Поет про поезію
Г. Кочур
В численних споминах, що з’явилися після смерті Юліана Тувіма (27 грудня 1953 р.) привертає увагу одна спільна особливість: кожен, чи то ровесник і свідок перших виступів поета, чи представник молодшого покоління, — всі згадують, яким незабутнім переживанням було для них перше знайомство з Тувімовою поезією. Кілька без вибору наведених прикладів дадуть уявлення про те, чим була його творчість для читачів.
Ярослав Івашкевич, один з найближчих літературних спільників Тувіма, пише в «Книзі моїх споминів»: «Його поезія зачарувала мене тоді, я цілком перебував під її впливом. Я не розрізняв, що в ній добре, що погане, вона захоплювала і заворожувала мене своєю музикою, своїми образами, своєю стихійністю». І в іншому місці: «Враження, яке справляли на нас у ті часи Тувімові поезії, не .можна порівняти ні з чим. Всі відчували нехибно, що це — початок нової поетичної ери».
А ось голос другого сучасника і приятеля Тувімового, поета Владислава Бронєвського: «...його вірші захоплювали тим особливим сприйманням світу, конкретним і окриленим, що властиве лише поезії».
Мечислав Яструн, десятиріччям молодший, згадує, як він гімназистом слухав Тувіма на авторському вечорі. Класний вихователь, дбаючи про моральність своїх учнів, заборонив гімназистам іти слухати «підбурювача і розбещувача молоді, майже більшовика», і цим немало сприяв його популярності. «Пішов трохи не весь клас, — споминає Яструн. — Я був захоплений, зачарований так, як можна бути захопленим тільки в школярські роки й ніколи вже потім. Поет видався мені якимось чорнокнижником, прибульцем з фантастичних країв, про які я в своїй школярській недолі міг лише марити».
І він же говорить про перші збірки Тувіма: «Не знаю, чи вірші ті — шедеври, але тоді для мене в них містилася квінтесенція ліричної поезії».
Літературні старовіри неприхильно зустріли молодого Тувіма, та й пізніше йому часто доводилося терпіти нападки з боку політичних і літературних реакціонерів. Але для справжнього прихильника поезії і передового читача ім’я «Тувім» було майже синонімом слова «поезія», і мабуть не перебільшує поет Ст. Р. Добровольський, пишучи: «його культ був у нас тоді справжнім ідолопоклонством».
Його поезія давно вже перейшла межі батьківщини, всюди знаходячи захоплених прихильників. Відомий словацький поет Войтєх Мигалік у післямові до збірки своїх перекладів з Тувіма прекрасно передає враження радісної несподіванки, якою була для нього, ще юнака, зустріч із віршами досі незнаного польського поета: «Не вмію як слід описати своїх почуттів під час першого читання тих віршів. Забриніло мені в них чисте, ясне слово всіма тонами людських радощів і смутку, нові теми, нові поетичні погляди, і в кожному рядку був весь автор, ціле його серце».
Коли смерть несподівано поклала край сорокарічній літературній праці Тувіма, коли треба було вже оком історика літератури оглядати його творчий шлях, визначати вагу і місце його доробку в польській (і не лише в польській) поезії, не могло бути ніякого сумніву щодо масштабів того явища, яке звалось творчістю Юліана Тувіма. Один з польських критиків висловив загальну думку, коли писав: «Уже нині, перед тим, як визначені останні пропорції, можна стверджувати, що він був один з тих, хто дає ім’я для епохи».
Цілком природно, що в кожного дійсного поета питання творчості, поезія — на першому плані. Але, мабуть, не часто можна було спіткати такий ентузіазм, таку «одержимість поезією», як у Тувіма. Саме такого Тувіма, «вдохновенно глядящего, поэтически трясущего руку», побачив у 1927 р. в Варшаві Маяковський. Яструн, говорячи про його очі, «в яких палало натхнення», зауважує: «Це слово в застосуванні до Тувіма не звучить штучно і фальшиво. Справді, він був поет натхненний, у тому розумінні, в якому Пушкін вживав це слово, говорячи про любих йому поетів». А Яр. Івашкевич, згадуючи, як Тувім «увесь запалювався внутрішнім вогнем, ледве мова заходила про поезію», ладен навіть усю свою тридцятип’ятирічну приязнь із Тувімом розглядати, як єдину довгу розмову про вірші, чи скоріше захоплення самим фактом існування віршів і поетів. І це зовсім не була самолюбна заклопотаність власними поетичними справами. Тувімові була в найвищій мірі чужа амбіція, намагання зацікавити всіх і вся власного творчістю. Чужою поезією чи то творчістю визнаних майстрів, чи спробами невідомих початківців, скоро помічав у них іскру таланту, захоплювався він щиро 1 до самозабуття. Івашкевич описує читання віршів двох молодих поетів: «Не забуду тієї радості Тувіма. Так, наче він сам ті вірші написав, тішився ними й хвалив надмірно». То ж не диво, що, як стверджує Яструн, «не було, мабуть, віршописця-дебютанта, чиї перші спроби не пройшли через його приязні й суворі руки».
Уже назва його першої збірки «Чигання на бога» (1918 р.) може бути пояснена аж ніяк не теологічними шуканнями. «Бог», на якого «чигає» молодий поет — це ніщо інше, як нова поезія, прихід якої він провіщає вже в першому вірші збірки «Теофанія». А завершує збірку «Поезія», довгий, на вісім розділів, віршований трактат про поезію, так би мовити, віровизнання, програма, з якою вступає юнак у життя й у літературу:
В душі моїй шалений виник план, —
Зрівняють, певно, з єрессю мету мою:
Всім розказать, хай знає всякий стан,
Що, власне, про поезію я думаю,
Яких я саме «поглядів» творець,
Які у мене «твердження» й «теорії».
То слухайте ж, невіглас і мудрець,
Теоретичні фантасмагорії!
Так починає поет свою декларацію. Тут ще багато молодечої бравади, є певна доза абстрактного, поетично-умовного, чого не знайдемо пізніше в дозрілих його творах. Проте мало й такого, що надовго, часом назавше, визначило і спрямування творчості самого Тувіма і вплинуло на розвиток тогочасної польської поезії взагалі.
Тувім згоден віддати належне поетичній традиції. «Не втратив чарів романтичний смуток троянд і солов’їв, русалок і Гоплан», — визнає він. Але щоразу швидшає гуркотливий рух життя, — там, де є місяць, є також і аероплани. Він не вважає, як трохи згодом Маяковський, що «сказка о героях — интеллигентская чушь». Ні, не втратили сили Ахіллес і Пяст, і кожному героєві нехай належить його слава. Важливіше те, що із щелепів електричних міст, як лава з кратера, вибухає велика юрба. Для простої людини вимагає місця в поезії Тувім, для Перехожого. Таке означення простої людини він запозичає в «барда сивобородого», американського поета- демократа Уітмена, на якого й посилається і ритміку якого наслідує в одному з розділів своєї «Поезії».
Співцем майбутнього хоче стати наш поет. Не пророком, не вище юрби, навіть не на чолі її, а як її складова частина: «Охоче в юрбу втиснусь, буду ultimus inter pares».
— «Я буду першим в Польщі футуристом, — заявляє Тувім: термін цей треба розуміти лише в його етимологічному значенні: поетом майбутнього хоче стати Тувім, а не представником певної літературної течії тих років з усіма її нігілістичними атрибутами. — Це не визначає, — продовжує поет, — що я стану йолопом, який перетворює поезію в спорт і, галасуючи, удає мага, хоч сам він тільки глист. Це не визначає, що я плюватиму на минуле, навіть у віршах обходячись без минулого часу». У Тувіма зовсім немає наміру скидати попередників «з пароплава сучасності». «Впливи? Я взагалі не соромлюся впливів, — це моя гордість, що я став учнем божих велетнів». (Тувім має на увазі Уітмена та Верхарна).
Але треба не тільки стати учнем. Важливіше піти новими шляхами, — «відкинути наказ давніх вір». Нова поезія — це революція душ, за нею піде вбога голота з міст, із шахт, із фабрик, з вулиць, від ріллі аж врешті, перед цим велетенським походом, у співі якого чути відгуки Марсельєзи, «зникнуть усі таємниці життя».
Космічні масштаби цього видіння спричинюються до того, що затираються чисто земні, конкретно-соціальні деталі згадуваних явищ, і самі ці явища виглядають абстракціями. Але крізь умовності й абстракції в «Поезії» можна відчути голос революційних років.
Тепер вже ні в кого не викликає сумніву твердження, що Тувім довершив демократизацію польської лірики, між іншим, і у галузі поетичної мови. Він виконав свою обіцянку дати рівноправність усім словам: у нього навіть високий пафос іноді мусить шукати для себе виразу не в умовно-поетичній «мові богів», а в засобах розмовної лексики.
Але справа цим не обмежується. Тувім дає місце в своїй поезії новому ліричному героєві, звичайній, простій людині. «Мій знайомий, сірий, простий чоловічок» у найрізноманітніших виглядах зустрічається в його віршах. Увівши в польський поетичний вжиток велике місто, він населяє свій урбаністичний пейзаж злидарями, безробітними, з’являється жебрак, старий кур’єр, поет спускається з нами «на дно», в світ люмпенпролетаріату. Перед нами то майже видіння, то реалістичні малюночки, позначені незрівнянною влучністю деталей і гостротою спостереження. Про це дають уявлення такі вірші, як «Меланхолія тих, що стоять біля мурів», «Момент», «Спека злидарів», «Ніч убогої людини», «Христос міста», «Вірш про померлу надію» та багато інших.
Поет дивиться не очима тверезого природника-спостерігача, це його світ, цим людям належить його співчуття, частка його душі.
Та він малює не тільки велике місто. Оживають у поезії Тувіма провінціальні містечка з одноманітним, застиглим, сонним існуванням. Ця «периферійна» поезія почасти, може, навіяна російською літературою і її картинами дореволюційної провінції. Ця провінція інколи буває й місцем дії: досить пригадати хоч би «Петра Плаксіна», «сентиментальну поему», перипетії якої відбуваються «на станції Хандра-Унинська, десь в Мордобійському повіті».
Співчуття автора до героїв поєднується із сміхом, одночасно розчуленим, гірким і нещадним, як у великих представників критичного реалізму, — Гоголя чи Пруса наприклад. Обидва вони, до речі, були в числі найулюбленіших Тувімових письменників: Гоголя він не лише переклав, а навіть написав п’єсу на три дії за повістю «Шинель», і ця вистава в 1934 році з великим артистом Ст. Ярачем у головній ролі мала значний успіх.
Поетові знаний не лише «сміх крізь сльози». До міщанства він не знає жалю, — згодом «страшні міщани в страшних мешканнях» з усією їх тупістю, обмеженістю і зашкарублістю стануть об’єктом нещадної сатири Тувіма.
Слово — одна з постійних тем у поезії Тувіма.
[…]
Подорожі до джерел слова вели Тувіма й до першоджерел поезії — до народної пісні й легенди, до казки, до стародавнього переказу. Рання його балда «Світозар» (певно навіяна О. К. Толстим, якого він перекладав), незважаючи на сильні деталі, справляє враження певної штучності й, так би мовити, «оперності». Не надто переконує суворий воїн-князь у ролі нещасливого коханця.
Але вже у вірші «Епос» Тувім лаконічними засобами чудово вводить атмосферу легенди, старовинної таємничості:
То, може, дзвонять диводзвони
Чи гоном гонять дивожони,
Чи десь борами та ярами
Мчить кінь страшний наперегони.
Жне в небі зорі серп злотавий,
Блищать прозорі чаростави,
Бринять мигтіньці, нічні тінці,
Торкають танцем зельні трави...
Враження, яке справляє ця поезія, можна порівняти хіба з враженням від музичного твору, що переносить нас у подібний світ (ну, скажім, «Чарівне озеро» Лядова). З такою ж саме силою і сконденсованістю ліричного почуття і вислову веде нас поет у країну легенди віршем «Циганська біблія». У світлі старовинних повір’їв новими барвами грають тут і «смертний морок», і «біла примара», і «споконвічна недоля». Або ось він підхоплює уламочок, що зберігся від середньовічної релігійної пісні, і виникає незрівнянна своєю прозорою простотою «Пісенька померлого», — з тих віршів, що, як каже Яструн, «можуть стати надбанням усіх, хто вміє читати».
На цій же самій поетичній ділянці досяг одного з найбільших успіхів Тувім-перекладач. Мова йде про його переклад «Слова о полку Ігоревім». Це — наслідок великої праці. Уперше переклад з’явився в 1928 p., викликавши загальне захоплення. Але у 1950 р. Тувім надрукував зовсім новий варіант. Він доклав багато зусиль, щоб максимально наблизити переклад до оригіналу, створивши в той же час, за словом Яструна, «одну з предивностей мови польської».
Мандруючи вслід за Тувімом нетрями поетичного слова, цариною легенди, переказу чи повір’я, можна, мабуть, подумати, що уся його творчість проходить десь осторонь, на далекій відстані від життя. Але слово — це теж дійсність. А людину ми зустрінемо скрізь, на найглухіших, здається, стежках Тувімової поезії.
Колись він занотував у «Записнику» одну дуже характерну думку: «Якби записання «Фариса», «П’яного корабля», навіть «Гамлета» чи «Пана Тадеуша», треба було окупити нещастям якоїсь найдальшої, чужої людини — то що тоді? Писати чи не писати? Очевидно, що ні».
В думці нема нічого несподіваного ні для тих, хто уважно читає вірші Тувіма, ні тим більше для людей, що знали його. Я. Івашкевич, що не вагався, як ми бачили, всі тридцять п’ять років своєї дружби з Тувімом визначити як одну довгу розмову про поезію, не вагається рішуче, декілька разів підкреслити й інше: «Найважливіше, що вражало в Тувімові, — це, властиво, його людяність».
І далі: «На кого рівнявся Тувім? Не на поета, не на митця, — на людину».
І ще в одному місці: «Крилась у ньому, насамперед, любов. Любов до людини й її витвору — поезії».
Те, що вражало в Тувімові — людині, було суттю його поезії.
Ми ще не забули високих вимог, які ставив перед поезією юнак Тувім, не забули його глибокої віри у всемогутність поетичного слова: поезія — «учитель життя», саме перед нею повинні розкритися останні «життєві таємниці».
Життя не виправдало радісних сподівань молодого поета, поезія виявилася надто слабкою зброєю для того, щоб переможно і відразу покінчити з «життєвими таємницями» й установити на землі царство справедливості й соціальної гармонії. І справді, трагічно звучать ті його вірші, в яких мова йде про «недостатність» поезії, в яких з’являється гірке відчуття марності своєї праці (вірш «Слава»). Нічого, крім смутку і докорів сумління, не приносить поетові слава, несправедливим здається йому розголос і шумна хвала. Інакшої слави хотів би для себе поет — лаврів мучеництва.
З’являється настрій, дуже характерний для чутливої істоти поета: успіх, популярність, добробут, щастя, — все це сприймається не лише як щось незаслужене, а майже як злочин. Уже 1925 роком датується вірш із рукописної спадщини поета (очевидно не опрацьований остаточно), що дає вираз цим почуттям:
Ані голоду мені зазнати,
Ані в злиднях жить не довелося,
Не прийшлося жебрати в багатих,
З-під дверей мене не гнали досі.
Вантажу важкого не носив я,
Заробляючи на хліб як-небудь,
Невідома ще мені ночівля
У канаві під наметом неба.
Мав я, підлий і нікчемний, вдосталь
Овочів, вина й масної страви,
Для хвилини мого щастя хтось там
Проливать наймався піт кривавий.
Я не знав лахміття, бруду й пилу,
Не тривожив день мене майбутній,
Не тонув я в праці понад силу,
Як в смолі густій і каламутній.
За одне лиш заслужу я милость,
За одне уникну кари в бога, —
Що над ситим черевом цим билось
Вічно прагле муки серце вбоге.
Елегійний цей вірш викликаний не випадковим і скороминущим настроєм, до подібних думок поет повертається з роками частіше, вони позначаються все більшою безнадійністю, часом доходячи до справжнього відчаю.
У збірнику «Циганська біблія» безпосередньо після згаданої вже «Слави» йде «Вірш із глухим кінцем». Є між цими двома поезіями внутрішній зв’язок, і не випадково поставлені вони в збірці поруч. Після гіркого ви-знання марноти й несправедливості поетичної слави — одразу, ніби продовження, той же самий настрій перенесений у сферу особистого життя поета, причому добробут показаний як наслідок тієї ж таки незаслуженої популярності:
Не гріх, бридота лиш пуста:
Добробут мій і рання слава,
І повні зграбних рим уста,
І спритний дотеп, і Варшава.
Не гріх, нудьга лише сама:
Щоденне щастя це безстидне,
Цей сон блаженний пообідній,
Ця воля, тяжча ніж тюрма.
Рятує — страх, одчаю гніт,
Щур забобону метушливий.
І смерті зимної привіт,
Не мстивий, ні! — глузливий тільки.
Це — ніби підсумок, стислий, точний, стриманий і безжалісний. Вражає логіка в побудові — бездоганна композиція. Прикінцевий ефект, що обумовив і назву вірша, — відсутність рими в останньому рядку: вірш закінчується глухо, немов грудка землі вдарилась об труну.
Та чи не найяскравішим художнім прийомом, що діє з найбільшою силою, є тут контраст між цією бездоганною майстерністю побудови і глибокою безнадійністю настрою. Тувім часто писав про смерть. Сам він пояснював: через ненависть до неї, з любові до життя. Тут, мабуть, єдиний випадок у «віталіста» Тувіма, коли смерть — рятунок, вихід з «абсурду існування».
Песимізм, скажемо ми. Але варто пригадати його причини, щоб став ясний високий етичний пафос цього песимізму.
Та коли поетичне слово не має сили встановити соціальну справедливість, то воно зовсім не позбавлене іншої можливості, — боротися за неї. Іще в ранні роки у «Благанні про пісню» Тувім просить бога, щоб той, якщо вже обдарував його словом, дав його серцю гнів простий і благородний, хоче він вихорем крові вдарити на вельмож і тиранів. Не гімнів просить поет, а блиску гострої сталі, щоб той, у кого він поцілить, дістав просто в лоб кулю з шестистрільної блискучої пісні.
«Блиск гострої сталі» — невід’ємна властивість сатиричної поезії Тувіма. Цинізм і розклад владущої верхівки, владу грошей, міщанство, вояччину, все виразніші фашистські тенденції санаційного режиму він картав гнівно і нещадно. Широко відомі його сатиричні вірші (в 1934 р. вийшла ціла збірка «Ярмарок рим»), серед них такі, як «До генералів», «Біржовики». Але найбільшої сили викриття досягає Тувім у своїй поемі чи, вірніше, своєрідній містерії-буф — «Бал в опері». Вся витримана в гротескових тонах, насичена лихоманково-галопуючими ритмами, розцвічена феєричним фейерверком рим, вона малює ошалілу вакханалію тріумфуючих паразитів, що упиваються винами, розпустою і власною могутністю... Та влада їх тримається лише на штиках і на шпиках — скрізь по вулицях жовніри й кірасири, а по всіх закутках «агент агенту моргає». Оркестр на балу грає урочисте «ідеало-ідеоло», але ця музика сплітається з сороміцькою піснею п’яної повії. Газети друкують бундючні фрази про «історичну місію», а в цей час астрономи з жахом помічають, що всіх звірів на зодіаковому крузі витиснули... мавпи. На світанку в опері починається карнавал, — і тут же прокидається хазяїн хазяїв життя — золотий Левіафан, страшна потвора, що все купує й продає, то розбухаючи в мільйони, то розпорошуючись на копійки; злоти течуть-переливаються через банки й каси, гаманці й шкатули («і гроші, як воші, в кишенях кишать»), від слюсаря до ксьондза, від ксьондза до скляра, за ліки, за трамвай, за газету, «за гармату, гірчицю, підкову, протекцію, за шлюб, за гроб, за хліб, за лекцію», «поету — за час, за ім’я, за талант...» Апокаліптичний фінал поеми — раптова загибель цього новітнього Содому від блискавичного «фотоудару» — символізує історичну приреченість наскрізь прогнилого режиму Пілсудського.
1929 р. в газеті «Робітник» з’явився вірш цього разу безпосередньо адресований до любимого героя Тувімової поезії — «До простої людини». Викривши з нещадною ясністю фальш і облудність тих засобів, якими звичайно виправдують і «освячують» агресивну війну, — усіх тих фраз про «вітчизну», «жертви», «історичну необхідність», — поет переконливо показує і справжні причини таких війн, і дійсних їхніх винуватців. У критиці здавна повелося зазначати «обмеженість» Тувімового заклику до солдата, — вдарити рушницею о брук. Але та шалена кампанія, яка піднялася проти поета в буржуазній пресі, — справжні «потоки хамства і облуди» — найкраще свідчення того, що вірш «поцілив».
І наскільки сучасно звучить звертання поета до «ближнього в цій чи в тій країні» сьогодні, в епоху грандіозного розгортання боротьби за мир серед народів усього світу.
Отже Тувім не тільки хотів «писать настоящие вещи борьбы» (так говорив про нього Маяковський), але й писав їх.
У 1949 р. Тувім згадував: «Мені було 20 років, коли почалася перша війна, і 45, коли вибухнула друга. Посередині минуло чверть сторіччя, — це була молодість. Пройшла вона в споминах першої війни і в передчутті другої. Відгуки першої бурі й погуркування наступної наповняли життя мого покоління неспокоєм, почуттям тимчасовості й непевності, так ніби ми зависли в небезпечній порожнечі. В землі ще лежали артилерійські снаряди, що не вибухнули з років 1914-1918, а ми вже передчували й виглядали нальоти Luftwaffe. Між цими двома вогнями ходили ми по землі зигзагами, чіпляючись абияких «ідей», «течій» і «напрямків», як п’яний плота».
Ця «біографія покоління» може бути цікавим автокоментарем до деяких творів Тувіма. Поет, у якого «все знання дійсності живилося натхненним домислом, інтуіцією, передчуттям» (Яструн), дуже гостро відчував неминучість величезних соціальних конфліктів, несталість, ілюзорність «приватного» існування й спокою. Який неповторний, по-тувімівському своєрідний вираз ці відчуття знайшли, наприклад, у вірші «Далекий тигр».
Це вірш із останньої передвоєнної збірки поета, коли «далекий тигр» уже готувався до стрибка.
Роки війни й німецько-фашистської окупації Польщі поет провів в еміграції. Уже в перших віршах цього часу, у «Віршованій розповіді про батька й сина, про двоє міст і про старовинну пісню», звучить віра в перемогу над фашизмом. Поет розгорнув широку публіцистичну діяльність.
Головним твором Тувіма цих років була велика поема «Квіти Польщі». Поема залишилася незакінченою, написана лише перша частина. Незавершений цей задум являв собою широку картину життя різних шарів польського суспільства за півстоліття. «Син фабричної Лодзі», Тувім тут уперше в своїй творчості відобразив 1905 рік і революційні виступи пролетаріату. В дальшому розвиткові сюжету ця історико-революційна лінія повинна була зайняти ще більше місця.
Вірний своїй ліричній природі, Тувім дає картину епохи не лише шляхом сюжетної розповіді, а і в численних ліричних відступах найрізноманітнішого характеру,— навіть самий спомин про 1905 рік даний у дитячому сприйнятті. А поруч — дитинство, природа, побут міської й селянської бідноти; перші вірші, захоплення поезією Стаффа. Інколи автор, як знайомий дійових осіб, сам виступає в числі героїв свого твору. Окремі ліричні уривки поеми живуть самостійним життям. Знаменита «Молитва» в роки війни поширювалась у списках і нелегальних виданнях, закликала до боротьби з фашизмом, до створення нової демократичної Польщі, заснованої на братньому співробітництві з сусіднім «Народом Ста Народів». Лірична стихія проймає всю поему, досягаючи небувалого, навіть у Тувіма, блиску і досконалості, створюючи справжній «синтез художніх властивостей Тувімової поезії» (Р. Матушевський).
У народно-демократичну Польщу Тувім повернувся, збагачений гірким досвідом минулих подій. Ідейні блукання минулого періоду, проблеми, які здавалися нерозв’язними, втратили колишню гостроту. Абстрактні, уявлення молодого Тувіма про високі завдання поезії конкретизувались, як її ясні завдання: боротьба за мир, демократію, торжество соціальної справедливості у всьому світі. «Звичайна людина» Тувімової поезії стала на чолі історичного процесу. Поезія Тувіма робиться виразом цих подій, голосом нової свідомості. Мав рацію Владислав Бронєвський, коли писав, що еволюція поета вела його все ближче і ближче «до нашої справи». «Алхімік мудрих слів» став народним співцем народної Польщі.
Тувімові вірші останніх років — це спроба дати мистецький синтез епохи. Нова дійсність знаходить у них різноманітний і яскравий вираз. Як завжди в Тувіма, і тут вражає невичерпне багатство ліричних форм і інтонацій. Щоразу натрапляємо на образи неповторної оригінальності. Наприклад, тоном літопису осяяна розповідь про руїни й початок відбудови Варшави, де образ «огрядної варшавської молодиці» несподівано виріс: робиться грандіозним втіленням зламної життєвої сили народу; urbe condita».
Л-ра: Всесвіт. – 1958. – № 6. – С. 111-114.
Твори
Критика
