«Нас взяли в рабство у XXI столітті і роблять із нами, що хочуть»

Нас взяли в рабство у XXI столітті. Останні новини в Украні. Війна в Україні 2022

Ми вирішили опублікувати переклад статті онлайн видання "Новая газета" оскільки вважаємо, що вона допоможе зрозуміти, що зараз відбувається у Донецькій та Луганській областях.

Як у «ДНР» відбулася примусова мобілізація: свідчення очевидців

З редакцією "Новой газеты" зв'язалася дівчина з Донецька. З міркувань безпеки ми не можемо називати її ім'я (аудіозаписи монологів є у розпорядженні редакції). Вона розповіла, як у «ДНР» було організовано примусову мобілізацію. Вже забрали всіх хлопців, яких вона особисто знала, її одногрупників університету, родичів, знайомих. Ніхто з них до цього в армії не служив. Від деяких надходять повідомлення, що вони вже в Україні. Ми публікуємо монологи дівчини та її друзів, які зіштовхнулися із мобілізацією.

«ДНР» примусова мобілізація

— Спочатку, ще до «спецоперації», перед евакуацією, почали забирати всіх бюджетників. Тих, хто працював у Центробанку, хто працював учителями, викладачами, хто працював у податкових та інших структурах. Там забрали понад 50% чоловіків. На деяких — 100%, де вони були не життєво важливими. У банку, наприклад, залишили лише інкасаторів чоловіків, а решту — аж до начальників — усіх позабирали.

Потім уже під час евакуації почали забирати студентів. Начебто було не зовсім обов'язково. Треба було прийти до деканату та підтвердити, що ти перебуваєш у Донецьку. Мій одногрупник таким чином пішов, ійому сказали прийти у військкомат за місцем проживання, підтвердити, що він на очному відділенні, але це все закінчилося тим, що їх забрали на збори вже півтора тижня тому і з тих пір вони не поверталися. Тих студентів, які намагалися виїхати до Росії разом із евакуйованими, не випустили з боку «ДНР». У нас лише три КПП із Росією. Усі автомобілі перевіряють. Якщо є хоч один чоловік від 18 до 55, тих висаджують і садять у щось подібне до автозаку і везуть до пунктів мобілізації. Виїхати варіантів немає.

Чоловіків, як собак, відловлюють на вулицях.

Навіть якщо чоловік просто йде до магазину, його можуть зупинити та запитати документи. Якщо документів немає, то везуть до РУВСу, щоб встановити особу. Якщо є, але немає позначки з військкомату, що він не підлягає чи вже пройшов військову підготовку, тоді везуть одразу до пункту мобілізації. У місті зараз чоловіків взагалі немає. Кого ще не забрали, а їх дуже мало, ті сидять по хатах і не виходять у принципі.

Інформації про тих, кого забрали, взагалі немає. Телефони у них у всіх відібрали. У когось там збереглися кнопкові телефони. Буває, один із усієї роти зателефонує, скаже: «Ми всі живі», і все. Є у нас паблік у «ВК», там люди пишуть, хто де що чув, запитують про своїх, є записи про те, що хтось отримав похоронки на хлопців навіть 2003 та 2004 р.н.

На мобілізаційному пункті у спортивному залі Луганського педагогічного університету у Луганську

Одному з друзів пощастило, його відбила мама. Ось його розповідь:

Монолог студента у якого вдалося відбитися від мобілізації в «ДНР»

- Я 1999 р.н., мені зараз 22. Я студент. Все почалося з того, що у нас вийшов наказ про мобілізацію. До цього я мешкав у центрі Донецька. Але тут мені зателефонували родичі та й сказали: Приїдь до нас, у село. Тут я зараз і перебуваю.

У мене вже є білий квиток, я негідний у принципі, у мене серйозні проблеми зі здоров'ям, служба в армії — не для мене. Якщо я підніму щось важке, потім лежу тиждень. У мене міжхребцеві грижі, укорочення ноги та поганий зір. Тому я й не думав, що це якось може мене торкнутися. Але з кожним днем ставало зрозуміліше, що гребуть усіх підряд. Є підтверджена історія (це не міф чи легенда), що у моєму районі військкомат забрав людину без руки. Його потім відпустили, але сказали: Ти, це, далеко не губися, ти нам ще знадобишся. Його не одразу відпустили, спочатку його у розподільник забрали. Отакий у нас рівень абсурду.

І ось я сидів-сидів у себе в селі. Але почала з'являтися інформація, що на тих, хто не йде у військкомат сам, чекає кримінальна відповідальність. Навіть не важливо, прийшов тобі повістка чи ні, ти маєш сам з'явитися. З 1995 по 2004 рік народження - всі повинні з'явитися, такий був указ глави республіки. Я думав довго, тиждень думав, жив у цьому стресі. Зрештою зрозумів: треба просто піти. «Спецоперація» — це страшно, але й в'язниця теж досить страшно. І вирішив це зробити.

Це було 27 число.

Ішов я не один, на щастя, а з товаришами, навіть один з родичів ішов з нами. У нас у всіх не було повісток, ми вирішили піти, бо нас просто налякали. Один був хлопець молодший за мене, інший трохи старший, а один — взагалі дорослий чоловік, у нього вже двоє дітей. Четверо нас було.

На самому приймальному пункті (це ще не військкомат) даєш паспорт, тебе записують і тут же на тебе чекають автобуси — везти на розподільні пункти. Я прийшов зі своїм білим квитком. Показую його. Ця тітонька, яка приймає, жартує: «Ха-ха, та в тебе, мабуть, плоскостопість». Я кажу ні. Але вона сказала: «Військовообов'язаний, отже, йдеш». І все.

Нас привезли до розподільного пункту. Це не казарма, не приміщення, а якась територія колишньої шахти або чогось схожого. Все там розбито, крім адміністративної будівлі, де сидить персонал. Нам видали форму, протигаз, каску. Ми сиділи довго. Потім почали шукати місце, де приткнутися. Але там взагалі немає умов для розміщення.

Спати лягати треба було на бетоні – інших варіантів не було. Або в якомусь розбитому будинку на смітті лежати, або на бетоні. Лютий місяць. Під відкритим небом.

Я пробув, на щастя, лише трохи більше доби там. У моєму взводі був чоловік, років 45–50, він сказав, що він там уже чотири дні, просто сидів там у таких умовах, просто неба. Все це оточене парканом, колючим дротом, і там постійно ходить озброєний патруль.

Там у нас були польові кухні і навіть окріп. Великий плюс. Наступного дня почали роздавати посади — цілком випадково розписували, хто буде кулеметником, хто снайпером, хто зв'язківцем, хто мінометником. З усіх нас там було лише відсотків 20–30% тих, хто служив.

Потім сказали: давайте паспорти, ми їх відфотографуємо, потім гроші отримаєте за все це. Тут я зрозумів, що це не військові збори, як нам обіцяли в університеті. А там нам казали: усі мають з'явитися до військкомату за місцем проживання, там будуть військові збори дня на чотири, і вас відпустять. Але тут, коли зібрали паспорти, я зрозумів, що все серйозно.

По щасливому збігу обставин моя мама дізналася, де я і що потрібно туди встигнути приїхати, поки я там, поки мене не забрали до частини, привезти всі мої медичні довідки. Отож мене відпустили, ми приїхали у військкомат і там нам дали довідку, що я був у них, але за станом здоров'я відпущений. Мені пощастило. Не всім тут так щастить. Справа не лише у здоров'ї, є ще броня — її дають чоловікам на роботі, бо без них підприємство працювати не зможе. Але їх забирають. Така безправна річ.

Вільно ходити я все одно не можу зараз. У мене є ця довідка, що я був у розподільнику, що я не ховався, а прийшов сам. І все вона більше нічого не означає. А за фактом, якщо мене раптом зараз на вулиці забирають — а у нас це нормальна практика, то можуть знову відправити кудись служити.

Щодо моїх товаришів. Я з ними підтримую зв'язок. Вони перебувають у частинах і навіть в Україні, як виявилося.

Розподіляють – куди кому пощастить. Є охоронний батальйон, є населений пункт, його ніби звільнили, і тебе ставлять на якийсь об'єкт — блокпост, нафтобаза… Умовно це просто караул. Так щастить не всім. Деяких моїх товаришів визначили, не знаю, як він офіційно називається, але насправді як у штурмовий батальйон.

Там, де я провів більше доби, у мене у взводі було 22 особи, здебільшого мужики сорокарічні. Усі прийшли туди силоміць: комусь прийшла повістка, когось спіймали, хтось злякався кримінального переслідування. Я з іншими там поспілкувався, під сотню думок точно почув за цей час — ніхто добровільно туди не пішов.

І от цих простих мужиків, котрі ніколи не служили, не стріляли, там пускають.

Які тут можуть бути у людей настрої? Якщо 2014 року була хоч якась ідея, то зараз це взагалі не те, взагалі інше. Зараз [«спецоперація»] незрозуміло за що та за кого. Незрозуміло чому вона почалася.

Мобілізація – це рабство. Людей беруть у рабство. Чоловіків майже не лишилося. Економіка паралізована. Навіть постачання питної води до нас у село припинено — цим займалися чоловіки.

Щойно я отримав повідомлення від свого найкращого друга, його забрали за кілька днів до мене. Ось що він повідомляє:

Монолог насильно призваного до армії «ДНР»

Друг мій призначений кулеметником, зброю йому досі не видали. Я намагаюся переварити це, хвилююсь, переживаю за нього, ви вибачте мене. У них там щойно сказали, що завтра кинуть у бойові. А які бойові, якщо цей пацан ніколи не стріляв у житті. Мій ровесник. Ще їм там дали всього два сухпайки за весь час, а вони там уже п'ять днів. Сплять вони, певна річ, на голій землі. Вогнища розпалюють - гріються хоч якось. Спати не можуть дуже холодно. Троє там із температурою вже.

Друг просить розповсюджувати цю інформацію. Каже: достукайтеся хоч до кого, скажіть, що нас у ХХІ столітті просто взяли в рабство і роблять із нами що хочуть.

Телефон у мого друга не забрали, бо там усі тяп-ляп. От я був у цьому розподільчому центрі — там повна дезорганізація, там немає дисципліни взагалі жодної, командири не можуть керувати людьми, не можуть виконувати елементарні дії, все затягується на величезну кількість часу, ніхто нічого не знає. Це не армія.


Читайте также