Гіперреалізм. На межі реальності

Гіперреалізм – напрям у сучасному мистецтві, що в 1990-2000 роках отримав розповсюдження в живописі, скульптурі та кінематографі. Часто цей термін вживають як синонім фотореалізму, однак різниця помітна неозброєним оком.

За всієї деталізації і буквальному відтворенні зовнішнього вигляду об’єктів, гіперреалісти не прагнуть копіювати реальність. Разом з тим їх картини нерідко нагадують знімки в Instagram: чужі обличчя, прогулянки з друзями, вулички, автопортрети, світлини власних кистей або кросівок, прикрашені різноманітними комп’ютерними обробками й фільтрами. Дивлячись на ці твори, не завжди можна зрозуміти, що перед тобою робота пензля, а не фотокамери. Однак їх твори – скоріше симуляція тієї реальності, яка могла б трапитися.

«Кришталева фруктова чаша з динями» (1999) Девіда Мауро

Класичний приклад – портрет дівчинки Бетті роботи Герхарда Ріхтера. Здавалось би, робота виглядає як «портрет, знятий на фотокамеру». Але при цьому є дещо невловиме у погляді героїні, її позі, повороті голови – те, що створює атмосферу загадки, містики. Цей «спецефект» можна передати тільки за допомогою фарб.

Герхард Ріхтер. Картина «Бетті», 1977

У гіперреалізмі немає складних сюжетів, але часто присутній акцент на певній деталі, наприклад, на квітці у волоссі або сонячному зайчику на стіні. Яскравий приклад – серія робіт Марії Шубіної, для якої вона фотографувала себе на «Полароїд», а потім перемальовувала автопортрети на полотна великого формату. На них «у кадрі» часто не все обличчя: яскравий акцент – очі, вуста або аксесуар.

Рон Мьюек. «Человек в лодке» (2002). Гіперреалістична скульптура в масштабі 1:3

Різниця неозброєним оком

Відмінність даного стилю від реалізму простіше зрозуміти, розглянувши приклади. Картина Мане «Сніданок у майстерні» - це фіксація навколишньої дійсності, а праця Трулса Еспендаля – фіксація реальності, пропущена крізь фільтр емоцій автора.

Друга ознака належності стилю «гіперреалізм» - дата створення. Популярність реалізму хвилеподібна, останній пік прийшовся на другу половину ХІХ сторіччя. А ось гіперреалізм – явище зовсім юне.

Термін уперше був використаний у 1973 році для назви виставки в Брюсселі, яка об’єднала роботи іменитих фотореалістів і молодих художників, які пізніше стали головними гіперреалістами: Герхарда Ріхтера, Клафека, Делкола й інших.

Багато гіперреалістів запозичують прийоми з інших стилів. Наприклад, Чан Клоуз вміло додає до своєї творчості здобутки пуантилізму, а Готфрід Хельнвайн використовує образи поп-арту або змішує сучасні сюжети з класичними біблійними, причому в зухвалій формі. Крім того, художник працює з темами вкраденого дитинства, мілітаризму й іншими мотивами, здатними епатувати і шокувати.

Щоб зрозуміти тонкощі стилю, варто подивитися ідеальний приклад гіперреалізму у кіно - фільм Олексія Германа «Важко бути Богом».

Ви – експерт, якщо:

Схильні розділяти фотореалізм і геперреалізм. Картини фотореалістів виглядають як технічно грамотний фотознімок з високою роздільною здатністю. У гіперреалізмі – більше загадковості. У фотореалізмі основний сюжет – пейзаж або портрет загальним планом, у гіперреалізмі – з акцентом на деталі. Наприклад, якщо фотореаліст зобразить увесь сквер, то гіперреаліст – одну лавку в тіні і зробить акцент на вузькому сонячному промені. Якщо фотореаліст намалює портрет загалом, то гіперреаліст – частину обличчя, зробивши акцент на конкретних рисах.

Відомі майстри гіпереалізму:

Герхард Ріхтер, Готфрид Хельнвайн, Чак Клоуз, Доменіко Гнолі.

Трулс Еспедалс

Знакові картини:

• Герхард Ріхтер «Бетті».
• Готфрид Хельнвайн «Мадонна на зборах».
• Трулс Еспедалс, серія робіт із птахами.

Геард Ріхтер створив 2 популярних портрети своєї дочки Бетті – у 1977 і 1988 роках. Перший досить чіткий і зрозумілий, другий більш м’який, на ньому головна героїня відвертається від глядача, вислизає від нього. Ці роботи є найпростішими і водночас наймістичнішими за всю історію жанру.

Переклад: Ольга Янко