Біографія Пауля Гейзе
Пауль Гейзе (або Хайзе) – німецький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1910 року – народився 15 березня 1830 року в Берліні.
Його батько, Карл Вільгельм Людвіг Гейзе, був професором класичної філології, а мати, Юлія Гейзе, донька придворного прусського ювеліра Якоба Соломона. Саме від своєї матері, яку він згодом назвав «емоційною, надзвичайно яскравою» жінкою, Гейзе запозичив багату уяву, пристрасть до письменництва. Майбутній письменник зростав у творчій атмосфері, спілкувався з відомими талановитими сучасниками, як-от Ф. Мендельсон, Ф. Куглер, Ф. Ліст, Й. Ф. Ейхендорф.
Гейзе був студентом гімназії Фрідріха-Вільгельма до 1847, вчився на відмінно. Зв'язки його сім'ї допомогли молодому Паулю увійти в коло людей творчості. Гейзе вивчав класичну літературу і романську філологію в університетах Берліна та Бонна. Для продовження освіти майбутній письменник вирушив до Італії. Від цієї подорожі у нього на все життя залишилися любов до творів Данте, Боккаччо і Леопарді. В Італії Пауль Гейзе почав писати вірші, п’єси та оповідання.
Після одруження 15 травня 1854 Гейзе приїхав до Мюнхена (король Максиміліан II запропонував літератору-початківцю велику стипендію та службу при королівському дворі), а наступного року народився його син Франц. Крім нього, у Гейзе було ще троє дітей від першого шлюбу. У 1854 разом з Е. Габеллем, Ф. Боденштедтом, Г. Лінгом П. Гейзе утворив так званий мюнхенський гурток поетів-естетів, прихильників «чистого мистецтва».
У 1855 виходить його новела «Аррабіата» – ідилічна історія про стосунки молодої дівчини-рибалки зі своїм коханим із Сорренто. П. Гейзе створив власну теорію новели – «соколину теорію», де «сокіл» – це ключовий образ («силует») кожної новели.
У 1859 Гейзе став редактором Literaturblatt zum deutschen Kunstblatt.
У 1900 Гейзе став почесним громадянином Мюнхена, а в 1910 – членом аристократичного товариства.
У 1910 Паулю Гейзе присуджується Нобелівська премія з літератури «за художність, ідеалізм, котрі він демонстрував упродовж усього свого довгого і продуктивного творчого шляху як ліричний поет, драматург, романіст і автор всесвітньо відомих новел».
Пауль Гейзе помер 2 квітня 1914 року у Мюнхені (Німеччина).
Творчість Пауля Гейзе
Гейзе видав 24 томи новел, 6 романів, близько 60 п'єс і 9 поетичних збірок.
Твори Гейзе пройняті еротикою, прагненням до естетизації життя. Психологія післяреволюційного бюргерства виражена в повісті «Останній кентавр», де проповідується «язичницька» насолода життям. Гейзе писав дуже багато. Деякі вірші в його ліричних збірках («Skizzenbuch» – «Книга нарисів», «Lieder und Bilder» – «Пісні і картини», 1877; «Verse aus Italien» – «Італійські вірші», 1880 та ін.), наприклад «Auf den Tod eines Kindes» (На смерть дитини) або «Ueber ein Stündlein» (За годину), належать до найкращих зразків німецької лірики.
Як драматург він також був дуже продуктивний, але не мав великого успіху (трагедії «Meleager», 1854; «Hadrian», 1865; «Hans Lange», 1886; «Colberg», 1868 і «Maria Magdala», 1899); теми узяті частково з німецької історії, частково з Біблії.
Йому також належить ряд романів, серед яких особливо великим успіхом користувалися: «Kinder der Welt» (1873; «Діти століття») і «Im Paradiese» (1875), де описується життя мюнхенських художників-естетів. Інші романи («Ueber allen Gipfeln» – «Над усіма вершинами», 1895; «Die Geburt der Venus» – «Народження Венери», 1909 та ін.) – слабкіші.
З творів Гейзе найбільше значення для німецької літератури мають його численні новели (понад 100). Деякі з них, як-от «L'Arrabiada» (1853), «Andrea Delfin» (1862) або «Der Salamander» (1867), вважаються – нарівні з новелами Т. Шторма і Гейзе Келлера – класичними у формально-художньому плані.
Гейзе також відомий своїми вдалими перекладами з італійської («Italienisches Liederbuch», 1860, «Ital. Dichter seit der Mitte des 18 Jahrhunderts, 1889-1890»; 4 тт. «Ital. Volksmärchen», 1914) та іспанської («Spanisches Liederbuch», 1852).
Разом з Курцем він видав «Deutscher Novellenschatz» (Скарби німецької новели, 1870-1876, 24 тт.), «Novellen des Auslandes» (Новели інших країн) тощо.
Радикальний рух натуралізму, що знову висунув соціальні питання, ставився до Гейзе негативно, як до епігона; він же у відповідь зобразив героїв нового руху сатирично у своєму романі «Merlin» (1892). Важливими для розуміння Гейзе є його спогади «Jugenderinnerungen und Bekenntnisse» (Спогади юності і визнання, 1900).
Твори
Критика
