Чому нам так важко прийняти неминучість смерті?

Про ставлення до смерті. страх смерті

Смерть не менш приваблива, ніж життя – принаймні, з точки зору психологічних досліджень. Кожна людина відчуває, що вона жива, а також ми знаємо, що коли-небудь помремо. Але між знанням про невідворотність смерті і дійсним розумінням свого неминучого кінця зовсім не стоїть знак дорівнює. Тоді як нам все ж таки зрозуміти смерть, відчути її звершення у відношенні до себе, свого Я? Допомогти в цьому може екзистенційний шок. Джеймс Бейлі, професор психології університету Портленду (штат Орегон), ділиться історією власного переживання подібного стану і розповідає про різницю внутрішнього та зовнішнього погляду на смерть.

В новелі «Смерть Івана Ільїча» (1886) Лев Толстой висвітлює людину, яка вражена раптовим усвідомленням неминучості своєї смерті. І хоч ми легко можемо зрозуміти, що діагноз невиліковної хвороби став неприємною несподіванкою для головного героя, але все ж для нас залишається невідомим – чому він відкрив факт власної смерті лиш тоді? Однак, в цій ситуації опинились не ми, а Іван. Смерть стала для нього не просто новиною – Іван не може цілком прийняти її:

«Той приклад силлогізму, якому він навчився в логіці Кізеветтера: Кай – людина, люди смертні, тому Кай смертний, здавався йому протягом всього його життя правильним тільки у відношенні до Кая, але ніяк не до нього. То був Кай-людина, взагалі людина, і це було абсолютно справедливо; але він був не Кай і не зовсім людина, а він був взагалі, взагалі інакша від усіх істота».

Історія Толстого не була б шедевром, якби не описувала всього лиш аномалію, психологічну примху вигаданого персонажу, який не має аналогів в реальному житті. Сила книга постає у виразному описі загадкового досвіду, який розкриває сенс того, що означає бути людиною.

В 1984 році, напередодні свого 27-річчя, я розділив думку Івана: одного разу я припиню існувати. Це був мій перший та найінтенсивніший напад того, що я можу охарактеризувати як «екзистенційний шок». Це була найбільш дезорієнтуюча подія в моєму житті – нічого схожого я до цього не відчував.

Для того, щоб дійсно зрозуміти, на що це схоже, вам необхідно самим пережити стан екзистенційного шоку; однак, цей досвід все одно не дасть вам до кінця зрозуміти, крізь що ви пройшли – ні в ту хвилину, ні пізніше. Гостра тривога, викликана таким станом, позбавляє здатності ясно мислити. І після того, як напад проходить, практично неможливо згадати жодної деталі. Повернення в реальність після екзистенційного шоку – все одно що спроба відновити сон, який ледве запам’ятавсь, хіба що складність полягає в тому, щоб згадати момент, коли ти був незвично бадьорим.

При всій своєрідності екзистенційного шоку зміст, виявлений в його процесі, не можна назвати якимось особливим. Він незаперечний. Ось що робить феномен таким дивовижним. Я дізнавсь, що я помру? Очевидно, що я вже знав, то як це могло стати для мене відвертістю? Занадто легко просто сказати, немов, я давно вже знав, що коли-небудь помру, бо в цій фразі також присутній сенс, в який я ніколи не вірив – і до цих пір не вірю – але в той же час насправді вірю. Ці суперечливі один одному позиції виникають із двох основних способів мислення про себе, які я назву зовнішнім та внутрішнім поглядами.

Розглянемо випадок, коли неминучість смерті є для мене давно відомою новиною. Її основа проростає з унікальної людської можливості відмикатись від наших справ та обов’язків, так що кожен може рахувати себе жителем незалежного світу – один серед мільярдів. Коли я розглядаю себе «збоку» таким чином, в мене не виникає проблем зі ствердженням того, що я помру. Я розумію, що існую завдяки нечисленній кількості непередбачуваних обставин і що світ буде існувати без мене – як це було до мого народження. Подібні роздуми мене не тривожать. Моя незворушність пояснюється тим фактом, що , хоч я роздумую про свій неминучий кінець, це майже так, якби я думав про когось іншого. Тобто зовнішній погляд встановлює когнітивну дистанцію між мною – як мислителем цих думок, і між мною – як їх безпосереднім суб’єктом.

Інший основний спосіб пізнання себе полягає в тому, як ми сприймаємо своє життя «зсередини», займаючись повсякденними справами. Один з важливих аспектів внутрішнього погляду недавно обговорював Марк Джонстон в книзі «Смерть, що вижила» (2010), - а саме перспективістський характер перцептивного досвіду. Світ уявляється мені так, ніби він обрамляє моє тіло, особливо голову, в якій знаходиться мій сенсорний апарат. Я не можу зрозуміти світ інакше, окрім як визнавши себе центром Всесвіту, віссю, навколо якої все обертається. Коли я рухаюсь, ця феноменологічно центрове положення рухається за мною і разом зі мною. Цей локус переживань, які сприймаються, також є джерелом, з якого виникають мої думки, почутті і тілесні відчуття. Джонстон називає це «ареною присутності і дії». Коли ми думаємо про себе, як про когось, хто знаходиться в центрі цієї арени, нам здається недосяжним те, що це свідомість, ця точка зору на світ коли-небудь припинить існувати.

Ми володіємо внутрішнім поглядом за замовчуванням, сприймаємо світ так, ніби буквально крутиться навколо нас, і це заважає нам повністю засвоїти те, що ми знаємо завдяки зовнішньому погляду – що світ може і буде існувати без нас.

Щоб повністю усвідомити факт своєї смертності, мені треба зрозуміти (і не тільки розумом), що мій щоденний досвід вводить мене в оману не лише в деталях, а в цілому. Буддизм може допомогти визначити інше джерело таких радикальних спотворень. Це питання розглядає Джей Л. Гарфілд в своїй книзі «Буддизм, що притягує» (2015), де він говорить про те, що ми страждаємо від «початкової плутанини» погляду на світ і на самих себе крізь призму метафізики. Наприклад, я сприймаю себе як окрему особистість з постійною сутністю, яка робить мене тим, ким я є. це основне «я» лежить в основі постійних змін моїх фізичних і розумових властивостей. Гарфілд не каже, що ми всі явно підтримуємо дану позицію. Насправді, якщо говорити про мене, то я таку позицію відкидаю. Як на мене, початкова плутанина є продуктом нераціонального рефлексу і, зазвичай, спрацьовує значно нижче рівня свідомого.

Коли ми об’єднуємо феноменологічний факт нашої очевидної центральності відносно світу з неявним уявленням про себе як про метафізичну субстанцію, ці фактори роблять наше небуття немислимим «зсередини», так що найкраще розуміння нашої смертності, якого ми можемо досягти – це незалежне підтвердження, яке приходить з зовнішньої сторони.

Буддистська альтернатива погляду на людей, як на певні субстанції, - це поняття відсутності «Я» («no-self»), яке відкрив Девід Юм. Юм аналізував постійно змінний набір людських думок, почуттів і відчуттів. Оскільки не було точного підтвердження існування Я, він висунув це як аргумент на користь того, що його взагалі не існує. В «Трактаті про людську природу» (1739-1740) Юм зробив висновок, що Я – це просто зручний засіб для посилання на причинно-наслідкові зв’язки психічних станів, ніж щось відмінне від них.

І хоч в буддистських текстах можна знайти дивовижно схожі думки, філософські аргументи складають лише одну частину їх вчення. Буддисти стверджують, що розвинута практика медитації дозволяє безпосередньо відчути факт відсутності себе, а не просто зробити висновок про це. Теоретичні та експериментальні методи підтримують один одного і, в ідеалі, розвиваються в тандемі.

Повернемось до екзистенційного шоку. Можна було б спробувати знайти деякий спеціальний фактор, який варто було б додати до нашого звичного стану, щоб досягнути стану екзистенційного шоку. Тим не менше, я вважаю, що краще звернути увагу на те, що може бути винесено з нашого щоденного досвіду. Екзистенційний шок виникає внаслідок радикальної трансформації внутрішнього погляду – початкова плутанина зникає, так що людина сприймає себе ілюзорним, нереальним. Істина про відсутність Я постає переді мною не просто як ідея, а як враження. Я бачу, що моє его – самозванець, який маскується під постійну сутність. Найзаплутаніша особливість екзистенційного шоку, а саме отримання відвертості про неминучість власної смерті, полягає в тому, що моя смертність була повторно контекстуалізована як частина внутрішнього визнання більш фундаментальної істини про відсутність себе.

Але виникає питання про те, що змушує початкову плутанину тимчасово зникнути, поки шок діє. Відповідь полягає в тому, що природній рух наших психічних станів регулюється асоціативними принципами, коли хід думок і почуттів має тенденцію рухатись за знайомими напрямками, при цьому один стан без зусиль переходить в інший. Безжалісна робота наших асоціативних механізмів не дає шокові проявитись – але при руйнуванні чи збої цих механізмів екзистенційних шок проривається назовні.

Невипадково вперше я відчув екзистенційний шок ближче до кінця свого довгого і суворого усамітнення. Знаходячись подалі від свого звичного оточення – щоденних клопотів, знайомих речей, відволікаючих факторів – я став менше діяти на автопілоті. Саме це і створило можливість для виникнення екзистенційного шоку, який викликав внутрішню ЗУПИНКУ – раптовий і радикальний розрив в моїх психічних асоціаціях. На мить я побачив себе таким, який я є.


Ця стаття вперше була опублікована англійською мовою в журналі «Aeon» під заголовком «We all know that we will die, so why do we struggle to believe it?» 4 листопада 2019 року.


Читайте также