Дитячий капітан
А. В. Денисенко
«Людина — це сила духу». Так, ніби саме про нього, Миколу Петровича Трублаїні, сказані відомі слова В. О. Сухомлинського.
Доля несправедливо поставилася до письменника, відрахувавши йому лише 34 роки. Адже це були години, дні, місяці невтомних пошуків і пізнання, творчої праці до самозабуття. Він завжди поспішав, але був зібраним, і, як властиво вольовим натурам, обов'язково досягав поставленої перед собою мети. «Я хотів би вмерти або солдатом або творцем», — зізнавався своїм близьким. Він був і солдатом, і творцем. Та передусім — вихователем. Справжнім вихователем дітвори. Його книжки користувалися великою популярністю у 30-х роках, їх з неослабним інтересом читають і тепер. Наших сучасників, особливо підлітків, приваблюють герої його творів — люди романтично окрилені, стійкі, незламні в годину тяжких випробувань. І це закономірно. Бо й сам Микола Петрович Трублаїні був людиною незвичайною.
1. Сількор Гнат Завірюха
Народився майбутній письменник у с. Вільшанці нині Крижопільського району Вінницької області. Змалку допитливий, Микола любив слухати казки, цікаві бувальщини, особливо розповіді про далекі мандри і подвиги. Сім'я жила бідно. Батько змушений був залишити домівку й по-датися на заробітки.
З дитячих літ хлопець захоплювався книжками. Героїчні образи, навіяні художньою літературою, героїчні події надихнули його на відчайдушний вчинок. Тринадцятирічний підліток (а був він ставним, кремезним) залишає школу і пристає до загону червоноармійців. Примостившись на підніжці вагона, що йшов на фронт, Микола вже бачив себе відважним кулеметником чи кмітливим розвідником. Заколисаний мріями, хлопчина задрімав і не зчувся, як зірвався з підніжки. Біля колії його, непритомного, підібрали селяни. За допомогою місцевого костоправа поставили на ноги. Так невдало завершилася втеча майбутнього письменника. Однак готовність до подвигу, прагнення бути корисним своєму народові, суспільству ніколи не полишали його неспокійне серце.
Та повернемося у 20-ті роки. Через деякий час після того нещасливого випадку Миколину матір, сільську вчительку, переводять на роботу в село Скритське. Підлікувавшись, хлопець залюбки віддається культосвітнім турботам. Він користується повагою не тільки серед однолітків. Шанобливо до нього ставляться й літні селяни. Енергійного завідувача сільбуду було за що поважати: доброзичливий, жартівливий, він охоче вислуховував кожного, хто до нього звертався за порадою, щиро прагнув допомогти добрим словом, а то й ділом. Люди стали постійно відвідувати хату-читальню, яку організував молодий комсомолець у сільбуді. Спілкування з односельцями, саме бурхливе життя спонукали спостережливого юнака взятися за перо, поділитися з іншими побаченим і пережитим. Пописував потрохи для себе. Та якось наважився надіслати перший свій самостійний твір до редакції вінницької газети «Червоний край». 22 квітня 1924 року Миколину кореспонденцію надрукували, вмістивши її на першій сторінці замість передової статті. Це окрилило юного сількора. Отримав Микола цю газету 25 квітня, в день свого народження (йому виповнилося тоді 17 років). «Ніби зараз бачу газетні рядки і своє прізвище під передовою, — схвильовано згадував письменник. — Спершу мені перехопило подих. Стаття називалася «День Леніна».
У редакції помітили здібного дописувача. Невдовзі вінницька газета звернулася до М. Трублаєвського (таке справжнє прізвище, майбутнього письменника) з листом: «Шановний товаришу! Є у вас село Греблянка. У Греблянці начебно є млин, що за нього воюють селяни з якимось непманом Чашкою. Чи не могли б ви докладно повідомити про цю справу редакцію? Ждемо негайно відповіді».
Власне це редакційне завдання стало для нього своєрідним іспитом на стійкість, політичну зрілість. Юного сількора, який друкував свої викривальні кореспонденції під псевдонімом Гнат Завірюха, почали цькувати, переслідувати багатії. Трублаїні згадував: «Дмитро — махновець обіцяв побити в читальні вікна і знищити все «барахло»... Глитай Микита розгорнув справжню війну проти мене за те, що я назвав кооператив його власною крамничкою і погрожував прогнати відтіля всіх «микитченят» з їх татком».
Потім його намагалися улестити, підкупити. А коли зрозуміли, що не спроможні похитнути стійкість юнака, вирішили його вбити. Заздалегідь попереджений, що на його життя готується замах, Микола залишає село, але боротьбу не припиняє. Його гострі статті й далі з'являються на сторінках вінницької газети, Миколу зарахували до штату редакції.
2. Журналіст стає кочегаром
1925 року редакція газети «Червоний край» посилає Миколу на Всеукраїнські курси журналістики. Яким тоді приїхав до столиці України молодий газетяр, засвідчує Терень Масенко: «Очі його світилися розумом. І завжди були вони сповнені зацікавленням, допитливістю, прозирала в них насторожена соромливість. Любив жарти, сам був чи не найзаповзятливішим жартівником і веселуном... У самого мова була соковита, з іскринками гумору, але в кожному слові, в кожному погляді світилася лагідність, майже дитяча чистота серця».
Навчаючись на курсах, він щовечора приходив до триповерхового будинку на Сумській, де містилася редакція газети «Вісті». Передовсім навідувався до секретаріату. «Що нового по світах?» — звучало його традиційне запитання. Руки самі тягнуться до паперів, якими був завалений стіл. Годинами читав закордонну інформацію РАТАУ. Постійно був у курсі світових подій — така звичка залишилася на все життя.
Прискіпливо, вимогливо ставився він до слова. Сам писав пристрасно, осуджував штампи, одноманітність. Не терпів байдужості, надто тоді, коли йшлося про долю людини, її потреби й запити. Варто у зв'язку з цим нагадати цікаву деталь: працюючи у «Вістях», він занотовував штампи своїх колег у рукописний «Кишеньковий словник газетяра» — своєрідний збірник мовної сатири.
Микола Петрович, виконуючи редакційні завдання, завжди був у вирі життя. Він буває на шахтах і заводах, фабриках і в сільських комунах. 1925 року сталася подія, яка різко змінила його життя. Цього року до Харкова прилетів новий літак, один з провісників молодої авіації, АНТ-2. Пояснення на імпровізованій прес-конференції давав конструктор А. М. Туполев. Оперативно підготувавши інтерв'ю з творцем нової машини, Микола Петрович привіз йому для візування рукопис. Прочитавши, авіаконструктор лаконічно написав: «Дуже добре. Туполев». А коли розговорилися, журналіст запитав, чи можна вступити до якоїсь льотної школи, щоб навчитися літати. «Все тепер можна, — відповів Андрій Миколайович. — Людина повинна високо літати, але кожна у своїй сфері». Помовчавши, ніби обмірковуючи щось важливе, додав: «Ви юначе, у своїй професії досягнете фігур вищого пілотажу». Згодом, Микола Петрович потоваришував з пілотом, який випробовував новий літак, Олексієм Кочиним. До Олексія часто навідувалася його сестра Ніна Володимирівна. Молоді люди приглянулися одне одному, а згодом і побралися.
То був час незвичних авіапольотів, сміливих подорожей на суворі, незнані до того, простори Арктики.
Молодий газетяр захоплений мрією побувати на Далекій Півночі. «Арктика, — схвильовано ділиться він із своїм товаришем Ярославом Гримайлом, — нині потрясла світ не тільки драмою Нобіле, а й перемогою рятувальної експедиції «Красіна».
І от уже відомий нам кореспондент «Вістей» Гнат Завірюха на криголамі «Літке» працює кочегаром. Свої нові обов'язки він виконує так само сумлінно, як і обов'язки кореспондента. Його як одного з кращих членів екіпажу було нагороджено медаллю «Герой праці».
У записниках Миколи Петровича — нові враження, цікаві спостереження. Герої газетних і журнальних нарисів — моряки, дослідники — згодом стануть прототипами персонажів книжок майбутнього письменника, А прізвище Завірюха носитиме улюблений герой української дітвори — юнга шхуни «Колумб» з однойменної повісті.
Простежимо за його відрядженнями протягом кількох років. 1928 р. — Владивосток. 1929 р. — два рейси на криголамі «Літке»: тропічний (Севастополь-Владивосток) і арктичний (Владивосток — острів Врангеля). 1930 р. — на криголамах «Сєдов» і «Сибіряков» до Землі Франца-Йосифа. 1931 р. — влітку двомісячна експедиція на криголамі «Русаков» у Біле море, восени — мандрівка в Карелію на Кольський півострів. Такому розмахові може позаздрити навіть дехто із сучасних маститих журналістів!
3. Глибинним шляхом
На початку 1927 року харків'яни зустрічали першу делегацію робітників-страйкарів з Італії. Супроводжувати делегацію і написати про італійських робітників доручили Миколі Петровичу. Італійці швидко потоваришували з молодим журналістом. Важке і довге для вимови його прізвище Трублаєвський вони замінили майже італійським «Трублаїні». Тоді й у «Вістях» не раз чулося: «Чи не прийшов Мікель Трублаїні?» Навіть, як пише письменник Ярослав Гримайло, якусь довідку, необхідну для придбання італійським делегатам залізничних квитків, видали йому на прізвище Трублаїні.
Під цим іменем і ввійшов Микола Петрович в українську літературу. Де ж закінчився Трублаїні — газетяр і розпочався Трублаїні-письменник? Колись Микола Петрович напівжартома сказав: «Це дуже просто встановити. Поїхав газетяр Трублаїні у свою першу далеку експедицію через тропіки до Арктики як спецкор газети «Вісті», а повернувся письменником».
Його дебютом у літературі стала книжка нарисів «До Арктики через тропіки». (1931 p.). Він пише про свої враження від подорожей на криголамах «Літке», «Сибіряков», «Володимир Русанов», знайомить читачів з життям і звичаями народів, які населяли околиці радянської землі. На полицях бібліотек і книжкових крамниць з'являються книжки Миколи Трублаїні «Курсом норд-ост», «Людина поспішає на північ», «Літке — переможець криги», «На півночі», «На північ ідуть пароплави».
Молодий нарисовець пробує свої сили у жанрі казки. На початку 1934 року на сторінках дошкільного журналу «Тук-тук» друкується його «Казка про Ураган». Твір побудований на новому матеріалі і відтворює умови життя у соціалістичному суспільстві, коли дістають розквіт творчі сили людини і вона здатна втілити свою заповітну мрію — керувати силами природи.
Власне, в той період формується кредо письменника. В листівці-зверненні Харківської центральної бібліотеки юного читача до письменників Микола Петрович в тому ж році визначає свою програму: «Моя мета запалити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не побояться штормів, авіаторами, що зуміють повести літаки на тисячокілометрові віддалі, інженерами і вченими, що дізнаються про всі таємниці природи і переможуть усі стихії». І твори, що виходять з-під його пера, цілком стверджують цю позицію.
Помітним явищем в українській літературі стала повість «Шхуна «Колумб» (1940 p.). Композиційна побудова її дещо нагадує пригодницький детектив. У творі є звичайні для цього жанру умовності, є разючі, неймовірні несподіванки. Письменник застерігає: ворог підступний, він нерідко вдається до хитрощів, щоб заподіяти нам шкоди, щоб позбавити нас змоги мирно трудитися. І водночас щиро змальовує образи справжніх патріотів — професора Ананьева, підлітків Марка Завірюху, Люду Ананьеву, Ясю Знайду.
Повісті «Шхуна «Колумб», «Лахтак», численні оповідання — твори, що славлять людей подвигу, кличуть до героїчних справ. І тут Микола Трублаїні цілком вірний своєму переконанню, своєму творчому кредо: «Письменник мусить писати так, аби його герої були відважні, настирливі, громадсько-корисні люди».
Письменник постійно в пошуках нових тем. Свідченням цього є створення повісті «Глибинний шлях» (1948 p.). Фантастика і наука — основні складові цього твору. І все-таки він не зраджує оборонній темі, вона домінує і у цій повісті.
Розповідаючи про Миколу Петровича, ніяк не можна обминути й таку сторінку його біографії, як діяльність на посаді, трохи незвичній для письменника, — керівника гуртка юних дослідників Арктики при Харківському палаці піонерів. Захоплюючі подорожі юних географів, штурманів, метеорологів, геофізиків носили не лише теоретичний характер, хлоп'ята побували, мандруючи у спеціально обладнаному вагоні «Криголам на колесах», у Москві, Ленінграді, за Полярним Колом, у Севастополі й Одесі. Цим поїздкам присвятив повість «Мандрівники».
4. З відрядження не повернувся
Свого часу А. С. Макаренко звернувся до дитячих письменників з анкетою, де серед інших було запитання про творчі плани. Микола Трублаїні, відповідаючи на нього, писав: «Мрію завершити свій шлях великим твором про людину-громадянина, що жив для народу, творив для нього, може, не був часом вільним од помилок у шуканні дороги, але діяв щиро і віддав усі сили, а потім і життя для людей, для їх світлої будуччини».
Коло його творчих пошуків ширшає. У 1939 році письменник уперше виступає з творами в жанрі наукової фантастики та казки. В журналі «Знання та праця» він друкує науково-фантастичну повість «56-та паралель», присвячену проблемам майбутньої війни, а в журналі «Жовтеня» — казку «Мандри Закомарика».
У світі неспокійно: фашизм снує павутиння майбутньої війни. Трублаїні публікує критичні статті «Повість про школярів», «По сторінках дитячих журналів» та інші, де викладає свої погляди на дитячу літературу, її специфіку, на необхідність готувати молоде покоління до активного захисту Вітчизни. Коли ворог підступно напав на нашу країну, Микола Петрович був серед перших добровольців.
На початку вересня 1941 року письменник Аркадій Гайдар з кореспондентським посвідченням газети «Комсомольська правда» прибув до Харкова. Він їхав у розпорядження Південно-Західного фронту. На той час Микола Петрович ще працював директором Харківського філіалу видавництва «Радянський письменник». Вони зустрілися. Про що могли говорити два відомих дитячих письменники? Звичайно, про війну і про майбутнє, бо ж обидва були життєлюби. Прощаючись, Гайдар сказав: «Ну що ж! Ви виховали «арктиків», а я тимурівців, а тепер вони зійшлися в єдиний фронт».
Це була перша і остання зустріч письменників. Схожих між собою як творчістю, так і долями. Через місяць після їхнього знайомства загине Трублаїні. А ще через три тижні і Аркадій Гайдар.
22 вересня клопотання М. П. Трублаїні про направлення до діючої армії було задоволене. І вже 24 вересня він був на передовій як кореспондент фронтової червоноармійської газети «Знамя Родины».
Тривають запеклі кровопролитні бої. 4 жовтня 1941 року Миколу Трублаїні смертельно поранено. Письменника доставили до санітарного поїзда. В ніч з 5 на 6 жовтня його не стало. Поховали воїна-письменника на одному із степових полустанків. Коли, розгромивши ворога, війська повернулися в Україну, тіло видатного українського письменника було перевезено до м. Ровеньки Ворошиловградської області і перезахоронено неподалік від могили молодогвардійців.
Письменник не повернувся з відрядження. Та його слово і після загибелі кликало до боротьби.
Характеризуючи творчість і особу письменника-патріота, О. Ільченко досить тонко підмітив: «Він бо належить до тої козацької породи невмирайлів, що над ними либонь не владна й сама вельможна пані смерть».
Л-ра: УМЛШ. – 1987. – № 4. – С. 68-71.
Твори
Критика
