Кобо Абе. Чуже обличчя
(Уривок)
Вибравшись із закрутів довжелезного лабіринту, ти нарешті прийшла. Завдяки одержаній від нього карті-схемі таки знайшла дорогу до цього сховища. Невпевненою ходою, наче п'яна, піднялася сходами, що скрипіли, мов педалі органа, на другий поверх і зупинилась перед кімнатою. Затамувавши подих, постукала в двері — відповіді чомусь не було. Натомість прибігла, підстрибуючи, немов кошеня, дівчинка й відчинила тобі двері. Ти спробувала її запитати, чи в і н не передав чогось для тебе, але вона, нічого не відповівши, тільки всміхнулась і зникла.
Шукаючи й о г о, ти заглянула досередини. Мертва кімната, просякнута духом запустіння, в якій не було ні й о г о самого, ні навіть слідів його перебування. Опинившись перед похмурою стіною, ти здригнулася. Коли ж, відчуваючи докори сумління, збиралася виходити, твій погляд привернули три зошити на столі й поряд з ними лист. Ти вмить збагнула, що таки попала в пастку. І хоча на тебе наринули гіркі думки, ти вже не могла побороти спокуси. Тремтячими руками розірвала конверта й почала читати листа...
Мабуть, ти відчуваєш і гнів, і приниження, а твій погляд раз у раз мало не відштовхується від паперу, проте я хочу, щоб ти читала далі. Невже я прагну, щоб ти безпечно подолала цю мить і наблизилася до мене ще на один крок? Хто кого переміг: він — мене, чи я — його? Не має значення — все одно трагедія масок скінчилась. Я вбив його, але сам готовий донести на себе як на злочинця і в усьому признатися. З великодушності чи навпаки, але я хочу, щоб ти й далі читала. Той, хто має право судити, водночас зобов'язаний вислухати і зізнання підсудного.
Ось я стою перед тобою на колінах, та якщо ти відвернешся від мене, то не виключено, що й тебе несправедливо запідозрять як співучасницю злочину. Тож сідай і почувайся як удома. Якщо в кімнаті душно, негайно відчини вікно. Чайник і чашки на кухні — користуйся ними, коли захочеш. Як тільки ти спокійно вмостишся, це сховище в кінці лабіринту перетвориться на суд. Поки ти читатимеш протоколи, я ждатиму скільки завгодно й лататиму спущену завісу — щоб зробити кінець трагедії масок безповоротним. Бо згадки про нього не дадуть мені нудьгувати.
Отож повернімося трохи назад. Здається, то було вранці, за три дні до тієї миті, котра для тебе означає "сьогодні". Надворі жалібно завивав і стрясав віконними рамами вітер, змішаний з рясним дощем. Цілий день я обливався потом, а як звечоріло, захотів погрітися коло вогню. За прогнозом погоди, опублікованим у газетах, ще мав повернутися холод, але ж було видно, що дні подовшали, тому як тільки цей дощ ущухне, настане літо. Від самої думки про це в мене серце завмирало. В моєму тодішньому стані я був схожий на воскову ляльку, безпорадну перед спекою. Досить було згадати про сонце, як шкіра на мені починала скипати пухирями.
І от я подумав, що було б найкраще довести задуману справу до кінця ще перед тим, як прийде літо. Згідно з довгостроковим прогнозом, протягом трьох-чотирьох днів з материка пошириться високий атмосферний тиск і виникнуть метеорологічні явища, характерні для літа. Коротше кажучи, було б чудово, якби за тих три дні я зумів приготуватися до зустрічі з тобою і зробити так, щоб ти не могла відірватися від цього листа. Однак три дні — недостатній для цього час. Бо, як сама бачиш, протокол цих зізнань займає три густо списані зошити великого формату й охоплює цілий рік мого життя. Я мав опрацювати за день по одному зошиту: дописати, викреслити, виправити, щоб залишити їх тобі в найбільш зрозумілому вигляді. Величезна робота! Та я був у бойовому настрої. Купив на ніч пиріжків з м'ясом, щедро приправлених часником, і повернувся того дня додому на дві чи три години раніше, ніж звичайно.
То які ж наслідки?.. Огидні... Я тільки ще раз переконався, що мені страшенно бракує часу. Я знову перечитав свої записки, і навіть мені самому стало неприємно — в них відчувалося намагання виправдатись. Та це й природно, адже в таку похмуру, дощову пізню ніч гіркі думки ще більше тривожать душу. Треба признатися, що кінець трагедії масок був досить гнітючий, однак я і далі вірив, що діяв з розумом. Без такого переконання навряд чи зумів би писати з такою невтомністю, навіть не знаючи, чим стануть ті записки: моїм алібі чи, навпаки, речовим доказом вини. Правду кажучи, я готовий визнати свою поразку і все ще твердо переконаний, що лабіринт, куди я сам себе загнав, був до останку логічно неминучим стражданням... Однак, усупереч моїм сподіванням, записки не переставали жалібно нарікати, мов приблудна кішка, замкнута в кімнаті. Невже мені доведеться не зважати на брак часу й дотягувати їх до такого рівня, який мене задовольнив би?
Ні, досить. Яке нестерпне відкриття! Тільки-но я твердо вирішив в усьому признатись, як мені здалося, ніби в горлі застряв шматок жилавого м'яса. Записки, переповнені моїми зойками, не такі вже й суттєві, тому я не ображусь, якщо ти їх тільки переглянеш. Ти, наприклад, не зносиш вищання електричної дрелі, тарганів і скреготу чогось металевого по склу, та навряд чи можна сказати, що такі речі мають у житті якесь значення. Очевидно, дрель викликає у твоїй уяві бормашину в кабінеті зубного лікаря, а от у двох останніх випадках, мабуть, ідеться про своєрідну — інакше й не назвеш — психологічну висипку. Правда, я ще не чув, щоб хтось від неї помер.
Однак треба знати міру — пора кінчати. Хоч би скільки я виправдовувався, це нічого не дасть. Важливіше, щоб ти не відривалася від листа, щоб моє минуле стало твоїм теперішнім... щоб потім ти взялася до записок і читала їх, не відриваючись, до самого кінця...
(Певно, ти вже зручно вмостилася? Чай у низькій зеленій бляшанці. Окріп — у термосі).
ЧОРНИЙ зошит
До речі, зошити упорядковано за кольором обкладинки: чорний, білий та сірий. Зрозуміло, між кольором і змістом немає жодного зв'язку. Я вибрав їх навмання, тільки для того, щоб легко розрізняти.
Мабуть, почну з розповіді про сховище. Зрештою, яка різниця, з чого починати. Та найлегше розпочати її з того дня. З того дня півмісяця тому, коли я мав їхати у відрядження в район Кансай1. То була моя перша поїздка, відколи я виписався з лікарні. Думаю, і ти надовго запам'ятала той день. Метою поїздки начебто була перевірка ходу будівництва фабрики поліграфічної фарби в Осаці, а насправді з того дня я замкнувся в пансіоні 8. і взявся здійснювати свій задум.
Того дня у щоденнику я записав ось що:
"26 травня. Дощ. За газетним оголошенням відвідав пансіон 8. Побачивши моє обличчя, дівчинка, що гралася в палісаднику, заплакала. Вирішив зупинитися тут — місце гарне, розташування кімнати майже ідеальне. Бадьорить запах нової деревини і фарби. Суміжна кімната теж начебто порожня. Було б добре, якби вдалося орендувати і її, не викликавши підозр, але..."
У пансіоні 8. я не збирався жити під вигаданим прізвищем і видавати себе за когось іншого. Хоч це й може здатися нерозсудливим, але в мене був свій розрахунок. Моє теперішнє обличчя не годилося для дрібного шахрайства. Справді, як тільки та дівчинка, мабуть, школярка, мене помітила, то відразу почала хлипати — наче перед нею плило продовження страшного сну. А от управитель поводився на диво люб'язно — напевно, старався якнайкраще обслужити клієнта...
Ні, привітним був не тільки управитель. Хоч як це прикро, майже всі люди, з якими я стикався, ставилися до мене з
Кансай — район Кіото, Осаки та навколишніх префектур.
підкресленою привітністю. Поки я не заходив з ними у тісні стосунки, на їхніх обличчях з'являлася приязна міна. Це ж природно. Якщо вони не бажали дивитися мені прямо в очі, то принаймні мусили бути чемними. Завдяки цьому я уникнув зайвих розпитувань. Відгороджений від людей стіною їхньої люб'язності, я завжди був цілком самотній.
Майже половина з вісімнадцяти кімнат пансіону 5. була ще не заселена — мабуть, тому, що його збудували недавно. Хоч я і не просив, та управитель вибрав мені найдальшу кімнату, біля запасних сходів на другому поверсі — вираз його обличчя свідчив, що він усе добре розуміє. Кімната мала вже ту перевагу, що її вибрали спеціально для мене. Вона була з ванною, правда, не найкращою, а крім того, на відміну від інших, з великим еркером, схожим на засклену терасу. В кімнаті стояли столик і два стільці. Запасні сходи вели до стоянки на чотири-п'ять машин, і звідти можна було вийти на другу вулицю. Зрозуміло, що й це підвищувало її цінність. Та оскільки я приготувався відразу внести певну суму грошей, то заплатив наперед за три місяці. Принагідно я попросив купити мені в найближчій крамниці постільні речі. Вдаючи, ніби він дуже радий, управитель довго розказував, як справно працює вентиляція, як сонячно в цій кімнаті. Він так розпалився, що, здавалось, от-от почне розповідати про своє життя. Та, на щастя, ключ, який він простягнув мені, випав у нього з руки і дзенькнув об підлогу. Розгубившись, управитель зірвав пломбу з газового крана і квапливо вийшов. Я полегшено зітхнув... От було б добре, якби завжди так легко вдавалося зривати з людей покривало брехні...
Стемніло настільки, що навіть пальців на руці, піднесеній до самих очей, не можна було порахувати. Кімната, яка ще ні разу не давала притулку людині, була справді чужою і непривітною. Та здавалася мені набагато кращою, ніж привітні люди. До того ж, відтоді як сталося те нещастя, я почав відчувати прихильність до темряви. Правду кажучи, було б чудово, якби вмить усі люди на світі втратили очі й забули про існування світла. Тоді б одразу вдалося дійти згоди щодо форми предметів. Кожен знав би, що хліб — це хліб, незалежно від того, трикутний він чи круглий... От, скажімо, було б добре, якби та дівчинка зажмурила очі й не бачила мене, а тільки чула мій голос. Може, тоді ми подружили б — ходили б разом на прогулянки в парк, їли б морозиво... Але навіть при слабому світлі вона помилилася: вважала трикутний хліб не хлібом, а трикутником. Хоча саме світло прозоре, та всі предмети, які потрапляють у його проміння, стають непрозорими.
Однак світло існує, а тому пітьма — це лише обмежена часом відстрочка у виконанні присуду. Я відчинив вікно, і в кімнату, мов клуби чорної пари, ввірвався просякнутий дощем вітер.
Я закашлявся і, знявши окуляри, витер сльози. В перехресному світлі автомобільних фар електричні дроти, верхівки телеграфних стовпів та ряди покрівель тьмяно виблискували, наче сліди крейди на погано витертій класній дошці.
В коридорі почулися чиїсь кроки. Звичним рухом я знову надів окуляри. З крамниці принесли постільні речі, які замовив для мене управитель. Гроші я просунув під двері, а куплені речі попросив залишити в коридорі.
Отже, приготування до старту начебто закінчено. Я роздягнувсь і відчинив шафу: на внутрішній стороні стулки було вставлене дзеркало. Я ще раз зняв окуляри, скинув пов'язку і, вдивляючись у дзеркало, почав розбинтовувати обличчя. Накладені трьома шарами бинти просякли потом і здавалися вдвічі важчими, ніж уранці, коли я їх намотував.
Як тільки обличчя відкрилося, на нього виповзли клубки п'явок — багряні набухлі келоїдні шрами... Яке огидне видовище!.. Воно повторюється щодня, як урок,— слід би вже звикнути...
Мене ще дужче роздратував цей, так би мовити, безпідставний переляк. Якщо вдуматись, це просто нерозумна, без жодних підстав чутливість. Навіщо зчиняти переполох з приводу якоїсь там людської оболонки, до того ж невеликої її частини — шкіри обличчя? Щиро кажучи, таке упередження, усталена думка — не рідкість. Наприклад, віра в чаклунство... расові ідеї... безпричинний страх перед зміями (або перед тарганами, про що я згадував раніше в листі)... Ось чому не тільки який-небудь прищуватий пуцьверінок, що живе ілюзіями, а навіть я, завідуючий лабораторією в солідному інституті, припнутий до суспільства, наче корабель якорем, захворів психологічною висипкою. Усвідомлюючи, що не маю причин ненавидіти оте гніздо п'явок, я, проте, не міг із ним примиритись і страждав.
Звичайно, я намагався себе перебороти. Замість того, щоб правду обходити, краще подивитися їй прямо в очі й звикнути до свого становища. Якщо сам не надаватиму цьому уваги, то й інші напевне нічого не помічатимуть. Виходячи з таких міркувань, я охоче заводив в інституті розмови про своє обличчя. Скажімо, з підкресленою жартівливістю порівнював себе з чудовиськом у масці, яке показують у телевізійних мультфільмах. З удаваною веселістю казав, як вигідно все бачити, а самому залишатися невидимим. Найшвидший спосіб звикнути самому — це привчати інших.
Таким чином я начебто досяг певного успіху. Незабаром у лабораторії я перестав відчувати незручність. Більше того, мені навіть почало здаватися, що чудовиська в масках не просто мають лякати, а в їхній появі на телеекранах і в коміксах є свій резон. Справді, маска — якщо тільки під нею не гніздяться п'явки — створює деякі вигоди. Якщо прикривання тіла одягом знаменувало розвиток людської цивілізації, то немає підстав заперечувати, що в майбутньому вважатиметься звичним носити на обличчі маску. Адже і тепер ними іноді — на важливих церемоніях або святах — користуються. Я не знаю, як це чітко висловити, але мені здається, ніби маска робить людські стосунки універсальнішими, ніж тоді, коли обличчя відкрите...
Твори
Критика
- «Навіщо спішити з утечею?», або Бранець абсурду (Матеріали до вивчення роману Кобо Абе «Жінка в пісках»)
- Полістилізм у контексті творчості Кобо Абе (на прикладі роману «Стороннє обличчя»)
- Самотність і свобода у прозі Кобо Абе
- Тема людини і суспільства у творчості Кобо Абе у контексті світової та японської літератури