Кобо Абе. Спалена карта
(Уривок)
Місто — замкнуте безмежжя. Лабіринт, у якому не можна заблудитися. Це твоя власна карта, на якій усі квартали нічим не відрізняються один від одного.
А тому, навіть збившися з дороги, чти не заблудишся.
НАЧАЛЬНИКОВІ ВІДДІЛУ ПЕРСОНАЛЬНИХ РОЗСЛІДУВАНЬ ПРИВАТНОГО РОЗШУКОВОГО АГЕНТСТВА
ЗАЯВА ПРО РОЗШУК
Мета заяви — виявити місце перебування зниклої особи, її ім'я та прізвище — Хіросі Немуро. Стать чоловіча. Вік — 34 роки. Посада — начальник відділу розширення збуту торгової фірми "Дайнен". Зникла особа — чоловік заявниці. Щез шість місяців тому і відтоді не давав про себе знати. Довіряю Вам у всьому, що стосується розшуку, потрібних для справи даних не приховуватиму.
Звертаючись до Вас з цією заявою, зобов'язуюсь оплачувати витрати, пов'язані з розшуком. Обіцяю зберігати в суворій таємниці наслідки розшуків, нікому їх не виказувати
1 не використовувати комусь на шкоду.
2 лютого 1967 р. Хару Немуро
(Підпис)
Натискаю на педаль зчеплення і вмикаю меншу швидкість — двадцятисильній малолітражці надто важко долати такий крутий підйом. Дорога не асфальтована, а з грубозернистого бетону, через кожних десять сантиметрів порізана вузенькими борозенками — мабуть, щоб запобігти ковзанню. Та пішому з того невелика користь, бо пилюка і кришки від шин, що стираються на шершавому бетоні, заповнили всі нерівності. А тому в дощ та ще й у стоптаних черевиках іти нелегко. Можливо, таке покриття розраховане на автомашини і борозенки їм прислужаться. Не виключено, що вони допомагають відведенню талої води у рови, коли стоки переповнені.
Однак усі ці турботи виявляються зайвими, бо автомашин тут мало. Тротуарів немає, тому кілька жінок з кошиками в руках розбрелися по дорозі і, захопившись розмовою, нічого не помічають. Злегка сигналю і проїжджаю поміж ними. Але в ту ж мить несподівано з-за повороту, висвистуючи, наче для остороги, вигулькує хлопчак на роликах, і я різко гальмую.
Ліворуч — крута кам'яна стіна, праворуч — низеньке залізне поруччя, за ним неглибокий кювет, а далі майже прямовисна круча. Хлопчик сахнувся до поруччя, але впав посеред дороги. Його обличчя зблідло, скривилося. Серце в мене загупало десь аж під горлом. Я вже було прочинив віконце, щоб насварити шибеника, але докірливі жіночі погляди охолодили мій гнів. Краще з ними не заводитись, а то звалять на мене вину за хлопцеву подряпину. В таких випадках люди не бояться гуртом лжесвідчити. А моє становище зараз таке, що треба бути бездоганно чистим.
Натискаю на акселератор, і автомобіль, полишаючи за собою смердючий дим, натужно рушає. За мить я вже на повороті. В дзеркальці видно, як відлітає набік купка жінок біля хлопчака, що не поламав кісток і не облився кров'ю, а лише відбувся переляком, і натомість з'являється блякле небо, схоже на щойно погашений телеекран. Ще хвилька — і я вихоплююсь на рівну дорогу. Тут, на зрізаній вершині пагорба, міститься кінцева зупинка автобуса. Неподалік під дашком лавка, телефонна будка, а поряд з цегляною огорожею, за якою влітку, мабуть, красуються квіти, навіть установлено фонтанчик з водою для пиття. А далі знову узвіз, короткий, але крутий. І тут же великий плакат, жовтий, наче дорожній знак: "Без особливого дозволу в'їзд автомобілів у житловий район заборонено". Нехтуючи міцністю споруди і майстерно виписаним наказом, що мало не вишкірив на мене зуби, я мерщій долаю узвіз.
І відразу краєвид різко міняється. Пряма біла дорога, метрів із десять завширшки, немов зливається з білястим небом. Обидва тротуари відділені від дороги смугами зів'ялого газону, огородженого низенькими, до колін, штахетами. Та оскільки трава зів'яла не всюди однаково, виникає навдивовижу виразне відчуття перспективи: хоча ліворуч і праворуч стоять тільки шість чотириповерхових будинків з шістьма квартирами на кожному поверсі, здається, ніби перед тобою безмежність. Побілені фасади й так-сяк заляпані темно-зеленою фарбою торцеві стіни тільки підкреслюють геометричну особливість краєвиду. Житловий район розпростер свої крила обабіч дороги не вглиб, а вшир. Мабуть, для кращого освітлення будинки розставлені, як на шахівниці, а тому ліворуч і праворуч погляд натикається на суцільні білі стіни, що підпирають молочно-білий небозвід.
У червоній колясочці плаче-надривається маля, закутане з головою у пелюшки. Ні мами, ні няньки поблизу не видно. Мимо нього на блискучому велосипеді з перемикачем швидкостей, зумисне голосно регочучи, промчав хлопчина з посинілими на холоді щоками. На перший погляд, на вулиці ніби людно, але на тлі цього краєвиду, як у перевернутому біноклі, люди здаються уявними зображеннями. А втім, якщо тут пожити, то, мабуть, враження зміниться. Краєвид поволі віддалиться, стане майже прозорим, наче перестане існувати, а з'явиться, як віддрукована з негатива,твоя власна постать. Розпізнати себе — це вже багато. Бо однакові комірки, в яких минає життя сотень людей,— то лише засклені рамки на портретах членів їхньої родини...
Хігасі, 3—12. Хігасі — Схід — означає правий бік вулиці. Цифра три — третій будинок з вікнами на вулицю, дванадцять — номер квартири на другому поверсі, в лівому крилі. У проміжках між газонами стояли таблички з написами "В'їзд заборонено", "Стоянка заборонена", та я не звертаю на них уваги і зупиняю автомобіль коло будинку. Мій вантаж — чорна валізка з необхідним реквізитом. Довжина її п'ятдесят п'ять сантиметрів, ширина — сорок, товщина — двадцять... Верхня кришка, тверда і рівна, може служити замість столика, на кінці ручки потаємний мікрофон і кнопка магнітофона. Крім цього, у валізці немає нічого особливого.
Можна лише похвалитися, що вона обтягнена м'якою штучною шкірою, щоправда, трохи потертою від довгого користування. Знизу на чотирьох ріжках прикріплено металічні накладки. З якого боку не глянь, валізка звичайнісінького комівояжера. Бувало, її зовнішній вигляд ставав мені в пригоді, а часом навпаки — шкодив.
Несподівано подув шпаркий вітер, наче сипонуло в обличчя крупинками льоду. Беру валізку в руку, переходжу через тротуар і опиняюсь у темному прямокутнику дверей під дашком. Моя хода відлунює так, немов котиться порожня бляшанка. Швидко піднімаюся сходами. На стіні двома рядами прибито вісім поштових скриньок. Під однією, з числом "12", приклеєно клаптик паперу і на ньому скорописом маленькими ієрогліфами написано "Немуро". Сповільнивши кроки, думаю: "Може, потроху звикати до нового завдання?.. Чого вимагатиме клієнтка?.. Виконати те, що вона захоче, відразу, як тільки ознайомлюся зі справою,— нелегко... тут не може бути шаблону, така вже наша робота..."
Білі залізні двері з темно-зеленим одвірком, біла кнопка дзвоника на тріснутій пластмасовій кришці. По той бік віконечка, завбільшки з поштову листівку, прорізаного посередині дверей, якраз навпроти очей, відхиляється краєчок завіс ки, бряжчить ланцюжок, ворушиться клямка, і двері поволі, наче важать цілу тонну, прочиняються. Крізь шпару потягло гасовим чадом. Мабуть, готуючись до зустрічі зі мною, клієнтка розпалила гасову грубку. Спочатку двері відчиняються ледь-ледь, потім трохи більше, нарешті — зовсім, тоді жінка відступає крок назад, складає перед собою руки. Проти світла важко її роздивитись, але здається, вона набагато молодша, ніж я сподівався. Хоча вона невисокого зросту, її шия здається довгою і тонкою, якби тут було трохи темніше, я подумав би, що то дівчинка.
Я простягаю свою візитну картку і стримано, як банківський службовець, називаю себе. Щоправда, мені не доводилося бачити, як вітається банківський службовець, а тому краще сказати, що я поводжуся чемно і впевнено, як людина, яка не почуває за собою жодної провини і не має чого соромитися. Зрозуміло, я розігрував цю сцену не для того, щоб викликати до себе довір'я. Я прийшов за її викликом, а не збирався накидати їй свій товар, як мандрівний торговець. Якщо хочеш зберегти певну відстань між собою і клієнтом, то найкраще саме так поводитися. Бо інакше на нас дивляться з підозрою. Така наша професія. Тим, хто ненавидить гадюк, не треба показувати вистави з гадюками.
Жінка заговорила хрипким голосом, немов шептала. Ні, вона не хвилювалася — мабуть, у неї зроду такий голос. "Якось дивно говорить, наче карамельку смокче",— подумав я і заспокоївся. Отут, у цьому напівтемному передпокої, піднімається завіса і я починаю грати свою напівтемну роль.
Відразу ліворуч вузенька кухня, що правила також за їдальню, в глибині за цупкою ширмою — спільна кімната і водночас вітальня. Праворуч, як дивитися з передпокою,— мабуть, спальня.
Опинившись у вітальні, я помітив, що в гасовій грубці палахкотить полум'я. Посеред кімнати круглий стіл, поліетиленова скатертина з витисненим на ній візерунком звисає аж до самої підлоги. Половину лівої стіни закриває книжкова шафа, другу займає вікно. На стіні, навпроти дверей, висить — мабуть, вирізана з якогось журналу — репродукція картини Пікассо, на якій зображено жінку, що дивиться водночас і ліворуч, і вгору. Зважаючи на те, що літографія оправлена в рамку, вона мала привертати до себе увагу гостей. Поряд з нею — втричі більше креслення, мотор у розрізі. На одній його деталі проведено лінію і зроблено напис червоною кульковою ручкою. Ліворуч, коло вікна,— трикутна поличка для телефону, в кутку на протилежній стіні, що межує з сусідньою кімнатою,— стереопрогравач, очевидно, саморобний. Обабіч над ним на відстані трьох метрів один від одного — два динаміки. Невже від такого розміщення на перпендикулярних стінах звук не гаситься й не пропадає стереофонічний ефект? Мене було запрошено сісти на стілець, У*о стояв спинкою до програвача. Вибачаючись за те, що не має чим пригостити, мовляв, живе тепер самотня, жінка розсунула портьєру й подалася на кухню,— мабуть, готувати чай. У вітальні війнув легенький вітерець, гасовий сморід зник, а натомість у повітрі повис запах косметики.
Як тільки жінка зникла за портьєрою, навіть враження від неї розплилось і потьмяніло. Я починаю прискіпуватися до дрібниць. Ще раз поволі вдихаю повітря і, переконавшись, що в кімнаті немає запаху тютюну й чоловічого тіла, закурюю. Піднімаю скатертину й заглядаю під стіл — не знаходжу там нічого підозрілого.
А все-таки мене не полишає дивне відчуття. Хоч, як завжди взимку, сьогодні швидко звечоріло,, і віконні шиби зажевріли надвечірнім блиском, вмикати світло ще рано.— Бо, якщо напружити зір, можна розгледіти під телефонною поличкою чорний ковпачок креслярської ручки. Ніяк не можу збагнути, чому так раптово розплився її образ... адже я бачив її, опинився віч-на-віч з нею на відстані, меншій двох метрів, коли вона підсувала мені стілець... Ось уже чотири з половиною роки займаюся такими справами і виробив у собі звичку схоплювати характерні особливості баченого, навчився вимальовувати з них цілу картину і в разі потреби викликати її в пам'яті. От хоч би взяти того хлопчака на роликових коззанах... Темно-синє сукняне пальто з широким коміром, де-не-де полатане... сірий вовняний шарф... парусинові черевики... зовнішні кутики очей опущені... скуйовджене, непокірне волосся... верхня лінія чола майже пряма... під носом почервоніння. Яке щастя, що я їхав під гору і гальма не відмовили! От якби дорога не була така крута, а мотор удвічі потужніший, то хоч би як я крутонув кермо, було б уже пізно: уникаючи автомобіля, хлопчисько кинувся б ліворуч, але його права нога попала б під колесо. Ще півбіди, якби він тільки переламав собі ногу. А могло б статися так, що, втративши рівновагу, хлопчина зіткнувся б з автомобілем і той пожбурив би його на залізне поруччя. Тоді, вважай, і черепа розтрощив би, і в'язи скрутив би. Його очі закотилися б під лоба, з вух і рота разом з піною бурхнула б яскраво-червона кров... і, безперечно, тепер мене тут не було б.
За ширмою чути дзенькіт посуду... Ні, не порцеляни, а скла... Навряд чи в таку пору року жінка частуватиме мене холодним напоєм. Може, збирається подати спиртне?.. Та ні, це було б недоречно... Бо те, що незабаром почнеться,— це завжди сцена нестерпного, хоча й різного за глибиною, смутку... Не чути, як вона рухається... Зате одноманітно дзюрчить вода з крана... Якщо все піде, як звичайно, то жінка, не втрачаючи ні хвилини, заторохтить навіть через ширму, а я, розуміючи, що хвору тішить, коли вислуховують її скарги, виконуватиму незавидну роль: охолоджу її запал — заведу розмову про витрати...
Жінка, яку я не можу пригадати... Жінка, що помахом портьєри, наче фокусник, стерла своє обличчя... Невже воно в неї таке невиразне, позбавлене індивідуальності?.. А от її одяг можу описати в усіх подробицях. Навіть угадати крізь нього обриси її тіла, зовсім не худого, а гарно збудованого і .зграбного. Напевно, шкіра в неї гладка, смаглява і на спині вкрита пушком. Западина вздовж хребта, мабуть, глибока й пряма. Незважаючи на вік,— нічого й казати, вона уявляється мені набагато зрілішою, ніж тоді, коли побачив її проти світла,— її майже юна, досконала постать з не великими, але й не малими грудьми, дуже підходить для шалених сучасних танців. Коли я так докладно все пам'ятаю, то чому б не дати волі уяві... й не домалювати обличчя, яке пасувало б до її привабливого тіла?..
Якщо покладатись на уяву, то її обличчя мало б бути привабливим, чітко окресленим, дуже рухливим... Та хоч скільки я старався, нічого в мене не виходило. Перед очима спливало щось бліде, невиразне, наче патьоки на стіні... щось схоже на веснянки... Однак, як тільки я переставав думати про обличчя, то відразу пригадував жінчине волосся, чорне, але м'яке й густе, яке звисало вниз і закривало половину чола... Світло, що падало з вікна, утворювало навколо її голови яскравий ореол — певно, тому, що вона нічим не змащувала волосся... Ясне чоло... Широке, випукле... Лише до нього вдалось добратися. В чому річ?.. Невже вона зумисне уникала погляду, не хотіла, щоб я відгадав її думки?.. А може, за той короткий час вираз її обличчя змінювався п'ять чи шість разів?.. Ні, тут щось не так... Очевидно, мені випала заплутана, з подвійним дном справа, ще більш заплутана, ніж я гадав. Тож треба пильнуватися... Вже три хвилини збігло, як жінка вийшла на кухню. Стривожений думками, запалюю другу сигарету... Встаю зі стільця, обходжу стіл і зупиняюся біля вікна...
Шибки невеликі, але тому, що віконна рама тонка, з алюмінію, все надворі добре видно. Прямо перед вікном, за вимощеним бетонними плитами десятиметровим тротуаром,— північна сторона будинку номер 2. На гладкій темній стіні видно лише пожежні сходи, вікон немає. Внизу, ліворуч, проглядає добрий шмат дороги. Притиснувшись обличчям до шибки, бачу свій автомобіль. Коли підійти до лівого краю вікна, аж до книжкової шафи, то видно, що другий кінець дороги сягає спуску, а тротуар ховається за рогом будинку номер 2.
Посередині між рогом будинку і моїм автомобілем зненацька заблимали ртутні лампи вуличних ліхтарів. Може, щось в автоматичному вмикачі світла зіпсувалось і він став чутливіший, ніж звичайно. Або ж настав час їх запалювати. Перехожих стало незрівнянно більше, і не лише жінок з покупками, але й чоловіків, що поверталися з роботи. Очевидно, прибув автобус. Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу таскають свій мішок із м'яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни.
Та зрідка хтось із них виходить і не повертається...
— Ну, то які ваші припущення?.. Розкажіть, будь ласка, усе, що пам'ятаєте.
— Нема чого розказувати. Нема в мене ніяких припущень...
— І те, що ви пригадаєте, згодиться, коли нема речових доказів...
— Ага... хіба що ота коробка сірників...
— Що?..
— Коробка сірників... У кишені дощовика разом із спортивною газетою лишилосялпівкоробки сірників з якоїсь кав'ярні...
— Та невже?..— Я знову розглядаю її обличчя, що вмить набрало іншого виразу і зовсім мене спантеличило. Воно було настільки спокійне, що йому пасувала б легка усмішка,— здавалося, ніби жінка задоволена з того, що її чоловік десь зник. А може, за півроку безнадії і туги пружина, яка приводила в рух її волю, зовсім ослабла, і жінка потонула в безмежній відчуженості? її колись, мабуть, вродливі риси обличчя тепер нагадували погано сфокусоване зображення.—) Якщо вважати цю сірникову коробку речовим доказом, то...
— Нічого особливого... просто вона лежала в кишені дощовика...
— Розумієте, коли ви підтвердите свою попередню заяву до нас, то я негайно почну розслідування. Тільки, як я вже вам пояснював, внесеного завдатку вистачить для оплати розшуків протягом тижня. Якщо за той час я не знайду вашого чоловіка, то, звісно, додаткової винагороди не вимагатиму, але й тридцяти тисяч ієн завдатку не поверну. Для розшуків буде потрібно знову внести тридцять тисяч ієн і, крім того, оплатити поточні витрати, пов'язані з розслідуванням.
— Підписатись тут?
— Однак врахуйте, що з такими мізерними відомостями невідомо, як починати розслідування. Звичайно, мені байдуже, такий мій фах. А от для вас це хіба не те ж саме, що викинути на вітер тридцять тисяч ієн?
— А що я можу вдіяти?..
— Гадаю, можна було б за щось учепитися. Коротко кажучи, мені треба знати, кого вистежувати і де шукати...
— Якби ж я знала...— Жінка заперечливо хитнула головою і піднесла до рота склянку пива, від якої я відмовився, сказавши, що мені ще доведеться їхати автомобілем.— Ось хоча б... той чоловік, у нього, здається, великі можливості... та всі, кого питаєш, не можуть пояснити причини...
— Які можливості?..
— На роботі...
— Ви що, самі пробували розшукувати? Минуло вже півроку...
— Брат пробував...
— Той самий, що підійшов до телефону? Він говорив зі мною так, наче був вашою довіреною особою. В такому разі найкраще поговорити безпосередньо з ним.
— Але ж я не знаю, де він зараз живе...
— Як же це так? Зниклу людину шукає інша, теж зникла! Це якесь зачароване коло!
— Брат не зовсім зник. Що три дні дзвонить по телефону... О, коли б чоловік дав про себе знати хоч по телефону! Тоді я не жила б у постійному страсі... нестерпно тяжко, коли не знаєш, що його спонукало...
— А по вас не видно, що ви чогось боїтеся.
— Дивно, правда?.. Можливо, звиклася з бідою...
— То ви здалися на брата і самі нічого не робили?
— Я чекала. Чекала день у день...
— І більше нічого?
— Брат був проти, і я боялася залишати домівку.
— Чому?
— А якби чоловік захотів вернутися саме тоді, коли мене не буде вдома? Що тоді? Ми можемо розминутись...
— Поясніть, чому брат був проти.
— Та як вам сказати...— Жінчине обличчя знову стало невиразне, наче віддалилося, вирізнялися тільки веснянки під очима, схожі на вуаль.— У брата були свої розрахунки... крім того, мені не вистачило б сил... Та я вже не могла більше ждати... тому брат нарешті здався, і я вирішила звернутися до вашого агентства...
— Ви багато п'єте?
Машинально наповнена склянка пива зупиняється в сполоханій руці, не торкнувшись уст, а жінка, киваючи в задумі головою, відповідає:
— Після того, як чоловіка не стало, я жду його і бачу сни наяву... дивні сни, ніби доганяю його... ніби раптом він з'являється позаду й починає мене лоскотати... Хоча я знаю, що це сон, сміюся від лоскотання, мов божевільна... дивні сни...
— А все-таки мені слід було б зустрітися з вашим братом.
— Якби він подзвонив, я б йому про це сказала... Та, боюсь, що він не захоче з вами побачитися.
— Чому?
— Як би це краще сказати?.. Так мені здається, точніше пояснити не можу...
— Але ж зрозумійте, мені потрібні відомості. Ясно? Я не маю наміру порпатися в особистому житті вашого брата. Я тільки хочу одержати відомості. Бо повторювати те, що вже зробив брат,— означає марнувати час. Та якщо ви цього хочете, я не заперечую.
— Я розповіла все, що знала. Що я маю ще сказати?
— Про свої припущення.
— От біда! Адже я нічого не знаю, хоча б ви хтозна-скільки питали...
— Ну гаразд,— здався я,— тоді принаймні розкажіть по порядку, як це сталося.
— О, це дуже просто, надто просто, аж дивно... Ось погляньте,— жінка мерщій підвелася зі стільця й підкликала мене до вікна,— он там... бачите, кроків за десять від того ліхтаря... маленький люк між тротуаром і газоном... там зникли його сліди... Чому?.. Чому саме там? Адже йому там зовсім не було що робити...
Темна-претемна дорога...
Твори
Критика
- «Навіщо спішити з утечею?», або Бранець абсурду (Матеріали до вивчення роману Кобо Абе «Жінка в пісках»)
- Полістилізм у контексті творчості Кобо Абе (на прикладі роману «Стороннє обличчя»)
- Самотність і свобода у прозі Кобо Абе
- Тема людини і суспільства у творчості Кобо Абе у контексті світової та японської літератури