Поетичне слово Юліана Тувіма в контексті російської та української поезії
Ю. Л. Булаховська
Юліан Тувім (1894-1953) — один з найвидатніших польських поетів XX століття, чиє ім’я, на думку Максима Рильського, «стоїть в одному ряду з іменами найбільших поетів сучасності — Маяковського, Тичини, Аполлінера, Гарсіа Лорки, Чаренца, Квазімодо, Галактіона Табідзе, Незвала». Як відомо, в своїй творчій діяльності — письменника й перекладача — Ю. Тувім був тісно зв’язаний із російською та українською культурами. В цьому аспекті є всі підстави говорити, по-перше, про безпосередні звернення Тувіма до російської тематики в художніх та естетичних творах, про його перекладацькі та науково-критичні студії в галузі східнослов’янських культур, і, по-друге, про уважне, дружнє, а часом і захоплене ставлення до нього таких відомих російських й українських митців, як В. Маяковський, М. Асєєв, К. Симонов, М. Рильський, М. Бажан, — тобто про ті показові й переконливі факти, які тією чи іншою мірою «грають» на розкриття творчої постаті митця. Але завдання даного нарису полягає в іншому: в спробі показати творче обличчя Тувіма не тільки в суто польському літературному освітленні, а й в окремих його типологічних зіставленнях з російською та українською поезією.
Відомо, що Ю. Тувім, прагнучи в своїй літературній діяльності до органічного поєднання традицій і новаторства, висуваючи, однак, на перший план саме новаторський пошук в галузі змісту і форми, називав себе «першим в Польщі футуристом». І таке твердження спиралося на серйозний грунт, хоча польська так звана «міська», «суспільна» і «викривальна» поезія періоду міжвоєнного двадцятиліття, представником якої вважав себе і Тувім, була далеко не однорідною саме в ідейно-естетичному плані.
Характеризуючи свого часу «футуристичні пориви» деяких польських поетів, С. Родзевич справедливо зазначав, що «своєрідний поетичний нігілізм — футуризм не пішов далі зруйнування старої ліричної тематики та форм, підходячи до життя із зацікавленістю туриста чи спортсмена. І чи не за браком, якщо не психологізму й філософії, то певної ідеології, — дві висунуті в футуристичному маніфесті теми (машина і демократія) залишаються мертвонародженими, аж ніяк не обумовленими (і не обумовлюючи її) третьою темою, про яку навіть не згадано, — темою революція. Отже, без навісної цієї філософії поет-футурист перетворюється на якогось гучномовця, що стихійно й хаотично висловлює всі голоси життя».
Ця ж думка в польсько-українському літературному контексті фігурує в статті Г. Д. Вервеса про основні питання українсько-польських літературних взаємин міжвоєнного двадцятиліття, де акцентується, що «між польською «Авангардою» в широкому розумінні і авангардистськими течіями (групами) на Україні 20-30-х років («Аспанфут», «Комункульт», «Нова генерація») існував прямий зв’язок, зокрема, в розрізі теоретичних гасел польського авангардиста Т. Пейпера, проголошених і сформульованих ним у відомих статтях «Місто, маса, машина», «Метафора сучасності», а також у статтях польського поета й теоретика мистецтва Ю. Пшибося, де він розглядав глибокий показ почуття в поезії як наслідок лише поетичної техніки, продовжуючи тим самим безпосередньо «марш» польських футуристів, що уявляли собі нове «царство слова» у вигляді безкінечного карнавалу, різномовного, сповненого галасу і крикливого виття, ревіння або ж зривів безтямного сміху, карнавалу, ніким не керованого, існуючого без певного змісту й мети» .
Що ж до «міської», а тим більше політичної лірики Тувіма 20-30-х років з певним футуристичним ухилом, то вона розвивається в зовсім іншому ідейному руслі: виразно перегукуючись із громадянською лірикою Володимира Маяковського і своїм тематичним спрямуванням (викриття соціальних контрастів капіталістичного суспільства, його пресловутої «демократії»), і емоційною наснагою, і навмисним «зниженням» стилю, який органічно поєднував в собі публіцистичну патетику, саркастичну контрастну метафорику із прямою гнівною інвективою на адресу ворога.
Це характерно для таких віршів Тувіма, як, скажімо, «Біржовики» — про продажність капіталістичної верхівки, готової заради особистих інтересів поступитися інтересами своєї батьківщини і стати постачальниками зброї проти власної країни:
Собаки в хутрах панських, в шовковій білизні,
Звірина знахабніла, захланна і люта,
Угодована, сплекана в рідній вітчизні,
За яку їй щоднини чужа йде валюта.
(Переклад Д. Павличка)
Гостру антимілітаристську спрямованість простежуємо в зверненні «До простої людини»: «Знай, приятелю мій невчений, Мій ближній в цій чи в тій країні, Зняли гармидер цей скажений Пани в захланності невпинній», — де розкривається підступна мета й механізм виникнення жахливих імперіалістичних воєн, що ведуться в інтересах «можновладців і тиранів». Це характерно й для такого вірша, як «Апокаліпсис», скерованого проти американського імперіалізму, зокрема, його законів, що спираються на перевагу грубої сили й гангстерських методів дії.
Багато уваги приділяв Тувім також зображенню сучасного йому капіталістичного міста, що наближає його в тематико-стильовому плані до поетичних творів Маяковського:
Скрежещет механика,
звон и гам,
а люди
немые в звоне.
И лишь замедляют
жевать чуингам,
чтоб бросить:
«Мек моней?»
Но,
как барабанная дробь, из тьмы
по темени:
«Кофе Максвел
гуд
ту зи ласт дроп».
Атмосфера «міських» поезій Тувіма теж сповнена постійного нервового напруження, зовнішніх ефектів у вигляді «полохливих» неонових реклам, «караванів-авто», натовпу. Тут переважає натуралізм образів, навмисне нагромадження слів (дуже часто вживається розмовно-побутова лексика, навіть арго, а, поруч із цим — ускладнені неологізми, звуконаслідувальні повтори, несподівані гротескні зіставлення й гіперболи).
У творчому доробкові Тувіма є чимало творів «закордонного циклу», які наближаються за своїм викривальним характером та іронічною інтонацією до поезій Маяковського типу «Блек енд уайт». Серед них сатирична одноактна п’єса «Кар’єра Джона Ноубоді» — про трагічну долю американського безробітного. Втративши надію врятувати від голодної смерті свою родину, він запропонував тресту реклами сфотографувати й публічно продемонструвати акт свого самогубства, що було сприйнято як цілком «нормальний», «ефектний» і «вигідний» бізнес.
В цьому ж ряду можна назвати і промовисту поетичну мініатюру Тувіма «Подорож» — про емігранта, який після довгої і втомливої подорожі океаном прибув до закордонного порту. Прибув і одразу ж замислився: «Що я тут буду робити?» І саме в цьому єдиному реченні, в цій, нібито побіжній, деталі сконцентровано весь глибокий, приховано-викривальний задум твору. Людина приїхала здалеку, приїхала нібито з власної волі, але передчуває одразу те, яка виснажлива праця, яке невимовне горе, а може й загибель чекають на нього, чужинця, у «веселому й сонячному південному порті».
Показово, що тільки прості люди на незнайомому березі співчутливо ставляться до новоприбулого: «Посміхалася чорна служниця і поводила білками очей». В старому портьє бачить він свого захисника й покровителя. Так само, як і в «закордонних» віршах Маяковського, де тільки прості трудівники зустрічають прибулого привітно: «Моргнул многозначаще глаз носильщика, хоть вещи снесет задаром вам».
І в Тувіма, і в Маяковського (як свого часу в поетичних творах про закордон Марії Конопніцької і Лесі Українки, а також у повоєнних «Англійських враженнях» Миколи Бажана) завжди існують два взаємопротилежні аспекти сприйняття закордонного суспільства: народ-трудівник, прогресивне мистецтво — і пануючий клас, визискувачі, офіційна влада.
Видатні російські, українські і польські письменники завжди органічно поєднували в своїй суспільній і творчій діяльності патріотичні почуття з глибокою повагою до культурних надбань інших народів, але вони зневажливо ставилися до плазування перед усім закордонним, аби тільки воно було «іноземним», «західним», «не нашим». Це виразно підкреслено у вірші Маяковського «Домой!», а також у сатирі («Quatorze Juillet») і в ліриці Тувіма («Немає краю...», «Лодзь»), Польський поет над усе любить своє рідне місто — Лодзь, «овіяне сірістю фабричних димарів» (згадаймо принагідно вірш Лесі Українки «Дим» про її італійські враження), воно приваблює його саме своїм трудовим ритмом, своєю «злою, сірою красою» більше, ніж «розкішні фонтани Рима і шиковні паризькі бульвари».
Певний тематико-образний перегук можна спостерігати також між поетичним словом Тувіма і Миколи Бажана в його «Англійських враженнях». Темі «маленької», беззахисної людини, задавленої щелепами великого капіталістичного міста, присвячено вірші Тувіма «Крик», «Спека злидарів», «Вірш про вмерлу надію», що внутрішньо близькі рядкам з поезії Бажана «Смеркання в Гайд-парку»:
Це клерки ідуть по домах, мов правлять безмовний обряд
У час, як замкнулись бюро і лампи загасли в конторах.
Розміреним маршем нужди бреде по Гайд-парку парад.
Маленьких людських існувань без завтра і навіть без вчора.
Але гуманістичне співчуття — це лише один бік творчої діяльності як польського, так і українського поета. Характернішою для обох є пристрасна сатирична інвектива, кинута в обличчя ворога, — викриття того органічного зв’язку, який існував між реакційними колами капіталістичних держав ще в період першої російської революції і громадянської війни та сучасним фашизмом: поема Тувіма «Квіти Польщі» (розділ «Лодзь, 1905 рік») і вірш Бажана «Мандрівний джентельмен»:
І впізнали ми подобу, —
Не забуту нами, ні: —
Цю злоруку, низьколобу
Тінь, відбиту на стіні.
...Руку, галуном убрану,
Чи не він простяг вперед
І в обличчя Шаумяну
Розрядив свій пістолет?
І не раз ще кров’ю з тіла
Шаумянових братів
Ця худа рука кропила
Землю інших вже країв.
Спільним є також той громадянський пафос, яким сповнені рядки поеми Тувіма «Квіти Польщі» (розділ «Молитва»), де він закликає до братерства радянського і польського народів, славить визвольну місію Радянської Армії:
Збратай з народом сто народів І відверни від вражих зграй — і поетичною інвективою Бажана «Скелі Дувра», в якій український поет розвиває думку про те, що саме Радянська Армія забезпечила свободу народів Європи, перемогу над фашизмом.
Максим Рильський — проникливий дослідник творчості багатьох вітчизняних і зарубіжних, зокрема польських поетів-класиків (А. Міцкевича, Ю. Словацького) і свого сучасника Юліана Тувіма, звертав увагу на величезне тематичне й стильове розмаїття поетичного доробку польського митця, його здатність бути одночасно поетом-трибуном, поетом-сатириком і ніжним чутливим ліриком — автором пастельних пейзажів, м’яко-дотепних мініатюр.
Дійсно, в збірках Тувіма 30-х років — «Чорнолісся», «Циганська біблія» зустрічаються ніжні пейзажні поезії-малюнки: «Джерело», «Трава», «Подих щастя», «Строфи про пізнє літо», що вказують на гармонійне злиття митця з природою, образні зарисовки, побудовані на грі барв: «Місяць раптом поринув у воду, фосфору сяйво навкруги запаливши, а вечір чарівно поплутав фарби, олією блиснув у кожній краплині» («Слово про місяць у ставку»).
Зустрічаємо в Тувіма і «грайливі» малюнки-мініатюри — відтворення лірики природи:
Диригентка оця володіє
Світу цілого співом чудовим
І над віршем моїм рожевіє,
Над зеленим нечуваним словом.
(Переклад М. Рильського)
Тут вражає найтонше розуміння й відчуття кожної деталі окремо і сутності природи в цілому, глибоке, особисте її сприйняття, прості, дохідливі, разом з тим, єдині в своїй мистецькій неповторності узагальнення. Пам’ять підказує нам єсенінські рядки:
Там, где капустные грядки
Красной водой поливает восход,
Клененочек маленькой матке
Зеленое вымя сосет.
До цих типологічних зіставлень в плані пейзажно-медитаційної лірики можна долучити чимало прикладів і з поезії видатних українських митців нашої доби, зокрема Максима Рильського, скажімо, таких його віршів, як «Березневий вітер, сонце березневе...», «Вербова гілка», «Запахла осінь в’ялим тютюном...», «Криниця в балці, журавель при ній...», «Пізні солов’ї», «Яблука доспіли, яблука червоні!». Вони перегукуються з поетичним словом Тувіма своїм внутрішнім оптимістичним наповненням, взаємопроникненням «високих» узагальнень і філософічності із живою «конкретикою», яскравою побутовою деталлю, що не звучить тут якимось саркастичним дисонансом, а, навпаки, вносить в поетичний твір свіжий подих реального життя. Це достиглі яблука — ознака ранньої осені, «котики» на вербі — перші провісники весни у Рильського, це півні — сільські «годинникарі» у Тувіма, що «на воротях піють», чи «літо, в пляшки розілляте», яке «шумує солодом пінним» у тувімівських «Строфах про пізнє літо».
Особлива спорідненість цієї тематико-стильової домінанти відчувається в «пізній» поезії обох митців: у багатьох віршах з останніх збірок Рильського —- «Голосіївська осінь», «Далекі небосхили», «Троянди й виноград», де філософський оптимізм переважає над ліричним смутком «третього цвітіння», і віршем-зверненням Тувіма до Іновлодзького лісу — улюбленого лісу його молодості, де польський поет «вхопив в обійми стільки щастя, стільки щастя». До лісу він зараз вже не в силах потрапити, але просить свого «далекого приятеля» прийти до нього — хворого, на відвідини, влити давню силу і «вислати йому назустріч хоча б одне своє зелене, знайоме дерево».
Звичайно, поетичний світ таких видатних митців XX століття, як Маяковський, Єсенін, Рильський, Бажан і Тувім — це величезне поле для роздумів, досліджень, типологічних зіставлень, і наші спостереження кидають світло лише на окремі його ділянки. Але хочеться закінчити нотатки в цій галузі тезою Л. М. Новиченка про те, що в сучасному літературному процесі можна спостерігати спільні типологічні явища в тематико-стильовому розрізі навіть серед найвидатніших митців (Маяковський, Тичина): «І якщо в пізнішій українській поезії досить широкий розвиток стильових принципів, близьких до тичинівських, можна пояснити безпосереднім впливом старшого майстра, то дещо структурно близьке в творчості окремих сучасних поетів в інших літературах ми, безумовно, відносимо вже до явищ суто типологічної спорідненості». І серед визначних представників «зарубіжного поетичного світу», поряд з чілійцем П. Нерудою і кубинцем Н. Гільєном, український дослідник називає ім’я Юліана Тувіма.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1984. – № 11. – С. 48-52.
Твори
Критика
