Коли літаки сплять. Поліна Жеребцова

Ми ледве йшли, провалюючись у ніздрюватий сніг.

Шлях був небезпечний і неблизький.

• Лише на світанку літаки сплять! — сказала мама. — Тому, коли сходить сонце, вони не скидають бомби.

Я мала свою теорію щодо цього: якщо літаки скидали бомби цілий день і цілу ніч, то чого б їм не зайнятися цією справою й на світанку?

• Та вони полетіли по нові боєприпаси! — пояснювала я мамі.
• Ага, що ти тямиш у свої дев’ять років! — відмахувалася від мене мама, як від мухи.

Мама була вдягнута в ясно-блакитне пальто, і білий шалик покривав її волосся. «Це таке маскування!» — часто промовляла вона, якщо нам доводилося лежати під обстрілом, зарившись, мовби кроти, у сніг. «Нас вважатимуть маленькою плямкою з висоти й не вб’ють. Навіщо їм плямка?»

Ми йшли по хліб на Хлібозавод.

Мені зразу ж ця затія не сподобалася, та відпустити маму саму я не могла. Мені весь час здавалося, що коли я з нею, то зможу захистити, вчасно підказати, що робити, куди бігти, або сховати від бомби.

Потинявшись у порожньому розгромленому Хлібозаводі й, звісно, не знайшовши ніякого хліба, ми вирішили повертатися. Мої чоботи намокли, а рукавички не зігрівали рук, та я не скаржилася, прислуховуючись, чи не летять літаки?

Як у небі гуло, я судомно здригалася й затуляла голову руками. Коли літаки йшли на зниження, аби скинути бомби на вулиці й будинки, їхнє ревище, як звукова хвиля, накривало нас, і лиш згодом глухо вибухало й земля втікала з-під ніг. У повітрі пахло металом і попелом, а чорні згорілі будинки були схожі на зітлілі людські кістяки, і здавалося, що ми назавжди застрягли в цій жахливій реальності.

Інколи вдалині трасою їхала вантажівка, скрегочучи колесами по кризі й снігу. Це скреготіння мені здавалося гулом, що наростав од лету штурмовика, тому я падала просто на дорогу й затуляла вуха.

• Усі мають хоробрих дітей, а мені боягузлива судилася! Це автівка! Вона вже проїхала, — бурчала мама, часом штурхаючи в плечі, щоб я не сумнівалася в її словах. Але траплялося й так, що мама помилялася. Дорослі мають звичку не бачити дрібниць, не відчувати зв’язку між реальністю і сном. Щоправда, відчувати вони можуть, зберігши в собі дитячі душі.

Такі люди — виняток.

Ось і цього разу, насваривши мене за переляк і подивившись услід вантажівці, в якій торохтіли якісь коробки й залізні ящики, мама проґавила, що російський літак схитрував, утиснувшись у гул вантажівки на зовсім порожній трасі.

Передчуття підказало мені, що маму треба рятувати. Я знала, що вибухне за хвилину до того, як звук почують інші мешканці пекла. Смикнувши маму за рукав, я змусила її нахилитися до землі, засипаної снігом, і закричала:

• Нам треба сховатися!

Неподалік, кроків за десять, була бетонна плита, вся посічена осколками. Сіра велика плита, в якій жили понівечені шматки арматури, лежала собі поряд із трасою.

• Що?! — не розчула мама.

Цієї миті земля під ногами хитнулася, літак злісно завив, виходячи з піке, і стало зрозуміло, що ми зовсім зайві в просторі чорного снігу й білого вогню. Мама скотилася за бетонну плиту до мене. Сонце сяяло нам просто в очі.

Я лежала на холодній січневій землі й думала, що вже не побачу, як росте трава. Саме ця думка здавалася мені найважливішою.

Я завжди любила спостерігати, як росте трава. Ранками, в час сонячного пробудження, зелені пагони показувалися з земної глибини. Вдень вони більшали, набували темно-зеленої барви, і задоволені садові равлики намагалися якнайвище видертися на кульбабки, щоб згори побачити цю красу: надвечір травинки наливалися весняним соком. Бувало, що, втікши з дому, я цілий день спостерігала за цим дивовижним мікросвітом.

Хтось скаже «дурня», а це був мій всесвіт. Заплющивши очі, я бачила равлика, що живився травинками.

…Ми лежали в снігу близько години, доки сусідня вулиця перетворювалася на купку каміння, залишаючи своє життя лише старим фото, а потім побрели до свого дому, як виявилося, частково вцілілого під бомбами. Хлібозавод стояв у низині, і треба було дертися догори. Поверталися мовчки.

Коли проходили повз один із будинків, що догорав, я відпустила мамину руку й, наблизившись, почала розглядати те, що ставало попелом: стіни, речі, людські тіла.

• Навіщо це тобі? Ходімо додому! — проказувала мама, намагаючись відтягти мене від димів згарища.
• Ні! Я хочу бачити, — відповіла я, розуміючи, що тепер, заплющуючи очі, бачитиму не зелену траву, а білий дим, що в’ється з чорних часток матерії.

До рідного двору ми вступили стомленими й голодними. Нічого не вдалося знайти: ні хліба, ні круп. Та помітили дивне пожвавлення біля дому: вогнище й гурт сусідів із мисками. Навколо чулися вигуки: чудо! диво! чудеса! — і ми проштовхалися через натовп, аби теж побачити чудо.

Виявилося, що наш сусід-інгуш на ім’я Султан, батько моєї подруги Хави, десь добув курку. Справжню! Живу! Упіймав!

Після того, як куряча душа полетіла в небеса, її тулуб, помолившись Аллаху, вирішили зварити в здоровенному десятилітровому відрі!

Сусіди непокоїлися, чи всім вистачить тих ласощів? Мешканці наших будинків забули навіть про літаки й гучну канонаду: всі дивилися на відро з бульбашками окропу.

Стовпилися з мисками, каструльками, банками росіяни й чеченці, євреї та вірмени, цигани й кумики. Аварці принесли цибулину, і цибулина також хвацько скочила у відро, як до того — дві картоплини, пожертвувані інгушем Султаном.

Це вже справжня юшка!

Про їжу давно забули. Йшла воєнна осінь 94-го. Бомбували й обстрілювали з жовтня, базари й крамниці швидко спорожніли, того, хто мав своє господарство, виручали запаси. Люди в міських помешканнях швидко відчули голод і брак харчів.

• Якби ще хліба! — мрійливо промовила бабуся Настасья, підкладаючи в багаття поліно, та хліба, на жаль, не було. Не було навіть млинця: борошно скінчилося. Про Султана, кістлявого чорноокого сусіда з вусами, казали схвально:
• Міг би й сам тихо з’їсти, а він усіх покликав!
• Молодчага!

Коли курка зварилася, Султану вручили ополоник, і він почав наливати в банки й миски воєнну юшку. Мешканці хапали гарячу банку чи миску, хто що мав, і бігли в сховок, у рідні стіни, годувати дітей і старих.

• Може, нам і не вистачить. Ми останні підійшли… — сказала мені мама.

Я пронизувала дядька Султана поглядом, ніби нагадуючи, що ми з його донькою Хавою ходимо в одну школу, а це значить…

• Лєно, давай сюди каструльку! — сказав Султан.

Деякі мешканці скривилися, бо стояли ближче до відра, а юшки лишилося менше половини.

Мама вмить простягла посудину. В неї, окрім рідини, ще щось хлюпнуло, і народ підозріливо поглянув на Султана.

• Якщо картоплина впала в їхню каструльку, значить, на те воля Аллаха! — бадьоро повідомив засмученим сусідам батько Хави, відщипуючи нам ще й шматок м’яса.

Додому ми бігли вдоволені. Добре, що до під’їзду було недалеко.

Одинадцять біженців, які замешкали в нас, бо їхній дім зруйнував «Град», схопили ложки й поснідали, пообідали й повечеряли разом із нами — одночасно.

Мені в ложку втрапила половинка картоплини. Нечуване багатство!