Трансформація епістолярного жанру в постмодерному романі Еліс Уокер «Цвіт багряний»
Н. Ю. Жлуктенко
Серед сучасних афроамериканських романісток, відомих і на українських теренах, письменницька репутація Еліс Уокер дещо поступається літературній славі нобеліатки Тоні Моррісон. Не применшуючи значення творів Моррісон, варто вивести Уокер та її героїв із тіні «великої Тоні».
Роман «Цвіт багряний» отримав Пулітцерівську премію 1982 p., укладачем збірки публікацій про нього виступив один із найповажніших американських критиків - Гарольд Блум.
«Цвіт багряний» був запрограмований на успіх не тільки в критиків, а й у читачів. Інтереси читача професійного зосереджувалися на специфічних пластах постмодерного дискурсу - раса, гендер, клас, історія, сім'я. Читач масовий співпереживав наївній сповіді чорної «попелюшки» - Селії. Варіативність рецепції твору прокламує інверсована структура назви - «Color Purple» - адже її поетична форма явно суперечить далеко непоетичному модусу існування, у ній імплікованому. Цей аспект мовної гри з читацьким очікуванням варто зберігати й у перекладі - розмовний, рідко вживаний, але зафіксований словниками іменник «цвіт», сполучаємо в тій же, що в оригіналі, інверсованій фразі з прикметником «багряний», конотативна семантика якого коливається від урочистої патетики до публіцистичного штампу, від клішованої красивості до синтезу кольору й звуку.
Художня ідея роману розкодовується теж через колір і звук. Домінуючий колір, звісно, аж ніяк не багряний, а чорний, і не тільки тому, що перед нами історія чорної жінки з Півдня фолкнерівських часів. Усі асоціативні ресурси поняття «чорний» реалізовані в історії героїні твору. У зґвалтованої в 14 років «батьком» (насправді, вітчимом) Селії відбирають двох народжених в «інцестуальному» зв'язку дітей. Відлучену від навчання, обтяжену непосильною працею Селію силою видають заміж за вдівця з трьома дітьми, і в новій родині вона так само є об'єктом сексуального насильства, фізичного й духовного приниження.
Забита батрачка Селія, як декласовані інтелектуали Дж. Варта чи Т. Пінчона, або пацієнти Комбінату Кена Кізі, це маргінали, що зміщуються в постмодерному тексті з периферії культурного процесу до його основного річища.
З чорної діри безгласності і тваринної покори проривається звук - голос Селії-нараторки. Відчужена від людей ще й примусовою розлукою з єдиною близькою їй істотою - сестрою Нетті, Селія спілкується з Богом - йому вона надсилає свої подумки складені листи.
Вибір адресата для листів Селії когерентний для афроамериканської культурної традиції, її фольклорних витоків - горизонт сподіваного пов'язує цей аспект роману Уокер з мотивами спірічуелзів:
Nobody knows
The trouble I've seen,
Nobody knows
But Jesus.
Такі або схожі на них рядки могли б бути епіграфом до «Цвіту багряного». Проте обрала Уокер все ж не їх, а фразу зі шлягера сліпого чорного співця Стіві Вандера - «Show me how to do like you,/ Show me how to do it». Висока патетика спірічуелзів, акцентована в першому листі Селії («...і пошли мені знак, щоб я знала, що діється зі мною»), пізніше поступається прозаїзмам («Дорогий Боже, Харпо ночував у нас цієї суботи»). Наратив Селії побудований за принципом бриколажу - хоч домінує у ньому голос самої нараторки, у її переказі звучать також голоси інших персонажів, інтригують читача вернакулою та порушенням мовної норми, але тим самим вибудовують нові ракурси сприйняття, вимагають співставлення й декодування.
Серед структурних елементів роману Уокер зупинимося на двох - на принципах сюжетобудови та специфіці епістолярного викладу подій.
Сюжетобудова «Цвіту багряного» свідчить про відкритість постмодерного дискурсу не тільки до стилістики модерну, реалізму чи бароко, а й до формальних стереотипів популярної, у даному випадку, «жіночої» белетристики. Завдяки появі в її житті чорної співачки Шаг Авері, Селія виходить за межі своєї ізоляції За всіма стереотипами «жіночого роману», Шаг - це тип «змії-розлучниці», адже вона - давнє кохання чоловіка Селії, Альберта. Втім, саме Шаг відроджує Селію для кохання (щоправда, лесбійського), спонукає її до перегляду вірувань, до пошуку свого коріння. Шаг допомагає Селії реалізувати себе в діловій сфері - відкрити швейну майстерню й таким чином позбутися матеріальної залежності. Збіги обставин у фіналі твору казково неймовірні Уокер використовує типовий для масової літератури мотив «втраченої і віднайденої дитини»: перебуваючи з родиною чорного місіонера в Африці, сестра Селії Нетті дізнається, що його двоє дітей - всиновлені ним діти Селії. Їхнє повернення до Америки відбувається дуже вчасно - Селія саме успадкувала будинок свого справжнього батька, працьовитого чорного фермера, лінчованого білими расистами, і має ідеальні умови, аби прийняти під гостинним дахом численних родичів та друзів.
Однак Уокер творчо використовує згадані жанрові кліше жіночого сентиментального роману. Компоненти «серіального» сюжету про винагороджену доброчинність авторка інструментує психологічно та насичує міфологемами гендерного, «вуманістичного» змісту. Історія двох сестер, доля яких склалася по-різному, апелює до давніх казкових структур, але водночас демонструє в лінії Нетті вагомий шар історичного матеріалу - варіант чорного руху, що передбачав повернення афроамериканців на історичну батьківщину, в Африку. До співставлення жіночих доль, крім Селії й Нетті, залучено й дивовижну Шаг, і войовничу Софію, і непоказну «Пищалку» Мері Егнес. Кожна з героїнь вносить у романний світ свій досвід, і попри різницю темпераментів, віку, характерів, усі вони - сестри у «вуманістичному» розумінні терміну «sisterhood». Історія «малого бізнесу» Селії також насичена гендерною символікою. Селія шиє, що, за формулою, відомою дослідникам тендерних питань у культурі, є метафоричним втіленням її творчого дару Шиє героїня не плаття чи спідниці, а штани (pants), тобто витвір, що однаково служить чоловікам і жінкам, вдома, на роботі чи на відпочинку.
Алюзії такого типу - вже варіант норми в сучасній американській прозі. Втім, ретельно вибудувана колізія загального примирення і здійснення мрій та сподівань тут таки й руйнується засобами брико лажу. Солодкувата сімейна ідилія насамкінець не приховує антиципації дальших ускладнень, адже радіють і тішаться старші люди, а молоді відсторонено споглядають, називаючи 4 липня «святом білих людей, коли чорним можна перепочити». Таким чином у «Цвіті багряному» започатковано одну з ліній майбутнього роману письменниці - роману-кризи «Володіти секретом радості» (1992), присвяченому невістці Селії, африканській дівчині Таші.
Мотив винагородженої доброчинності актуалізує інтертекстуальні зв'язки епістолярного роману Уокер з каноном цього жанру - «Памелою, або Винагородженою доброчинністю» (1740) англійця Семюела Річардсона. Творець психологічного роману ХVІІІ ст. по-новому, порівняно з Дефо чи Свіфтом, використав наратора як персонажа. Крім ефекту присутності й посилення вірогідності, оповідь від першої особи в творах С. Річардсона зміщено у перспективу «страдниці» Памели Ендрюс, потенційної жертви сквайра Б. На цьому рівні співставлення відмітимо збіги між генеративним і похідним романами. Як Е. Уокер. так і С. Річардсон (останній не тільки в «Памелі», а й у «Кларіссі») будує інтригу навколо сексуальної агресії чоловіків. Сквайра Б. в романі чорної письменниці замінив Містер А. (Альберт), найчастіше названий просто «Містер —». Відсутність імені чоловіка у наративі Селії, хай би й закодованого, («Альберт» випливає із спогадів Шаг Авері), виразно передає ступінь відчуження в цьому шлюбі, і так само, як у стосунках річардсонових сквайра і служниці, передає за ритуальним «містер мастер» / «господар» ситуацію жіночого пригноблення і залежності.
Крім спорідненості теми й певних сюжетних деталей, твори Річардсона та Уокер об’єднує належність до одного жанрового різновиду - епістолярного роману. Цвєтан Тодоров у своїй «Поетиці» (правда, стосовно прози М. Пруста) наголосив, що оповідь у листах сприяє завданням психологічного роману тим, що передбачає затримку сюжетного часу. Нараторка, оповідаючи якийсь сегмент своєї історії, має доступ тільки до своєї свідомості й досвіду. Вона не прояснює свідомості інших персонажів, а тільки повідомляє про їхні вчинки й судження. Вона інформована про події до тієї миті, коли пише, і ще не пережила моменту, у який пише. Це збільшує сюжетне напруження, а з ним афективність оповіді. Подібно до Памели Річардсона, Селія не знає, коли пише в моменти жаху, відчаю чи гніву, що її страждання закінчаться щасливо. І в Річардсона, і в романі Уокер нараторки вдаються до ретроспекцій, але в епістолярному романі ретроспекція завжди фрагментована. Оповідач не може передбачити свого дальшого існування в системі твору. Це створює ідеальну позицію для того, щоб показати генезу душевних процесів і досягти катарсичного ефекту, важливого для емотивної функції сентиментального роману. Тим то епістолярні варіації С. Річардсона й викликали у свій час схвальний відгук найповажнішого літературного авторитета в Англії XVIII ст. - доктора Семюела Джонсона, який писав: «листи людини - не більше й не менше, ніж дзеркало її душі; все, що в ній відбувається, відображається явно, як природний процес. Ніщо не перевернуто, не викривлено, систему можна вбачати в елементах, дії можна розкрити в мотивах цих дій». Втім, уже Річардсону, очевидно, таких прийомів було недостатньо, і в «Кларіссі» він вдався до зміни нараторів, досягши мозаїчності, що нагадує нам чимось сучасні текстуальні стратегії.
Зміна адресантів та адресатів у Річардсона, таким чином, працює на досягнення системності та всебічності у відтворенні подій. Зміна адресантів та адресатів в епістолярному романі Е. Уокер спрямована на руйнацію системності. Лінія африканської подорожі Нетті впроваджує не стільки епістолярний, скільки щоденниково-мемуарний наратив, що відрізняється від першого дієтетичним часом створеного образу реальності. Написавши 50 листів до Всевишнього, Селія, обурена Альбертом, який ховав від неї листи сестри, обурена Богом, який допустив цю несправедливість, зважується на бунт - на руйнацію своєї системи. «Бог заснув», перефразовує нараторка максиму Ніцше, й апелює надалі тільки до Нетті. Вісім запізнілих листів-мемуарів Нетті до Селії і 14 апелятивів Селії до Нетті формують інший рівень мозаїчної оповіді. Логоцентризм генеративної моделі епістолярного роману явно поставлено під сумнів, хоч і не зруйновано остаточно. З'являється новий лист - образ примирення й відновленої гармонії зі світом, що знову апелює до Бога, але, за виразом Шаг, не до «білого старигана», а до особливої трансцендентальної сутності світобуття, як його розуміє героїня: «Дорогий Боже, дорогі зорі, дорогі дерева, дороге небо, людоньки мої дорогії (dear peoples)... Дорогі всі» (Dear Everything).
Трансформація епістолярного жанру в романі Уокер очевидна й по-своєму багатозначна. По-перше, очевидним є збереження певних функції романної епістолографії, що продовжує і в постмодерні часи, як і за життя Річардсона, сприяти «підвищенню психологічного тонусу письма». По-друге, на рівнях композиції і нарації епістолярний роман Е. Уокер є прикладом децентрованості й мозаїчності, типовий саме для письма постмодерного. У третьому висновку краще уникати категоричності. Авторка ставить під сумнів логоцентризм вибудованої системи, адже дискурс Селії, у якому порушено всі заповіді, зруйновано закони божественні й людські, зберігає досить формальний зв'язок із божественним логосом, до якого спершу апелює нараторка Однак повністю заперечити логоцентризм у «Цвіті багряному» теж важко Аналіз сюжетобудови, який довів у «тілі» роману наявність міфів популярної прози, тим самим свідчить, що в данному тексті неможливі лакуни, а-фінальність і відсутність концентрів, змістових і формальних. Крім того, форма сучасного епістолярного роману, до якої належить твір Уокер, менш канонізована не тільки порівняно з часами Річардсона, а навіть із практикою цього жанру в XX ст., приміром, у Торнтона Уайлдера в «Березневих ідах». Уокер досягає особливого ефекту присутності мовця в лінії Селії. Фрагментується, руйнується, калейдоскопічно змінюється все, а мова Селії лишається авторитетним джерелом і основною «базою значень» (Ж.Дерріда). Як той єдиний людський голос з Нобелівської промови Вільяма Фолкнера, піднімається над хаосом і абсурдом буття голос Селії. яка. попри всі соціальні метаморфози, свідомо й уперто відмовляється змінити звичне «us» на унормоване «we».
У розгалуженій системі постмодерного дискурсу роман Е. Уокер «Цвіт багряний» — не єдиний варіант синтезу різних метанаративів, однак протеїстична природа твору робить його вельми продуктивним для нових критичних інтерпретацій.
Л-ра: Вісник КНУ. Іноземна філологія. – 2004. – Вип. 37-38. – С. 50-52.
Твори
Критика
