Традиції Тувіма в сучасній польській поезії
Ю. K. Булаховська
Літературний шлях Юліана Тувіма (1894-1953), одного з найвидатніших і найпрогресивніших польських поетів першої половини XX ст., не можна назвати ні прямолінійним, ні простим. Поруч з виступами полум’яного трибуна, виразно суспільно спрямованими, траплялися у письменника й індивідуалістичні зриви та песимістична розгубленість. Однак характерними для нього були постійна еволюція ідейних поглядів, посилення громадсько-гуманістичних зацікавлень, глибокий патріотизм, який завжди органічно поєднувався із почуттям інтернаціоналізму, пошана до людей праці всіх країн, до передових митців світу.
З ім’ям Тувіма пов’язаний розвиток реалізму в польській поезії, збагачення й оновлення лексики і засобів римування.
Для польської поезії останніх десятиліть художнє слово Тувіма лишається живим і впливовим. Це можна пояснити не тільки блискучою обдарованістю самого поета, а й багатогранністю його творчої діяльності та певною співзвучністю із розвитком сучасного польського художнього слова.
Різноманітність творчих інтересів і можливостей, які органічно поєднувалися в одній особі, особливо імпонує представникам сучасної польської поезії з її прагненням до прозаїзації, максимальної лаконічності та виразності художнього вислову, до стирання жанрових меж.
Характерним, однак, є те, що до традицій Тувіма звертаються лише поети суспільно-реалістичної орієнтації, а не прихильники формалістичного пошуку, хоча деякі польські та й зарубіжні критики схильні були видавати його за провідний у творчій діяльності Тувіма.
З приводу традицій та їх творчого розвитку добре сказав Є. Винокуров у статті «Фундамент поезії»: «Джерело творчості — сучасність, але митець існує у взаємодії з минулим. Треба вести діалог з минулим — щось приймаючи, щось відкидаючи,— тільки так здійснюється зв’язок з традицією. Щоб бути традиційним, потрібний талант, потрібна сила. Поет без великої сили опиняється поза традицією, поза магістральним шляхом, на узбіччі... Потрібна міць, потрібне творче дерзання, щоб підключитися до традиції. Слабкий не зможе вступити в розмову, яку ведуть між собою великі поети минулого,— для цього треба хоч якоюсь мірою бути в колі їхніх ідей, бути їм рівнею... Традиція — це краще, що відстоялося, це все живе, що лишилося жити для нас... Вперед новаторство просувається по міцних рейках традицій».
Сучасні польські поети — Тадеуш Ружевич, Віслава Шимборська, Станіслав Грохов’як послідовно звертаються до спадщини Тувіма як у розвитку теоретичної думки — в публіцистиці, в розумінні прозаїзації поетичного слова, традицій і новаторства, так і в самій художній творчості.
Можна послатися, скажімо, на передмову Ружевича до його «Вибраних поезій» (1967), де він підкреслює велике етичне значення «старих добрих» істин — дружби, любові, надії, оптимістичних настроїв для відродження творчого життя Польщі перших повоєнних років і для формування творчої індивідуальності митця: «Безпосередня розмова мала вести до джерела, до відшукання банальної віри, банальної любові. Тієї любові, яка перемагає смерть. Ось про такі прості речі і йшлося тоді», — і на відкритий лист Тувіма до Константи Ільдефонса Галчииського: «Слава надихаючим, благородним, благодійним шаблонам! Бо, хай буде тобі відомо, Константе, що протягом шістнадцяти місяців після мого повернення до Польщі я сповнений саме таких шаблонів, як віра, надія, любов до благородних людей, ненависть до негідників, молодий (на старості років) оптимізм, якого я ніколи не знав за часів моєї молодості».
Показовим є також тематичний перегук деяких творів Тувіма і Ружевича виразного реалістичного і гуманістичного змісту. Порівняймо, наприклад, вірш Ружевича «Батько», де фігурує образ ідилічно настроєного інтелігента, сучасного Дон-Кіхота, який нічого не заощадив у житті, «не складав зернятка до зернятка, не купив собі ні хатинки, ні золотого годинника», і вірш-спогад Тувіма, написаний під час другої світової війни, — «Римована розповідь про батька й сина, про двоє міст і про стару пісеньку». В обох віршах змальовано безкорисливого мрійника, відірваного від життя з його щоденними турботами й розчаруваннями, всі сподівання якого покладаються на туманне, але щасливе майбутнє. В обох віршах панує лагідно-іронічний, ласкаво- зверхній тон, з яким нащадок говорить про улюбленого, але «старомодного» родича. Проте, якщо у Тувіма переважає розгорнута, конкретна образність:
Сподівався мій батько старенький
На раптовий ворожки прихід,
Що його віднесе з міста Лодзі
На паризькі Карно і Тільзіт, —
то у Ружевича — все більш узагальнено, стисло до мінімума:
Іде крізь моє серце старенький батько,
Насвистуючи веселу пісеньку,
І вірить свято,
Що піде до неба.
Поетичне слово Тувіма служить часом навіть своєрідним поштовхом до написання Ружевичем творів виразно суспільного звучання: так, у вірші Ружевича «Обличчя вітчизни» є прямий тематичний перегук із відомим поетичним висловом Тувіма: «Вітчизна — не цілий світ. Вітчизна — це смутне подвір’я, де я не був вже стільки літ» («Подорож»).
Як відомо, серед творів Тувіма є багато віршів пристрасного патріотичного звучання («Подорож», «Лодзь», «Немає краю...», «Урок», «Доні в Закопаному», уривок з поеми «Польські квіти» — «Крізь сліз вуаль, крізь іній сірий...» та інші), в яких він засуджував захоплення деяких своїх співвітчизників усім іноземним, екзотичним та підкреслював велике громадсько-етичне значення почуття прив’язаності до рідної землі, природи, до трудових людей своєї оновленої батьківщини.
Ружевич розвиває далі цю думку про конкретність почуття патріотизму, про його зв’язок із світом дитячих уявлень, того майже відчутного, «з чого починається Батьківщина». Він спочатку використовує тувімівську образність, надаючи їй тільки виразного кольорового забарвлення: «Вітчизна — це місто, містечко, село, це подвір’я, поле, луки, квіти», «вітчизна сміється», вона є близькою і зрозумілою, привітною і поблажливою. А далі йде дуже типовий для Ружевича перехід: «тільки згодом вона росте, кривавиться, хвилює до болю» — тобто висловлюється думка про високу громадянську відповідальність, що її вкладаємо в почуття патріотизму, про розширення поняття «батьківщина», «вітчизна», що приносить не тільки безтурботну радість, а й може вимагати від людини напруження всіх її духовних і фізичних сил, самого навіть життя.
Звернення до поетичного слова Тувіма спостерігаємо і в поетичному доробку такої нібито далекої від нього за стилем поетеси, як Віслава Шимборська.
В деяких її віршах, наприклад, «Allegro ma non troppo» із збірки «Всякий випадок» (1972) є прямий тематико-художній перегук із життєстверджуючими віршами Тувіма з циклу «Слопєвні», збірок «Циганська біблія», «Чорноліська Річ», де в жартівливій формі, побудованій на грі слів, висловлюється переможна віра в силу природи, сонця, світла і людського розуму:
Ти, життя, кажу, прекрасне,
Кращим вже не можеш бути,
Більш жабиним й солов’їним,
Мурашиним і насінним.
Проте найвиразніше традиції Юліана Тувіма втілилися в поезії такого своєрідного сучасного польського письменника, як Станіслав Грохов’як. Саме в його художньому доробку виразно проявляється інтерес до теоретичної і художньої спадщини Тувіма, до історії поєднання лексики розмовної, прозаїзмів життя, деестетизуючої негації та новаторських пошуків у галузі форми із філософським узагальненням, з наданням поетичному слову високого художньо-виховного значення, із старанним вивченням традицій.
Грохов’як визнавав пристрасно й категорично: «Жоден з моїх серйозних віршів не народився б без спадщини (і усвідомленого її наслідування)... Я стою на зовсім інших засадах, ніж так звані авангардисти, які пересуваються по залишках традицій з холодною елегантністю осіб, що відвідують чужий цвинтар».
Згадаймо в зв’язку з цим вірші Тувіма «Як постає вірш», «Очерет» та інші, в яких він трактує процес виникнення поетичного твору як акт хвилюючого духовного горіння, акт високої громадянської відповідальності митця. Грохов’як теж постійно підкреслює, що творчість для нього — велика суспільна відповідальність, громадське покликання, а не індивідуальна, хоч і цікава забавка. Він пише вірш, бо відчуває доконечну потребу в його створенні і прагне поділитися з іншими своїми думками, почуттями, враженнями.
Характерно, що окремі оригінальні твори Грохов’яка навіть тематично перегукуються з поезіями Тувіма, наприклад вірш «Перукар». Але справа, звичайно, не лише в назві, що майже збігається з назвою Тувіма «Перукарі», а в проникненні у світ буденного, в тенденції до демократизації літератури, що спостерігається у творчості польських поетів старшого і молодшого покоління, Тувіма зокрема, у збільшенні реалістичної рельєфності побутової поезії (хоча останнє речення тувімівського вірша: «Перукарі танцюють, перукарі кричать, висять в повітрі і янголами тріпотять в глибині дзеркальних рам» — вже свідчить про гротескно-алегоричний задум твору).
Для Грохов’яка показовою є глибока, більш філософська узагальненість, параболічний образ. З одного боку,— це звичайний, буденний перукар: «старий халат на ньому, заношений і в плямах»; летять з-під його леза і «злодіїв волосся, і бороди старих». З іншого ж — ця постать несподівано набуває філософського звучання: «безсонний перукар», «летять з-під його леза всі залишки волосся, як дощ, як град,, як злива», він керує життям і смертю:
Про нього кажуть, бог він,
А він — то перукар.
Стоїть і лезо точить,
І китицю гризе.
Для Грохов’яка є показовим також тувімівськс поєднання ліризму і сатиричності, реалістичної правдивості і філософської гротескності, інколи навіть у зовнішньому малюнку твору, у «вільному» поводженні із античною тематикою та світовими образами («Сократ танцює» Тувіма і «Фуга», де фігурує Данте, який грає на сопілці, — Грохов’яка).
Звичайно, це не єдиний аспект, не єдиний засіб поетичного малювання в палітрі Грохов’яка. В його поетичному доробку є й такі вірші, як «Місто», з виразним ліричним забарвленням:
Відвідав місто. В ньому — крім бомб,
Нічого, крім бомб, не було.
Коли нагадати про бомби,
То собаки підводять погляд,
А люди старі тремтять мимоволі.
Бомби впали зненацька — як дощ.
Ніч була прозора, в садках розцвітали білі вишні.
В небі літали пташки, як малі янголята.
Нагадаймо, до речі, що, незважаючи на безперечну оригінальність загального задуму твору, Грохов’як знову наслідує тут, певною мірою, тувімівську поетичну образність, тільки вже іншого плану: хвилюючої громадянської лірики «Польських квітів», зокрема розділів «І ви, численні пси варшавські...», з їх болючим сарказмом, та натхненного ліризму «Варшавського бузка»:
І з того взгір’я понад ставом,
Де в тому вересні кривавім
Птахи вітали крізь заграву
В останній раз свою Варшаву...
Юліаy Тувім належить до тих польських митців, творчість яких користується популярністю не тільки серед співвітчизників, а й широко відома за межами країни. Подібно до Адама Міцкевича, Елізи Ожешко, Генрика Сенкевича, Марії Конопніцької художня творчість Тувіма знайшла багатьох шанувальників за рубежем.
Можна з певністю сказати навіть, що поетичне слово Тувіма було раніше помічено і визнано передовими митцями нашої країни, ніж у нього на батьківщині. Згадаймо, наприклад, високу оцінку Маяковського ще в 1927 p., під час перебування в Польщі, який виділив його з усього сонмища «модних» поетів як справжнього й «перспективного» митця.
Згадаймо захоплені відгуки Максима Рильського, який ставив ім’я Тувіма поруч з іменами найвизначніших поетів сучасності: Маяковського, Тичини, Аполлінера, Нервала, Гарсіа Лорки і підкреслював, що демократичні, бойові акорди були завжди органічно притаманні його поетичній лірі. І якщо польські літератори — сучасники Тувіма (зокрема, Анатоль Стерн), з деяким здивуванням, навіть недовір’ям ставилися до його несподіваного, як їм здавалося, перетворення «на цілком політичного» поета, вважали, що «між поетикою перших трьох його збірок і всіх наступних лежить прірва, через яку веде кладка, така вузенька, що її ледве можна помітити», то М. Асєєв характеризував Тувіма як «передового письменника, що вміє не тільки спостерігати, а й втручатися в життя з тим більшою силою, чим більшого досвіду найвитонченішого володіння словом він набував».
Поезія Юліана Тувіма відроджується для нашого читача не лише в численних перекладах його творів, які почали з’являтися на сторінках російської й української періодики ще в 20-30-х роках і продовжують виходити окремими збірками й сьогодні.
Вона відроджується в численних віршах-присвятах пам’яті Юліана Тувіма, у віршах-переробках за мотивами його творів, що вже стали певною мірою оригінальними творами поетів-перекладачів (скажімо, дотепна філософська мініатюра Тувіма «Erratum» («Друкарська помилка») в інтерпретації Костянтина Симонова — «Опечатка», написаний майже за Тувімом сатирико-філософський вірш Дмитра Павличка «Страх» та ін.).
Віддаючи данину світлій пам’яті поета, хочеться навести слова Максима Рильського про те, що життя Тувіма було прекрасним, «бо це була творчість, бо це було кипіння, бо це була правда», що ім’я поета увійшло в світову золоту скарбницю, а «його спадщину свято береже народна Польща і глибоко шанують народи-брати».
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1975. – № 1. – С. 79-83.
Твори
Критика
