Міф і ритуал у романі Еліс Уокер «Цвіт багряний»
Н. Жлуктенко
Українська літературна критика все частіше звертається до міфокритичного аналізу сучасних художніх творів. Ця тенденція зумовлена, зокрема, тим, що чимало письменників сьогодення прямо чи опосередковано вдаються до міфотворчості.
До роману Еліс Уокер «Цвіт багряний» навіть вітчизняні літературознавці застосовували різні стратегії аналізу. Історія беззахисної чорної жінки Селії, яка всупереч жорстоким обставинам розвинула в собі почуття гідності, сформувала новий погляд на світ і присутність у ньому Бога, найбільше заохочувала до її феміністичного прочитання. Однак деякі аспекти художньої структури твору уможливлюють також міфокритичну його інтерпретацію.
Певним чином це підтверджує думка самої Уокер, яку вона висловила в одному з інтерв’ю. Авторка зазначила, що коли вона писала роман «Цвіт багряний», їй хотілося створити щось, що нагадує «квілт» (quilt - яскрава ковдра з клаптиків, яку чорні жінки власноруч шиють і передають як реліквію від бабусі до онуки. - Н. Ж.) - «неймовірну, як квілт, історію, що переходить з одного часу в інший, розгортається на кількох рівнях, і в якій був би присутній міф».
Застосувати в рецепції роману Е. Уокер методику структурно-міфологічного аналізу дозволяє те, що характер еволюції Селії від замкненої, дивакуватої дівчини до самодостатньої особистості багатьма рисами відповідає міфологемі пошуку. Герой цього мономіфу, за Дж. Кемпбелом, починає з розриву зі звичним середовищем, долає низку випробувань, серед яких є й магічний досвід, і повертається оновленим. Художню реальність твору Уокер можна сприймати й через концепцію витісненого міфу за Н. Фраєм. Автор цієї теорії вважав, що міфологія є матрицею літератури, й більшість митців зберігають зв’язок із нею. Справді, міметична тенденція в тексті Уокер активно взаємодіє з міфологічною.
Міфокритичний підхід до роману Уокер відкриває у структурі центрального конфлікту трансформований античний міф про Філомелу та Прокну. Його обробка Овідієм у шостій книзі поеми «Метаморфози» зберегла трагічну історію двох сестер для культурного контексту нового часу. Особливий інтерес до цього міфу виявляють сучасні жінки-письменниці, - згадаймо, наприклад, англійку Емму Теннант, авторку роману «Філомела». Афроамериканські письменниці також вдаються до даного архетипу, як-от Тоні Моррісон («The Bluest Eye») або Глорія Нейлор («The Women of Brewster Place»).
Міф про Філомелу як архетипова історія насильства над жінкою апелює до сучасної свідомості, бо є класичним прикладом поєднання фізичного й духовного насилля над особистістю жінки, що призводить до руйнації її «я». За міфом, Філомелу гвалтує Терей, чоловік її сестри Прокни, який, аби не сміла нікому поскаржитися, вириває в неї язик. Ув’язнена у кам’яній вежі, Філомела виткала червоною ниткою історію своєю ганьби й надіслала цей витвір своїй сестрі Прокні. «Прочитавши» послання, та задумала помститися чоловікові. Ще за міфічним сюжетом зрозуміло, що навіть якщо жінка знаходить спосіб подолати вимушене мовчання, це призводить до нових форм насильства. На знак помсти Терею, Прокна вбиває їхнього сина Ітіса, смажить його тіло й пригощає цією печенею насильника. Тільки втручання богів припиняє насилля, але перетворена ними на соловейка, Філомела може тільки виспівувати власну душу.
Еліс Уокер, основуючись на цьому міфологічному сюжеті - структурний зв’язок її твору з міфом переконливо показала Марта Каттер - суттєво ревізує міфологічну історію. Основний акцент у її романі зроблено на тому, як жінка може виразити себе, долаючи старі культурні стереотипи. Уокер наділила Філомелу-Селію голосом, який здатен протистояти патріархальному насильству над покірним жіночим єством.
У романі «Цвіт багряний» теж відбувається перетворення жінки-жертви, але чинники змін у житті Селії, які роблять її героїнею власної історії, не божественного, а «рукотворного» походження: це мистецтво шиття й мистецтво нарації.
У тому, що саме шиття допомогло Селії піднятися над роллю жінки-жертви, Уокер не порушує міфологічного сюжету - і в поемі Овідія ув’язнена німа Філомела передає своє послання сестрі, творячи «інший» текст: «Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу, / Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну — злочину знак...».
Навіть назва роману Уокер може сприйматися як алюзія на цей міфологічний образ. Пурпуровий, багряний, яскраво-червоний - багатозначні кольори в тексті роману. Спершу символізм виявляється в низці образів, пов’язаних із образом крові, природним для мотиву насильства. Втім пізніше сприйняття багряного кольору в романі відходить від натуралістичних асоціацій, семантика колористичних асоціацій розширюється. Селія фарбує стіни своєї кімнати в пурпурово-червоний колір. Вона постійно використовує його у своєму шитті. Із знаків страждання й болю багряний, червоний, пурпуровий стають символами творчості, а не алегорією вічного прокляття.
Іншим засобом самоствердження постає в романі Уокер мова героїні. Як то часто буває в жіночому письмі, у творі свідомо поєднані перо й голка (pen and needle), утворюючи бінарну опозицію чоловічого й жіночого начал: якщо перше звичне до прямого висловлювання, то друге приречене на мовчання.
Селія позбавлена «мови» внаслідок зовнішнього тиску - зґвалтувавши дівчинку, вітчим наказав їй нікому не зізнаватися, крім Бога. Тому й перші листи Селії в щоденнику звернені саме до Бога. Але в її епістолярній оповіді вже на цьому етапі постає версія подій, яка об’єктивно протистоїть ідеї упокорення нараторки. На письмі, у слові починається процес поступового відновлення власного голосу, а водночас збереження власного «я».
Уокер змінює саму парадигму зображення насильства над жінкою, яке зазвичай ставало причиною мовчання, а часто й божевілля. В міфі про Філомелу та Прокну Терей чинить повторне насильство над Філомелою після того, як вирвав їй язик. Життя Селії з чоловіком, Альбертом, який багатьма рисами нагадує її вітчима «Па», так само позначене моментами повторюваного насильства. В романі Уокер, подібно до міфологічного сюжету, сестринство Селії та Нетті не зупинило ані вітчима, ані Альберта від бажання сексуальної близькості з обома дівчатами. У цій ситуації тим більшого значення мають спроби Селії опиратися чоловічій сваволі, її намагання захистити сестру від насильства.
Начебто не порушуючи міметичного принципу відтворення подій, Уокер майстерно варіює концепт насильства. Хоч план Альберта щодо Нетті не здійснився, він використовує особливу форму знущання над обома сестрами. Приховуючи від Селії листи Нетті, Альберт вдається таким чином до ще однієї спроби позбавити жінку власного голосу, права на самостійний контакт зі світом. Але дізнавшись про простакувате злодійство Альберта, який замкнув у своїй валізі листи Нетті, її «голос», Селія остаточно пориває з патріархальними нормами. Тепер вона писатиме не Богові, а сестрі, незалежно від того, чи є в неї шанс бути почутою. Замінивши адресата, Селія створює прецедент, який дає їй змогу обминути Альберта у комунікативному процесі, що допоможе перемогти у протистоянні йому.
Крім переосмислення давньогрецького міфу, Уокер вдається до відтворення ритуалів водуїзму. Інтересом до цієї традиційної для афро-американців релігії Уокер завдячує творчому спадку Зори Ніл Херстон, - ця видатна письменниця та етнограф описала водуїстські ритуали у своїй збірці «Мули та люди» (1935). На елементах водуїзму засноване нове розуміння Селією Бога, саме вони домінують у її останньому зіткненні з Альбертом.
Водуїзм - релігійна система, що утворилася внаслідок контактів язичницьких вірувань, які африканські раби принесли на американський континент, та різних християнських вірувань, що прищеплювали їм білі господарі. Збереження традицій водуїстської магії означало збереження культурних вірувань, привезених із Африки. Ключовими елементами африканських релігій є віра у природний світ, населений духами, вшанування духів предків і віра в єдність між духовним і фізичним світом, зазначає Кетрін Коултон. Сила водуїстського заклинання магічних сил традиційно пов’язана з можливостями мови. Уокер уже відтворювала цей феномен у короткому оповіданні «Помста Ханни Кемхаф», у якому використала автентичне «закляття Марі Лево». В кульмінаційній сцені роману «Цвіт багряний» Селія пригнічує волю Альберта, свого безпосереднього антагоніста, магічною словесною формулою: «у в’язниці, яку ти планував для мене, зогниєш ти сам».
У кульмінаційній сцені Уокер дотримується також міфологічної основи твору - Альберт наказує Селії замовкнути («не смій нікого проклинати») і погрожує позбавити її свободи («тебе давно треба було замкнути»). У відповідь авторка наділяє Селію магічною силою водуїстського закляття, за допомогою якого вона відновлює справедливість.
Бунт Селії в кульмінаційній сцені підготовлений тими змінами, які відбулися в її свідомості, зокрема й у розумінні нею духовності. Вона відмовилася від традиційних вірувань і прийняла ідеї своєї подруги Шаг Авері, яка вірить у нерозривну єдність людини та природного світу, прагне «бути частиною всього» - дерев, повітря, землі. Прикметно, що саме ці первинні стихії фігурують у заклятті Селії, зверненому до Альберта.
У змалюванні ритуалу чаклування Уокер звертається до різних аспектів чорного фольклору. Героїня, звертаючись до чоловіка, наче і справді «одержима» таємничою владною силою: «Тhe better stop talking because all I am telling you ain 't coming just from me. Look like when I open my mouth the air rush in and shape words... A dust devil !lew up,., fill my mouth with dirt. The dirt say. Anything you do to me, already done to you». У магічному заклятті Селії збережено типову чия фольклорної мови структуру питання й відповіді, повторів, що пов’язують мовця та слухачів: «Then I feel Shug shake те. Celie, she say. And I come to myself I am pore. I’m black. I may be ugly and can’t t ook, a voice say to I’m pore. I’m black. I may be ugly and can ’t cook. Voice say to everything listening. But I’m here. Amen, say Shug. Amen, amen».
Як бачимо, ключові образи магічного закляття Селії пов’язані з природними силами (повітря, пил) й зумовлюють зміни в Альбертові, який занепадає фізично й духовно. Тільки тоді, коли він поверне Селії всі листи Нетті, які приховував роками, він відродиться. Отже, чаклунство Селії спрямоване не тільки на помсту за виявлену до неї несправедливість - завдяки цьому елементу художньої умовності Альберт також позбувся тягаря власного деспотизму. Зрештою, водуїстичний ритуал у романі «Цвіт багряний» - це «генеративний» компонент, слушно зазначає Кетрін Коултон. Міф і ритуал у романі Уокер «Цвіт багряний» не тільки увиразнюють, а й універсалізують його гуманістичний зміст.
Л-ра: Американська література на рубежі 20-21 ст. – Київ, 2004. – С. 141-145.
Твори
Критика
