Гіперреалізм. На межі реальності
Гіперреалізм – напрям у сучасному мистецтві, що в 1990-2000 роках отримав розповсюдження в живописі, скульптурі та кінематографі. Часто цей термін вживають як синонім фотореалізму, однак різниця помітна неозброєним оком.
За всієї деталізації і буквальному відтворенні зовнішнього вигляду об’єктів, гіперреалісти не прагнуть копіювати реальність. Разом з тим їх картини нерідко нагадують знімки в Instagram: чужі обличчя, прогулянки з друзями, вулички, автопортрети, світлини власних кистей або кросівок, прикрашені різноманітними комп’ютерними обробками й фільтрами. Дивлячись на ці твори, не завжди можна зрозуміти, що перед тобою робота пензля, а не фотокамери. Однак їх твори – скоріше симуляція тієї реальності, яка могла б трапитися.
«Кришталева фруктова чаша з динями» (1999) Девіда Мауро
Класичний приклад – портрет дівчинки Бетті роботи Герхарда Ріхтера. Здавалось би, робота виглядає як «портрет, знятий на фотокамеру». Але при цьому є дещо невловиме у погляді героїні, її позі, повороті голови – те, що створює атмосферу загадки, містики. Цей «спецефект» можна передати тільки за допомогою фарб.
Герхард Ріхтер. Картина «Бетті», 1977
У гіперреалізмі немає складних сюжетів, але часто присутній акцент на певній деталі, наприклад, на квітці у волоссі або сонячному зайчику на стіні. Яскравий приклад – серія робіт Марії Шубіної, для якої вона фотографувала себе на «Полароїд», а потім перемальовувала автопортрети на полотна великого формату. На них «у кадрі» часто не все обличчя: яскравий акцент – очі, вуста або аксесуар.
Рон Мьюек. «Человек в лодке» (2002). Гіперреалістична скульптура в масштабі 1:3
Різниця неозброєним оком
Відмінність даного стилю від реалізму простіше зрозуміти, розглянувши приклади. Картина Мане «Сніданок у майстерні» - це фіксація навколишньої дійсності, а праця Трулса Еспендаля – фіксація реальності, пропущена крізь фільтр емоцій автора.
Друга ознака належності стилю «гіперреалізм» - дата створення. Популярність реалізму хвилеподібна, останній пік прийшовся на другу половину ХІХ сторіччя. А ось гіперреалізм – явище зовсім юне.
Термін уперше був використаний у 1973 році для назви виставки в Брюсселі, яка об’єднала роботи іменитих фотореалістів і молодих художників, які пізніше стали головними гіперреалістами: Герхарда Ріхтера, Клафека, Делкола й інших.
Багато гіперреалістів запозичують прийоми з інших стилів. Наприклад, Чан Клоуз вміло додає до своєї творчості здобутки пуантилізму, а Готфрід Хельнвайн використовує образи поп-арту або змішує сучасні сюжети з класичними біблійними, причому в зухвалій формі. Крім того, художник працює з темами вкраденого дитинства, мілітаризму й іншими мотивами, здатними епатувати і шокувати.
Щоб зрозуміти тонкощі стилю, варто подивитися ідеальний приклад гіперреалізму у кіно - фільм Олексія Германа «Важко бути Богом».
Ви – експерт, якщо:
Схильні розділяти фотореалізм і геперреалізм. Картини фотореалістів виглядають як технічно грамотний фотознімок з високою роздільною здатністю. У гіперреалізмі – більше загадковості. У фотореалізмі основний сюжет – пейзаж або портрет загальним планом, у гіперреалізмі – з акцентом на деталі. Наприклад, якщо фотореаліст зобразить увесь сквер, то гіперреаліст – одну лавку в тіні і зробить акцент на вузькому сонячному промені. Якщо фотореаліст намалює портрет загалом, то гіперреаліст – частину обличчя, зробивши акцент на конкретних рисах.
Відомі майстри гіпереалізму:
Герхард Ріхтер, Готфрид Хельнвайн, Чак Клоуз, Доменіко Гнолі.
Знакові картини:
- Герхард Ріхтер «Бетті».
- Готфрид Хельнвайн «Мадонна на зборах».
- Трулс Еспедалс, серія робіт із птахами.
Геард Ріхтер створив 2 популярних портрети своєї дочки Бетті – у 1977 і 1988 роках. Перший досить чіткий і зрозумілий, другий більш м’який, на ньому головна героїня відвертається від глядача, вислизає від нього. Ці роботи є найпростішими і водночас наймістичнішими за всю історію жанру.
Переклад: Ольга Янко
