Бляшанка з-під «Монпансьє». Поліна Жеребцова

Поглянь, що я маю! — мовила дівчинка Надя з великим рожевим бантом на маківці.

Вона відкрила бляшанку, на якій було написано:

«Монпасьє», та замість льодяників, на моє велике розчарування, бляшанка була наповнена прикрасами: там лежали сережки різної форми, дрібні, як крапка в кінці рядка, і подовгасті, як вербове листя.

Мене, на відміну від інших дівчаток, ніколи не приваблювали сережки, тому я спитала:

А де цукерки?
Вперла!
Ех, — мимохіть зітхнула я зі смутком, а потім помітила, що в Надиному волоссі, як казала моя мама, чорт копієчку шукав.
Твій бантик розв’язався. Хочеш — зав’яжу?
Відчепись! — відмахнулася Надя, ображено дивлячись на мене синявою своїх очей. А за секунду знову: — Поглянь, скільки маю скарбів!

Вона запхала руку в бляшанку й витягла жменю коштовностей.

Тут маю сережки з білими камінцями, мовби місячне сяйво, є з жовтими камінцями, як котячі очі, а є з чорними, ніби вуглинки!
Хто тобі їх подарував? — спитала я, аби не образити дівчинку.

Ми сиділи під довгими вітами золотисто-зеленої верби в шкільному саду.

У щоденнику з оцінками був уписаний 1995 рік, і одну з моїх шкіл уже розбомбили російські літаки: лишився тільки чорний скелет від чотириповерхової будівлі.

Старший брат! — відповіла Надя на моє запитання й заплескала в долоні. — Це справжнє золото! Він сам так сказав!
А я не люблю сережок! — мовила я.
Чому? — здивувалася Надя.

Вона нещодавно прийшла в перший класс. Я вважала восьмирічну Надю зовсім маленькою, адже сама була в школі вже третій навчальний рік!

Довелося пояснювати:

Мені проколювали вуха звичайною голкою для шиття, було дуже боляче, йшла кров. Потім там загноїлося, а згодом рани заросли — і сережки я так і не носила.
Ааааа… — замислилась Надя, — ось чому не любиш!

А мені ще вуха не проколювали жодного разу.

То навіщо тобі сережки?! — здивувалася я. — Як ти їх носитимеш?
А я не носитиму! — відповіла Надя. — Ніхто не знає, що я їх узяла. Тобто брат би мені їх подарував… колись… а я взяла зараз. Вони — золоті.

У це, звичайно, не вірилося. Звідки в нашому місті, де немає нормальних харчів, золоті сережки? Я подумала, що маленька Надя вигадує, аби набути в моїх очах поважності. Що чекати від першачка?

Хочеш, тобі одні подарую? Ось ці — гарні!

Надя дістала пару сережок, схожих на дзвіночки.

В них сяяли дрібненькі білі камінці.

Ні, дякую! — відповіла я, побачивши крізь огорожу, що йде мама. — До завтра!

Поки ми йшли додому, час до часу притискаючись до дерев, коли починалися раптові перегуки автоматних черг, я думала про історію великої бляшанки з-під

«Монпансьє».

Мамо, а де в нашому місті можна знайти золото? — спиталася я замислено.
Чи не «двійку» ти нині принесла? — уважно дивлячись на мене, відповіла мама. — Бо начувайся — душевні балачки не допоможуть! Отримаєш паском, як заведено!
Та в мене самі «п’ятірки»! — злякано заперечила я. — Навіть не думала…
Шануйся! — на всяк випадок повторила мама, коли ми перебігали залізничну колію. — Слава Богу, школу відкрили в дитячому садочку; хоч під бомбами, але маєш учитися на відмінно! Зрозуміла?

Довелося погодитись.

Школу й справді відкрили в дитячому садку! Це нас забавляло. Менше забавляло те, що діти після Першої чеченської війни почали ненавидіти всіх із російськими іменами й майже щодня на мене чекали сутички й образи, як і інших дітей, що опинилися в меншості.

З Надею я товаришувала всього тиждень, а вона вже сказала, що їхня сім’я збирається виїздити з Чечні: дідусь, бабуся і брат пакували речі. Це мене засмутило.

Наступного ранку, намалювавши в зошиті кораблик, я пішла до Наді в клас. Та її там не було. Пошукавши, я натрапила на неї біля туалету.

Я тут ховаюся! — сказала Надя. — Щоб не відлупцювали. Мене вже за кіски смикали…
Ховатимемося разом! — мовила я. — А де ж твоя бляшанка з сережками?

Надя не знала, що казати.

Це секрет!
Але ж ти вчора хотіла мені одні подарувати…
Про це не можна нікому говорити! Дідусь заборонив!

Мене це засмутило.

Гаразд, — сказала я. — Ось тобі кораблик! Надя зраділа.

Ми просиділи мовчки, а потім я пішла її провести. В коридорі ми побачили бешкетників із мого класу, і один показав мені кулака й не пошкодував прокльонів. Не знаючи, як на таке реагувати, я пройшла мимо них якомога швидше, щоб уникнути бійки. Вдалося.

Після уроків я тобі розповім таємницю! — несподівано проторохтіла Надя, забігаючи в клас. — Зустрінемося під вербою!

По заняттях, скориставшись «туалетом» за кущами смородини (саме там негласно влаштували шкільну вбиральню, яку замість прибиральниць часом змивали дощі), я пішла до каменів під вербу, де почала терпляче очікувати Надю.

Цивілізація стала покидати нас із початком війни: ні води, ні струму, ні, звісно, туалетів.

Незабаром прийшла Надя.

Мій старший брат дуже хоробрий! — промовила вона. — Він сказав, що біля мосту, який частиною впав у ріку, колись була крамниця. А в ній багато-багато золота, діамантів і срібла! Щось забрали, а щось лишилося в підвалі. Потім під бомбами все завалилося. Та брат знайшов прохід. Одні люди туди полізли й пропали, умерли. А брат теж поліз у глибину. Там страшно лізти і важко. Будинок же завалився. Брат міг загинути, та ризикнув. Він знайшов велику валізку! В ній були сережки! — дівчинка радісно засміялася й заплескала долоньками.
Він приніс валізку тобі?
Ні! Дідусеві віддав! Дідусь головою покрутив, здивувався! Валізка важка! Дідусь сказав, що ми тепер з Грозного виїдемо, купимо великий дім і авто! Поки вночі всі спали, я відсипала трішки сережок у бляшанку. У мене там раніше льодяники були, та я їх з’їла.

Поки коливалися слова, я зі своєю властивістю проникати в чужі історії побачила гігантські бетонні плити, що впали, як картковий будинок. Усередині моєї свідомості Надин брат повз у холод і темряву, ризикуючи задихнутися під завалами в пошуках скарбів… Ось він у підвалі, серед обгорілих стін, знаходить дивну валізу, яку не може відкрити… А раптом там бомба? Йому вдається виповзти на світло й передати валізу дідусеві! Вони відкривають і бачать — золото.

Пішли додому, поки не стріляють! — мовив тихий голос, і я отямилася й помітила, що Надя прощається.

Бляшанку з-під «Монпансьє» дівчинка поклала в рожевий рюкзачок зі смугастим тигром. Її вже підганяв літній добродій із тростиною в правій руці. В лівій він тримав торбу-авоську. В ній були дві хлібини й молоко в банці з пластмасовою кришкою. Певно, дідусь повертався з базару.

Попрощайся з подружкою! — сказав дідусь онуці. — Більше ти в школу не прийдеш. Ми виїжджаємо.

Надя підбігла й швидко мене обняла:

Треба було тобі погодитися раніше, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я б тобі подарувала сережки, а зараз не можу, дід вилає, якщо побачить.
Щасливо! — відповіла я, усвідомлюючи, що дізналася ще одну таємницю нашого міста, і помахала їм прощально рукою.