Віденські картини
1
Бринить, немов струна в моїй душі чекання,
Вже плескотання хвиль десь недалеко чуть.
Дунай... не голубий — яке розчарування! —
В бетонних берегах жовтава каламуть.
В годину голубу ясного передрання
Тут музикант ходив закоханий, мабуть.
І голубим Дунай побачило кохання,
І голубим Дунай повинен завжди буть!
Та вчув я давній вальс, і чародійні звуки
Так обняли мене, немов жіночі руки,
Мій зір наповнила, немов сльоза, любов.
Не міг збагнути я, що робиться зі мною.
Вода прудка блищить, горить голубизною...
Як стих останній звук, вода пожовкла знов.
2
Тече Дунай в піснях мого народу.
Як у повітрі, в них я змалку ріс.
У сні не раз ходив крізь темний ліс
До кладки, до порому чи до броду.
У Відні бачив я дунайську воду,
Збагнув, чому в ній так багато сліз,
Чому вона так рветься у проріз
Між скелями, що чинять загороду!
Де плакали катовані рекрути,
Там емігранти, тужачи, живуть,
І пісні про Дунай вже їм не вчути.
На рідну землю сльози їх течуть,
Ріка крізь гори мусить повернути,
Щоб на Вкраїні закінчити путь!
3
Як череп мертвяка, стоїть будівля,
Їй вікна-очі вибрала війна.
Їй шкірить зуби вщерблена стіна,
І на руїні виросло бадилля.
Не служить навіть жебракам вона
Як затишок, чи сховок, чи ночівля,
Бо впасти може вмить прогнила крівля,
Як тільки вдарить буря навісна.
Нема кому у Відні поховати
Мерця камінного; хтось повелів
Паркан навколо нього збудувати.
О віденці, хай ваш священний гнів
Уб’є війну, щоб вам не лаштувати
Навколо Відня чорних парканів!
4
З моїх небес — поздирана блакить,
З моїх зірниць — нанизані намиста,
Щоб їх у Відні дама пазуриста
В театр носила. О нікчемна гидь!
Ми знищили жорстокого фашиста,
Він більше неба нашого не вздрить.
А дама та в монастирі сидить
І молиться щоднини, як пречиста.
Та їхній син-пустунчик не Ісус!
То він вигукує: «Хай згине рус!»
Рве фестивальні заклики й плакати*.
Сьогодні він дере хустки афіш,
А завтра — пам’ятайте! — візьме ніж,
Як звір, людину буде роздирати!
*Йдеться про Міжнародний фестиваль молоді і студентів у Відні 1958 року. (Приміт. авт.).
5
Тут жив Франко. Мені не віднайти
Слід генія на камені міському!
Чи не в он тій кав’ярні чарку рому
Він випив у годину гіркоти?
А може, в закавулочку вузькому,
Куди не легко сонцеві дійти,
На виразки й печалі бідноти
Він поглядав з обшарпаного дому?
Я обійшов це місто від і до...
Та ось передо мною те гніздо,
Де жив орел — потвора двоголова.
О, на палати цісаря, либонь,
Дививсь поет — чом їх не зжер вогонь
З ненависті народженого слова?!
6
Schönbrun* — усе величне і вороже,
Безкровні цісарята на стіні,
У спальні Франца-Йосифа мені
Зробилося так нудно — не дай боже.
Екскурсовод показує на ложе,
Де усміх лицемірним був і в сні.
Ми дивимось, помучені й сумні,
Чи нас надвір ще вивести хто може?
Все мертве тут, на все сідає пил,
І тягне затхлістю, немов із діжки,
Із цих камінно-золотих могил.
Лише туди ведуть живі доріжки
Туристів, що вже вибилися з сил,
Куди сам цісар ще ходили пішки!
Schönbrun* (нім.) — колишня резиденція австрійських імператорів, тепер — музей. (Приміт. авт.).
7
На моторолері монашка мчить,
Як відьма на мітлі, нечистим гнана.
Надута вітром, мов капшук, сутана.
О, дорога святій кожніська мить!
Вона австрійка — вміє час цінить,
І їй за це належиться пошана.
Та є в цій справі сторона погана,
Бо мусив пішки бог її ходить.
Бувало, ноги товк собі в пустині
Або сидів на кволій ослячині
І стопи по камінню волочив.
Черниця до страшних моторів звикла,
А він не бачив навіть мотоцикла,
Але про згубу людства говорив...
8
Була цісарська Австрія міцна,
Та пощадити нас була готова:
Ми мали жить, а вмерти мала мова,
Нам душі мала видати казна.
Слова чужі, неначе сарана,
Сідали на сади і парки Львова.
Та зелень оживала знов чудова,
І не загинула Галичина.
Лиш на Личакові є ще гробниці,
Де габсбургів зотліли слуги ниці,
І слово їх лежить, як пилюга,
На камені могильному твердому.
А біля нашого ясного дому
Лунає наша мова дорога.
9
Панська Європо! Чорні окуляри,
Які ти гордо носиш день і ніч,
Приховують огидні ями віч,
Що зором ясним весело стріляли.
Не говори, що бачиш даль сторіч,—
То хворої фантазії примари.
Синки-фашисти очі повиймали,
Чекати зцілення — даремна річ!
Вони за видерті твої зіниці
Клялися, обіцялися тобі
В дарунки принести з Кремля зірниці.
Але з війни самі прийшли сліпі!
Тебе не до цілющої криниці,
А до могили тягнуть у злобі!
10
У Відні дощ ішов. Ясні й холодні
Краплини розбивалися, як скло.
Пітьмаво поміж мурами було,
Немов між скелями на дні безодні.
Гугнявив хтось у небі, як у бодні,—
То грім, що розкроїв собі чоло
Шпилем готичним, лаяв дуже зло
Будівників за твори химородні.
З громовідводами стоять шпилі,
Щетиняться навстріч підступні вежі,
І грім бродив у дощовій імлі
І загубився в синім безбережжі.
Палив би знизу я панів хороми,
Якби узяв твій пломінь в руки, громе!
1958
