Життєстійкість: від чого вона залежить і як її розвинути

Оглядач Big Think Дерек Берс розповідає про те, як психологи досліджують «життєстійкість», мимохіть пояснюючи, що таке «локус контролю» і наскільки він визначає наше ставлення до проблем, чому люди з розвиненою емпатією життєстійкіші, чи дійсно прагнення до самопізнання робить нас сильнішими у подоланні неприємностей і, нарешті, від чого залежить формування життєстійкості.

Здебільшого наші біди починаються з мови. Наприклад, розглянемо різницю між вірою в те, що щось відбувається саме з вами, і розумінням, що це щось просто відбувається. Це додаткове «з вами» стає основою катастрофічних наслідків: депресії, невпевненості, тривоги, почуття провини. Водночас вибір іншого шляху допомагає вам усвідомити рівень особистої відповідальності, від якої залежить ваша свобода.

На це можна подивитися з іншого боку. Коли ви стоїте на завантаженій трасі і хтось вам телефонує, ви, ймовірно, кажете: «Я застряг у заторі». Зрідка ми говоримо: «Зараз я в заторі», - незважаючи на те, що цей варіант більш точний. Адже для людини, яка стоїть за вами, ви — частина затору, який руйнує його плани.

Ці, здавалося б, невеликі лінгвістичні нюанси призводять до великих психологічних наслідків. Думки про те, що щось трапляється саме з нами, роздмухують наше его, ніби 4,5 мільярда років історії Землі були лише для того, щоб із нами нарешті щось сталося. Але, коли щось просто відбувається, ви всього лиш берете це до уваги, приймаючи рішення про те, куди рухатися далі. Ви відчуваєте себе залученим до вибору, який робите, не применшуючи значення вічного коловороту подій, який допускає вашу кінечність.

Ось де життєстійкість вступає у гру. В нещодавній статті журналу The New Yorker («How People Learn to Become Resilient») Марія Коннікова писала про хлопчину, котрий (наче й не він) ходив щодня до школи з простим хлібним сендвічем — м’ясо та приправи були розкішшю, яку його алкоголічка-мати не могла собі дозволити (або забувала покласти йому). Цей хлопчик був частиною експериментальної групи психолога Нормана Гармезі, котрий займався дослідженням того, як життєздатні діти поводяться перед обличчям труднощів.

Звичайно, усі ми вміємо тримати удари долі. Одні люди долають табори біженців, стихійні лиха й політичні революції — і виходять із цих колотнеч не тільки неушкодженими, а й ще сильнішими. Інші розкисають, якщо в Старбаксі немає потрібного їм молока. Ви ніколи не дізнаєтеся, з чого ви зроблені, допоки не зіткнетеся зі складною ситуацією. Люди часто демонструють граничну життєстійкість у надзвичайних ситуаціях, у той час як прикра нудна повсякденність день у день з’їдає їх живцем. І знову — багато хто з нас рятується втечею або завмирає у ситуаціях, коли наша парасимпатична нервова система доходить до повної перевтоми.

Як пише Коннікова, до роботи Гармезі психологи звертали більше уваги на те, що робить їхніх пацієнтів уразливими, а не на те, що робить їх сильними. 32-річне лонгітюдне дослідження, проведене на Гаваях і опубліковане Емі Вернер у 1989 році, в подальшому змінило сприйняття життєстійкості. Результати показали, що випадок, звісно, грає роль: любляча мати замість матері-алкоголічки, наприклад. Однак, описуючи дослідження Вернер, Коннікова зазначає:

«Можливо, — і це значно важливіше — у життєстійких дітей було те, що психологи називають «внутрішній локус контролю» («локус контролю» — поняття в психології, яке характеризує властивість особистості приписувати свої успіхи або невдачі тільки внутрішнім або тільки зовнішнім чинникам — прим. Ред.): вони вважали, що безпосередньо самі, а не обставини, вплинули на їхні досягнення. Життєздатні діти вважали себе диригентами власних доль».

Життя — не те, що зненацька з ними сталося; життя йшло своїм шляхом, а вони реагували на нього.

Професор психології Річард Дж. Девідсон, перший дослідник, який почав сканувати мозок буддійських ченців, щоб з’ясувати неврологічну й емоційну ефективність медитації, присвячує частину своєї книги «Як емоції керують мозком» розгляду життєстійкості. Він зазначає: у той час як загалом вважається, що оговтуватися від негараздів потрібно настільки швидко, наскільки це можливо, і що від швидкості залежить кращий результат, це може зробити людину черствою: брак емпатії розвивається в тих, хто не дає собі часу посумувати або поміркувати.

Натомість Девідсон пропонує медитацію усвідомленості (зокрема зосередження на диханні) як один зі способів підвищення життєстійкості. Результатом цього може стати повільніше відновлення після травматичної події. Але важливим тут є те, що людина використовує час для споглядання і зцілення, а не витрачає безліч тижнів або місяців на те, щоб глибше загрузнути у втратах і невдачах. Девідсон також вважає, що життєздатність і здатність до співпереживання йдуть пліч-о-пліч:

«Частина емпатичної реакції — вміння відчути чийсь біль. Дійсно, недавні дослідження показали, що, коли ми співчуваємо, у мозку активізуються ті ж нейронні мережі, які активізуються, коли ми самі відчуваємо біль — фізичний чи інший».

Створення візуальних тригерів у вашому домі створює ґрунт для рефлексії. Девідсон пропонує розміщувати фотографії «землетрусів і жертв цунамі на вашому холодильнику» як потенційний засіб для розвитку емпатії і зміцнення в такий спосіб життєстійкості. Однак, якщо ви й так повільно відновлюєтеся, цей метод може бути контрпродуктивним: ваш рівень чутливості вже високий. Медитація або тренінг когнітивної переоцінки може дати кращі результати.

Усі ці методи об’єднує одна проста річ — прагнення до самопізнання. Розуміння того, як працює наш мозок, є одним із найважливіших компонентів стійкості. Як пише нейрофізіолог Майкл С. Газзаніга, ми часто шукаємо свободу в нашому житті, але питання ось у чому: свободу від чого? Подібні концепції мають сенс лише в соціальних ситуаціях; справді, багато проблем життєстійкості пов’язані з зовнішніми відносинами — у тій чи іншій ролі. Газзаніга пише: «Відповідальність і свобода виявляються в просторі між мізками — у взаємодії між людьми».

І щоб зміцнити ваші взаємодії, а також ваші реакції на взаємодії, беріть тайм-аут кожен день, щоб поміркувати й посидіти спокійно — це зробить світ кращим. Кожен раз, коли ви робите крок за поріг вашого будинку, виникає ймовірність виклику або удару. Ви ніколи не зможете повністю передбачити, що станеться, але одне видається зрозумілим: це «щось» не стається з вами. Воно просто відбувається. І як до цього ставитися — вам вирішувати.