19.09.2022

Хризантема і меч: японська культура і Мацуо Басьо

Л. М. Шкаруба, С. М. Шошура

Вступ

Відверто кажучи, ми приступаємо до статті про творчість Басьо з хвилюванням — визнання, незвичне для наукової статті. Статтю про Лі Бо і Ду Фу ми писали здебільше з почуттям здивування і поваги до китайської мудрості, ученості й освіченості. Матеріал виявився великим за обсягом, але багатослів'я взагалі притаманне китайській культурі.

Але як розповісти про японську літературу і культуру, зберігаючи при цьому властиве для них небагатослів’я? Китайська культура дала світові багато мудреців. Та назвіть хоча б одного японського мудреця. Не назвете — в Японії немає мудреців у звичному розумінні цього слова, що розмірковують, філософствують, викладають свої думки на папері. В Японії весь народ мудрий, але в специфічному розумінні: народ мудрий у сприйнятті природи і спілкуванні з нею, у природженому почутті краси і гармонії. Японська мудрість — мудрість краси, про яку дізнаємося не з трактатів, а з посуду для чайної церемонії, що не кидається в очі; зі складної простоти ікебани, з трирядкових віршів Басьо, з пронизуючої криці самурайського меча.

За європоцентристською традицією, що міцно вкоренилася в нашій свідомості, такі культури і літератури, як китайська, корейська, японська, індійська, арабо-мусульманська, знаходяться десь на узбіччі світового історико-культурного процесу. Відкриваємо книгу «Средневековый мир в терминах, именах, названиях» (Минск, 1999) і знаходимо, що середньовічний світ в уявленні шанованих авторів — це все та ж Західна Європа навіть без Візантії і Давньої Русі. Перелік подібних прикладів можна було б продовжити, але і так уже ясно, що Японія — а мова піде саме про неї — знаходиться далеко за межами звичних уявлень про історію культури і літератури. Тим більш необхідно використати ті скромні можливості для знайомства з японською літературою, що надає шкільна програма.

Як і в статті про творчість Лі Бо і Ду Фу, вважаємо за необхідне розглядати поетичну спадщину Басьо в тісному зв’язку зі специфікою так мало знайомої для нас японської культури. Інакше ми будемо читати Басьо на європейський лад.

Щоб хоча б трохи розповісти про це, ми мимоволі відступаємо від властивого японській культурі небагатослів’я. За епіграф візьмемо давній гімн Японії:

Хай вік повелителя нашого
Триває тисячу років, -
Доки маленький камінець
Не стане великою скелею
І не покриється мохом.
(Переклад наш — Л. Ш., С. Ш.)

Як порівняння наведемо такий факт: у сучасному грецькому гімні налічується 158 (!) строф.

Не просто знайти, з чим порівняти японську культуру. Та ми б наважилися порівняти її із самурайським мечем – предметом, символічним для Країни Вранішнього Сонця. Національні символи Японії — хризантема і меч, але ми вибираємо саме меч. Порівняння з ним якнайкраще дає змогу дізнатися про складові частини і витоки японської культури. Спочатку із залізистого піску майстри готували крицю. Потім її з’єднували з м’яким зварювальним залізом у печі на підпаленому вугіллі. Після цього заготовку проковували і охолоджували. Потім виготовлену смугу криці складали по довжині навпіл і знову проковували. Так тривало кілька разів, у результаті чого меч нагадував багатошаровий металевий пиріг. Далі заготовку закопували в землю на 8-10 років для подальшого дозрівання: у результаті корозії випадали найдрібніші частки металу, що мали шкідливі домішки, які значно погіршували якість зброї. Нарешті заготовку проковували, гартували і шліфували. У результаті виходив меч, що поєднував кращі якості західноєвропейського меча і знаменитої дамаської шаблі.

Японська культура така ж багатосмужна, як і самурайський меч. Вона увібрала і синтезувала різні впливи відповідно зі своїми традиціями.

Японська культура

Генезис

Японські острови дуже несприятливі для людини за своїм кліматом: вони знаходяться в сейсмічно-тайфунному регіоні, підпадають під часті цунамі, буревії, повені. Щороку, головним чином восени, на Японію припадає 15-30 тайфунів, з ураганними вітрами і зливами. На території Японії знаходяться майже 40 діючих вулканів. Сильна тропічна вологість призводить до гниття предметів побуту.

Та предки японців обрали саме цю землю. Звідки вони – точної відповіді на це питання немає. Більша частина – з материка. Крім того, географічне положення Японських островів на самому Сході Азіатського континенту зробило доісторичну Японію кінцевим пунктом у численних міграціях народів Європи, Центральної Азії. Алтайського регіону, Сибіру. Відокремлені морем народи Південного Китаю, Південно-Східної Азії і Полінезії залишили про себе пам’ять в японській архітектурі, танцях, голосних звуках. Острівне становище Японії послугувало країні в давнину на добру службу. Її оминули іноземні завойовники, а близькість до Азіатського материка сприяла розвиткові контактів з Кореєю і Китаєм, що прискорило розвиток японської культури.

Японці не є корінним населенням японських островів. Корінне населення — айни. У запеклій боротьбі з ними японці набули войовничого характеру. Недаремно в одному з давніх міфів перші боголюди створюють японські острови за допомогою зброї: вони опускають у морську воду подарований богами спис, крутять його, підіймають, а краплі, що стікають з вістря спису, густішають — так з'являються Японські острови.

Найдавніші ознаки японської культури припадають на середину VIII ст. до н. е., тобто японська культура досить молода в порівнянні з багатьма іншими культурами, особливо із сусідньою китайською.

Вперше на світовій арені Японія з’явилася в III ст. н.е., у 607 році зафіксована назва Ніппон (Ніхон) — країна «Вранішнього Сонця». Для розвитку Японії велике значення мала її близькість до Кореї та Китаю, що дозволило Ніппон швидко перейти від первіснообщинного ладу до феодально-середньовічного. У кінці II ст. до н.е. тут виникають племінні союзи，у III ст. н.е. утворюється великий племінний союз Ямато, на основі якого в процесі формування класового суспільства виникає японська держава.

У 607 році починається ера офіційних стосунків з Китаєм, що тривала дуже інтенсивно до кінця IX століття. Регулярно виряджаються посольства, здійснюються приватні поїздки. У 645 році за прикладом Китаю замість старої родоплемінної знаті впроваджується система посад і звань чиновників. Ліквідується система окремих родових володінь. Країна поділяється на адміністративні райони – провінції на чолі з губернаторами і повіти. Пишуться земельні кодекси, китайські і корейські переселенці завозять в Японію ієрогліфічну писемність (перші її сліди відносяться до 430 року). З іммігрантів формується група «писемних людей». Писемністю поступово переймається середовище столичної верхівки.

У VII столітті в Японії через корейсько-китайське посередництво впроваджується буддизм, що прийшов з Індії. З того часу він мирно співіснує з традиційною японською релігією язичеського типу синтоїзмом, який обожнює окремі явища природи. Нова релігія спочатку була сприйнята в японському суспільстві скоріше як політичне вчення, аніж релігійне. Буддизм увів до свідомості японців ідею, до якої Стародавній світ підійшов наприкінці своєї історії, але яка була впроваджена вже в Середньовіччі, – ідею людяності, універсалізму. У Західній частині Старого світу цю ідею утверджувало християнство, у східній — буддизм.

Останній допоміг Японії подолати родоплемінну роз’єднаність і запровадити міцні культурні контакти з країнами Азії. У мистецтві з’являються нові теми, ідеї, образи. З цією релігією до Японії прийшли такі види мистецтва, як архітектура, скульптура, живопис.

VIII століття — період максимального впливу Китаю, в якому могутня Танська імперія доживала останні роки. У 960 році вона розпалася, одночасно втратила єдність Корея, і Японія залишилася кинутою на саму себе. Китайська мова стає мовою офіційного діловодства, столиця Японії Нара планується за прикладом танської столиці міста Чаньань. Споруджуються храмові ансамблі в столиці і великі храми в провінціях. Будинки, що належать знаті, набувають обов'язкового зовнішнього вигляду, як у конфуціанському Китаї.

Продовжуючи порівнювати японську культуру із самурайським мечем, можна сказати, що в «доводці» меча до «японської якості» брали участь основні соціально-культурні верстви японського суспільства — аристократія, воєнне дворянство, міське населення, які то виходили в окремі періоди на передній план, то відходили в затінок і чекали свого часу, як це було з міськими верствами. Треба зазначити, що ця «доводка» часто набувала жорстоких і кривавих форм.

Культура періоду Хейан (794–1185) мала аристократичний характер. Боротьба могутніх феодальних правителів за владу в державі завершилася тим, що клан Фудзівара, набувши великого впливу в країні, довгий час керував нею від імені Імператора. На землях клану була побудована нова столиця, яка отримала назву Хейан – Столиця миру і спокою, майбутній Кіото.

Культура Хейан увійшла до історії Японії як період культу краси і естетизму, духовної витонченості, вишуканості, що пронизують буквально всі сфери придворної культури (а надвір орієнтувалась і країна). Атмосферу цього періоду добре передають такі шедеври світової літератури, як «Записки у головах» Сей-Сьонагон, «Ґендзі моноґатарі» Мурасакі Сікібу, «Ісе-моногатарі» Арівари Наріхара. (До речі, шановні читачі, а чи відомі вам ці імена і твори? Без них всесвітня література не всесвітня. Не помилимося, якщо скажемо, що навряд чи більшість читачів нашого журналу знайома з цими шедеврами. Та говоримо це не задля того, щоб дорікти когось у незнанні, а підкреслюємо цим європоцентричний характер нашої освіти). Автори перших двох творів – жінки. Так-так, як це не дивно, але саме жінки в багатьох випадках визначали найвищий рівень японської культури того часу (у середньовічній Японії жінки були набагато вільнішими і більш розвинутими, ніж у наступні століття. На жаль, ці твори ще не перекладені українською мовою (мається на увазі не можливі де-небудь фрагменти перекладу з російської мови, а справжні переклади з мови оригіналу – яке велике поле діяльності відкривається перед українськими перекладачами).

Сей-Сьонагон — придворна дама, що, отримавши в подарунок стос гарного паперу, стала вести щоденник – своєрідний репортаж з глибини японського Середньовіччя. Він написаний проникливим і пильним спостерігачем, цінувальником прекрасного.

«Те, що милує серце.

Прекрасне зображення жінки на сувої супроводжується багатьма вправно написаними словами.

На зворотному шляху з якого-небудь видовища край жіночого одягу вибивається з-під завіски, так переповнений екіпаж. За ним – великий почет, вмілий погонич жене биків щосили.

Серце радіє, коли пишеш на білому і чистому папері з Мітіноку таким тонким пензлем, що, здається, він і слідів не залишить...

Кручені м’які нитки прекрасного шовку.

...Відвідавши який-небудь храм, замовиш там службу. Бонза в храмі чи молодший жрець всупереч звичаю читає молитви виразно, дзвінким голосом. Приємно слухати».

«Пори року.

У кожної доби своя особлива краса в коловерті пір року. Гарні перший місяць, третій і четвертий, п’ятий місяць, сьомий місяць, восьмий і дев’ятий, одинадцятий і дванадцятий.

Весь рік прекрасний — від початку до кінця».

«Квіти на гілках дерев.

Найпрекрасніше за все весняне цвітіння червоних відтінків: від блідо-рожевого до густо-червоного. У сакури великі пелюстки на тонких гілках і темно-зелене листя.

Гілки квітучої гліцинії низько-низько падають гронами чудової краси.

Наприкінці четвертого місяця чи на початку п’ятого серед темної зелені померанця сліпуче біліють квіти. З чим порівняти їхню живу чарівність наступного ранку після дощу? А серед гущавини квітів де-не-де ще помітні золоті кулі торішніх плодів. Як яскраво вони сяють! Не поступляться квітам сакури, покропленим ранковою росою. Померанець нерозлучний із зозулею і тим особливо дорогий серцю...» (Переклад наш – Л. Ш., С. Ш.)

Читаєш ці ліричні мініатюри і думаєш: та це ж Басьо в прозі! Наведемо один фрагмент з «Гендзі моногатарі» («Повісті про Гендзі»): «Співбесідниця з її незрівнянною витонченістю прикривається рукавом, і обличчя її майже не видно, але Гендзі, який пильно вдивляється, все ж таки вдається роздивитися її профіль. Очі її трохи припухли, обрис носу не можна назвати правильним, а шкіра, що починає марніти, вже втратила свіжість і яскравість фарб. Строго кажучи, вона скоріше некрасива, але одягнена з таким смаком і тримається так чарівно, що здається чи не більш привабливою, ніж красуня, яка сидить навпроти. Є в ній якась незвичайна чарівність. А та, зачаровуючи милою жвавістю вдачі, відчуваючи силу своєї краси, поводить себе вільно, сміється, жартує... Її молоде обличчя дихає свіжістю і не можна відвернути від неї очей» (Переклад наш – Л. Ш., С. Ш.)

З «Ісе моногатарі»: «66. За давніх часів кавалер у лютому місяці вийшов на прогулянку до провінції Ідзумі разом із друзями. У провінції Коті побачили вони гору Ікома, хмари на якій то скупчуючись, то розходячись, здіймалися невпинно. Зранку було хмарно, вдень винагодилося. Сніг яскраво-білою ковдрою лежав на гілках дерев. Бачачи це, лише один з подорожніх склав:

І вчора, і сьогодні кружляєте ви, хмари, і приховуєте все...

Певно, не до серця вам ліси із квітів.»

«115. За давніх часів у провінції Мітіноку жили кавалер та дама. «У столицю виряджаюся», — сказав він їй. І ця дама, у сильному сумі, провести його ба-жала, і в місцевості, яку називають Міякодзіма в Окіної, вином його пригощаючи, склала:

Сумніше, ніж спалити у сильному пломіні тіло своє, тут розлучитися з тобою біля самої Міякодзімі!

Сказала вона, і він, захоплений, залишився». (Переклад наш — Л. Ш., С. Ш.).

Які тонкі почуття і переживання культивували хейанці! Як не вистачає нам такої культури почуттів!

За словами лауреата Нобелівської премії японського письменника Ясунарі Кавабата, «за епохи Хейан було закладено традицію прекрасного, яка не тільки протягом восьми століть впливала на наступну літературу, але й визначала її характер».

Та розпещені цінителі прекрасного краще володіли мовою літератури, аніж мовою зброї. Їм на зміну до влади приходять грубуваті воїни-самураї, представники касти військових. Епохи Камакура і Муроматі (1192–1573) були кривавими, заповненими клановими війнами. До реставрації імператорської влади в Японії країною керують диктатори сьогуни, хоча і від імені імператора.

Культура касти військових не мала аналогів ні в Китаї, ні в Японії. Вона спиралась на ідеї відданості та честі, за які воїн був готовий закласти своїм життям. На відміну від церемоніальних мечів хейанців, мечі самураїв були смертельно небезпечними. У будь-яку хвилину вони могли впасти на ворога.

Та культурний розвиток країни не припиняється. Поновлюються стосунки з Китаєм. Особливого розповсюдження набуває вчення філософської школи дзен-буддизму. Дзенські монастирі стають школою китайської ученості. Деякі ченці отримують прізвисько бундзісьо — «ченці-літератори». Японські художники ближче знайомляться із китайським монохромним живописом і створюють самобутні твори, поетичні і виразні. Формується чисто японський живопис я мато-е на відміну від кара-е (китайського живопису). У монастирях створюється мистецтво японського філософського саду，зароджується чайна церемонія.

Утворюється перша різнобічно розвинута форма традиційного театрального мистецтва Японії — театр Ноо, або Ноогаку (назва театру іноді пишеться з великої літери, іноді з маленької, але краще писати з великої літери), з його релігійно-містичним і феодально-монархічним романтизмом. Цей театр зароджується в народному середовищі, але швидко переймається і переосмислюється військовою аристократією, що відтіснила придворну аристократію. У 1603 році сьогун Токугава вирішив відзначити своє вибрання церемоніальною виставою Ноо, і з цього часу використання Ноо в церемоніальних цілях стало традицією, як і щорічні фестивалі Ноо. Церемоніальна функція Ноо відповідала конфуціанському принципу: той, хто розважає, несе країні мир; той, хто править, робить лад.

Вистави театру Ноо відбуваються на квадратній сцені з непофарбованого дерева хінокі (японський кедр), — світле поліроване дерево справляє враження чистоти, простоти і штивності. Сцена відкрита з трьох боків, четверта – задник, на золотому фоні якого зображена крислата зелена сосна – символ довголіття і доброзичливе привітання глядачам. Площа сцени — 5-6 квадратних метрів. Уздовж задника розміщуються музиканти і допоміжний персонал. Уздовж правого боку сцени за невисоким дерев’яним бар'єром розташовується хор — 6-8 чоловік у два ряди.

Артисти входять на сцену помостом завдовжки 5-15 метрів і завширшки 2 метри. Поміст веде до маленької кімнати з великим дзеркалом, де одягнутий і готовий до виконання ролі актор перевтілюється в образ. Уздовж стіни і помосту на рівні підлоги глядачевого залу тягнеться смута завширшки 1 м, що всипана галькою або крупним піском, як у дворі синтоїстського храму. З боку глядачевого залу встановлюються три сосни, з іншого боку – ще дві. Вони посилюють враження, що дія відбувається на відкритому повітрі (як перші вистави Ноо) і створюють відчуття перспективи, нагадують про те, що колись артисти проходили садом, щоб вийти на сцену.

Понад сценою – дах, що підтримується чотирма стовпчиками. Під сценою знаходиться яма з підвішеними на мідному дроті глиняними горщиками до 1 м в діаметрі та 1 м заввишки. Коли під час виконання танців актори голосно тупочуть, горщики посилюють акустику. Освітлення слабе, головний актор виступає в масці; усі ролі виконуються чоловіками. Існує кілька шкіл Ноо, у театрі панують театральні династії.

Головні виразні засоби Ноо – музика, співи, танці. Текст частково співається, частково промовляється і складається з віршованих і прозових частин (давня японська традиція — згадаймо «Ісе-моногатарі»). Основний текст доручається хорові, частина співається виконавцями головної і другорядних ролей. Традиція театру Ноо передбачає досягнення максимального результату при мінімальному рухові актора (максимальне через мінімальне — загальний принцип японської культури. Для того，щоб доказати універсальний характер цього принципу в японській культурі, ми і розповідаємо про Ноо). Естетика театру Ноо органічно увійшла в японську культуру і суттєво збагатила її (до естетики Ноо ми ще повернемось).

Суворі самураї зовсім не цуралися мистецтва і прекрасного. Звичайно, щоб досягти успіхів у бусідо — шляхові воїна, потрібно було мати сильне, треноване тіло, але мати лише це міг тільки грубий, невихований самурай.

Кожен поважаючий себе воїн повинен був розумітися на грамоті. У вільний від службових обов’язків час самурай старанно навчався віршування і осягав секрети чайної церемонії. Якщо самурай не робить цього, йому важко зрозуміти суть речей і орієнтуватися за межами світу, що утворений його свідомістю. Навіть наймудріші і найдосвідченіші самураї не пропускали нагоди довідатися про щось нове. Якщо людина буде знати проблеми своєї і чужої країни, орієнтуватися в історії та географії, вона зможе уникнути великої кількості помилок. Самурай, що ухиляється від розумових занять, викликав у своїх товаришів, що хотіли стати освіченими людьми, почуття жалю. З метою досягнення повної досконалості в самурая повинні бути гармонійно розвинуті і тіло, і душа (пізнаєте грецьке «здоровий дух у здоровому тілі»?).

Видатні японські воїни в перервах між битвами писали вірші，присвячуючи їх рідній країні, жінкам або наступному поєдинкові, — явна паралель західноєвропейському рицарству.

У період жорстокої боротьби між двома кланами головнокомандуючий військами одного з них Таданорі (1144–1184) вважав за потрібне зробити таємний візит своєму наставникові з віршування Сюндзею, незважаючи на велику небезпеку бути схопленим ворогами. Але Таданорі поважав Сюндзея не менш, аніж наставників з бойового мистецтва. Воїн засвідчив своє шанування вчителеві і залишив сувій зі своїми віршами: Таданорі дуже хотів, щоб його вірші увійшли до антології， що укладав з волі імператора Сюндзей. Останній виконав прохання свого учня і включив до антології одного вірша Таданорі, який на той час уже загинув.

Про що хотів сказати перед смертю суворий Таданорі? Про життя воїна? Про долю свого клану? Про нелегке життя людей, що змушені воювати? Зовсім ні, у вірші Таданорі з двох рядків звучить туга за батьківщиною.

Сіга, столиця дзюркотливих хвиль, спорожніла,

Але вишні в горах залишаються тими ж самими.

(Переклад наш — Л. Ш., С. Ш.)

Сіга — місто, яке було столицею за часів імператора Тендзі, а після його смерті було забуте і занедбане. Вічна краса квітучої вишні у Таданорі поєднується зі смутком про залишене місто. Існує легенда, що в шоломі обезглавленого Таданорі було знайдено вірша, що був згодом опублікований.

У 1600 році сміливий воїн і знавець японської поезії Хосовака Фудзітака, знаходячись у своєму замку, що оточили вороги, надіслав імператору Гоедзею свого вірша разом із зауваженнями про першу імператорську антологію японської поезії «Кокінсю»:

У світі, що й зараз незмінний з давніх-давен, листя-слова зберігають сім'я в людському серці. (Переклад наш — Л. Ш., С. Ш.)

Імператор, отримавши вірш j дізнавшись про загрозу життю воїнові, доклав чимало зусиль, щоб допомогти Фудзітаці.

Давня японська традиція, коли військова людина бере в руки поетичне перо, пережила століття. Генерал-лейтенант Курібаясі Тадаміті 17 березня 1945 року, очолюючи загін у вісімсот солдатів, що захищали острів Іводзіма, напередодні останньої атаки надіслав до Генерального штабу такі поетичні рядки:

Ворог не розбитий, я не загину в бою, я буду народжений ще сім разів, щоб узяти в руки алебарду! (Переклад наш — Л. Ш., С. Ш.)

(Басьо, мова про якого попереду, теж самурай за походженням). Чи не насправді ж, самураї предстають перед нами з якогось нового боку! А сучасні підлітки наслідують їх тільки вигуками та інтересом до бойових мистецтв. Хай вони спробують наслідувати їхній нахил до культури!

Прагнення до розкошів, за самурайським кодексом, наприклад, у чайній церемонії, може зіпсувати найвишуканіший смак чаю. Якщо гість бачить у господаря прекрасний дорогий чайник, він уже не зможе насолоджуватись запропонованим частуванням і бесідою. У нього прокидається заздрість, він починає думати про те, як дістати не менш прекрасний чайник, але дешевший. Таку людину охоплює пристрасть до накопичення. Навіть у гостях, якщо вона побачить яку-небудь чудову річ, то починає умовляти господаря продати її, а коли той не погоджується, починається торг. Така поведінка властива скоріше селянинові та крамареві, а не воїнові. Самурай надає перевагу простій церемонії, яка б не ганьбила Шляху Воїна (бусідо). Тому краще набути репутацію грубої людини, аніж зганьбити ім’я самурая.

Житло самурая теж повинно бути простим, без розкошів. Будинок має виглядати однаково добре як зовні, так і усередині: адже люди будуть оглядати його іде на підході. Якщо він буде мати бідний вигляд зовні, а усередині чудовий，то гості не будуть довіряти господареві та його слугам. Внутрішні покої, невидимі для сторонніх очей, де проживають дружина і діти самурая, теж оздоблювались належним чином. Навіть заможні самураї утримувались від спорудження занадто величних хоромів: ворог міг напасти в будь-яку хвилину, а на випадок поразки, щоб позбавити ворога здобичі, воїнові треба було знищити майно і житло. Самураї вважали, що той, хто витрачає багато сил і коштів на будівництво і оздоблення будинку, діє нерозважливо. Основне правило, яким керувалися самураї при будівництві житла, провіщало: оселя має бути простою, але зі смаком. Ці категорії — простота і смак — притаманні й народній свідомості. Вони були укорінені в самурайській етиці й естетиці і стали найважливішими характеристиками національного побуту，свідомості, поведінки, що доповнили аристократичну витонченість хейанців.

На початку XVII століття припиняються криваві і спустошливі міжосібні війни Середньовіччя. Настають часи мирного розвитку — періоди Адзуті-Момояма (1517–1603) і Едо (1603–1807), що позначені новими явищами в суспільно-культурному житті країни. Бурхливо розвивається міська цивілізація, на арену громадсько-культурного життя виходять мешканці міст, купці та ремісники. Міські верстви уперше в історії Японії отримують доступ до освіти. Культура демократизується. Народжується театр Кабукі, що сягає коріннями в міське середовище.

Театр Кабукі (від слова «кабуку» – нахилятися уперед), як і Ноо, виник у народному середовищі, але, на відміну від Ноо, що увійшов до структури вищої феодальної касти, залишився в народі. У витоків Кабукі знаходяться плотські і веселі танці, в яких особливо відзначалася жриця синтоїського храму Окуні. Її приїзд до Кіото і показ релігійних і народних танців у 1603 році широкому загалу вважається початком Кабукі. Вона набрала трупу дівчат і утворила веселу виставу типу вар’єте. Міське населення, стомлене від війн, полюбило Кабукі. Хазяї публічних закладів, спостерігаючи успіх Окуні, почали організовувати свої трупи.

Наляканий популярністю Кабукі, уряд почав боротьбу з цим театром, яка тривала 250 (!) років. Заборонялися жіночі трупи, центр ваги зміщується з чуттєвості і фізичної привабливості (здебільше артистами були привабливі юнаки) на виконавську майстерність. Більшого значення, ніж раніш, набув сюжет; ускладнюється мистецтво виконання головної ролі.

Акторська професія офіційно зневажається. Акторам забороняється виходити за межі особливих «театральних» кварталів, дворянству забороняється відвідування спектаклів Кабукі. Але... самураї нижчих рангів ходили відкрито (якщо дозволяв достаток —спектаклі коштували дорого) на вистави Кабукі. Вельможне панство відвідувало потайки. Дружини і дочки феодалів зупиняли свої ноші біля входу до театру і відкривали завіски паланкінів. Незважаючи на заборону, Кабукі жив і розвивався. Театральні квартали, що часто були і «веселими» кварталами, ставали в Японії єдиним місцем, де не грала ролі станова приналежність людини.

Зараз і театр Ноо, і театр Кабукі є національними театрами.

У XVII столітті культура в цілому стає світською і більш раціоналістичною. Буддійська церква втрачає свою економічну могутність і цілком реальний політичний вплив. Державною ідеологією стає неоконфуціанство з його ідеєю зміцнення порядку і централізації. На противагу буддійському вченню про тлінність людського існування та оманливість земного буття утверджуються раціоналістичні ідеї соціального устрою і поведінки (але буддизм не був вилучений із свідомості остаточно, він залишився одним з найважливіших елементів духовно-естетичної культури японців). Самурайська каста як така ліквідовується. Воїнам, потреба в яких вже зникла, прийшлося болісно пристосовуватися до умов, що змінилися. Але самурайський дух вже увійшов у плоть і кров японської культури.

Цей стислий історичний нарис формування японської культури потрібен, щоб краще зрозуміти її релігійні та естетичні основи.

Релігійні основи

Релігійна практика в стародавній Японії виходила з почуття глибокої побожності перед проявом сил природи — сонцем, водою, деревами, скелями, звуком, тишею. Реакція людини на ці природні феномени полягала в тому, щоб очистити себе і встановити межі священної території. Синтоїзм, національна релігія японців, виробила свій тип архітектури, мистецтва, інститут священнослужителів та ритуали. Але він був позбавлений якихось догм, священних текстів і приписів. Наприклад, у святилищі Ісе Дзінгу поклоніння відбувалося в цілковитій тиші і поза усякий ритуал. Встановлення буддизму не витіснило синто.

Синтоїські святилища продовжували будуватися серед безтурботного спокою лісів і біля тихих берегів річок і заток. Пізніше багато з них увійшло до буддійських храмових і монастирських комплексів. Тиша синто, його простота і пряме виявлення, безпосереднє спілкування між людиною і природою чи духами збагатили завезену з континенту релігію буддизму і багато в чому сприяли формуванню оригінальної і самобутньої японської культури. Культ природи, притаманний японцям, —у першу чергу від синто.

(Тут так і хочеться провести паралель між притаманним і українцям сприйняттям природи та його японським культом. Так, тут є чимало спільного, але ми б не наважилися його перебільшувати. Річ у тому, що язичеству взагалі властиве поклоніння природним силам і явищам, а українське почуття природи сягає в далекі язичеські часи. Але українська природа менш катастрофічна і не- безпечна для людини, що, на нашу думку, не могло не вплинути на національне чуття природи українців).

Буддизм проникнув до серцевини духовної самосвідомості японців і справив глибокий вплив на всі сторони життя Японії. Вища істота Камі тепер проявилася і в людській подобі Будди. Принципи вірування роз’яснювалися в китайських текстах і проповідях духовенства. Обряд був суворо ритуалізований і регламентований. Тишу синтоїських святилищ порушували речитативи під удари барабанів і перегук гонгів та дзвіночків.

Нова релігія переклала мовчазну і спонтанну взаємодію з духами в організовану програму， роз’яснила таємницю життя законом причини і наслідку. Буддизм в Японії розвивається в двох варіантах: екзотеричному, що доступний для небагатьох，і езотеричному, що доступний для всіх. Перший напрямок пов’язаний із вченням секти Тендай (Опора небес). Шлях до спасіння прихильники цього вчення вбачають у неухильному і старанному виконанні закону і поступовому опануванні всіма вищими і найвищими ступенями знання, тобто в основі вчення Тендай лежать умогляд і закон.

Більшою популярністю в Японії користується вчення секти Оінгон (Істинне слово). Спасіння полягає в прямому сходженні «до бажаного прояснення через раптове осяяння і духовне захоплення. Тут головну роль зіграли практичні елементи — обряди, формули, магічні акти. Вчення Сінгон було близьким до світогляду родового побуту синтоїзму, що залишився від минулої епохи. Міфологія буддизму, магічна практика, вірування в демонів і духів, у сили природи легко і органічно поєднувалися зі вченням секти Сінгон.

Способу мислення і психічному складові японців виявилась дуже близькою буддійсько-даоська ідея єдності всього живого — природи і людини. Буддизм не одухотворяє природу і не прирівнює до неї людину. Він об’єднує їх єдиним життєвим началом, що постійно розвивається. Від буддизму до свідомості японців увійшла ідея тлінності буття і нетривкості життя, ідея співчуття всьому живому (що так яскраво проявилася у творчості Басьо) й ідея ушанування в цьому та минулому житті.

Свій внесок у формування духовної культури Японії зробило і конфуціанство з його ідеєю суворої дисципліни, правилами поведінки і позитивними знаннями про природу, людину, історію.

Після цих загальних, але необхідних міркувань про специфіку японської культури нам стане зрозумілішою і (сподіваємося, ближчою) чарівність японської літератури на прикладі ліричних і лірико-філософських мініатюр Басьо.

Мова японської літератури

Як уже говорилося，писемність прийшла до Японії з Китаю. Усі особливості, що властиві ієрогліфічній писемності, про які йшла мова в статті про китайську поезію, притаманні і японській мові, але вони виявилися по-японськи.

Спочатку мовою японської писемності була китайська. Перші пам’ятки японської писемності створені китайською мовою, хоча вже у VIII ст.. робляться спроби передати китайськими ієрогліфами особливості японської мови. Японська мова — багатоскладова, з різноманітною системою закінчень, і домогтися її чіткої передачі китайськими ієрогліфами було неможливо. Тому японці створили словесно-складове письмо: основи іменників, прикметників і дієслів переважним чином передаються китайськими словесними знаками (кандзі), а закінчення і частки — японськими складовими знаками (кана).

Існують дві форми складового письма — катакана і хірагана. Катакана, більш проста і зрозуміліша, і дотепер використовується в дитячій літературі і в звичайних книгах. Хірагана веде походження від скорописного, тобто травного письма. Вона пишномовніша і складніша за катакану. Знаки її мають декілька варіантів, пишуться нашвидку і з’єднуються один з одним. Це ускладнює читання, але саме хірагана точніше передає особливості японської мови. Вона красивіша ще і тому, що загадковіша, у ній більшою мірою втілюється юген і більше прихованої чарівності натяку.

Зауважимо, що саме жінки сприяли в хейанську епоху формуванню японської мови. Мовою офіційних документів І церемоній була китайська. Нею говорили і писали чоловіки, що було обумовлено вимогами придворного етикету. А жінки, меншою мірою залежні від офіційних норм і конфуціанських канонів, розвивали японську мову. «Жіночий потік» в японській літературі відноситься до хейанського періоду.

Японська література раннього середньовіччя — це і проза, і поезія, де особливо популярні антології. Дуже рано проза і вірші об'єднуються в межах одного твору. Складаються збірки легенд. В епохи міжкланової боротьби розповсюджені епічні сказання та історико- героїчні повісті – гунки.

У XVII столітті, коли посилюється міське начало в японській культурі, ведуча роль у літературі належить поезії, яка стала масовим видом мистецтва. Вірші читають, їх вчать напам’ять і складають у всіх верствах суспільства. По всій країні виникають гуртки любителів поезії. Зростаюча буржуазія почала диктувати літературі свої смаки. На передній план виходять комічні жанри. Сатира, пародія, сміх завжди були могильниками старого，віджилого. Величезним успіхом користується жанр хейкай (дотепність, жарт). Жартівливі пісні було виділено в самостійний розділ уже в поетичній антології Кокінсю в 905 році.

У кінці хейанської епохи дві строфи китайської танки (тривірш і двовірш) стали з’єднувати в довгі ланцюжки, внаслідок чого з'явився новий жанр – ренга (буквально «нанизані строфи»). Вони створювались у поетичному гуртку, це здобуток колективної творчості. Першу строфу — хоку — доручали найбільш досвідченому поетові. Усього строф було або 36 (касен), чи 100 (хякуїн). Одна тема могла розвиватися не більше ніж у трьох строфах.

Хоку повинно бути перейнято певним настроєм, навіяним тією чи іншою добою року. У ньому заборонена любовна тематика, панує пейзаж. Поступово хоку відокремлюється від ренги (в українській мові слово вживається як у чоловічому, так і в жіночому роді — ренг, ренга) і стає самостійним жанром, що суперничає з танкою. З'являються школи жартівливої ренги, між ними ідуть запальні суперечки. Навесні 1685 року поет Камідзіма Оніцура (1661–1738) проголосив головним принципом поезії правду: «Поза правдою немає хоку». Поет повинен подивитись на світ ніби вперше, здивовано, очима дитини і знайти прості, природні слова. Басьо казав, що справжні хоку може складати лише п’ятирічна дитина.

У XX столітті хоку почали називати хайку, щоб усунути подвійну термінологію, тому що хоку – це назва першої строфи ренги. Ренга стала називатися «ренку», а хоку зберегло своє історичне забарвлення і навіки належить епосі Басьо, творчість якого увінчує літературу японського Середньовіччя.

Творчість Мацуо Басьо

Наприкінці XVII століття, протягом 12 років, з 1682 по 1694 роки можна було бачити на дорогах Японії непримітну зовні немолоду людину, яку багато хто приймали за жебрака. З кількома книжками улюблених віршів у дорожній торбі, пензлем, каламарем і флейтою він відвідав різні місця Японії і увічнив їхню красу в точних і виразних тривіршах – хоку.

Це був син незаможного самурая з міста Уено провінції Іга, що розташована в самому серці японської культури – на острові Хонсю. Родичі майбутнього великого поета були освіченими людьми. Батько і старший брат викладали каліграфію. Мацуо Мунефуса, як назвали дитину, змалку захоплювався поезією. Його літературний дебют відбувся в 1664 році, коли в одній з антологій було опубліковано два вірші поета-початківця. Потім вийшла невеличка збірка віршів. У 1672 році 28-річний Мунефуса полишив службу у місцевого феодала і подався в столичне місто Едо, де вирувало літературне життя. Тут Мунефуса уважно стежить за тодішньою японською поезією, звертається до класиків китайської поезії Лі Бо (701–762) і Ду Фу (712–770), вивчає даосизм і дзен-буддизм. Деякий час він знаходиться на службі, але кидає її і стає вчителем поезії. Один з його учнів умовив свого батька побудувати поетові хатинку біля невеликого ставка на околиці Едо. Навколо неї Мунефуса висадив саджанці бананової пальми. Поет узяв літературний псевдонім «Той, хто живе в банановій хатині», а потім став підписувати вірші просто — Басьо (Бананове дерево). З цим псевдонімом він увійшов історію японської та світової літератури.

Взимку 1682 року пожежа знищила «хороми» Басьо, а в 1684 році він у супроводі одного з учнів відправився в подорож по Японії, щоб відвідати рідні місця і друзів. На деякий час Басьо повертався до Едо, де його учні та друзі поновили Бананову оселю, але знову і знову його кликали дороги Японії. Він помер у дорозі, у місті Осака в 1694 році, в оточенні учнів. За існуючим звичаєм, поета попросили скласти передсмертну пісню. Басьо відповів, що кожне його хоку було передсмертною піснею, тому що ніхто не знає, коли прийде його останній день, але все ж таки виконав прохання учнів:

Я занедужав у дорозі І все біжить, мій сон кружляє Випаленими луками.

(Переклад наш – Л. Ш., С.Ш.).

Учні Басьо склали сім збірок віршів свого вчителя і власних. За ними вийшли дві поетичні збірки Басьо. Окрім того, Басьо склав п’ять дорожніх щоденників. Вони написані у формі ліричної прози, яка чергується з віршами. Найславетніший з них — «Стежками Півночі» («Окунохосоміті», 1689).

Про роботу Басьо над віршами красномовно свідчить такий приклад. Захоплені уявною легкістю складання хоку, деякі сучасники Басьо «видавали» біля 1000 (!) хоку на день. А Басьо в 1680 році створив перший варіант знаменитого вірша про крука:

На висохлу гілку сів ночувати крук.

Глибока осінь.

Над цими рядками Басьо працював кілька років. Він працював так ретельно, як селянин збирає рис, як ремісник обробляє свої вироби, як чернець читає молитву.

Творчість Басьо — квінтесенція японської середньовічної поезії і взагалі культури. Це сплав і хейанського естетизму, і самурайської наполегливості в досягненні мети, і демократизму міської культури, і естетики театру Ноо і Кабукі, і синтоїської глибокої поваги до природи, і буддійського відчуття швидкоплинності та тлінності буття, і проголошеного молодшим сучасником поета принципу «Поза правдою немає хоку», і притаманного японському народові почуття краси і гармонії.

Хоку «У готелі». Під одним дахом з ліричним героєм знаходяться дві дівчини. Здавалося б, про яку самотність йдеться? Але квітнуть гілки хаги, а в небі самотній місяць. Немає безтурботної радості, вона відтінюється мотивом самотності. Другий приклад. Як влітку густішає трава! Але ось в однієї з рослин лише єдине листя, вона не схожа на інші. Їй самотньо і тужливо.

В останні роки життя Басьо проголосив ще один принцип — карумі (легкість): «Відтепер я прагну до віршів, які були б такими мілкими, як річка Сунагава (Піщана річка). «Ці слова треба сприймати як прагнення до створення легких, прозорих віршів, сповнених доброго, тонкого гумору і теплого співчуття до людей і всіх живих істот. На видному місці, біля дороги, розквітла мокуге. Читач очікує на радощі поета, що побачив квіти. Але... «Мій кінь обскуб їх». Якому поетові спаде на думку з’єднати закоханих котів, що замовкли, і місяць у тумані? Місяць є завжди символом тонкого почуття, він надзвичайно поетичний. А Басьо пише хоку про закоханих котів, що замовкли, а до спальні крізь туман заглядає місяць.

Однак не слід обмежувати поетику Басьо тільки принципами сабі і карумі. Вона містить усі категорії японської естетики, одні більшою, інші меншою мірою.

Одному зі своїх учнів Басьо говорив, що хоку не можна складати з різних частин, його треба кувати, як золото. Тобто кожен вірш має бути гармонійним цілим, усі елементи якого підпорядковані єдиному завданню — найбільш повно і точно висловити поетичну думку.

Без будь-якого перебільшення можна сказати, що головний герой творчості Басьо — Японія, її природа і люди. Поет пише про стромовину річки Хацусьо, в яку дивляться неоспівані вишні; про затоку Нарубі. де відпочивають ноги кораблів; про осінь у горах Кісо.

Басьо з похвалою пише про імператора Нінтоку, який з даху милувався народним святом. Найвища радість для імператора — народ, що веселиться, димок домашніх вогниїд. Ліричний герой слухає розповідь черниці про колишню службу при дворі. Настоятель п，є чай з величним спокоєм, а в монастирському саду цвітуть хризантеми. У селі стара товче рис, поруч з нею — квітучі хризантеми, символ довголіття. На могильному пагорбі журливо ростуть фіалки. Дівчата миють у річці батат. Селянин на мить кинув обмолочувати рис і дивиться на повний місяць. Люди метушаться перед Новим роком. Скрізь вирує життя з його простими, а тому привабливими виявленнями.

Відповідно до законів жанру хоку Басьо найбільше за все пише про природу, чітко поділяючи її на пори року, підбираючи для кожної з них сезонні фарби.

Весна. Про неї говорять вишні на весняному світанку, перед яким потьмянів засоромлений місяць. Ідуть травневі дощі. Навесні збирають чайний лист. Скрізь сливи в повному цвіті і не хоче кінчати свою дзвінку пісню жайворонок.

Літо. Як густішає трава! На зелене молоде листя ллється сонячне світло. Заходить сонце, у сутінках тане павутиння. Птахи плачуть за весною, що минула. Садок та гора у далечині входять до літнього розчиненого будинку. Тішить голос зозулі.

Осінь. Морозить осінній вітер, схожий на самотній сон поета. Під дощем іде подорожній, він гідний пісні. Під осіннім вітром тремтить хробак, що вже ніколи не стане метеликом. Прозора осіння ніч. Холодної ночі на поле сідає хворий гусак. Колихається осінній кущ хаги.

Зима. Усе повибілювано ранішнім снігом. Зимовий холодний вихор змітає листя з чайних кущів. Наступило новорічне свято. В оселі чути стукіт товкачика, яким товчуть рис — у цьому домі зима нікого не лякає. Зелені гілки сосен бачили багато снігу, але не зрадили серцем.

Заради інтересу: а як про це у віршах Басьо? Якщо слова оригіналу передати українською абеткою, це виглядає так (поруч даємо український переклад Г. Туркова):

Фуруіке я                                 Старий ставок!
Кавакадзу тобікому                 Жабка стрибне –
Мідзу-но ото.                           сплеск пролунає.

Дуже цікаво порівняти світосприйняття Басьо зі світосприйняттям європейських поетів. Нам здається, що часто японський поет досягає якогось абсолютного слуху і бачення. Навіть дятел не грюкає у двері відлюдної оселі в сільській тиші – це ж абсолютна тиша! Басьо чує політ метелика, що порушує тишу сонячної галявини. Навряд чи європейський поет, та ще в добу Середньовіччя, буде з найбільшою повагою писати про дрібні зернятка червоного перцю. Малоймовірно, що європейського поета приваблять непоказні квіти дині. Європейський поет не зайде до темного хліва，щоб послухати дзюрчання москітів. А Басьо все це може, йому все цікаве.

В одному з подорожніх щоденників ми знаходимо незвичайний, як на наш погляд, фрагмент про кинуту дитину: «Ідучи вздовж берега річки Фудзі, ми помітили кинуту дитину віком трьох років, яка гірко плакала. Я подумав, що, певно, її батьки, яким заступив шлях бурхливий потік, не здолали його перед бурхливими хвилями тлінного світу і залишили свою дитину, гадаючи, що її життя розтане разом із росою. Чи виляжуть нині увечері ніжні квіти конюшини під поривами осіннього вітру, чи прив’ядання їм принесе наступний день? З такими думками дістав трохи харчів з рукава одежі і кинув дитині, проходячи повз неї» (Переклад наш — Л. Ш., С. Ш.):

Capy o кікухіто                        Ви мавпячим криком заслухаєтесь?
сутего ні акі но                        А як вам підкидька плач
кадзе іка ні                               на вітрі осіннім?

У китайській поезії крики мавп завжди покликані викликати співчуття людини. Але Басьо стверджує, що подібне співчуття не витримує ніякого порівняння з почуттям жалю до кинутої дитини, батьки якої зазнають жорстоких злиднів. Що б робили ми в цій ситуації? Напевно, підібрали б дитину, спробували б кудись улаштувати і т. п. А що ж Басьо? Він проходить повз неї! Невже цей гуманіст такий жорстокий? Ні, уся річ у буддійському переконанні, що в кожного своя доля і своя карма.

Наведемо декілька прикладів з поетики Басьо. Чути невгамовний дзвін цикад. Але жити їм залишилось обмаль. Несподіване протиставлення, що порушує логіку: як же може бути невгамовним дзвін цикад, якщо їм недовго жити?

Впало біле волосся — ознака старості і наближення смерті. Але в головах не вгаває цвіркун. Це означає, що життя продовжується, незважаючи ні на що.

В одному з хоку Басьо ремствує на те, що даремно лунає спів зозулі, оскільки вже немає поетів, які б змогли її почути. Шановний Басьо! Ми не поети, але ми чуємо спів твоєї зозулі!

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2004. – № 6. – С. 2–13.

Біографія

Твори

Критика