«Мовні ігри» Вітгенштейна

Як наші думки впливають на спосіб, якість життя і особистісне зростання? Як змінюється значення слів в залежності від соціального контексту? Чому одне й те ж слово може сприйматись різними людьми по-різному, й чи можливо подолати цей бар’єр нерозуміння? Викладач філософії з Кембріджа, Сенді Грант робить короткий екскурс в філософію Вітгенштейна і розповідає, що таке мовні ігри, як вони працюють, й що ми можемо зробити аби вирватись з полону правил мовної гри і розширити горизонти мислення.

Філософ з Кембриджського університету Сенді Грант влучно підмічає, що практично будь-яка діяльність людини пов’язана з мовленням і використанням слів, однак ми настільки звикли до того, що вміємо говорити, що перестали цьому дивуватись. Зазвичай ми навіть не помічаємо як наші думки і слова відбиваються на стилі і якості життя. Але вони впливають на те, ким ми можемо стати. Крім того, мова стає інструментом, що проводить умовну межу нашого світу. Мислення невіддільне від мови. Рамки нашої мови одночасно виступають рамками нашого мислення. Відповідно, рамки висловлювання думки виступають одночасно і рамками світу, адже логіка мови дає нам повне уявлення про логіку світу.

Мы ніби знаходимось в пастці. Мова – це вербальне вираження наших думок, тому спосіб нашого мислення формує мовленнєву практику, що в свою чергу визначає разом з мисленням і тип наших дій. Проте, чи можемо ми, дотримуючись правил гри, встановлених мовою, вирватись з полону і розширити горизонти мислення?

Вперше цим питанням зацікавився один з найвеличніших філософів ХХ століття Людвіг Вітгенштейн. Він ввів термін «мовна гра», прагнучи в своїй логіко-філософській концепції встановити кордони мислення людини. Він стверджував, що слова набувають сенсу тільки в процесі їх вживання, а самі по собі вони не несуть ніякого смислового навантаження. Таким чином, важливий саме контекст, тобто, соціальні практики, що виконуються за певними правилами.

Під «мовними іграми» Вітгенштейн вбачає цілу систему комунікацій, що охоплює як мову, так і дії, з якими вона тісно переплетена. Взявши за основу прості ігри, шляхом вивчення нових правил, ми можемо вибудовувати нові, більш складні ігри, тим самим розширюючи практику і вплив мови. Гра передбачає дотримування певного правила, котре людина точно сформулювати не може, адже для кожної гри необхідні свої правила. Для різних ігор існують різні «комбінації», ходи, що дозволяють функціонувати грі, і вирізняти її з-поміж інших. Гра без правил не вважається грою. Вона повинна містити елемент творчості і уяви.

Саме тому він використовував такий термін, як «мовна гра», щоб привернути увагу не тільки до особливостей мови, як такої, але і до діяльностей, з якими вона напряму пов’язана. Наприклад, такі вигуки як: «Допоможіть»! «Вогонь!», «Ні!» - вони всі спонукають до певних дій: швидкій реакції на небезпеку, попереджають або забороняють. Однак, Вітгенштейн хотів просунутись глибше і висвітлити сам процес, описати, як саме слова перетворюються в дії.

На цьому етапі філософ зіткнувся з проблемою, адже подібний процес складно пояснити і теоретизувати. Згідно з його теорією, мова не являє собою яку-небудь статичну систему. Вона динамічна й різноманітна. Також мовна гра передбачає єдність мови і діяльності в процесі життя людини. Мовних ігор, за твердженням Вітгенштейна, величезна кількість, їх безліч, що й передбачає достатність життєвих практик. В зв’язку з тим, що існує величезна кількість різноманітних варіацій ігор і практик, а також їх типів і різновидів, класифікувати ці концептуально-мовні практики неможливо.

В той же час він прагнув зрозуміти, як саме мова «говорить» з нами, як вона вбудовується в нашу повсякденну діяльність і стає «формою життя». В «Філософських дослідженнях» (1953) Вітгенштейн наводив приклад, що демонструє як мова узгоджується з «формами життя». На будівельному майданчику один з працівників вказує на цеглину і промовляє: «Плитку!», в цей же час інший будівельник піднімає цеглину й подає її парнику. Так що ж тут відбувається? Помічник виконав прохання командувача і зробив це усвідомлено, а не як відданий пес, що просто відреагував на команду. Люди – єдині істоти, що використовують мову, послуговуючись певними соціальними практиками.

Зосередивши увагу на «мовних іграх», Вітгенштейн просить читачів спробувати усвідомити, що саме вони роблять. Однак, якщо наша діяльність так сильно залежить від лінгвістичних практик, то чи здатні ми взагалі визначити межу між словами і реакцією на них, а також вивести мову в окрему площину для вивчення. Ідея Вітгенштейна піддавалась жорсткій критиці. Його звинувачували в зацикленості на мові, що відволікає увагу від реальності. До головних опонентів мовної теорії Вітгенштейна можна віднести Герберта Маркузе, що в своєму тексті «Одновимірна людина» (1964) назвав роботу Вітгенштейна неповноцінною і обмеженою. Згідно Маркузе, ми не можемо отримати свободу від мови, а також не можемо пізнати істинну реальність детально вивчаючи лінгвістику. Він критикував логічний аналіз мови, стверджуючи, що цей метод не дасть результатів. Маркузе висунув серйозні звинувачення. Однак, наскільки вони суттєві? Чи витримають критику такі аргументи?

Маркузе заявив, що мовна теорія Вітгенштейна неповноцінна і бідна, оскільки вона зациклена на мові й не має виходу на об’єкти реальності. Вітгенштейн, в свою чергу, вбачав особливий сенс в терміні «мовні ігри», адже він проливає світло на багато моментів в його теорії. Проте, Маркузе заявляв, що термін недолугий і не вносить ніякої ясності. Так хто ж з них правий? В тексті «Культура і цінності» (1977) Вітгенштейн зізнається, що йому довелось подолати дуже складний шлях, щоб навчитись бачити те, що насправді завжди знаходиться у нас перед очима. Він з сумом пише про те, що люди занадто часто не помічають очевидних речей. Очевидні речі якраз найважче зрозуміти через те, що вони знаходяться занадто близько і про них не прийнято розмірковувати рефлексивно. Кожного разу вживаючи слова, ми переносимо значення слова на новий контекст і знаходимо нові способи його вираження. Інакше кажучи, створюємо нову мовну гру. Вітгенштейк зміг побачити в очевидному незвичне.

Одним з пунктів, який критикує Маркузе в мовній теорії Вітгенштейна, стосується його прикладу з мітлою: «Моя мітла стоїть в кутку…». Маркузе дуже непокоїть цей приклад. Він засуджує таке «майже мазохістське скорочення мови до простого і загального». Проте, захлинаючись своїм обуренням, Маркузе пропустив головну суть цього прикладу. Навіть в звичній ситуації можна помітити незвичну практику переносу значення слів. Якраз те, на що і звертав увагу Вітгенштейн. До того ж, якщо придивитись до мовних зворотів, то можна помітити, що навіть найбанальніші твердження виявляться не зовсім тими, чим здавались на перший погляд. Крім того, Вітгенштейн наводить безліч інших прикладів, які Маркузе ігнорує.

Ця особливість людини – неуважне ставлення до очевидних фактів, занадто глибоко вкорінилась, тому ідею Вітгенштейна не всі можуть сприйняти з легкістю. Вітгенштейн звертає увагу читача на те, що щоденні «мовні ігри», в котрі ми граємо, захоплюють нас. Через це він уважно слідкує за тим, що саме він сам робить і говорить. Він вважає, що мета філософії в першу чергу, терапевтична, в тому сенсі, що вона дозволяє «працювати над собою» і прояснювати думки. Ця думка відображена в «Філософських дослідженнях», прочитання яких спонукає до самоаналізу.

Цікаво, що інколи, проговорюючи слово «час», ми маємо на увазі: «настав час віддати борги»; а іноді, що ми чекаємо когось на гостину. Ми не звикли розглядати мову під таким ракурсом. І ми дійсно можемо противитись новому баченню, не маючи бажання задумуватись над очевидним. Проте, чи можна називати це «знущанням» над мовою, як це зробив Маркузе? В певному сенсі, змусити себе подивитись на мову під іншим кутом, вимагає глибокого логічного аналізу й самоаналізу. Відмова ж або нездатність сприймати незвичні особливості мови можуть також означати, що людина просто недостатньо розумна для того щоб це зробити.

Тому, якщо ми хочемо змін, то перш за все необхідно перебороти в собі звичку «бути сліпим або дурним» і почати пізнавати себе. Маркузе міг би прийняти цю думку якби погодився з тим, що наша щоденна діяльність оповита лінгвістичними «чарами і чаклунством». Але він віддав перевагу перебуванню в полоні мови і не гаяти час на рефлексію.

Можливо, інше заперечення Маркузе виявиться більш переконливим? Воно грунтується на тому, що Вігтенштейн зациклюється на мові і обмежується цим. Маркузе стверджує, що філософ розглядає мову однобоко. Проте, це твердження не підтверджується при перечитуванні праць Вігтенштейна, в яких описано мову, як багатовимірне, безмежно багатогранне явище, що не так вже й легко піддається дослівному перекладу. Вітгенштейн клопітливо висвітлює, як мова змінюється в залежності від зміни звичок і щоденної діяльності. Мова є чимось умовним і тимчасовим, однак «лінгвістичні ігри» не можуть змінюватись так легко. Спливає час, змінюється контекст і виникає безліч варіантів бачення звичної ситуації. Один з найбільш відомих прикладів на підтвердження цієї думки – це пазл-головоломка:

Погляньте на це зображення і ви побачите на ньому качку. Погляньте ще раз, більш уважно і ви можете помітити ще й зайця. Це дуже наочний приклад, який демонструє, що таке «лінгвістичні ігри». Одне і те ж слово або зображення може сприйматись різними людьми по-різному. Більш сучасним прикладом можуть слугувати ситуації, що досить часто виникають під час дебатів на конференціях. Доповідач може звернутись до «експертної думки» або виголосити: «Це моя точка зору»! Однак, якщо в опонента інший ментальний контекст використання слів, що стали предметом дискусії, то немає жодної можливості для вирішення конфлікту. Люди просто оперують різними смисловими поняттями, хоча зовні вони і промовляють одні й ті ж слова. Ці приклади закликають нас задуматись над особливостями, що містить в собі наша повсякденна мова. В той же час Маркузе не розглядає в своїй критиці приклад з «качкою-зайцем» і не розмірковує над висновками, які можна зробити опираючись на цю ситуацію.

Таким чином, використання мови містить спірні моменти, що стосуються різного за характером розуміння, сприйняття одних і тих же явищ і понять різними співрозмовниками. З іншого боку, Маркузе заперечує це і навіть стверджує, що соціальні практики не підтверджують припущення Вітгенштейна. Згідно з Маркузе, спілкування не було б можливим, якби те, про що пише Вітгенштейн, насправді було б втіленим в реальність.

Насправді позиція Вітгенштейна більш радикальна ніж вбачає Маркузе. Він стверджує, що кожне нове проговорювання фрази завжди стає початком нової мовної гри. Ця загадкова примітка може означати, для того щоб щось змінити, нам постійно потрібно грати в мовні ігри по-різному. Але що з цього випливає? Відмітимо, що на думку Вітгенштейна, ми не можемо самостійно, наодинці грати в лінгвістичні ігри. Вони виникають завдяки сумісному використанню мови. Наприклад, гра polari– таємна мова, якою послуговувались гомосексуалісти в часи Вітгенштейна. Мовні ігри з їх оманливими пастками і безліччю значень піднімають проблему колективних дій. Ми не можемо осягнути сенс слів, якщо будемо діяти наодинці. Вітгенштейн пише:

«Ця мова [polari] з’явилась внаслідок того, що людині необхідно було думати певним, незвичним для неї чином. Тому мати успіх у створенні нових мовних ігор можуть тільки ті люди, що інстинктивно повстають проти буденної мови; і ми не можемо привернути увагу інших, хто використовує мову бездумно, для простого вираження думок і емоцій»

Ті, хто повстав, живуть у стані невдоволеності мовою. Вони відчувають своє відчуження, відокремленість від решти людей і від самої мови. Читання робіт Вітгенштейна пробуджує в людині інтерес до нового розуміння і сприйняття мови. В той же час ми не знайшли переконливих аргументів в запереченнях Маркузе проти лінгвістичної теорії Вітгенштейна. Він не зміг довести, що безумовно непросте вивчення Вітгенштейном мовних ігор, безглузде і марне. Насправді ж, коментарі Маркузе тільки підсилюють інтерес до проблем, які висвітлював в своїх роботах Людвіг Вітгенштейн.

Мова і мовлення виступають невід’ємною частиною життя людини. Ми ніби живемо всередині мови. Вітгенштейн переконаний, що людина стоїть на межі мислення і реальності, і мова дозволяє більш чітко окреслити цей кордон. В той же час, оскільки кожен з нас сам стає рамками свого світу, що означає, що ми завжди будемо стикатись з проблемою непорозумінь між людьми. І цього не уникнути. Такою є основна особливість мови, що формує індивідуальне мислення кожного з нас. Проте, мовні ігри якраз і виступають порятунком від соліпсизму. Вони розвивають гнучкість мислення, здатність людини йти на компроміс, використовувати мовні звороти, для того щоб досягти порозуміння з оточуючими.