Як біженців із України зустрічають на польському кордоні

Колишня журналістка Російської служби Бі-бі-сі Хлоя Арнольд за власною ініціативою цілий тиждень працювала волонтером та допомагала біженцям в одному з пунктів на польсько-українському кордоні. Вона розповіла Бі-бі-сі про те, з чим стикаються біженці, як їх зустрічають, яку допомогу надають і як може складатися їхня подальша доля.

З дня вторгнення росії до України пройшов місяць. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців на 23 березня, за чотири тижні територію України, рятуючись від бойових дій, залишили понад 3,6 млн людей. Більша частина їх їде через кордон із Польщею. В основному це жінки, діти та люди похилого віку. Чоловіків віком від 18 до 60 років серед тих, хто прибуває, немає, оскільки в Україні діє воєнний стан.

У цьому матеріалі ми наводимо лише невелику частину того, що розповіла Хлоя Арнольд. Розмова з нею була записана наприкінці минулого тижня.

Чому вона поїхала

Хлоя живе в одній із країн Європи. Коли вона дізналася, що у Польщі потрібні волонтери, які володіють українською та російською мовами, то в той же момент прийняла рішення, що хоче допомогти.

"Десь днів десять тому я бачила репортаж моїх колишніх колег із Бі-бі-сі із центру з прийому біженців на кордоні Польщі та України, - розповідає Хлоя Арнольд. - Ці люди [біженці] були дуже злякані, дуже засмучені. Я зрозуміла , що можу допомагати, бо говорю російською. Тому сама купила квиток у Варшаву, там орендувала машину і - далі до міста Замосць, що недалеко від кордону з Україною".

Вже на місці Хлоя зіткнулася з тим, що деякі українці не хотіли чути російської мови і говорити російською - через те, що росія розпочала війну: вони просто затикали вуха. Проте більшість спілкується російською і просить допомогти їм зрозуміти, як бути далі.

Змучені та голодні

У годині їзди від міста Замосць знаходиться один із прикордонних переходів – Гребенне (з українського боку – Рава-Руська), де до початку війни нічого не було – лише прикордонний пункт та маленька скринька. Нині тут величезне скупчення біженців.

Дорогою до кордону розвішана велика кількість українських прапорів та банерів зі словами підтримки на адресу українців. Безпосередньо біля прикордонного пункту зведено наметове містечко для біженців.

"Перше відчуття, коли туди приїжджаєш, - ніби потрапив на ярмарок, - розповідає Хлоя. - Скрізь стоять намети. Слава богу, що за тиждень дощів не було, але все одно під ногами досить брудно. Готують суп для людей. Багато народу - і волонтери, і поліція, і прикордонники. Дітям, що прибувають, одразу пропонують цукерки та іграшки, щоб хоч якось підняти їм настрій. Для дорослих є суп та інша їжа".

Волонтери католицької організації "Лицарі Святого Колумби" зустрічають тих, хто прибуває, і роздають їм безкоштовні сім-карти, щоб можна було зв'язатися з близькими. Далі їм доведеться визначитися, куди і як вони прямуватимуть. Багато хто має план - їдуть або далі до Польщі, або до Німеччини. Частина людей виїжджає власним транспортом. Однак у багатьох становище набагато складніше.

Наметове містечко біля кордону не розраховане на тривале перебування - у ньому немає умов для того, щоб поспати та помитися, немає туалетів. Однак за шість кілометрів від кордону розташовується центр допомоги біженцям - великий спортивний зал, де встановлені ліжка та є умови для відпочинку. Він швидко заповнюється, але за 25 кілометрів є ще один центр.

Проте багато хто перетнув кордон не хоче від нього відходити, щоб бути ближче до своєї країни, розповідає Хлоя.

Основна робота для волонтерів – у центрі допомоги біженцям. Щодня доводиться вирішувати десятки, сотні питань, таких як пошук родичів, знайомих, транспорту та житла.

За час роботи волонтером Хлоя зустріла людей із різних регіонів України - Харкова, Дніпра, Києва, Миколаєва, Кривого Рогу та Донбасу. У багатьох дорога зайняла кілька днів, хтось діставався ще довше.

Люди виглядають змученими, голодними, розповідають про те, що дорогою їм доводилося ночувати у родичів, на вулицях та на лавках у містах і навіть у лісі.

Нижче ми наводимо історії кількох людей – з тих, з ким спілкувалася та кому допомагала Хлоя Арнольд.

Сім'я глухих із Донбасу

Якось до волонтерів підійшла дитина. Ми бачили, що віддалік від усіх стояла група людей. І хлопчик каже: "Допоможіть нам". Виявилося, що це сім'я - тато, мама, двоє дітей та їхній дядько і його дружина з росії. І ніхто з них, крім дітей, Артема та Максима, не розмовляє та не чує.

Артем, йому 11 років, страшенно втомився: він розповів, що вони п'ять днів їхали з Донбасу машиною і вже знемагали. Дитина розповіла, що має знайомого хлопчика Ваню в Польщі, він разом з мамою переїхав туди два роки тому - теж з України. Хто вони такі, незрозуміло, бо це вже дорослі писали нам на папері.

Сім'я дала нам зрозуміти, що вони хочуть дістатися туди, до Польщі і просять допомоги. Ми шукали на карті те місто і знайшли його, воно виявилося недалеко від кордону з Чехією.

Ми сказали їм, що можемо зняти для них квартиру там на два тижні, оскільки у мене була з собою досить велика сума грошей (коли я їхала, серед близьких, друзів та їх знайомих я оголосила збір коштів, і дуже багато хто відгукнувся і захотів допомогти) .

Ця сім'я була дуже вдячна, але вони нам пишуть на аркушику паперу: а що далі? І як далі? А ми у відповідь їм пишемо, що мати хлопчика Вані зможе знайти допомогу, тому що в Польщі є організації, які допомагають глухим і тим, хто погано чує.

Ми запропонували їм їжу – сосиски, м'ясо. Але дорослі відмовлялися. А ось діти, напевно, сосисок десять поспіль з'їли, настільки голодні.

Обручка на пальці

Рита викладала гімнастику дітям у місті Суми – вона показувала мені відео з дітьми.

Рита весь час просто сиділа в кутку, мовчала, плакала і крутила на пальці обручку. Чоловіка вона залишила вдома.

І ось вона весь час сиділа в кутку і дивилася на телефон. Чекала на відповідь від сестри, яка живе у Словаччині. Вона збиралася їхати до неї.

Каміла та її семирічна донька теж втекли із міста Суми. "Я не хотіла їхати. У нас великий будинок, машина. У мене новий офіс", - розповідає Каміла. Вона викладала англійської мови. "Коли це закінчиться?" - схлипувала вона.

А Рита все крутила і крутила обручку.

– Я просто хочу додому!

Вона плакала і плакала, і я теж плакала в молитовному наметі, встановленому "Лицарями Колумби". Що я могла їй відповісти?

"Як таке може бути?"

Валентина та Валентина з Києва – свати, дочка однієї з них та син іншої – чоловік та дружина. Сиділи в наметі в гарних шубах, від усього відмовлялися. І в якийсь момент вони просто розплакалися, були всі в сльозах.

"Ми б зрозуміли, якби це зробили [почали війну проти України] китайці, якби це були турки. Але це наші рідні! Як таке може бути?"

І коли вони це говорили, я не знала, що їм відповісти. Я просто не знала...

Шум пилососу

Ще одна родина – мама з дітьми – приїхала із Західної України, не так далеко від кордону з Польщею.

Вони добиралися цілий день. Їхні родичі живуть в Іспанії, і ми допомогли їм купити квитки на літак, щоб дістатися до Мадриду.

Ми сиділи в готелі, і дружина зателефонувала чоловікові, щоб розповісти про це, та й увімкнула гучний зв'язок. І там лунав якийсь галас.

Діти так злякалися, що сховалися під ліжко, бо всі такі налякані, що бояться будь-якого галасу. А це, як виявилося, працював пилосос.

Маленька помаранчева сумка

Ще одна жінка – з Харкова, її звуть Марина. Вона мала їхати до міста Катовіце у Польщі, щоб звідти долетіти до Кутаїсі, що у Грузії. Коли я її побачила, Марина чомусь не мала багажу.

Я спитала, де її валіза. Вона відповіла, що в неї тільки маленька сумка дамська - це все, що в неї було. Поки ми шукали для неї транспорт у Катовіце, вона побачила ось ту родину глухих та їхніх дітей. І каже: ой, це бідні люди, я маю їм допомогти хоч чимось.

Вона відкриває свою маленьку помаранчеву сумку і дістає горіхи, насіння та шоколад і дає все, що має, дітям. І більше у сумці у неї, здається, нічого не було.

Я через інтернет знайшла шотландця, який мешкає в Польщі. І він приїхав допомогти, спеціально за нею. Він, правда, не говорив російською мовою, але сказав, що готовий її відвезти. І він мав таку маленьку машину білого кольору.

А потім цей чоловік мені зателефонував і сказав: "Знаєте, мені так незручно, вона залишила мені 100 доларів".

Я сказала йому, що може купити бензин. Але він був страшенно збентежений.

Подумай про морську зірку

Є така казка про маленького хлопчика та його бабусю на пляжі. Вони стоять на пляжі та бачать тисячі морських зірок, викинутих на пісок, які помруть, якщо їх не повернути у море. Маленький хлопчик піднімає одну морську зірку і кидає її у воду. Бабуся каже: "Немає сенсу це робити. Тут тисячі морських зірок, і ти не можеш їх усіх повернути назад у море". "Так, бабусю, але я можу саме цю", – відповідає хлопчик.

Коли ми думали про тисячі людей, що перетинають кордон, було важко уявити, що наші крихітні зусилля взагалі щось змінюють. Але тоді ми казали собі: "Подумай про морську зірку".

Весь час там ми пам'ятали про цю казку. Ми не могли допомогти всім - тих, хто потребує допомоги, надто багато. Але ми могли допомогти невеликій частині, і ми це робили. Але мені все одно дуже сумно від того, що відбувається. І сумно за всіх моїх російських друзів, бо я знаю, що вони теж страждають. Боже, як це сумно.