Ми — терористи. Поліна Жеребцова

Зараз, клацну замочком на сумці — і вибухне. Хто міг подумати, що всередину металевого язичка вишуканого дамського аксесуара з крокодилячої шкіри вживлено згусток сили, здатної розірвати на клапті людські тіла. Охоронці обшукали мене на вході й пропустили. Нічого не знайшли. Я лише журналістка, яка бере інтерв’ю. Президентська охорона оточила аеропорт щільним колом, та, посміхаючись сонцю, я знала, що мої брати чекають на сигнал, лежачи в густій траві: вони почнуть наступ, коли вибухне бомба. Моє завдання — бути якомога ближче біля ворога.

У легкій білій сукні, до якої так пасував делікатний чорний жакет, я, здавалося, щойно зістрибнула з міланського подіуму. Перш ніж клацнути замочком востаннє, я втягла в себе тепле повітря і ще раз поглянула на сині гори. Прощайте!

У фільтраційних таборах катували моїх друзів. І за це треба помститися: око за око, кров за кров, так заповідав нам Мойсей.

Так учинили дванадцять чеченських героїв узимку 1995-го, кинувшись під російські танки й підірвавши їх. Так діятиму я.

• Ви не забули правила етикету? — спитав мене хтось у сірому плащі. — Доки вам не запропонують сісти, стійте. Зараз Він з’явиться.
• Добре. Дякую, — кажу я, трохи зневажаючи себе. Наша істинна мова інакша — вона хрипка, дика, мовби шукає опори у власному відлунні, як пташиний поклик у горах, а це чужі мертві слова.

Вороги на нашій землі. Ми повинні воювати й гинути. Дудаєв сказав: «Раб, який не прагне вийти з рабства, заслуговує подвійного рабства».

Мені ще треба встигнути вигукнути: «Немає Бога, окрім Аллаха», та я не встигаю…

Груди обпекла куля. Непритомніючи, я активувала вибухівку — ось і все.

Я стала Шахідом!

• Ти збрехала! — бридкий хлопчисько на ім’я Іслам виповз із-за сміттєвого бака з іграшковим автоматом у руках. Він був головним в охороні російського президента, й у грі його звали «Вася».
• Я тебе вбив раніше, запідозривши, що ти щось замислила. У мене стара школа КГБ. Ти не встигла активувати детонатор!
• Але ж був вибух, і всі навколо загинули. Ти не можеш говорити — ти покійник!
• Сама така! — відповіла Катя-снайпер.

Катя сиділа на даху сараю, обтягнутого дірчастою сіткою: колись, до війни, там зберігали картоплю й кавуни. В обличчя дівчини світило яскраве сонце, і вона мружилася — їй боляче було дивитися.

• Ні, Поліна каже правду. Ми перемогли… — пручаючись зв’язаними руками, горлала Хава, моя подруга, крутячись клубком з несправедливості.

Я кинулася її рятувати — хоча повинна була піднятися в небеса й зустрітися з янголами.

• Не маєш права! — несамовито репетував ІсламВася, стріляючи по нас із автомата: — Бух-бух-бух!

А ічкерієць Магомед виповз із трави й зацідив йому носаком.

Напевно, ми так би й сперечалися до вечора, хто винуватий, а хто ні, під липневим сонцем 1996 року, якби не мама Ані — тітка Женя. Дев’ятирічна Аня вдавала, що вона — інопланетний корабель, який спостерігає з небесної висоти за метушнею дрібних людців. І ні на чий бік не ставала.

Тітка Женя визирнула з балкона й, побачивши, що ми товчемося біля гаражів і сперечаємося, хто бойовик, хто російський солдат та як стати шахідом, гукнула:

• Пригощаю бутербродами з варенням!

Ми зразу ж, забувши про гру, побігли на другий поверх. Добра тітка Женя знайшла в підвалі припаси. Відкрила дві банки — з малиновим і абрикосовим варенням! Можна було мастити варення ложками на щойно спечений у духовці хліб — скільки душа захоче.

Ми не знали, що буде згодом, і наївно сподівалися, що війна закінчилася, стала просто дурнуватою грою, хоча на вулицях нашого міста стріляли.

• А я маю бутерброд зі згущонкою! Я нашкрябала трішки з самого денця, — похвалилася я Хаві, яка пригощалася абрикосовим варенням, аж за вухами лящало. — А ви згущонки не маєте!
• Тобі пощастило, бо ти в раю, — єхидно зауважив Іслам, — ти ж Шахід!