«Навіщо спішити з утечею?», або Бранець абсурду (Матеріали до вивчення роману Кобо Абе «Жінка в пісках»)

Я. Г. Вовк

Кобо Абе — один із найзагадковіших письменників Японії XX ст. Різними означеннями користуються літературознавці щодо феномена митця. Він і представник екзистенціалізму, і творець антигероїв, і майстер параболи, і посередник між реалізмом і модернізмом, і фантаст... Дійсно, у творчості Кобо Абе переплітаються різнорідні елементи. Синтетизм мислення — головна ознака його спадщини. Письменник намагається усвідомити світ у його загальних тенденціях і формах, показати своєрідну модель буття, за якою живе все людство. Окрім того, Кобо Абе наполегливо шукає точки зіткнення двох типів культур — східної та західноєвропейської. На його думку, вся «трагедія сучасного світу в тому, що він розпадається, як пісок, на окремі дрібні піщинки, і головна проблема — як їх з’єднати й не дати розвіятися за вітром». А чи можливо це? Чи здатне людство подолати суцільну драму відчуження й знеособлення? Над цими питаннями замислюється письменник у своїх творах.

Кобо Абе (справжнє ім’я — Кіміфуса) народився 7 березня 1924 року. Закінчив медичний факультет Токійського університету. Лікарем, однак, не працював жодного дня: своє покликання він вбачав у літературній творчості. У 1948 році з’явилося перше оповідання «Шляховий знак у кінці вулиці». Але славу письменникові принесла повість «Стіна. Злочин Карума», за яку в 1951 році йому було присуджено вищу літературну премію Японії — премію Акутагави.

У 1963 році вийшов роман «Жінка в пісках», за який Кобо Абе удостоєний премії газети «Іоміурі», в 1964 — роман «Чуже обличчя», в 1967 — роман «Спалена карта», в 1975 — «Людина-коробка» (усі вони перекладені українською мовою) та ін.

Кобо Абе відомий не тільки як прозаїк, а і як драматург та режисер. Він написав чимало п’єс («Фортеця», «Полювання на рабів» та ін.). Свої п’єси Кобо Абе ставить у створеній ним театральній «Студії Абе».

У своїх творах митець порушує найгостріші проблеми, які стоять перед людством, показує самотність людини, зіткнення її з ворожим йому суспільством, марність будь-яких спроб утекти від нього, що породжує почуття глибокої безвиході. Своїми творами він прагне передусім впливати на почуття, викликати душевний відгук, а вже потім ,схвилювати й розум.

«Жінка в пісках» (1963)

За жанром це філософський роман-застереження людини, яка має змінити свій спосіб життя. У ньому створена модель абсурдного світу і людини, вирваної із звичного плину життя, приреченої на самотність. Ця тема популярна у світовій літературі XX ст. Одні письменники намагаються довести людську нікчемність і марність будь-якого опору. Інші — у самій неможливості вирватися з пастки шукають джерела мужнього стоїцизму людини. Роман Кобо Абе можна порівняти з «Чумою» Камю та «Замком» Кафки. Ключовими тут є поняття лабіринту, абсурдності, безперспективності.

Назвавши свій роман «Жінка в пісках», а не просто «Піски», письменник не намагався возвеличити якусь обмежену жінку, як і всю селянську общину; він змалював їх ніби похапцем, доволі мляво. Переважно це анонімні герої — у них немає нічого свого, немає індивідуальності, навіть власних імен.

Розвиток подій у романі відбувається природно. Герой твору Нікі Дзюмпей, приїхавши на морське узбережжя, бродив дюнами й збирав морських комах. Незабаром він потрапляє в село, мешканці якого зайняті лише тим, що вигрібають пісок, рятуючи від нього свої помешкання. Уночі Нікі Дзюмпей сам бачить, як осипаються стіни ями, в яку його опустили місцеві жителі. Він стає її в’язнем і приречений виконувати разом з якоюсь самотньою Жінкою сізіфову працю. Такою є зав’язка роману.

Відчай і декларації щодо закону і прав особи, на які ніхто не зважає, чергуються зі спробами втечі. Однак з часом виснажлива фізична праця, постійна втома гасять його бунтарський запал. Він уже відчуває задоволення, коли йому опускають сигарети і смердючу горілку. Але думка про свободу не покидає героя, він усе ж робить останню відчайдушну спробу вирватись із пастки. Блукаючи серед дюн, рятуючись від переслідувачів, він потрапляє у піщану драговину, ноги його загрузають усе глибше і глибше, пісок сягає уже пояса, і тут з його уст виривається тваринний крик — рятуйте! «Йому хочеться жити! Навіть якщо це життя нічим не різнитиметься від чужого — як дешеві тістечка, випечені в одній формі». Цей епізод можна вважати кульмінацією в романі.

Після фізичної капітуляції настає капітуляція моральна. Нікі Дзюмпей пасує перед абсурдною дійсністю, пристосовується до неї. Виродження душі почалося з того, що герой вирішив пристосуватися тимчасово, насправді ж пристосувався до життя в ямі, ніби впав у зимову сплячку. Внутрішня іржа з’являється дуже швидко. Стихає

його туга за волею. Життя збережено, але куплено дорогою ціною — ціною відмови від усього, з чого складається особистість. Відмова від утечі — розв’язка твору.

У романі «Жінка в пісках» панує ідея опозиції: людина — суспільство, людина — природа, людина — людина. Світ у Кобо Абе розвивається за законами, позбавленими здорової людської логіки. Тут зникнення людини нікого не лякає, нічого не міняє, тому що знецінена сама людина. Село байдуже до інтересів окремої особистості так само, як держава ігнорує загублене в пісках селище. Важливо, що Абе говорить не стільки про суспільні хвороби, скільки про людину, позбавлену волі до опору.

Герой, вирваний зі світу родинних зв’язків, перенесений у світ штучний, сконструйований, майже ілюзорний. Письменник допомагає критично зрозуміти процеси, що в ньому відбуваються.

Якої ж еволюції зазнає Нікі Дзюмпей?

Герой — людина пересічна, він — скромний учитель. У нього одна пристрасть — колекціонування комах — і одна мрія — відкрити новий вид і хоч як-небудь прославити своє ім’я, самоствердитися як особистість. «Якщо йому це вдасться, то його ім’я разом з довжелезною латинською назвою комахи потрапить в ентомологічний атлас і таким чином, може, збережеться для майбутніх поколінь».

Опинившись у жорстокому, абсурдному світі, Нікі Дзюмпей втрачає людські якості, стає частиною машини, його засмоктує рух бездушного механізму, що поглинає все живе. Але герой не повністю втратив здатність орієнтуватися в життєвих колізіях, а тому намагається врятуватись, вирватися з лабіринту. Інстинкт самозбереження штовхає його на втечу. Загалом же герой Абе ніби заражений ідеєю втечі. Але світ — лабіринт, і, відірвавшись від одного світу, людина попадає в інший, не менш жахливий і жорстокий, ніж попередній. Нікі Дзюмпей хоче втекти не лише від суспільства, а й від самого себе. Герой не може вирватись із зачарованого кола, у нього відсутня точка опори, йому нема від чого відштовхнутися. Найстрашніше те, що, опинившись у ще абсурднішому світі, він звикає до нього і починає жити за законами чужого світу, адаптується до нового безглуздого середовища.

Зникає особистість, залишається звичка підлеглості, автоматизм поведінки. Нікі Дзюмпей «включається» в ситуацію, починає брати участь в абсурді. «Яма також мала свої переваги — в неї не залітав вітер», — вважає він. Герой не залишив ями, хоча й отримав таку можливість. «Власне, навіщо спішити з утечею? На його квитку туди й назад не було вказано ні станції відправлення, ні станції призначення: він зможе вписати в нього, що захоче... про втечу можна подумати іншим разом».

Символічно звучать останні слова роману: «Визнати Нікі Дзюмпея померлим». Для Кобо Абе життя —це боротьба — жорстока, виснажлива, боротьба, що вимагає самопожертви, часом навіть безнадійна. Але людина тому й називається людиною, а не комахою, що, усвідомлюючи жорстоку необхідність, не сидить склавши руки.

У романі показані нетрадиційні для японської літератури стосунки людини і природи. Гармонія, рівновага між ними явно зруйновані, відсутні. Природа порівнюється зі звіром («Пісок, мов кривавий звір, присмоктався до тіла»), це страшна руйнівна стихія («І цей дім також майже мертвий... Його нутрощі уже наполовину зжер, проникаючи всюди своїми щупальцями, вічно текучий пісок...»). Щоб не бути задавленим сліпою і байдужою силою стихії, людина мусить вести з нею двобій. Створюється, однак, враження, що життя втомилось, вичерпало свої ресурси, а нежива матерія сантиметр за сантиметром розширює свої володіння.

Для втілення свого задуму Кобо Абе вдало користується рядом символів, мислить ними: так, жук-стрибун у його романі — це і сам Нікі Дзюмпей. Потім він опиняється у ролі мурахи, на яку полює личинка мурашиного лева; далі йдуть блохи, шашіль, кімнатна муха, павук і нічний метелик. А тоді відбувається найдивовижніша метаморфоза. Тільки-но чоловік знаходить у ямі воду, як усі інші видаються йому маленькими, наче комашки.

До ключових належить образ піску — символу безпросвітньої та всеперемагаючої буденщини, що губить людину.

Вода — символ життя, відродження людини. У романі її роль інтерпретується по-різному. Видобувши воду, Нікі Дзюмпей вважає, що став незалежним від села. Однак мешканці села можуть позбавити його харчів, приректи на голодну смерть. Тому не можна порівнювати воду з ідеєю фізичного звільнення героя. Автор бачить у воді символ духовного звільнення людини: герой залишається у ямі не з примусу села, а добровільно. Можливі й інші варіанти прочитання цих символів.

Мова роману відзначається лапідарністю; при певній стислості вона глибоко виразна, ясна. Ускладненість форми, алегоричність, символічність дещо ускладнюють проникнення в задум письменника.

Л-ра: Зарубіжна література. – 1999. – № 10. – С. 41-43.

Біографія

Твори

Критика