорогий Ювіляре!


Читати також