Патрік Уайт – по той бік австралійського міфу
Аліна Купцова
«Є щось бридке у розвитку штучно вирощеної душі».
Патрік Уайт. Древо людське
За ілюзії треба платити реальністю, за матеріальне благополуччя — світом духовним, за щастя — страхом, за відчайдушність – життям. Він шукав ідеалів, яких, як заздалегідь знав, не існує. Він любив свою країну без гордовитості, людей - без захоплення. Його називали й великим романістом, і бездарою, і нещадним критиком, і утопістом. Він говорив, хоча знав, що його нескоро почують... Патрік Уайт - садівник саду людського.
Тонкий психологізм поряд із гострим критицизмом, терпимість до людей — з нетерпимістю до їхніх вад, очевидна реалістичність - з вираженим модерном. Уайт — літописець вічної боротьби між вірою та скептицизмом, бажаннями тіла та пориваннями душі. Боротьби, що знесилює людину, але рятує особистість.
«Поєднання найдрібніших подробиць із величезними просторово-часовими пластами, нервової судоми - з товстошкірістю, європейської глибини - з австралійським розмахом - такі постійні мотиви Патріка Уайта», — писав англійський критик і літературознавець Джордж Стайнер.
Герої творів Уайта - диваки, вигнанці та божевільні. Але серед них немає жодного остаточно втраченого, загубленого «абсолютного зла». Це нетипові люди з типовими вадами. Люди, які бачать порожнечу там, де більшість - норму. «Усвідомлення своєї пересічності було зручним, як м'яка подушка», - писав Уайт у романі «Древо людське». Але вочевидь його герої воліли спати без подушок.
Патрік Уайт досліджує суспільство через особистість, а не особистість через суспільство. Соціальні проблеми хвилюють його лише в площині проблем психологічних. «Кожен захоплюється своєю таємницею, яку не в змозі розгадати», - пише Уайт. Згідно з філософією письменника кожна людина - всесвіт. Тільки ось мільярдам всесвітів складно вжитися на одній планеті...
Патрік Віктор Мартиндейл Уайт народився в Лондоні 28 травня 1912 року. Майже все дитинство хлопчик провів у Австралії, проте в тринадцять років його відправляють на навчання до Англії, де Уайт закінчує публічну школу. Пізніше хлопець переконує сім'ю повернутися на батьківщину. Маючи заможних батьків та диплом про закінчення елітної школи-інтернату, Патрік два роки працює звичайним найманим робітником на вівчарських фермах. Тоді ж він розпочинає літературну діяльність. Але перші творчі спроби були приречені збирати не читачів у книжковому магазині, а пил у шухляді свого творця — жоден із романів так і не був опублікований.
У 1932 році Уайт знову їде до Англії, де вивчає англійську, французьку та німецьку літератури в Королівському коледжі Кембриджа. Канікули проводить у Німеччині й Франції, удосконалює знання мови. Здобувши диплом, Уайт залишається в Лондоні та живе на скромне утримання батька. У той самий період мізерним накладом виходить його перша збірка — «Орач та інші вірші».
Уайт не засиджувався довго на одному місці. До початку Другої світової війни він об'їздив майже всі країни Європи та США. У ці роки Уайт зібрав багатий урожай віршів, романів і п'єс — плідна нива творчої наснаги, удобрена юнацьким запалом, — придатний ґрунт для зрощення літературних плодів.
З початком війни Патрік Уайт стає офіцером розвідки. Його відправляють до Африки, згодом — на Близький Схід і, нарешті, - до Греції, країни, яка суттєво змінила світосприйняття письменника. Ця скеляста земля стала для нього уособленням гармонії - природної та людської. Уайта навіть навідували думки залишитися в Греції після війни. Але була й інша альтернатива: «Англія оголосила демобілізацію, і я опинився перед вибором: або залишитися в Англії, що здавалася мені кладовищем - духовним і в прямому сенсі слова, тобто занапастити в собі художника й із часом перетворитися на найбезпліднішу з усіх істот, іменовану лондонським інтелектуалом; або повернутися додому, до творчого стимулу спогадів» (есе «Блудний син»). Вибір не змусив себе довго чекати.
Проте письменник ще ненадовго затримується в Європі, щоб побачити надрукованою свою нову книгу «Тіточчина історія» - маніфест людського болю та очищення від скверни ілюзій. Після провалу роману на батьківщині Патрік Уайт, залишившись без коштів для існування, всерйоз думав, що письменник у ньому всох, так і не розправивши плечей...
Повернувшись до Австралії, Уайт веде розмірене трудове життя, яке буде звеличувати й ідеалізувати в майбутніх творах. Разом зі своїм другом грецьким художником Манолі Ласкарисом Уайт на паях купує ферму в околицях Сіднея. Вони розводять породистих кіз і собак, вирощують на продаж квіти й овочі.
У 1955 році, розірвавши семирічну творчу тишу, виходить роман «Древо людське», який подарував Уайтові звання великого романіста. Більшість критиків сходяться на думці, що це найвизначніший, найпоказовіший твір письменника. Щоправда, сам Уайт так не вважав. Найглибше відчував і найвище оцінював він книгу «Тіточчина історія». Її невдача мало не розчавила в ньому письменника, розчарування від невизнання якої ледь не зломило в ньому філософа.
Про «Древо людське» в есе «Блудний син» Уайт писав: «У цій книзі... я волів за завісою буденного розкрити незвичайне, поезію й таємини, що роблять можливим життя моїх героїв (та й моє власне), яке я веду відтоді, як повернувся на батьківщину».
Офіційна Австралія довго ігнорувала твори Патріка Уайта як нове літературне явище. На початку 1970-х років відомий австралійський поет і прозаїк Джеффрі Даттон писав у монографії, присвяченій Уайту: «... цього письменника, чиє коріння глибоко проникає в історію рідної країни та чиєю незмінною творчою метою було докопатися до причин того, чому життя цієї країни пішло хибним шляхом, - цьому письменнику правлячі верхи рішуче відмовляли в таланті й патріотизмі».
Патрік Уайт змальовував Австралію як концентрований всесвіт, показову частку світу, який він заперечував. Письменник волів зайти за фасад офіційного суспільного міфу, вивернути навиворіт нав'язаний образ соціальної утопії. Він писав про Австралію, але звертався до всього світу.
Уайт вважав, що абсурдність буття стала правилом, яке страшніше за всі винятки. Жити у світі, де люди продають інших заради того, щоб підняти ціну собі, — нісенітниця, вважати, що це правильно, — дурість, вдавати, що це правильно, — підлість. «Єдина примара, яку вона бачила, була її совість, відображена в дзеркалах», - писав автор у романі «Древо людське».
Сліпота - це «привілей», який нам охоче роздають на кожному кроці. Уайта так довго не сприймали саме тому, що він намагався одягнути на людей окуляри, але більшість, як малі діти, протестували: «Нас же засміють!»
Письменник зневажав дуту релігійність і показову духовність. «Люди просякнуті Божою любов'ю й приймають її як належне, а згадують про Бога, лише коли ту любов втрачають», — наголошував Патрік Уайт у «Древі людському».
«Як бути іноземцем у своїй країні, я дізнався з особистого досвіду», - писав він в автобіографії. Але чому так склалося, адже саме Уайт розхитав колись стійкий міф про обмеженість і провінціальність австралійської культури, саме Уайт відкрив «новий літературний материк». Письменник не закликав не любити свою країну, він закликав не любити її із заплющеними очима. Любов потребує усвідомлення предмета любові. Почуття до формальних понять викликають формалізацію почуттів...
Про кохання як взаємозв'язок двох людей письменник пише іноді з підкресленою цнотливістю, іноді - з прямою відвертістю. Але сцени, що можуть змусити зашарітися сором'язливого читача, насправді й покликані викликати відразу від знецінювання дотиків. Хіть — черговий побічний ефект самотності. Кохання – це шлях зближення двох людей, які є одне для одного кисневими подушками у вакуумі байдужості. «Щиро кажу вам: ми не будемо терпіти страждань, якщо не побудуємо в себе в серцях комірок, де зберігалися б знаряддя ненависті. Невже ви не знаєте, мої любі, що смерть не є смерть, якщо вона не вбиває любові. Любов нехай буде найпотужнішим вибухом, який нам дано випробувати. Вона здіймає нас у вихорі, кружляє, створюючи мільйони інших світів. І ніколи не руйнує», - писав Патрік Уайт у творі «На звалищі».
У 1957 році виходить роман «Фосс», який нарівні з «Древом людським» вважається одним із кращих творінь Уайта. У його основі - розповідь про експедицію, що загубилась і загинула в австралійському лісі, як губляться та гинуть тисячі людей в австралійському суспільстві. На прикладі справжніх першопрохідців і мандрівників письменник намагається зрозуміти психологію першопрохідців і мандрівників соціальних.
Через чотири роки виходить роман «Вівісектор» — про індивідуальність художника й відповідальність творця. Світ за Уайтом – це система випадковостей і закономірностей. Система, яку не осягнути за словесними інструкціями й не вирахувати за вербальними формулами. Світ можна осягати, але не досліджувати. Тому кожне слово як найуніверсальніший інструмент пізнання повинно зважуватися на найточніших вагах авторської чутливості.
«За епічну та психологічну майстерність, завдяки якій був відкритий новий літературний материк», письменник отримав у 1973 році Нобелівську премію. Патрік Уайт усіляко уникав підвищеної уваги до себе, тому на церемонію нагородження не приїхав. Австралійський художник Сідні Нолан отримав премію за нього.
Україномовні переклади кількох творів автора, до того ж не найпоказовіших, публікувалися лише на сторінках журналу «Всесвіт» ще в минулому столітті. Переклади російською мовою охоплюють значно більше творчого здобутку письменника.
Апокаліптичність XX століття вривається на сторінки уайтівських творів і зносить на своєму шляху все, крім людського «Я». Моральна відчуженість, відполірована стереотипність, гуманістична стерильність... Усе це змивається потужним потоком отруйної критики й лікуючої прямоти.
Уайт вважав, що його твори виправдовують його життя. Герої, яких він створював, сходили зі свіжонадрукованих сторінок і йшли у світ, розносячи всюди відразливий запах соціальної зарази та друкарської фарби.
Письменник не приймав суспільства, у якому люди більше дивляться навкруги, ніж один одному в очі. У якому вони помічають марку туфель і колір помади, але не людину, яка стрибає з даху, і не світ, що зісковзує в безодню...
Л-ра: Дніпро. – 2013. – № 1-3. – С. 138-141.
Твори
Критика
