Мацуо Басьо. Хоку: у пошуках методичних варіантів

О. М. Ніколенко, І. О. Філіна, Т. П. Загоруй, О. А. Гайдучик

Поезія у житті японців. Любов до поезії виникла у японців тоді, коли літератури як такої ще не було. Одна із давніх японських традицій – довіряти свої почуття віршам.

Перед входом у помешкання підвішувалися невеличкі гомінкі дзвіночки, до яких кріпилися папірці з віршованими рядками, де було горе і радість, надія і відчай. Усередині будинків теж усе сповнено поезії. Вірші можна побачити скрізь — і на картинах (какемоно), і на дерев’яних ляльках (кокесі), і на предметах побуту (рушниках, серветках тощо). Поезією пройняте все існування японців. Вірші читаються вдома і в кафе, наодинці і з друзями. Вони допомагають кожному висловити свої настрої і краще осмислити себе і світ.

Поезія японців дуже незвична. Вона сповнена натяків, іносказань. Почуття передаються в ній не прямо, а опосередковано — через образи природи, окремі деталі зовнішнього світу. Щоб осягнути такі вірші, потрібно тонко сприймати природу, насолоджуватися виглядом розквітлої троянди чи туману, що прозорим серпанком огортає гори.

Особливістю світосприйняття японців є чутливе ставлення до природи. Вона для них не просто ландшафт, не тільки засіб матеріального існування, а жива частина буття, складова філософії. У природи цей народ вчився гармонії, вмінню уважно стежити за змінами у світі, розумінню вічного коловороту всього. Японці уникають симетрії у плануванні садів, парків, тому що вона, на їхню думку, спотворює природний вигляд речей. У садах вони насипають камені різного розміру, що нагадують гірські схили. У японців є традиційне свято — «милування квітами». На початку XX ст. французький учений А. Бельсер писав: «Жоден народ не надавав такого значення дивовижній красі природи і не спостерігав за нею так уважно й зблизька, як японці; і жоден народ не насолоджувався більше від японців мовчазною принадою мрії і самозосередженням на власних думках». Висловити своє ставлення до природи завжди допомагала японцям поезія.

Із історії жанру хоку. У давній японській легенді, що згадується у літературній пам’ятці «Кодзікі» (VIII), розповідається про виникнення перших віршів у Японії. Вигнаний з небес бог вітру Сусаноо, брат богині сонця Аматерасу, побудував для себе і для своєї молодої дружини будинок і на радощах проспівав кілька фраз. Звісно, це прекрасна казка, але в ній є і доля істини: у давнину вірші не промовляли, а співали і називали піснями (ута).

У японській поезії немає рими, їй не властива силабо-тонічна система віршування внаслідок відсутності у японській мові силового наголосу. Японська поезія силабічна. Її основний метричний закон — чергування п'яти і семи складів, з яких формуються вірші. Із жанрів народної поезії найвідоміші старовинні «короткі пісні» (танка), «довгі пісні»（нагаута), «пісні рибалок» (седока) та ін. Ще з давніх часів японська поезія тяжіла до лірики, до малих форм.

Один із найдавніших жанрів японської поезії — танка, п’ятивірш із обов’язковим чергуванням складів: 5 — 7 — 5 — 7 — 7. Спершу танка була формою усної народної творчості, але вже у VII — VIII ст. вона витісняє «довгі пісні» (нагаута) і стає поширеним жанром літературної поезії.

Майже десять століть розмір танка залишався незмінним. Однак, намагаючись урізноманітнити ритм, поети дедалі частіше зверталися до цезури та інверсії, розчленовуючи танка на дві половини: верхню — тривірш і нижню — двовірш. Внаслідок цього танка було пристосовано до віршової гри, принцип якої закладений в основі нового поетичного жанру — ренга (буквально — «нанизані строфи»).

До заданого тривірша складали двовірш таким чином, щоб разом вони утворили цілісну танка, а до двовірша приєднували новий тривірш так, щоб, подумки поставлений над цим двовіршем, утворювалася наступна танка. Поступово виникав ланцюг віршів, кожна частина якого була тематично пов'язана з інтим. Якщо, наприклад, у першій строфі згадувалося слово «місяць» як символ осіннього пейзажу, то у наступному двовірші могло з'явитися слово «роса» як слово з того самого тематичного циклу «осінніх слів». Та оскільки слово «роса» означало ще й «тлінність буття», то в наступному тривірші воно могло викликати образ «опалих пелюсток», що, в свою чергу, призводило до нових асоціацій. Поетичний ланцюг міг бути довжиною у п’ятдесят — сто строф і більше.

Найвищого розквіту ренга досягла у XIV ст. Одним із класиків цього жанру був Нідзьо Йосімото, укладач знаменитої антології ренга «Цукубасю» (1356). Основні мотиви та образи ренга здебільшого були пов'язані із зображенням природи. Особливість таких описів — вказівка на пору року. Існували навіть точно розроблені межі кожної пори року, а також чітко визначалася сезонність того чи іншого явища природи. При цьому використовувалися стандартні, так звані «сезонні слова», які свідчили про конкретну пору року і не могли застосовуватися для опису інших природних сезонів. Скажімо, слово «туман» (або «серпанок») завжди означало певну пору ранньої весни і не могло використовуватися для опису осені або літнього ранку. Число «сезонних слів» досягало 3-4 тисяч. Такі слова й словосполучення, як «соловей», «павутиння», «квітки вишні та персиків», «жайворонок», «метелик», вказували на те, що дія відбувається навесні. Літа стосувалися: «злива», «зозуля», «садіння рисової розсади», «розквітлі півонії», «спека», «прохолода», «полудневий відпочинок», «світляки» тощо. Осені — «місяць» (це було тільки «осіннє слово», бо восени повітря особливо прозоре і місяць сяє яскравіше, ніж іншої пори року), «зірки», «роса», «збір урожаю», «червоне кленове листя», «хризантеми» та ін. А слова «сніг», «іній», «лід», «холод», «теплий одяг на ваті», «вогонь» використовувалися тільки в описах зими.

Після XIV ст. ренга не зазнала значного розвитку, тоді ж її перша строфа (хоку), що нерідко виявлялася кращою строфою у складі ренги, виокремилася і набула самостійності, ставши особливим жанром японської поезії. Як же утворився жанр хоку і які його характерні риси?

Поет Ямадзакі Сокан, котрий жив у XV-XVI ст., перший почав створювати жартівливі ренга (хайкай), користуючись розмовною мовою. Ось приклад його ренга.

Осіннього вечора соромиться є чого: місяць-молодан оттакого кукуна з неба показав!

Тут і далі переклад М. Лукаша Невдовзі від жартівливих ренга як самостійного жанру відокремилися «початкові строфи», тривірші (хоку). Спершу їхній зміст обмежувався лише жартами, словесним каламбуром.

Легкість техніки спонукала багатьох випробувати свої сили у новому жанрі, і згодом цей вид поезії став улюбленим у мешканців і міст, і сіл. Хоку складали вдома і в колі знайомих, на гучних бенкетах і в тихих розмовах. Японці люблять розповідати про випадок, що стався глибокої давнини: один чоловік, пізно повернувшись додому, застав у себе в хаті грабіжника. Злочинець, злякавшись, почав вимолювати прощення і тут же зімпровізував хоку. Господар теж відповів віршами. Поетичне змагання тривало до глибокої ночі, після чого господар відпустив грабіжника, нагородивши його грошима за неабиякий поетичний талант.

Хоку набули поширення як поетичний жанр у XVII ст. і вийшли за межі жартівливих віршів, опанувавши різні теми, пов’язані із життям людей, їхніми почуттями, світом природи, філософськими проблемами тощо.

Хоку (або хайку) — це трирядковий неримований вірш, що постав на основі першої півстрофи танка.

Існувало кілька шкіл хоку: «Кофу» — «давня школа»，пов'язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» — «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хоку (відтоді суб'єктивний ліризм поступився безпосередньому зображенню природи). Зверталися до цього жанру і такі поети, як Танігуті Бусон (XVIII), Кобоясі Ісса (XIX), Масаока Сікі (межа XIX-ХХ) та ін. У середині XX ст. у літературних колах Японії розпочалася дискусія з приводу танка і хоку. Деякі критики стверджували, що ці жанри давно зникли і мають лише історичне значення, далеке від сучасності. Проте життя довело інше. Популярність як танка, так і хоку не згасає. Ці малі жанри японської поезії привертають увагу не тільки талановитих поетів, але й звичайних людей. Хоку постійно друкуються на сторінках журналів і газет. Вони, як і колись, — живі відгуки на події та явища, свідчення безпосередніх настроїв і почуттів, зумовлених миттєвостями дійсності, у яких автори шукають прихований глибинний зміст. У хоку звучить не тільки душа окремої особистості, а й голос усього народу.

Особливості поетики хоку. Що ж надає живучості хоку? Чому до цього жанру, починаючи з XVII ст., звертаються як японські поети, так і поети інших країн? Секрет хоку полягає передовсім у його поетичній формі. Вірші даного жанру відзначаються лаконізмом і своєрідною поетикою. Хоку саме тому й потіснили танка, бо були коротшими та афористичнішими.

Оскільки хоку виникли у середовищі простих мешканців міст, яким нерідко були невідомі чужі традиції старої поезії, вони були сповнені демократичного змісту й виражали духовні потреби «третього стану». Цим жанром оволодів простий люд — ремісники, мандрівні ченці, селяни, рибалки та ін. У хоку із початку їх виникнення використовувалися розмовні інтонації, що слугували розкриттю тем, зрозумілих всім і кожному. Доступність і простота — визначальні ознаки цього жанру.

Порівняно зі складними й вишуканими танка у хоку з'явилися образи із народного життя (наприклад: скромна квітка чортополоху, стеблина гороху, хатина рибалки тощо). Найвиразніші риси народного світосприйняття виявилися у творчості Мацуо Басьо, котрий підняв мистецтво хоку на небувалу висоту. Розміри хоку такі малі, що європейські ліричні жанри поряд з ними видаються монументальними.

Невеличкий обсяг віршів виключає розгорнуте зображення явища або події, тому їхня характерна риса — натяки, підтекст, в якому й розкривається прихований зміст твору. Мистецтво хоку полягає у вмінні сказати багато у небагатьох словах.

Неабияку роль у хоку відіграє виразна деталь, що нерідко набуває символічного змісту.

Призначення деталі у хоку — відобразити певну картину через характерний образ і водночас узагальнити побачене, втілити певний настрій, висловити думку. У кожного з майстрів хоку були свої улюблені деталі, що прославили їхні імена. Звісно, деталь не може трактуватися однозначно. Кожний із читачів розуміє її по-своєму.

Виразні деталі дають широкий простір для розвитку думки й уяви читачів. Вони викликають безліч асоціацій, у чому полягає ще один секрет хоку: через деталь осмислити природний світ і проникнути у прихований світ людських почуттів.

У хоку немає рими, але звукова й ритмічна організація тривірша є обов’язковою, саме вона стає з глибокої давнини певним показником поетичної довершеності.

У кожному вірші хоку була чітко визначена кількість складів: 5 — у першому, 7 — у другому, 5 — у третьому, а всього — 17. Однак поети нерідко порушували правила хоку, прагнучи більшої свободи у вираженні своїх почуттів. Навіть Мацуо Басьо дозволяв собі відхід від класичної ритмічної побудови хоку.

Незважаючи на свої мініатюрні розміри, хоку може передавати картини великого масштабу. Побачити велике в малому — ще одна особливість даного жанру. Мацуо Басьо напрочуд вдало використовував цю здатність хоку до широкого узагальнення:

Бушує морський простір!
Далеко, до острова Садо, простягся Чумацькии Шлях.

З допомогою цього хоку, як через невеличкий отвір ілюмінатора на кораблі, можна побачити неосяжний простір моря у вітряну, але ясну погоду, коли чітко видніються і білі хвилі, і блиск зірок, і далекі обриси острова Садо.

У хоку часто використовуються прийоми живопису. Поети майстерно використовують засоби створення миттєвих вражень, контрасти, кольорову гаму. Водночас хоку властиві не тільки зорові, а й звукові образи. Уява читача повинна допомогти йому створити картини світу, сповнені яскравих барв і звуків.

Неуважний або пасивний читач не зможе сприйняти хоку, оскільки цей жанр розрахований на певне домислювання.

Вірші неможливо читати швидко, лише «переглядаючи» очима поетичні сторінки. Японська поезія завжди розрахована на спільну творчість. «Так удар смичка і відповідне тремтіння струни разом породжують музику», — відзначає відома сучасна дослідниця японської поезії В. Маркова.

Хоку відображає красу в природному, непомітному, повсякденному. У віршах хоку постають прекрасними не тільки багато разів оспівані квіти персиків чи троянд, але й скромніші дикі рослини — суріпка, спаржа, пастуша сумка.

Водночас хоку навчає цінувати й скромну красу простих людей. У хоку немає парадних декорацій, ідеалізації. Люди постають у русі, у своїх звичних заняттях. Навіть убога обстановка не відштовхує авторів хоку. Життя змальовується у всьому розмаїтті його проявів.

Для хоку характерний паралелізм у зображенні явищ природи та життя й почуттів людини. Через природне автори осмислюють людське, а людське оцінюють з погляду вічної природи.

Хоку традиційно вважають жанром пейзажної лірики будується на якомусь одному домінуючому образі, який має викликати в уяві закінчену картину. Однак вірші цього жанру завжди виходили за межі суто однієї пейзажної замальовки. У віршах хоку знайшли відбиток не тільки природа Японії, а й особливості японського світосприйняття，звичаї та вірування японців, праця і свята японського народу в найхарактерніших подробицях.

Тематичні можливості хоку надзвичайно широкі. На віршовому просторі в три рядки автори виражали і миттєвий стан природи, і найтонші порухи душі, і особливості життя японців певного часу.

Жанр хоку неможливо зрозуміти без знання понять, які пов’язані у японців із красою і навіяні стародавньою релігією сінто та буддійською філософією.

Для японців є рівнозначними краса і природність, все штучне, згідно з їхніми уявленнями, не може бути красивим. Звідси виникло поняття «сабі» (буквально — «туга самотності»), що означає красу давнини, архаїчну недосконалість, відбиток часу, що в Японії вважається втіленням певного типу краси. Інше поняття — «вабі» — означає принадність буденного, мудру стриманість, розкіш простоти.

На думку японців, не тільки прекрасна картина чи ваза, а й будь-який предмет домашнього вжитку може бути твором мистецтва і втіленням краси. Тому в хоку можна знайти чимало описів предметів звичайних, простих, але в них автори вбачають особливу красу. «Сабі» та «вабі» — дуже давні слова. З плином часу вони стали вживатися як одне нерозривне поняття «сибуй». Якщо спитати японця, що таке «сибуй»，він відповість: те, що людина з гарним смаком назве прекрасним. Це краса природності, з'єднана з простотою.

Таємниця даного японського мистецтва полягає в тому, щоб уміти вслухатися в несказане, милуватися невидимим. Один із критеріїв японського бачення краси називається «юнген», що означає недомовленість або натяк. Юнген яскраво виявляється в хоку, що дає змогу митцям привертати увагу читачів до прихованого, до того, що лежить не на поверхні. До речі, у цьому хоку схожі із живописом, в якому досить популярним є жанр сумійо — картини, виконаної чорною тушшю на мокрому папері, що створювало ефект натяку й недомовленості. Хоку здатні вмістити у собі глибинний підтекст, який не може зрозуміти людина, позбавлена художнього смаку, духовності.

І ще одна особливість жанру — місткість поетичної мови, що нерідко межує з афоризмом.

Як і афоризми, хоку відзначаються філософським змістом, високим рівнем узагальнення, однак вони не містять повчання, не дають прямих оцінок. Призначення хоку — створити поетичну картину, яка викличе певний настрій, розбудить уяву, збентежить душу, а все інше домалює і домислить читач.

Хоку, які дають можливість читати не тільки рядки, а й поміж рядками, лишають чимало простору для роздумів і асоціацій. Кожний знаходить у віршах щось своє, знайоме, приховане чи наболіле. І саме тому цей жанр невичерпний.

Мацуо Басьо: життя і творчість. Великий поет Японії Мацуо Басьо (1644—1694) став гордістю свого часу і взірцем для наслідування наступних поколінь.

Він не просто вдихнув нове життя в літературу, збагативши її реалістичними замальовками, але й розкрив внутрішній світ простої людини. Митець здійснив справжній переворот у поезії хоку і створив власну школу японської поетики. Ліричний герой Мацуо Басьо — поет-філософ, закоханий у при-роду своєї країни, бідняк із околиці великого міста — був близький багатьом японцям того часу, бо втілював їхні думки, мрії і переживання.

1644 р. у місті Уено провінції Іга у родині небагатого самурая Мацуо Єдзаемона народився третій син — Дзінсітіро, майбутній поет Басьо. Коли хлопчик підріс, його назвали Мунефусом. Згодом літературний псевдонім Басьо (з японської — «бананова пальма» чи «бананове дерево», витіснить із пам'яті нащадків його справжнє ім'я Дзінсітіро та всі інші імена й прізвиська.

Рідні митця були людьми освіченими, про що свідчило насамперед знання китайських класиків. Батько і старший брат забезпечували сім'ю, викладаючи каліграфію, оскільки самураї давно опанували мирні професії. Басьо з дитинства приятелював із сином дайме (князя), багатого самурая. Хлопчаків об'єднували не тільки дитячі розваги, а й поезія: син дайме дуже любив вірші, які складав юний поет. Після ранньої смерті свого друга дитинства Басьо пішов до міста Едо й прийняв постриг, звільнившись таким чином від служби феодалу. Однак стати справжнім ченцем йому не судилося. Полишаючи домівку всупереч умовлянням і пересторогам рідних, Басьо вирушив до Едо вже з книжечкою своїх віршів. Було йому тоді тільки 28 років. Творчість Басьо одразу привернула увагу публіки. Його вірші друкувалися у столичних збірках, а юного митця запрошували до участі у поетичних турнірах. Проте матеріальне становище письменника було надто скрутним. Деякий час йому довелося працювати навіть у службі місцевого водопостачання. 1677 р. він усе ж таки став учителем поезії, але його учні були вихідцями з бідноти, тому матеріального статку це заняття поетові не дало.

У поезії Мацуо Басьо йшов важким шляхом творчих шукань. У Едо на деякий час зблизився з представниками поетичної школи Данрін. Вона була новаторською для свого часу: поети брали матеріал для творчості зі звичайного життя городян, розширюючи поетичний словник за рахунок нових слів, образів, символів. їхні вірші тоді звучали вільно й свіжо. Але згодом Мацуо Басьо відчув певну обмеженість стилю Данрін. Вірші, написані у даній манері, були по суті лише жанровими замальовками, а поет прагнув ширшого, філософського осмислення дійсності.

Тому на початку 80-х років XVII ст. Мацуо Басьо звернувся до китайської поезії VIII—XII ст. З великою увагою він вивчає вірші поетів епохи Тан — Лі Бо і Ду Фу, відкриваючи для себе глибину їхньої думки і силу почуттів, виражених у слові. Особливо до душі йому були твори великого Ду Фу. Намагаючись надати й своїй ліриці філософського спрямування, Мацуо Басьо знайомиться з ідеями даосизму, опановуючи вчення Чжуан-цзи (IV—III ст. до н. е.) і Лао-дзи (VI—V ст. до н. е.), які збагатили даосизм поетичними образами й притчами, опоетизували це вчення. Вони висловлювалися проти схоластичної логіки, вважаючи її перешкодою для розвитку вільної, природної інтуїції. Чжуан-цзи і Лао-дзи стверджували багатозначність слова і необхідність проникати в його глибини.

Мацуо Басьо ознайомився з буддійською філософією дзен, що справила значний вплив на середньовічне мистецтво Японії. Дзен як напрям буддизму виник у Китаї, але у XII—XIII ст. досягнув Японії. Дзену притаманне ігнорування будь-якої форми буття особистості, прихильники даної філософії надавали перевагу внутрішньому спогляданню, інтуїції. У зв’язку з цим поезія Мацуо Басьо стає глибшою, відображає не тільки світ реальний, а передовсім ті духовні процеси, що відбувалися у внутрішньому світі митця — його емоційне відчуття себе, природи, людства. Для буддійської філософії дзен характерне поняття саторі — «просвітлення», котре може охопити миттю, відкриваючи прихований смисл усього сущого. Стан саторі знаходимо і в поезії Мацуо Басьо, котрий завжди прагнув до глибинного пізнання суті речей. Вплив філософії дзен у творчості митця виявляється і в підкресленому аскетизмі, увазі не до зовнішнього, а до внутрішнього буття, стислості зображальних засобів («коли слова замовкають, а почуття ще говорять») тощо.

Ідейні та естетичні шукання Мацуо Басьо тривали усе життя, тому творчість поета не можна вмістити у межі якогось одного напряму чи стилю. Він завжди прагнув усамітнення, що, на його думку, було певним шляхом до самоспоглядання и осягнення світу.

Один з учнів Мацуо Басьо, Сампу, син багатого торговця, умовив свого батька подарувати вчителеві невелику хатинку біля озера у передмісті Едо. Посадивши біля своєї хижки бананові дерева, назвавши її Басьо-ан («Бананова хатинка») й узявши собі відповідний псевдонім «Той, хто живе у банановій хатині», а потім ще простіше — Басьо («Бананове дерево»), письменник, попри матеріальні нестатки й постійну самотність, не відчував себе нещасливим, бо мав змогу творити. «Дев’ять років я жив злиденним життям у місті, — писав Мацуо Басьо, — і нарешті переїхав у передмістя Фукагави. Одна мудра людина сказала (йдеться про китайського поета Бо Цзюйї. — О. Н.) «Столиця Чаньань — здавна осереддя слави й багатства, але важко у ній жити тому, в кого немає грошей. Я теж так вважаю, бо я жебрак». Втім, Мацуо Басьо володів незліченними багатствами, глибоко прихованими у душі, — любов’ю до людини, до природи, до своєї країни, до мистецтва.

Власну Бананову хатинку Басьо неодноразово оспівував у своїх віршах.

У пустельній і бідній хатинці поет не почуває себе самотнім і забутим, бо відчуває свій зв'язок з усім світом, з природою.

Як шумить-гуде банан, як у кадуб капа дощ, — чую цілу ніч.

Мацуо Басьо був бідним, але бідність стала своєрідним символом його духовної незалежності, тому він не приховує її і не соромиться.

Оттакий я єсть: глянь на росяні дзвонки — то й сніданок весь.

Багато сучасників Мацуо Басьо ставилися до поетичної творчості як до гри або забавки. Заможні люди, особливо купці, які розбагатіли, нерідко протегували тим, хто умів їх розважати. У ті часи була навіть мода — тримати при собі людей мистецтва. Чимало поетів здобували легку славу, складаючи за один день сотні і навіть тисячі строф. Але Мацуо Басьо не в цьому бачив своє призначення як поета. У його віршах вимальовується образ вільного митця-філософа, чутливого до краси і байдужого до багатства.

Новим, небувалим явищем у японській літературі стала філософська лірика поета.

Серйозність оповіді, глибина ідей, естетична виразність вирізняють його вірші з-поміж інших тогочасних творів. Усвідомлюючи трагічну правду життя, Мацуо Басьо закликав й інших поетів не відокремлюватися від цієї правди:

Сумуєте ви, чуючи крик мавпи!
А чи знаєте ви, як плаче дитя, покинуте на осінньому вітрі?

Цей умовний літературний мотив осінньої туги, навіяний криком мавп у лісі, прийшов із класичної китайської поезії. Однак Мацуо Басьо у своєму зверненні до поетів пропонує спуститися із небесних висот до земного життя. У щоденнику «Кістки, що біліють у полі» поет писав: «На березі ріки Фудзі я почув, як жалібно плаче покинуте дитя трьох років. Його віднесло швидкою течією, і в нього не було сил витримати наплив хвиль нашого скорботного світу. Покинутий, він плаче за своїми близькими, допоки в ньому ще жевріє життя, летюче, як росинка. О маленький кущик хаги, чи вночі ти облетиш чи завтра зів’янеш?..» Розмірковуючи далі, поет пише у щоденнику, що в загибелі дитини ніхто не винен — таким є веління неба (за часів поета концепція всевладної долі була провідною у світогляді японців). Проте у цих рядках виявляється його глибоке співчуття до людини, до всього, що є на землі. Крик покинутої дитини пробуджує в ньому цілу гаму почуттів. У наведеному вище хоку даний образ набуває багатозначності: це втілення одвічної туги митця, його самотності，беззахисності, а водночас символ усього людства, приреченого на трагічне існування.

Складне душевне життя людини і непостійність людської долі — центральні теми поезії Мацуо Басьо. Хоча хоку — це, як правило, вірш про природу, у Басьо природа нерідко нагадує рухливе, мінливе у часі й просторі тло, на якому рельєфно проступають проблеми й долі людей.

1680 р. Басьо створив остаточний варіант знаменитого в усій історії японської поезії хоку:

На голій гілці самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.

Протягом кількох років поет працював над твором, допоки не досяг бажаного результату. Цей вірш нагадує монохромний малюнок тушшю. Тут немає нічого зайвого, лише кілька ретельно відібраних деталей відтворюють картину пізньої осені: гола гілка символізує прихід нової пори року, природа немовби завмерла у сумній безмовності, а обрис самотнього ворона навіює думки про тлінність буття, про життя і старість... Поетичний малюнок твору відзначається реальною конкретикою. Митець намалював засобами слова пейзаж, який неодноразово бачив поблизу своєї хатинки. Водночас цей опис природи набуває узагальненого значення. Тут йдеться не про самотність ворона, а про самотність людини, про її сприйняття свого земного Існування. У вірші мовиться не тільки про прихід осені, а й про тлінність буття взагалі, про вічний коловорот у природі, про осінь людського життя.

Поєднання живої конкретики та абстрактного смислу — визначальна риса поезії Мацуо Басьо. Завдяки цьому його хоку багатовимірні та багатозначні. Уяві читачів тут лишається великий простір: кожен може знайти у вірші поета відлуння власних думок, почуттів, життєвих вражень. Побачити в малому велике — одна з провідних ідей його лірики. Саме це визначає самобутність мистецтва Мацуо Басьо.

Для естетики поета характерні також принципи сабі і карумі.

Згідно із принципом сабі, будь-яка краса у мистецтві повинна втілювати свій складний зміст у простих і навіть суворих формах, які не потребують додаткових пояснень. Нічого зайвого — так розуміли сабі японці. Краса повинна налаштовувати на споглядання, зосередження, вона не мусить відволікати зайвими деталями, бо її призначення — показати шлях від суєтності життя, повсякдення до вічного, глибокого.

Яскравим прикладом вияву сабі у ліриці є таке хоку Мацуо Басьо:

Берег високий.
Потішив мені душу самотній сокіл.

У цьому творі є тільки два центральні образи: берег і сокіл. Вони утворюють композицію поетичного малюнку. Але поміж цими двома образами є ще третій образ — ліричного героя, котрий силою своєї думки та уяви пов’язує в єдине ціле увесь світ. Стислість зображальних засобів не перешкодила поетові висловити розмаїття своїх почуттів і вражень. Тут відчувається і захоплення природою, і прагнення високого ідеалу, і водночас глибоко прихований сум самотності.

Образи природи в поезії Мацуо Басьо стають не тільки предметом його поезії, а й основним засобом вираження ліризму, тобто емоційного стану героя, його прихованих настроїв і почуттів. Як зауважив японський письменник Тахакама Кьосі, «хоку не просто оспівують пейзажі; хоку — це література, яка прославляє світ природи і світ людських діянь, явища, зумовлені змінами весни — літа — осені — зими та людського життя. Ці явища здавна позначаються чотирма ієрогліфами: «квіти, птахи, вітер, місяць». Незмінною рисою хоку є те, що картини природи в них подані у реалістичному плані, однак вони можуть викликати зовсім різні почуття, іноді навіть протилежні.

Чом так постарів я цієї осені?
Птиці, хмари.

У даному вірші рухливі образи птахів і хмар допомагають поетові відобразити невпинний плин життя, сум за втраченою молодістю. А ось в іншому вірші образ птаха виконує зовсім іншу роль: він сприяє відтворенню широти простору, передає відчуття поетом гармонії у світі, духовне піднесення.

Степу рівнява — ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.

Читачам зрозуміло, що не тільки жайворонокові мелодії лунають над рівниною степу, це душа поета, вільна й розкута, співає хвалу всьому, що є на цьому світі, відчуваючи спорідненість з ним.

Поетика сабі найповніше втілилася у п’яти поетичних збірках, створених поетом і його учнями протягом 1684—1691 років: «Зимові дні», «Весняні дні», «Гарбуз-горлянка», «Заглухле поле», «Солом’яний плащ мавпи» (книга перша).

Мацуо Басьо відчував, що принцип сабі, хоч він і досить привабливий, не дає змоги повно відобразити живу красу світу. Пошуки прихованої сутності кожного окремого явища легко могли перерости в одноманітність. До того ж сабі потребує напруженої внутрішньої роботи читачів, які могли втомитися від постійного проникнення у глибинні секрети поетичних образів. Тому Мацуо Басьо вирішив надати своїй поезії не тільки філософської глибини, а ще й легкості, вишуканості, прозорості. Усе це відповідало іншому принципу, який знайшов утілення у його поезії, — карумі (букв. — «легкість»).

Письменник зазначав: «Віднині я схиляюсь до віршів, які були б прозорими, як річка Сунагава (Піщана річка). Звісно, що карумі не означає легковажності, поверховості у зображенні явищ і почуттів. Однак вірші, які будуються за принципом карумі, мали простоту класики. Вони були легкими для сприйняття і водночас не позбавлені глибокого філософського смислу. Поєднання доступності та змістовності — ознака стилю пізнього Мацуо Басьо. Поет немовби кидав виклик тим митцям, котрі намагалися видаватися зарозумілими й створювати умоглядну поезію. Він, навпаки, робить свою лірику світлою, легкою, зрозумілою і для багатія, і для бідняка.

Мацуо Басьо звертається до зображення життя простих людей, його хоку сповнені доброзичливим гумором і водночас теплим співчуттям до таких, як і він, трударів.

Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.

За традицією, природа незмінно присутня у поета у будь-якому вірші. Існування людини в природі зображається або як невід'ємна частина її життя, або як діяльність у природному світі. Однак при цьому завжди підкреслюється нерозривна єдність людини і природи.

Полоти... Жати...
Тільки й радості влітку — зозулі крик.

Свідченням нового стилю карумі стали збірки Мацуо Басьо «Мішок вугілля» (1694) і «Солом’яний плащ мавпи» (книга друга), що побачила світ по смерті поета у 1698 році.

Узимку 1682 року велика пожежа знищила більшу частину міста Едо. Згоріла й Бананова хатинка Мацуо Басьо. Ця сумна подія, за висловом поета, стала поштовхом до початку його мандрів шляхами Японії. У супроводі одного зі своїх учнів поет полишив Едо восени 1684 р. Він мандрував близько десяти років. Інколи повертався до міста, де його друзі відбудували Бананову хатинку, але перерви у блуканнях були нетривкими. Невгамовна вдача Мацуо Басьо знову й знову змушувала його шукати незнане.

Басьо обійшов усю Японію. Підсумками його мандрів стали ліричні щоденники: «Кістки, що біліють у полі», «Подорож до Касима», «Листи мандрівного поета», «Щоденник подорожі до Сарасина» і найвідоміший «Глибокими стежками». Щоденники написані особливою ліричною прозою, що поєднується з віршами. Різноманітні картини життя і різні почуття знайшли відбиток у лаконічних хоку Басьо.

Чужина чужа — знов мандрую у світи...
Мжить осіння мжа.

*

В мандрах десь і вмру...
Вітер в душу наганя холод і журу.

* *

Кулюсь на коні:
тінь моя коцюрбиться мовчки по землі.

Мацуо Басьо називав себе «печальником», але не тільки однією тугою і смутком він вимірював світ. Був ще й великим життєлюбом, котрий умів висловити радість раптової зустрічі з прекрасним, з людьми, з природою.

Пущу коня вбрід — полегесеньку впишусь в літній краєвид.

У своїх мандрах поет зустрічався з різними людьми. Читав вірші рибалкам, селянам, подорожнім. Коли до селищ досягала чутка про те, що йде Мацуо Басьо, його приходу чекали як свята. Він ішов шляхами Японії як вісник самої поезії, запалюючи в слухачах любов до неї і залучаючи їх до мистецтва слова. Відчуваючи, що тогочасна поезія занепала, перестала бути складовою культурного життя людства, він прагнув піднести її до високого рівня і зробити необхідною, як повітря. Мацуо Басьо був переконаний, що неможливо створити нову поезію, відокремившись від життя, тому його творчою майстернею і стала дорога мандрів.

У багатьох віршах поета звучить мотив самотності. Але його не можна назвати відлюдником. Як поет-філософ, він цінував усамітнення, що дає змогу пильно придивитися до життя, збагнути його сутність через усе розмаїття проявів. Не відлюдництво, а глибокі роздуми сам на сам із собою і природою надають поезії Басьо просвітленої краси й мудрості.

Мандрівник — і все: це тепер моє їм 'я.
Йде осінній дощ.

Багато ліричних струн у хоку поета звучать як відлуння його біографії. Поезія митця розповідає про його важке життя, поневіряння, мандри, пошуки істини. Однак лірика Мацуо Басьо сягає далеко за межі автобіографічного. У ній створено філософську картину світу, в якому все має свій сенс — велике і мале, думки і почуття, реалії буття і враження від них. Для Мацуо Басьо є величним і нетлінним категорія життя, хоча пізнати його цілком неможливо. Втім, він прагне у своїй ліриці втілити ідею причетності людини до життя — природного, суспільного, духовного，що й надає віршам життєдайного пафосу. Поет любив життя і був його натхненним співцем, втілюючи у хоку найменші його прояви.

Помер лірик під час однієї зі своїх мандрівок до міста Осака 1694 р. Незадовго до смерті він створив хоку під назвою «Передсмертна пісня»:

У дорозі я занеміг.
І есе біжить, кружить мій сон по спаленій траві.

Однак його справу продовжили учні, що приходили до нього з усіх містечок Японії. Традиції Мацуо Басьо розвивали такі поети, як Керай，Кікаку, Рансецу, Дзьосо, Сампу, Сіко та ін.

Сучасний японський літературознавець і письменник Такакура Теру зазначає: «На мою думку, нова література Японії починається з Басьо. Саме він найгостріше, з великим болем висловив страждання японського народу, які випали йому на долю за період переходу від середніх віків до нового часу». Поезія Мацуо Басьо відзначається дивовижною простотою, життєвою правдою і піднесеними почуттями. Для нього не було речей, що були б не варті оспівування. І важка праця, і бідність, і нелегка доля людей — усе це позначилося на його хоку. Однак поет бачив не тільки темні, а й світлі грані буття. Природа, краса світу і людської душі завжди були джерелом його натхнення.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. – № 12. – С. 34-42.

Біографія

Твори

• Осіння паморозь!
• Прокинься, друже!
• Серпанок весняний
• Стежками півночі
• Сто краєвидів за коротку мить
• Хто за осіннім вітром мандрував

Критика

• Мацуо Басьо. Хоку: у пошуках методичних варіантів
• Побачити красу в покритому мохом сірому камені (З історії японської лірики)
• Хризантема і меч: японська культура і Мацуо Басьо