Роман Е. Уокер «Володіючи секретом радості»: специфіка авторської позиції

Ірина Ткаченко

Роман письменниці «Володіючи секретом радості», опублікований 1992 року, шокував багатьох критиків, як свого часу і «Колір пурпурний». Знову Уокер увірвалась на раніше заборонену територію - у сферу, оповиту мовчанням, соромом, страхом і болем. Тема нового роману - маловідомий факт обрізання жіночих зовнішніх статевих органів — клітороектомія, мета якого - забезпечення «непорочності» дівчини й позбавлення жінки сексуального задоволення, щоб вона не зраджувала чоловікові. Зазвичай, цей обряд здійснюється до 10-річного віку, іноді відразу після народження. В африканських країнах він схвалюється місцевою мораллю й міфами. Для дівчини не пройти ритуалу вважається ганьбою.

У післямові до роману письменниця привертає увагу читачів до того факту, що приблизно 90-100 мільйонів жінок і дівчаток, які живуть в Африці, на Середньому й Далекому Сході, були піддані тій чи іншій формі обрізання. Усе більшого поширення набуває цей звичай і серед емігрантів із країн афро-азіатського регіону, які знайшли другу батьківщину у США, Канаді, Австралії та Європі.

У багатьох країнах, де цей ритуал ще існує, говорити про нього не прийнято; на оприлюднення міфів, пов’язаних із ним, накладено табу. Донедавна ця проблема не привертала великої уваги громадськості в США - поки не був опублікований роман «Володіючи секретом радості».

Героїня роману - Таші, африканка, яка провела більшу частину життя у США. Читачі Уокер пам’ятають її з «Кольору пурпурного» як дівчинку з вигаданої африканської країни Олінки, де Нетті й діти Селі - Едам і Олівія - були місіонерами. Таші згадувалась і в романі «Храм брата мого меншого». Однак «Володіючи секретом радості» - не продовження цих романів. Письменниця звертається до художнього світу попередніх творів для того, щоб ще раз «зустрітися» з улюбленими героями. У заключному зверненні до читача вона пояснює генезис нового роману: коли знімався фільм Стівена Спілберга «Колір пурпурний», молода африканка з Кенії, яка грала роль Таші, змусила авторку твору задуматися над поширеною в цій країні й у наш час практикою жіночого обрізання. І Уокер вирішила, що Таші заслуговує, аби їй було присвячено окрему книгу. Слід зазначити, що в новому романі наявні деякі невідповідності з попередніми текстами. За словами письменниці: «Право оповідача - надати нової форми чи трохи змінити події... для того, щоб посилити значення саме цієї розповіді».

Роман «Володіючи секретом радості» - яскраве свідченням глибокого інтересу Еліс Уокер до найдавніших пластів культури та вірувань африканських предків. Як відомо, кожний етап життя африканця позначений обрядами ініціації, що часто здійснюються в жорстокій фізично болісній формі. В Олінці, де пройшло дитинство Таші, традиційно всім дорослим робили насічки на обличчі. Для жінок обряд ініціації передбачав також обрізання.

Мати Таші, перебуваючи під впливом місіонерів, які вели рішучу боротьбу з клітороектомією, вберегла її від обрізання в дитинстві. Проте пізніше Таші сама вирішує пройти через цей кривавий ритуал із ідеологічних міркувань. Вона хоче підтвердити свою відданість борцям за незалежність, які відроджують культурні традиції свого народу, що знищувалися в процесі колонізації материка європейцями. Керівник визвольного руху в Олінці, який для її жителів був як Христос, переконаний, що всі жінки повинні пройти традиційну ініціацію, адже, на його думку, рубці - єдиний спосіб врятувати вмираючу культуру. Спонукувана словами вождя, що «жодний чоловік в Олінці навіть не подумає про одруження з жінкою, яка не була обрізана», Таші вирішує довіритися цунзі М’Ліссі.

Олівія намагалася відмовити подругу від цієї страшної операції, але Таші була непохитна у своєму рішенні: «Хто ви такі, що ні ви, ні ваш народ ніколи не приймаєте нас такими, які ми є? Ніколи не дотримуєтесь наших традицій? Чому саме ми завжди повинні змінюватися?» Таші вважала, що ця операція з’єднає її із сестрами «яких вона уявляла сильними, непереможними. Повністю жінками. Повністю африканками. Повністю Олінка». Вона пожертвувала собою заради традицій і культури, в яку вірила. Однак операція принесла їй не гордість, а швидше біль і приниження. З радісної, витонченої і жвавої Таші перетворюється на смутну, пасивну й повільну. Вона розуміє, що не може «боротися з раною, яка була в неї за традицією. Після операції їй було важко ходити».

Для Уокер немає заборонених, «непристойних» тем. Тож «Володіючи секретом радості» наповнений натуралістичними деталями. Письменниця намагається якомога точніше описати стан героїні після обрізання. Вона показує всі сторони життя жінки, аж до фізіологічної сфери. Велика кількість натуралістичних сцен шокує читача й викликає співчуття до жертв ритуалу.

Для увиразнення наслідків обрізання для Таші, Уокер використовує прийом контрасту. У тексті твору постійно протиставляються образи Таші та коханки її чоловіка Лізетт. Роман починається із фрази Таші: «Тривалий час я не усвідомлювала, що була мертва». Героїня говорить про смерть своєї сексуальності й незалежності внаслідок клітороектомії. «Щоразу, коли він [чоловік - І. T.] намагався оволодіти мною, я кровоточила. Щоразу, коли він намагався ввійти в мене, я здригалась від болю. Будь-який його рух завдавав мені болю», - зізнається Таші. Лізетт же була здатна переживати сексуальну насолоду навіть під час пологів. Бенні, син Едама й Таші був розумово відсталим через родову травму, на противагу Маленькому П’єру, сину Едама та Лізетт, що «практично вислизнув у світ». Контраст між Таші і Лізетт, Бенні та Н’єром вражаючий. Лізетт - біла європейська жінка, фізично здорова, незалежна, з феміністськими поглядами - пряма протилежність Таші. Щодо П’єра й Бенні, то різко протиставлені не тільки моменти їхньої появи на світ, й увесь їхній подальший розвиток: Бенні - розумово відсталий, П’єр вивчає в Гарварді антропологію.

Роман Еліс Уокер цікавий насамперед відвертою тенденційністю що виявляється вже в самому виборі теми і, відповідно, у засобах її художнього втілення, переважно натуралістичних. Використання письменницею шокуючих натуралістичних деталей, часом непристойних із погляду обивательської моралі, поряд з іншими елементами тексту (на композиційному рівні протиставляються долі Таші та Лізетт, їхніх дітей) підпорядковане єдиній меті - довести згубність, антилюдську суть обряду клітороектомії, зрештою, домогтися його заборони.

Існує ймовірність того, що читач спробує перенести події, про які йдеться в романі, в минуле, в інше сторіччя, але Уокер не допускає цього. Її герої читають «Ньюсуїк», один поверх у в’язниці відведений для хворих на СНІД. Все це - ознаки останніх десятиріч XX століття. Тему СНІДу письменниця піднімає вже на останніх сторінках роману. На Африканському континенті поширення цієї невиліковної хвороби переросло в епідемію. Якщо в Америці від СНІДу вмирають в основному наркомани й гомосексуалісти, то в Африці велика смертність серед дітей. Хто їх інфікує? Чому вмирає набагато більше маленьких дівчаток, ніж хлопчиків? Уокер переконана, що причиною цього - зараження під час обряду ініціації. Адже операція проводиться в антисанітарних умовах, роль скальпеля можуть виконувати «сколки немитого скла, кришки від консервних банок, іржаві леза і тупі ножі.. . Цунга може обрізати двадцять дівчаток, не помивши інструмент» . Ситуація для Африки може стати безнадійною. І тому письменниця «вважала своїм обов’язком написати про все. ... Хочеться вірити, що десь, у якій-небудь країні живе маленька дівчинка, що не знає і ніколи не довідається про те, що таке жіноче обрізання. Сподіваюся, що після виходу у світ моєї книги цей кошмар закінчиться», - пише Еліс Уокер.

Письменниця знайомить читача з важкою долею Таші з моменту її фатальної зустрічі з Едамом і Олівією в день смерті старшої сестри Дури (розповідає історію одруження Таші й Едама та їхнього від’їзду до Америки), про божевілля Таші, зумовлене тим, що жінка не може мати нормальних сексуальних стосунків із чоловіком. Таким чином, операція клітороектомії, на думку Уокер, травмувала жінку не тільки фізично, а й психологічно та морально. Таші цілком занурюється у світ своїх фантазій.

На щастя, завдяки інтенсивній психотерапії вона усвідомлює, що не самотня у своєму горі. Таші зможе стати вище власного болю. Вона зрозуміє, що її гнів спрямований на цунгу, через яку померла її люба сестра і яка пізніше обрізала і її саму. «Як це можливо, - запитує вона себе, - що людина, яка робить таке, - жінка?» Це питання приводить Таші назад в Африку, до свого народу Олінка і до вирішення власної долі.

Наприкінці роману Таші, жінку уже похилого віку, засуджують до страти за вбивство М’Лісси. Мовчанку, якою так довго був оповитий варварський ритуал, порушено, а Таші стає символом опору для жінок усього світу, які перебувають під владою чоловіків. Жінки з усіх кінців країни з’їжджалися до в’язниці, в якій утримували Таші, і співали пісні під її вікнами. Охоронцям у день страти довелося застосувати зброю, щоб змусити їх замовкнути. Але вишикувавшись із дітьми на руках уздовж стежки, якою Таші йшла в останню путь, вони продовжили протест - скидали пелюшки зі своїх маленьких дівчаток, щоб показати їхні природні геніталії. Остання думка Таші - «Опір - це секрет радості» - може стати новим гаслом цих жінок.

Уокер не описує події з позиції всевідаючого автора: про них лише згадують і говорять самі герої, безпосередні учасники або свідки трагедії - Таші, її чоловік Едам Джонсон та його сестра Олівія.

Слід зазначити, що з переїздом до Америки в житті Таші відбуваються значні зміни: змінюється її життєвий уклад, моральні орієнтири і цінності, навіть ім’я (Таші перейменовують на Евелін). Щоб підкреслити подвійність походження героїні, «два ворогуючі начала в одному чорному тілі», Уокер по-різному називає розділи, навіть розділ, де оповідь ведеться від імені героїні, називає то «Таші», то «Евелін», іноді «Таші-Евелін», а іноді «Евелін-Таші». І тільки наприкінці роману, коли Таші опанувала собою і відчула внутрішню силу, письменниця вводить до заголовків усі її імена «Таші-Евелін-Місіс Джонсон». Розкол Таші-Евелін показує всю складність проблеми героїні, що не належить цілком американській культурі, але й не сприймає африканську культуру як свою. Це стає причиною її особистої трагедії. Героїня переживає глибоку духовну кризу. Вона не знає, хто вона: «Душею я африканка, а тілом - більше ні». Те, що спочатку виглядає як непослідовне використання імен, насправді має свій сенс. Різні імена, які вказують на різні типи свідомості героїні, передбачають, що африканська й американська частини її особистості, які спочатку перебувають в опозиції одна до одної, поступово інтегрують, щоб створити гармонійне ціле, в жому «Таші» стає «Таші-Евелін-Місіс Джонсон»: африканкою, американкою, дружиною та матір’ю.

В оповідну тканину твору введено також розповіді цунги М’Лісси, два листи до Едама його коханки Лізетт, яка живе в Парижі, переживання й думки Бенні та П’єра - дітей Таші й Лізетт від Едама. Голоси героїв чергуються, перебивають один одного, вихоплюючи з життя той чи той епізод, заглиблюючись у минуле і знову наближаючись, але всі вони так чи інакше пов’язані з трагедією Таші. Така множинність кутів зору дає змогу уникнути однолінійності, статичності в погляді на події і значно розширити художній світ твору.

Після публікації роману письменниця, вважаючи, що зробила не все можливе для того, щоб покласти край варварському обряду, вирішила на авторський гонорар, отриманий за книжку, зняти разом із британським режисером Пратибхою Пармар документальний фільм «Войовничі рубці». Працюючи над ним, автори побували в Англії та Африці, де брали інтерв’ю в тих, кого піддавали цій страшній процедурі, що вважалася засобом утвердження традиції. «І є тортури, а не культура, - стверджує Еліс Уокер, - жахлива форма патріархального гноблення». Думка письменниці про те, що жінки не повинні бути жертвами «варварських» традицій, вступає в суперечність із думкою мультикультуралістів, які вважають, що уродженцям Заходу варто толерантно ставитись до культури, що різниться від їхньої власної. Але Еліс Уокер переконана, що «між культурою і тортурами існує велика різниця, оскільки погане поводження з дітьми, биття людей не може бути культурою. Люди роблять це за традицією, так само як за традицією поневолювали людей, але рабство - це не культура, так само як і каліцтво не може бути культурою».

Зусилля Уокер, Пармар та інших активістів дали певні результати. Упродовж останнього десятиріччя XX століття тема, на яку доти було накладено табу, опинилася в центрі уваги світового співтовариства. Феміністки, політики й медики піддають гострій критиці ритуал обрізання, називають його «жіночим генітальним каліцтвом». Дискусії, що розгорнулися на Заході докотилися до Африканського континенту, де цей обряд й нині дуже поширений (він практикується приблизно в 25 африканських країнах). Близько 98% жінок у Сомалі, 90% в Ефіопії, 80% у Судані, 75% у Малі були піддані варварській процедурі обрізання.

На наш погляд, у тому, що в багатьох країнах цей обряд був законодавчо заборонений, є й заслуга Еліс Уокер. Саме її роман уперше з такою силою привернув до цієї проблеми увагу світової громадськості, став каталізатором масової кампанії проти жіночого обрізання. Таким чином, пропагандистської мети, яку ставила перед собою Уокер, було досягнуто.

Роман «Володіючи секретом радості» - більше ніж просто художній твір. Це своєрідний маніфест письменниці, в якому вона виконує покладену на неї чорношкірими американками місію. Трагічна доля Таші ніколи не повинна забутися. Як, утім, ніколи не повинен забутися скорботний і похмурий шлях мільйонів інших негритянських жінок.

Л-ра: Американська література на рубежі 20-21 ст. – Київ, 2004. – С. 406-411.

Біографія

Твори

Критика

• Екокритичне прочитання поезії та есеїстики Еліс Уокер
• Міф і ритуал у романі Еліс Уокер «Цвіт багряний»
• Роман Е. Уокер «Володіючи секретом радості»: специфіка авторської позиції
• Трансформація епістолярного жанру в постмодерному романі Еліс Уокер «Цвіт багряний»