Ґеорґ Тракль. Марія Маґдалина
Діалог
Перед брамою Єрусалима. Сутеніє.
Аґатон. Час повертатись додому. Сонце зайшло, та й над містом уже смеркає. Тиша залягла. Чому ж ти не озиваєшся, Марцеліусе, чому так бездумно дивишся в далечінь?
Марцеліус. Я думав про те, шо десь там, удалині, море омиває береги цієї країни; думав про те, що по той бік моря вічний, богорівний Рим підноситься до небесних світил, і жоден день там не минає без свята. А я тут, на чужині. Ось про що я думав. Ба, я ж забув! Тобі, напевно, час повертатись додому. Смеркає-бо. Та й дівчина вже чекає на тебе з нетерпінням. Не змушуй її чекати, Аґатоне, не змушуй її чекати, твою кохану. Кажу тобі, жінки цієї країни незвичайні; я знаю, вони таємниче-загадкові. Не змушуй її чекати, твою кохану; адже не відомо, що може трапитись. За мить може скоїтися щось жахливе. І саме цю мить згаяти не можна.
Аґатон. Навіщо ти мені це говориш?
Марцеліус. Якщо вона гарна, кохана твоя, не змушуй її чекати. Кажу ж бо тобі, гарна жінка — це щось вічно незбагненне, а жіноча врода — це таємниця, яку годі розгадати. Ніколи не відомо, що таке жінка і яке її при-значення. Ось так, Аґатоне! Послухай, я знав одну. Знав я одну. Я був свідком такого, чого мені ніколи не пояснити. Та й ніхто не зможе пояснити цього. Адже ми ніколи не бачимо суті того, що відбувається.
Аґатон. І що ж ти бачив? Ну, скажи, прошу тебе!
Марцеліус. Тоді ходімо. Можливо, вже настала мить, коли я можу сказати це, не сахаючись власних слів.
Неквапом вони повертаються дорогою до Єрусалима. Навколо тиша.
Марцеліус. Це було тієї гарячої літньої ночі, коли в повітрі млоїться лихоманка, а місяць затьмарює розум. От тоді я побачив її. Це було в годному невеличкому шинку. Вона танцювала там, танцювала босоніж на дорогому килимі. Ще ніколи я не бачив жінки, яка б танцювала прекрасніше й натхненніше; ритм її тіла нагадував паморочливі сновидіння, тож гарячі дроготи аж трусили мною. Скидалося на те, ніби, танцюючи, ця жінка ба-виться з незримими таємними речами; ніби обіймає богорівні створіння, яких не бачить ніхто; ніби цілує червоні губи, що спрагло тягнуться до неї. Проте найбільшою насолодою були її рухи. Здавалося, ніби, пересипана пестощами, вона бачить речі, яких не бачимо ми, і грайливо насолоджується ними в неперевершеному екстазі тіла. Вона немов прагнула вустами до вишуканих солодких плодів, смакувала терпке вино, відкидаючи голову назад і млосно зводячи погляд угору. Ні, я не міг збагнути цього, хоча все відбулося насправді. А потім, роздягнена, захищена тільки волоссям, вона впала до наших ніг. Здавалося, ніби, згорнувшись у неї в косах чорним клубком, ніч на якусь мить забрала її. Та вона знову з’явилася перед нами, віддаючи своє розкішне тіло. Вона віддавала його кожному, хто жадав володіти ним. Я бачив, як старці й вояки, князі й царі кохалися з нею. Вона була найдовершенішою повією. Тіло її було найчудовішою амфорою любощів, яку будь-коли бачив світ. Життя її цілковито забігало на втіхи. Я бачив, як вона танцює на гульбищах, а тіло її обсипають трояндами. Вона стояла посеред яскравих троянд, мов щойно розпукла прекрасна квітка. Я бачив, як вона клечає квітами статую Діоніса, як обіймає холодний мармур і своїх коханців, щедро обдаровуючи їх жагучими поцілунками... І ось повз неї, мовчки й стримано, пройшов якийсь незнайомець, вбраний у волосяницю і з запилюженими ступнями. Вона й собі кинула на нього погляд і, завмерши на якусь мить, подалася за тим дивним пророком, який чи не очима покликав її. Вона скорилася поклику — і впала Йому до ніг, плазуючи перед Ним, дивлячись на нього, мов на Бога, слугуючи Йому достоту так, як ті, що оточували Його.
Агатон. Це ж бо не все. Відчуваю, ти хочеш іще щось сказати.
Марцеліус. Ні, більше про це нічого не знаю. Щоправда, одного дня я довідався, ніби того дивного пророка зібралися розіп’ята на хресті. Дізнавшись про це від нашого намісника Пілата, я відразу ж запраг піднятися на Ґолготу, побачити Його, побачити, як Він умирає. Можливо, мені відкрилася б якась велика таємниця. Я хотів глянути Йому в очі; погляд Його, можливо, промовив би до мене. Гадаю, що так.
Аґатон. І ти не пішов?!
Марцеліус. Був рушив, але повернувся з-серед дороги. Бо, подумав, зустріну там тих, що навколішки моляться до Нього перед Хрестом, прислухаючись до Його конань. І я повернувся. Важким каменем лягло це на мою душу.
Аґатон. А отой чудій? Ні, краще облишмо!
Марцеліус. Годі, Агатоне! Не нам судити про це. Ти тільки поглянь, Агатоне! Поглянь-но, як палахкочуть темні хмари. Таке враження, ніби ген за хмарами розбурхалося вогняне море. Божественне полум’я! А небо — як блакитний дзвін. І немовби чути його відлуння — глибоке й урочисте. І навіть здається, наче там, угорі, в недосяжній високості, відбувається таке, про що ніколи нічого не знаєш. Та іноді, коли на землю впадає тиша, про це можна хіба що здогадуватися. Хоча ні! Усе воно якесь вельми заплутане. Адже боги люблять підкидати нам, людям, загадки, на які годі відповісти. Проте й земля не рятує нас від підступу богів, бо вона також повна незбагненного. Речі й люди мене пантеличать. Речі, звісно, дуже мовчазні, а людська душа не розкриває своїх таємниць. Коли її запитують, вона мовчить.
Аґатон. Ліпше просто жити, ніж перейматися запитанням. Життя-бо повне прекрасного.
Марцеліус. Багато чого ми не знатимемо ніколи. Ось так! І тому незле було б забути все те, що нам відомо. Та годі вже! Ми вже майже вдома. Ти тільки поглянь, як спорожніли вулиці. Ніде не видно живої душі.
Здіймається вітер.
Це голос, який промовляє, що треба зводити очі до небесних світил. І мовчати.
Аґатон. Марцеліусе, поглянь-но, яка дорідна пшениця на полях. Кожен колосок гнеться до землі. Щедрий буде врожай.
Марцеліус. Так, незабаром жнива, мій Агатоне!
Аґатон. Уявляю собі, як я йтиму з моєю Рахіллю нивами, достиглими й благословенними. Яке чудове життя!
Марцеліус. Воно й справді таке. Втішайся своєю юністю! Юність — ось справжня краса!.. Тут і розійдуться наші дороги. Ти чекатимеш кохану, а я — мовчання ночі. Мене-бо вабить мандрувати в темряві. Прощавай, Аґатоне! Дивовижна ніч заповідається. Можна довго лишатися просто неба.
Аґатон. І милуватися зорями, цією великою гармонією. Однак я хочу весело йти своєю дорогою, вихваляючи красу. Так ушановують себе й богів.
Марцеліус. Роби як знаєш! І не помилишся. Прощавай, Агатоне!
Аґатон (задумливо). Стривай, я хочу ще щось запитати. Але нехай тебе це дуже не хвилює. Як же звали того дивного пророка? Скажи-но!
Марцеліус. Та що тобі до цього?! Я забув його ім’я... Ба ні, згадав! Звали його Ісус Назаретянин.
Агатон. Дякую тобі! Прощавай! І хай боги бережуть тебе, Марцеліусе!
Відходить.
Марцеліус (розгублено). Ісус! Ісус! Назаретянин...
Повільно й самозаглиблено йде своєю дорогою. Споночіло.
На небі мерехтять міріади зір.
З німецької переклав Олег Заячківський
Твори
Критика
- Своєрідність поетичної творчості Георга Тракля – австрійського поета епохи раннього експресіонізму
- «Смертоносний гул вечорами повнить осінні ліси...» (Галицькі вірші Георга Тракля)
Поділитися