«Смертоносний гул вечорами повнить осінні ліси...» (Галицькі вірші Георга Тракля)
Альфред Допплер
Із зальцбурзьких часів набули популярності вірші Тракля, написані звучно й приступно, як-от вірш «Музика у Мірабелі»:
Співає фонтан. У прозорій блакиті висять хмаринки, білі й ніжні. Старим вечірнім садом розважливо ходять тихі люди. Посивів предківський мармур. Ключ журавлиний тягне в далину. Мертві очі фавна вдивляються в тінь, що потопає в сутінках. Червоне листя опадає зі старого дерева й, кружляючи, влітає у прочинене вікно. Відблиск полум’я жевріє в кімнаті, малюючи похмурі примари страху. Білий незнайомець заходить у дім. Собака шугнув розваленими переходам,и. Служниця гасить лампу, вухо ловить нічне звучання сонати».
(підрядковий переклад)
У вірші змальовано барочний сад замку Мірабель у Зальцбургу, і ця зовнішня деталь взаємодіє з внутрішнім відчуттям, перейнятим меланхолійно-лякливим настроєм. У заключній строфі завданий назвою «Музика у Мірабелі» локальний натяк реалізується через музичну композицію із слів. Строфа складається з чотирьох рядків, пов’язаних між собою логічно-поняттєво, як музичний заключний акорд у сонаті. Ця заснована на асонансах тенденція до музикалізації зміниться під впливом композитора Арнольда Шенберга. У віршах, написаних після 1912 p., можна помітити, як (подібно до музичної структури) протиставлення асонансів і дисонансів знімається за допомогою того, що асонанс і дисонанс переноситься не лише на звуковий рівень, а й зачіпає змістову структуру слів; різка й незвична співзвучність у поєднанні слів та словесних груп, як і в контексті вірша, змінюють своє повсякденне значення й змушують читача до власного аналізування, відкриваючи йому широкий простір для вибору.
Крім Зальцбурга — з його вписаною у передальпійський ландшафт барочною архітектурою — був ще й центр нових мистецьких віянь Відень, де Тракль вивчав аптекарську справу й відбував військову службу. І це справило вирішальний вплив на всю його творчість. У Відні він не лише познайомився з новою музикою у колі Шенберга, а й подружився з художником Оскаром Кокошкою, архітектором Адольфом Лоосом та видавцем «Факела» Карлом Краусом. Новою рисою написаних ним у цей час віршів є те, що в них відбувся синтез художніх пошуків Відня на переломі століть — синтез, в якому поєдналися елементи архітектури, образотворчого та музичного мистецтва з мовознавчими.
Потім Тракль опинився в Інсбруку, де він якийсь час був військовим аптекарем, знайшовши тут і прихисток і мало не батьківщину. Людвіг фон Фікер, видавець культурологічного часопису «Бреннер», надав йому дружню підтримку. У «Бреннері», починаючи з 1912 p., почали регулярно з’являтися вірші Тракля. Оскільки йому не вдалося здобути цивільну професію, Тракль змушений був постійно вдаватися до підтримки друзів, й лише 1914 р. його фінансовий стан поліпшився. У липні 1914 р. Людвіг Вітгенштейн передав Фікеру сто тисяч крон на підтримку австрійських митців, з яких він виділив по 20 тисяч крон Траклеві і Рільке. Однак через кілька днів після одержання цих грошей, 24 серпня 1914 р. Тракль вирушив з Інсбрука на галицький фронт, де австрійські війська саме зазнали важкої поразки — їм довелося залишити Львів й відступити в околиці Городка.
Тракль не сприймав останні роки перед світовою війною як період буржуазної стабільності; подібно до Мальте Лаурітц Брігге у Рільке, він відчував, що «все повітря сповнене субстанцією жаху». У міжлюдських, релігійних, суспільних, політичних стосунках він вбачав ознаки розпаду й нелюдськості, ідилія мирного вечора здавалася йому зрадливою. Вірш під назвою «Душа життя» перейнятий цим відчуттям розпаду:
«Розпад, що стиха шарудить листям, живе в лісі глухою мовчанкою. Часом здається, що й село схиляється до нього душею. Вуста сестри щось шепочуть крізь чорне гілля».
(підрядковий переклад).
Тракль не виключав із процесу цього розпаду й себе самого — навпаки, він здавався собі «аж надто точним віддзеркаленням цього безбожного, проклятого століття». Його власне відчуття провини посилювалося любовним зв’язком з власною сестрою Гретою — зв’язком, який в його віршах проривається як «провина крові», злодіяння, в той час, як сестру він водночас називає і звабливою, зіпсутою, мстивою — і милосердною, пристрасно жаданою, рятівним прихистком. Загалом у цій ситуації сексуальність усвідомлюється як чоловіча провина (скористаємося тут визначенням Отто Вейнінгера), як агресивність, що ототожнюється з недалекою війною. Вже у вірші «Людство», написаному в жовтні 1912 p., передрікалося те, що незабаром стало дійсністю: «Людство поставлене перед кривавими жерлами; тріскотнява барабанів, твердолобі темні вояки, кроки крізь кривавий туман. Гримить чорне залізо, сум’яття, ніч у смутній свідомості: тут панує тінь Єви, полювання і червоні гроші. Світло пробивається крізь хмари, вечеря. У хлібі й вині оселилася солодка мовчанка тих дванадцятьох, що зійшлися докупи. Вночі вони кричать уві сні під оливковим гіллям. Святий Хома невіруючий вкладає пальці в рану».
(підрядковий переклад).
Невдовзі перед тим, як Тракль наприкінці серпня потрапив до Галичини на східний фронт, він написав вірш «На Сході», в якому вчувається й відгомін нищівної поразки австрійських військ на самому початку війни. Тракль не відчував ворожості до російського народу, його вважали славофілом, й один з його інсбрукських друзів навіть хотів через це порвати з ним стосунки. Отже — «На Сході»:
На Сході
Диким завіям зимової бурі
Подібний грізний гнів народу.
Пурпуровий приплив битви
І зірки крізь пошматоване листя.
Зранені брови, срібними руками
Впокоює ніч умираючих вояків.
Шумом осіннього явора
Зітхають душі щойно загиблих.
Терновий хаос облягає місто.
Місяць закривавленими сходами жене
Охоплених жахом жінок.
Вовки-втікачі виламали браму.
(переклад Дмитра Наливайка)
Хоча війна стилізується тут до космічного рівня, вона все одно лишається ділом рук людей, які самі ж від неї й страждають.
Звернімося до двох віршів Тракля, написаних в Україні, очевидно, десь поблизу Городка (у польському написанні — «Гродек» ). Це його останні вірші. Про обставини їх створення досить докладно відомо від Людвіга Фікера. З 8 по 11 вересня 1914 р. Тракль брав участь у тяжких і для обох сторін кровопролитних боях в районі Рави Руської. Під час панічного відступу Траклю як аптекареві довелося рятувати покинутих в якійсь клуні без медичної допомоги дев’яносто тяжко поранених солдатів. Фікеру, з яким Тракль зустрівся через чотири тижні у Кракові, він розповідав, що в нього й досі лунають у вухах стогін нещасних та благання покласти край їхнім мукам. Раптом, ледь почутий у гаморі, пролунав глухий постріл — хтось у відчаї послав собі кулю в лоба, мозок розбризкався по стінці... Тракль кинувся надвір. Але й там його переслідувала щоразу нова жахлива картина. На плацу, раніше людному, а тепер раптом спорожнілому, стоять дерева. Група непорушних дерев, і на кожному з них гойдається повішений. Українці, скарані місцеві жителі. Один із них, як сказали Траклю — а може, він і сам це бачив? — страчений останнім, сам наклав собі зашморг. Ця картина глибоко врізалася поетові в пам’ять: усі страждання цілого людства втілилися в одній особі. Тракль школи не міг цього забути, як і всього того відступу — адже немає нічого страшнішого, ніж панічний, безладний відступ.
Під впливом цих вражень Тракль одного вечора намагався покінчити з собою, але товариші вихопили в нього з рук пістолет. Тракль нібито заспокоївся. На початку жовтня він писав з Лиманова Людвігові Фікеру: «Дорогий друже! Вже чотири тижні ми безупину, поспішно відступаємо крізь усю Галичину. Останні два дні відпочиваємо серед мальовничих горбів у тихій місцевості, насолоджуємося мирним спокоєм після бурхливих останніх подій. Завтра чи післязавтра доведеться рушати далі, — нібито готується нова велика битва. Хай небо хоч цього разу змилується над нами».
Траклю не довелося рушати далі — з огляду на його психічний стан він опинився в гарнізонному шпиталі у Кракові. Там він часто «впадав у невимовну тугу», живучи під страхом військового трибуналу за «малодушність перед ворогом». У шпиталі Тракля відвідав Людвіг Фікер, і поет прочитав йому два свої останні вірші — «Зойк» і «Гродек». Наступного дня після від’їзду Фікера він переписав їх начисто й одіслав разом із листом до Інсбрука.
Скарга
Сон і смерть, два похмурі орли
Всю ніч шумлять крилами над головою;
Золотий образ людини
Поглинає льодова хвиля
Вічності.
Об моторошні скелі
Б’ється пурпурове тіло
волає темний голос
Над морем.
Меланхоліє, сестро похмурої бурі,
Дивись, тоне боязкий човен
Під зірками,
Перед мовчазним лицем ночі.
(переклад Дмитра Наливайка)
Гродек
Смертоносний гул вечорами повнить
Осінні ліси, золотисті рівнини
І сині озера, від них понуре сонце
Тікає геть; сповиває ніч
Умираючих вояків і дикий крик їхніх розірваних ротів.
Клубочиться на дні безлюдних долин
Руда хмара пролитої крові, оселя лютого бога,
І холодне місячне світло.
Під злотистим віттям ночі та зірок
Блукає тінь сестри мовчазними гаями,
Приголублює душі героїв, скривавлені голови,
І ледь звучать у комишах печальні флейти осені.
О горда скорбото! на твоїх олтарях
Пломінь духу сповняє сьогодні безмежним болем
Серця ненароджених онуків.
(переклад Дмитра Наливайка)
«Дорогий мій, шановний друже!
Надсилаю Вам у цьому листі обидва обіцяні вірші. Після того, як ми бачилися в шпиталі, мій настрій набагато погіршав. Я вже почуваю себе, ніби на тому світі.
На закінчення хочу додати; що в разі моєї смерті, згідно з моїм бажанням і волею, все що я маю — гроші та інші речі — повинно перейти моїй любій сестрі Греті. Сердечно обіймаю
Ваш Георг Тракль.»
Через тиждень, 3 листопада 1914 р. Тракль помер від надмірної дози кокаїну. Важко сказати, чи він сам пішов з життя, чи його ослаблений організм не витримав уживаних ліків.
У вірші «Скарга» відбито душевний стан поета, його відчуття, що він уже перебуває «ніби на тому світі». «Темний голос» співця — це зойк Орфея, якого роздирають вакханки; його човен розбився об скелі, й він виспівує біль, що розриває його. Він кличе сестру, повірницю своєї дикої туги, нарікаючи, що «золотий образ людини» віддані на поталу страхові, занепаду й руйнуванню. Тональність вірша і вільний ритмічний розмір нагадують скорботні біблійні псалми.
У вірші «Гродек» поєднано воєнні враження з картинами тієї місцевості, яку Тракль у листі до Фікера описав як мальовничу й тиху. Пейзаж зберігає красу й принадність: «осінні ліси», «золотисті рівнини і сині озера», «місячна прохолода», «злотисте віття ночі», «мовчазні гаї». Таємнича тиша контрастує із гуркотом смертоносної зброї: «Клубочиться руда хмара пролитої крові», «Ледь звучать у комишах печальні флейти осені». У цьому пейзажі, де «руда хмара» виступає як знак Божого гніву, «ніч сповиває вмираючих воїнів» та «дикий крик їхніх розірваних ротів». Воєнна подія стає центральною віссю вірша. Здається, над усім запанувала й остаточно утвердилася смерть.
У другій частині вірша хід думки й послідовність образів рухається від скарги до похорону: лине до вбитих тінь сестри, в її порухах виявляється співчуття й милосердя, в звучанні печальних флейт осені вчувається похоронна музика.
Завершення вірша лишається відкритим — саме цього й прагнув Тракль, як нам відомо завдяки Людвігові Фікеру. Вигук «О горда скорбото!» — це дещо більше, ніж конвенціональна формула жертви героїв на олтар батьківщини, більше й від печалі за онуків, які не народяться внаслідок війни. «Пломінь духу>, який у чорну ніч війни підтримує безмежну печаль, засвідчує і турботу про тих ненароджених нащадків убитих сьогодні солдатів, які теж стануть жертвами війни, бо не прийдуть у життя.
Всупереч нібито простій словесній формі зображення війни у Тракля не позначене спрощеною буденністю. Означенням точного місця битви воно лише фіксується як конкретна історична подія. Звичайні слова — вечір, ніч, зорі, ліс, долина й озеро, вулиця і тихий гайок, комиші і флейта набирають у поета певної відстороненості, створюють дистанцію, що веде до рефлексії: речі прості стають знаками речей, останніх у житті. Назва містечка перетворюється на символ нечуваної біди, і вірш Тракля стає втіленням непевного сподівання, що «скаргу» буде почуто.
Л-ра: Українська література в Австрії, австрійська – в Україні. – Київ, 1994. – С. 48-54.
Твори
Критика
