«Перевтілення» готичного роману в новелах Пауля Хейзе про духів і привидів

«Перевтілення» готичного роману Пауль Хейзе

І. Сімеонов

У статті представлена загальна характеристика готичного роману та наведено дві класифікації його підвидів. На конкретних прикладах показано, які елементи готичної поетики є в чотирьох новелах книги німецького письменника Пауля Хейзе „У часи духів та інші історії про привидів” („In der Geisterstunde und andere Spukgeschichten”). Доведено, що в жанровому розумінні ці новели являють собою історії про привидів. У висновку подано пропозиції хоча б оглядово вивчати готичний роман на заняттях у вищому курсі болгарських шкіл та за програмами ЗИП та СИП.

Ключові слова: готичний роман, Пауль Хейзе, привиди, готична естетика, страх, жах, тривога.

Основоположником жанру „готичного роману” вважається Хорас Уолпол (Horace Walpole), який 1764 р. видав роман „Замок Отранто” („The Castle of Otranto”), названий ним „готичною історією”. Твір спричинив справжній бум у літературі. Інші письменники-епігони почали створювати історії в стилі цього роману.

У період 1765–1850 рр. готичний роман став найбільш читаним у літературі Нового часу не тільки в Англії, але й у континентальній Європі. Відразу після його виникнення постало питання про його художні якості. Натан Дрейк (1766–1836) зазначив, що готичний роман є таким потужним, що навіть найскептичніша свідомість зазнала би влади й сили забобонів (Drake Nathan, 1817). Британский критик Теодор Ватс-Дантон (1832–1914) визначив готику як „ренесанс чудес” в англійській літературі (Watts-Dunton Theodore, 1903), у той час як Віллям Лайон Фелпс (1865–1943) розглядав цей модерний жанр у праці „Початок англійського романтизму” як „синонім варварського, хаотичного й позбавленого смаку” (Phelps William, 1893).

Август Монтегю Саммерс (1880–1948), англійський письменник, католицький критик і дослідник окультизму, описував наявність у готичних романах надприродних невідомих сил і привидів, виникнення дивних хвороб, загробну матеріалізацію, живих мерців, повернення з домовини, дотримання клятви, невпокоєних духів, загадкові знамення („The Supernatural Omnibus”, 1931) (Montague Summers Augustus, 1926).

Друг англійского дослідника – Вальтер Фрей (Walter Frey) – у монографії „Вплив готичної літератури на творчість Вальтера Скотта” стверджував, що саме Вальтер Скотт відродив цей жанр. Дослідник виявив готичні елементи у всіх його романах, виданих після „Веверлі” (“Waverley”). Вальтер Скотт (Walter Scott, 1771–1832) часто замислювався про надприродне, торкаючись його у своїх романах і віршах, а іноді створював окремі історії типу „Кімната, завішена гобеленами, або Розповідь про мандрівного Віллі”, „Червона рукавичка”, де примарне й диявольське стають ще більш яскравими на фоні затишної атмосфери та буденних розмов. 1830 р. Вальтер Скотт опублікував „Листи про демонологію і чаклунство” (“Letters on Demonology and Witchcraft”), які являють собою прекрасну збірку європейського фольклору.

У монографії „Історія жаху: дослідження готичного роману” (Birkhead Edith, 1921) Едит Біркхед робить першу спробу ідентифікації та класифікації жанру, у якій виокремлює такі піджанрові групи:

1. Реалістичний готичний роман (The Gothic Romance). Представники: Хорас Уолпол (Horace Walpole), Клара Рийв (Clara Reeve), Анна Летиція Барбалд (Anna Leticia Barbauld), Мері Шеллі (Mary Wollstonecraft Shelley). Після успішного дебюту культ готичного роману на деякий час почав спадати, поки 1777 р. Клара Рийв не видала свій роман „Старий англійський барон” (“The Old English Baron”) під початковою назвою „Захисник доброчинності” (“The Champion of Virtue”), який являв собою новий крок у розвитку жанру. Цей твір створює враження опису дослідів, які у фіналі пояснюють таємничі явища природними й вірогідними причинами.

Мері Шеллі (1797–1851) здобула всесвітню славу завдяки одному творові, у якому найбільше виявився її талант. Коли вона створювала відомий роман „Франкенштейн”, то була дружиною поета Персі Біші Шеллі. Написала вона й інші твори, але жоден із них не може дорівнятись за філософською глибиною до „Франкенштейна”, завдяки якій роман має внутрішню стрункість. Проблема, порушена в ньому, є актуальною в будь-яку епоху: це проблема складних стосунків між творінням і творцем, між метою й результатом, між мрією та реальністю. Повна назва роману – „Франкенштейн, або Новий Прометей”.

2. Роман із напругою і незрозумілою тривогою (The Novel of Suspense). Представником цього жанру є Енн Редкліфф (Ann Radcliffe). Відомі романи Енн Редкліфф (1764–1823) додають у белетристику таємне й жахливе. Це відбувається завдяки використанню ситуацій із атмосферою, що навіює страх, створення яких досягається через особливу увагу до деталей, наприклад, криваві сліди на колонах замку, стогони, що лунають із глибокого підземелля, дивна пісня в нічному лісі та ін.

Ці образи не втрачають своєї переконливості навіть тоді, коли всі події в кінці роману пояснюються цілком природними причинами. В Енн Редкліфф дуже розвинена уява, яка знайшла своє втілення в її вражаючих пейзажах. Вона припускається й деяких хиб: бажання все пояснити, неточності в географічних реаліях та історичних відомостях, невиправдана пристрасть вставляти у свої романи стислі нецікаві віршики, приписувані тому чи іншому персонажеві. Енн Редкліфф написала шість романів: „Замок Етліна і Данбейна” (1789), „Сицилійський роман” (1790), „Роман у лісі” (1792), „Удольфські таємниці” (1794), „Італієць” (1797) і „Гастон де Блондевіл”, написаний 1802 р., але опублікуваний після смерті автора 1826 р. З-поміж них найбільш відомим є роман „Удольфські таємниці”, який може вважатись зразком раннього готичного роману.

3. Роман жахів (The Novel of Terror). Представники: Метью Грегорі Льюїс (Matthew Gregory Lewis), Чарльз Роберт Метьюрин (Charles Robert Maturin). Розквіт готичного роману припадає на 90-ті рр. ХVІІІ ст. й перші два десятиліття ХІХ ст. Цей жанр набув нових рис у творчості Метью Льюїса (1773–1818), чий роман „Чернець” (“The Monk”, 1796) став настільки популярним, що сам автор отримав прізвисько „Чернець”. Новаторством автора в цьому романі є його відмова від пояснення примарних видінь природними причинами. Метью Льюїс написав і інші готичні твори: драму „Замок привидів” (“The Castle Spectre”, 1796), баладу „Чарівні повісті” (“Tales of Wonder”, 1801) тощо.

У значній за обсягом і різноманітній спадщині Чарльза Роберта Метьюрина (1782–1824), є й одне наслідування Енн Редкліфф, що має назву „Фатальна помста, або Сімейство Монторіо” (“The Fatal Revenge; or, the Family of Montorio”, 1807); окремим шедевром літератури жахів є „Мелмот Блукач” (“Melmoth the Wanderer”, 1820), у якому готична розповідь піднімається на незвичайну висоту надприродного жаху, до того не пізнану в літературі. „Мелмот Блукач” є величезним кроком в еволюції жанру жахів. Страх у ньому представлений як жахливий психоз, який охопив усе людство, чиє існування під загрозою. Безсумнівно, Метьюрин є справжнім генієм, і саме ним захоплювався Оноре де Бальзак, який поставив роман в один ряд із „Дон Жуаном” Мольєра, „Фаустом” Гете й „Манфредом” Байрона як твори з найкращими алегоричними персонажами європейської літератури того часу. Такі титани, як Скотт, Россетті, Теккерей та Бодлер також захоплювались талантом Метьюрина. Особливо показовим щодо цього є факт, що Оскар Уайльд, після того, як був позбавлений волі, покинув Англію та провів свої останні дні в Парижі під іменем Себастьяна Мелмота.

Стиль Метьюрина заслуговує на особливе схвалення за його яскраву простоту й життєвість зображення, які піднесли його над помпезною тенденційністю попередників. Професор Едит Біркхед в історії готичного роману справедливо зазначає, що „незалежно від усіх помилок, Метьюрин є найбільшим та останнім творцем готичного роману” (маючи на увазі реалістичний готичний роман – І. С.). „Мелмот Блукач” досі популярний серед читачів, так само, як і його драматичні версії.

4. Східна повість жахів (The Oriental Tale of Terror). Єдиним її представником є Вільям Бекфорд (William Thomas Beckford) з „Історією халіфа Ватека”, написаною французькою мовою, який започаткував східну тему.

Бекфорд, знавець східної літератури, надзвичайно точно зміг пізнати особливу східну атмосферу і переконливо передати розкоші, приховане розчарування життям, витончену жорстокість, вишукану підступність і темний сарацинський менталітет. Його сміх не в змозі послабити похмуре звучання теми, і розповідь триває з надзвичайною пишнотою, у якій усміхнені скелети бенкетують під химерно прикрашеними куполами. У Бекфорда однак зовсім відсутня містика – його розповідь відрізняється педантичною чіткістю і ясністю, від чого проймає справжній жах.

З-поміж багатьох авторів трилерів того часу слід згадати теоретика утопічної економіки Вільяма Годвіна (William Godwin), що видав містичний „Сент Леон” (“St. Leon”, 1799), у якому тема еліксиру життя, здобутого в уявному таємному ордені тамплієрів, розкрита наївно, але переконливо. Однак Годвін був справжнім учителем і мислителем, який створив істинний шедевр літератури жахів. Його донька, дружина поета Персі Біші Шеллі, Мері Шеллі мала величезний успіх із неповторним „Франкенштейном, або Новим Прометеєм” (1817), який став класикою жанру.

5. Сатира на роман жахів (Satires on the Novel of Terror). Слід зазначити, що сатира у творах цього субжанру досягається переважно за допомогою пародії. Пригадаємо, що й відомий „Дон Кіхот Ламанчський” іспанського письменника Мігеля Сервантеса виник також як пародія на рицарський роман. Представники: Джейн Остин (Jane Austen, 1775–1817) із романом „Нортенгерське абатство” (“Northanger Abbey”, 1818) і Томас Лав Пікок (Thomas Love Peacock, 1785–1866) із романом „Абатство жахів” (“Nightmare Abbey”, 1818).

6. Невелика за обсягом повість жахів (The Short Tale of Terror). Представники: Мері Шеллі (Mary Shelley).

Багатьох дослідників об’єднує думка, що одним із головних елементів готичних романів є замки або будь-які інші старовинні руїни, де розгортається дія, і готичний злодій. Зазвичай головним героєм є байронівський тип.

Правління королеви Вікторії (1837–1901) у Великобританії відоме під назвою „Вікторіанська епоха”. У той час була здійснена індустріальна революція й відбувся ряд економічних, соціальних і технологічних змін. Наука утвердилась як важлива галузь суспільного життя, що стала авторитетним доказом усіх досліджуваних явищ і процесів.

Нові наукові відкриття мали великий вплив на повсякденне життя людей. Ця ера згадується як „золота” в історії Великобританії, бо з нею пов’язаний і бурхливий розвиток літератури, драми, музики й релігії. Сформувалась єдина вища культура, яка викликала розрив між різними класами. Люди середніх класів були змушені дотримуватись єдиного суворого етикету й приховувати свою еротичність і сексуальне життя. Це була т. зв. „пуританська мораль”. Вибудовується неоміфологічний образ жінки як святої, яка не може бути джерелом фізичного задоволення.

Саме в цей період відроджується течія готичної літератури як протест проти розподілу суспільства на багатих і бідних. Характерними рисами того жанру були захоплення похмурим, страшним, непізнаним і містичним. Головними темами були смерть і тлінність людської плоті, а скелети були найважливішими символічними образами. Похмура атмосфера темних і вологих катакомб, як і особливі окультні місцевості, які випромінюють сильну містичну ауру, були основними декораціями цієї літератури. Письменники намагаються репрезентувати інший бік суспільства, де люди не мають гарних манер, а традиційні моральні цінності не мають жодного значення. Часто головні герої страждають від психічних розладів. Особливо улюбленим є мотив сімейного прокляття, яке передається спадково й призводить персонажів до безумства, істерії та маніакальності.

Автори готичних романів Вікторіанської епохи – Вальтер Скотт, Чарльз Роберт Метьюрин, Енн Редкліфф та ін. „Франкенштейн” Мері Шеллі, „Дракула” Брема Стокера, „Доктор Джекіл і містер Хайд” Роберта Льюїса Стівенсона й оповідання Едгара Алана По стали символами готичної фантазії та ексцентричності.

У готичній літературі свідомо й несвідомо відтворюється прагнення письменників зануритися в людську психіку для розкриття неусвідомлюваного, щоб воно більше не було фактором страху, й не піддаватись психічним інстинктам (наприклад, роздвоєння особистості, як у романі „Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда” Роберта Льюїса Стівенсона, 1886). Можна сказати, що готична література є літературою несвідомого, яка виникла в результаті занадто великого страху суспільства перед похмурим і містичним, перед темними глибинами людської психіки, яких у дійсності кожен прагнув уникнути і які пізніше стали основною тривогою героїв. Такою є, приміром, Люсі Вестнера, подруга Міни Харкер у романі „Дракула” Брема Стокера, молода й енергійна дівчина, метою життя якої є бурхливі романтичні моменти, а їхнім наслідком – пропозиції одружитись від трьох різних чоловіків. У своїх снах вона страждає на сомнамбулізм і опиняється під владою похмурої сутності графа Дракули. У „Тлумаченнях снів” Зигмунд Фройд говорить, що вони королівський шлях до несвідомого. Саме сни Люсі показують у контексті психоаналізу, що вона не змирилась зі своїми інстинктами, які вимагають реалізації, а цензура Супер-Его й вікторіанські пуританські манери настільки сильні, що вони вдень не можуть реалізуватись.

У ХІХ ст. жанр продовжує свій розвиток як „готичний роман” (gothic novel) або „історія привидів” (ghost story). Його представниками в цей період є Шерідан Ле Фаню (Sheridan Le Fanu), Монтегю Джеймс (M. R. James) та ін. Крім того, готична естетика мала місце в романах багатьох інших письменників, як у випадку з німецьким письменником Паулем Хейзе (Paul Johann Ludwig von Heyse, 1830–1914).

Пауль Хейзе народився в Берліні. Автор шести романів, дев’яти віршованих збірок, більше 60 п’єс та 24 томів новел (усього 120). Хейзе також відомий теоретик новели як літературного жанру, автор т. зв. „соколиної теорії”. Він відомий перекладач із італійської мови, який разом із кількома томами віршів переклав і том „Італійських народних казок” („Italienische Volksmärchen”, 1914), Нобелівський лауреат (1910).

Із „Прекрасної Абігайл” („Die schöne Abigail”) починається цикл чотирьох новел німецького письменника Пауля Хейзе про появу привидів (духів померлих родичів оповідачів) та інші дивні й незрозумілі явища (наприклад, телепатія).

Цю книгу письменник назвав „In der Geisterstunde und andere Spukgeschichten” („У часи духів та інші історії про привидів” (Berlin. Verlag Wilhelm Herz, 1894). До неї ввійшли ще три новели: „Диво серед білого дня” (“Mittagszauber”), „Маленька Ліза” (“s`Lisabethle”) і „Лісовий сміх” (“Das Waldlachen”).

Новели композиційно об’єднані (давня традиція ренесансних новел): група друзів, інтелігентних людей різного віку зібралась в одному будинку, п’є пунш, веде розмови й розповідає цікаві історії. „Душа” компанії – розумна й товариська молодша сестра господині. Основним розповідачем у першій новелі є лікар, який повідомляє одну загадкову історію про феномен телепатії.

Складається враження, що оповідачі точно викладають події, відзначаючи час і місце. Самі історії – це життєві драми, породжені доленосними подіями – війнами („Прекрасна Абігайл” та „Диво серед білого дня”) або нещасними випадками („Маленька Ліза”, „Лісовий сміх”). Перші два оповідання про нездійснене кохання. У „Прекрасній Абігайл” офіцер і гарна Абігайл усупереч тому, що подобаються одне одному, фатально розминаються в житті, не поєднавши свої долі. Тим часом вони знайшли інших претендентів для шлюбу, з якими не були щасливими. У типово романтичному стилі в центрі історій – жінки й дівчата, які є незвичайними особистостями, не схожими інших. Приміром, дівчина Абігайл вразила молодого старшого лейтенанта своєю красою та витонченістю, але дві деталі її зовнішності справляють на нього найбільше враження: серйозні сірі очі без блиску та прекрасні білі руки. Підкреслено, що в ній є дещо темне, нерозгадане.

Зазвичай сюжет готичного роману будується навколо якоїсь таємниці, наприклад, щось раптово зникло або з’явилось; нерозкритий злочин; позбавлення спадку. Зазвичай розробляється не одна окрема така тема, а поєднується кілька. Розкриття таємниці відкладається до самого фіналу. До центральної таємниці додаються другорядні, побічні секрети, які також розкриваються у фіналі. У деяких із розглянутих новел Пауля Хейзе також є таємниці, які розкриваються під час розповіді, наприклад: сміх на верхівках двох великих дерев у „Лісовому сміхові”, життєва доля Абігайл („Прекрасна Абігайл”) і Бландини в „Диві посеред білого дня”, світло й пожвавлення в будинку Лізи пізно вночі („Маленька Ліза”).

Розповідь у готичному романі оповита атмосферою страху й жаху, розгортається у вигляді безперервної серії загроз миру, безпеці й честі героя або героїні. Така атмосфера страху й жаху або взагалі відсутня в новелах Пауля Хейзе („Диво посеред білого дня”, „Лісовий сміх”), або ретельно прихована („Прекрасна Абігайл” і „Маленька Ліза”). Це пов’язано з тим, що привиди, які з’являються, – це добрі й одухотворені герої, які пережили особисте нещастя. І у вигляді привидів вони зберігають свої якості й не перетворюються на кровожерливих вампірів.

Похмура й зловісна сцена дії в готичних романах підтримує загальну атмосферу таємничості, страху. Найчастіше в готичних романах місце дії – це старий, закинутий, напівзруйнований замок або монастир із темними коридорами, вхід у які зачинений і заборонений, із запахом смерті й слугами-наглядачами. Обстановка включає сильний пронизливий вітер, бурхливі потоки, темні ліси, безлюдні пустирі, розкопані могили – іншими словами, все, що може викликати страх у героїні, а значить, і в читача. І в цьому розумінні новели про привидів Пауля Хейзе відрізняються від типових готичних романів. У них немає замків та інших названих готичних топосів, за винятком кладовища в новелі „Прекрасна Абігайл”. Усупереч цьому, дія в цій новелі досягає своєї кульмінації біля залізних воріт кладовища, після чого герой втрачає свідомість. Самі персонажі не потрапляють у полон, їх не переслідують, за ними не слідкують.

У ранніх готичних романах центральним персонажем є дівчина. Вона гарна, мила, доброчесна, скромна й у фіналі винагороджена подружнім щастям і високим становищем у суспільстві, багатством. Але поряд із цими загальними для романтичних героїнь рисами їй притаманна й висока чуттєвість. Дівчині подобається прогулюватись на самоті лісовими галявинами, мріяти в місячні ночі біля вікна своєї спальні. Вона часто плаче, а в критичний момент втрачає свідомість. І в новелах Пауля Хейзе центральним персонажем є дівчина – розумна, гарна й чуттєва. Проте на відміну від ранніх готичних романів, її життя закінчується трагічно („Прекрасна Абігайл”, „Диво посеред білого дня” й „Маленька Ліза”). За цією ознакою винятком у циклі Хейзе є новела „Лісовий сміх”. Лікар щасливо одружився з дівчиною Францискою. Трагізм пов’язаний зі смертю хлопчика Фрідела, з яким вона підтримувала сердечні стосунки.

Сама природа в сюжетах готичних романів указує на присутність лиходія. Він перемішує героїню із центру уваги читача. У пізніших зразках жанру лиходій має повну владу й зазвичай є рушієм сюжету. У новелах про привидів Пауля Хейзе відсутня фігура лиходія. Це вказує на те, що провідною ідеєю в них є не ідея всюдисущого світового зла, яке нависло над людством, а ідея трагедії окремої людини перед фатальним збігом обставин.Готичний топос своєю чергою задає особливі „правила гри” в готичному романі, реалізується принцип, який можна назвати „шахматним”: наявне традиційне поле діяльності героїв задає їхні ролі й відповідно – їхні особливості, характери, вчинки й реакції. Така топічна передумова поведінки й характерів героїв відсутня в новелах Пауля Хейзе.

Традиційно використано недостатнє висвітлення ключових сцен у розвитку сюжету, що дозволяє авторові надати невизначеності простору, заплутаності, варіативності, умовності, невимірності, небезпечності, тобто він розгортається в характерному для готики вигляді. У сцені зіткнення героя „Закоханого в Диявола” із Велзевулом навколишня темрява сама розсіюється, коли нечиста сила постає „у своєму справжньому вигляді”. Монсада в „Мелмоті Блукачі” переживає найжахливіші хвилини свого життя в темряві своєї келії: саме тут, у темряві, йому являється Мелмот в образі спокусника. В уже згаданих блуканнях Монсада в лабіринті монастирських гробниць додаткове напруження події створюється саме завдяки відсутності освітлення, необхідного для пошуку виходу. Чернець Лоренцо Луїс віддається дуже важливим і доленосним для нього роздумам про долю своєї сестри „в церковній темряві”. Сутінки й місячне сяйво як постійні елементи готичних інтер’єру та екстер’єру існують у двох новелах Пауля Хейзе („Прекрасна Абігайл” і „Маленька Ліза). Дещо пізніше виявляється, що існування привида можливе саме в темноті – тому привид Абігайл не дозволяє своєму коханому запалювати лампу в кімнаті готелю („Прекрасна Абігайл”). Поява привиду Лізи в іншій новелі посеред ночі, коли місяць уповні, має практичне пояснення – тоді Юлія може добре розгледіти клітку із зайчатами, зрозуміти безсловесне прохання своєї мертвої приятельки.

Герої, потрапляючи в архітектурні пастки, виявляються закритими в їхніх стінах (топос може змінюватись під час розповіді, як, наприклад, у романах Метьюрина: монастир, в’язниця інквізиції, будинок євреїв, де опинявся Монсада), однак герой постійно залишався в’язнем, переміщаючись із одного закритого простору до іншого. Розробка мотиву закритості є однією з основоположних особливостей просторового розгортання в готичному романі. Цей мотив відсутній у новелах Пауля Хейзе.

Якщо автор доводить героя до певної кінцевої точки поступового потрапляння в будівлю, „скорочення” простору, його інтенсивне розгортання на цьому не зупиняється – процес переходить на інший рівень – автор розкриває внутрішній простір у свідомості персонажа. Тут ми маємо справу з проявами особливої готичної психології: герой (героїня) потрапляє в полон власної свідомості – він змушений розмірковувати, будучи обмеженим у просторі, або в нього відбуваються зміни психічного стану (марення, напівсон, наркотичне сп’яніння, бурмотіння, безумство та ін.), зумовлені різними обставинами готичного топосу. Така готична психологія взагалі відсутня в новелах аналізованого циклу Пауля Хейзе.

Наприкінці новели „Лісовий сміх” закривається композиційне обрамлення, яке охоплює чотири твори новелістичного циклу Пауля Хейзе. Це відбувається пізно вночі. Компанія розходиться по своїх домівках. Випадкове повернення назад лікаря, який забув забрати подаровану йому наукову книгу, стає приводом для розповіді ще однієї історії – цього разу дівчина Нелі, сестра господині, згадує про французький пансіон, де вона зі своїми однокласницями інсценувала появу духу своєї наставниці мадемуазель Мерсі. Фінальна дискусія про можливість існування привидів як результату галюцинацій поставила під сумнів вірогідність їхнього існування, беручи до уваги навіювання в площині психологічних аномалій. І все ж, головні ідеї творів пов’язані з трагічними поворотами в житті окремої людини, коли під впливом екстремальних обставин вона може стати на фатальний шлях. Чотири новели з книги Пауля Хейзе можуть бути зараховані до жанрового різновиду „розповіді про привидів”.

Якою є історична доля готичного роману? До „високої” чи „низької” культури слід його відносити? У монографії „Готичне суспільсво. Морфологія жаху” російський історик і соціолог Діна Хапаєва стверджує, що жанр готичного роману „нетривалий час” розглядається як серйозна література. На нашу думку, це не так. Не можна погодитись зі сприйняттям цієї літератури як другорядної й несерйозної. Про серйозність та внутрішню цінність готичного роману свідчить ряд наукових досліджень. Одні критики дають психоаналітичні тлумачення готичних сюжетів, підкреслюючи мотиви інцесту та інших еротичних жахів, які вони вважають універсальними. Інші критики пов’язують розквіт і занепад готичного роману в різних національних літературах з історичними процесами в суспільстві. У Росії одні вчені обмежують існування готичного роману ХІХ ст., інші (засновником цієї традиції є Ерік Нейман) досліджують готичні мотиви в радянській літературі в період НЕПу й більш пізній, який названий „літературною готикою”.

Інтерес до готичної літературі не спадає вже 250 років. Сам готичний роман поділяється на багато підвидів. Доведено, що новели Пауля Хейзе можна віднести до історії про привидів (ghost story). Вважаємо, що настав час вивчати готичні романи у вищому курсі болгарських шкіл – або оглядово під час обов’язкової підготовки з болгарської мови та літератури, або детально вивчати найкращі його зразки – в ЗИП або СИП.

Л-ра: Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки. - 2014. - № 2. - С. 215-224.

Біографія

Твори

Критика


Читати також