19.09.2022

Біографія Мацуо Басьо

Мацуо Басьо (або Мацуо Башьо) – японський поет періоду Едо – народився 1644 року в кварталі Акасака містечка Уено провінції Іґа.

Його батько Мацуо Йодзаемон був за походженням самураєм, проте в мирний час займався викладанням каліграфії. Окрім Басьо родина мала 5 дітей, серед яких старшим був брат поета Мацуо Хандзаемон. Після смерті батька в 1656 останній став головою роду. Третя, по рахунку, дитина родини Мацуо, при народженні отримав ім'я Кінсаку, що згідно із японською традицією неодноразово змінювалось (Хансіті, Тоситіро, Тюемон, Дзинсітіро), аж поки у 20-річному віці він не отримав постійне ім'я — Мунефуса.

Батько і старший брат майбутнього поета викладали каліграфію при дворах більш забезпечених самураїв, відтак юнак Майцуо спершу отримав якісну домашню освіту. Мунефуса вивчав китайську та японську класичну літературу, каліграфію та звичаєві практики.

У 1653 малий Мацуо став служкою Тодо Йосітада, котрий був сином сюзерена Тодо Йосікійо, командувача самурайськими загонами уділу Цу, що мав річний дохід 5 тисяч коку. Басьо проводив багато часу зі своїм господарем, який був старшим за нього всього на 2 роки. Хлопці швидко подружилися і разом захоплювались поезією. Йоситада мав можливiсть брати уроки в найкращих вчителів та поетiв того часу, а своïми знаннями він охоче ділився з другом, так вони разом захопилися хайкай від відомого майстра слова Кітамури Кіґіна, представника поетичної школи Теймон.

Дзінсітіро разом зі своїм сюзереном Тодо Йосітада, який обрав собі псевдонім Сенгін, зазвичай практикувалися у віршуванні, складаючи модні в тогочассі ренґа. Молодиків запримітив місцевий поет Огіно Ансей та видав в 1662 кілька їх творів (один вiрш Йоситади Сенгіна i два вiршi Мацуо Мунефуси) у своїй антології «Сайоно Накая-Масю», це була перша публікація Басьо (у 18 років). Саме тоді він і взяв собі літературне ім'я Мунефуса.

Через рiк Йоситада й Мунефуса взяли участь у складаннi колективноï поеми, на сто строф разом з найкращими поетами провiнцiï Іга на чолi зi славним Кітамурою Кигіном (1624-1705), вiдомим в iсторiï японськоï культури поетом i вченим-фiлологом. Отже, початок поетичних кар'єр двох друзiв вимальовувався в райдужних фарбах. Але в травні 1666 сталося несподiване: Тодо Йоситада помер від хвороби. Басьо втратив приятеля, колегу та впливового заступника, що мiг би сприяти йому в подальшій службовiй кар'єрi. Басьо був змушений повернутися до рідної домівки, де прожив деякий час на утриманні старшого брата.

Ще з 1664 Мунефуса та Сенгін навідувалися до Кіото навчатися до місцевих вчителів та майстрів слова. Тож розпрощавшись з родиною Тодо Йосітада, в 1666, він подався до їхнього вчителя в Кіото. Там, під опікою Кітамури Кігіна, Басьо вивчав японську класичну літературу, вдосконалював свою поетичну майстерність. Знайомився також з китайською поезією, особливо епохи Тан (VII-ІХ ст.). Тут його наставником був конфуціанець Іто Таньан (1623-1708).

Спершу, живучи в Уено й Кіото, Басьо був прихильником «давнього стилю» школи Теймон. Це пояснюється, по-перше, тим, що саме місто Кіото, давня столиця Японії, був оплотом цієї школи, і, по-друге, тим, що альтернативна їй школа Данрін в 60-х роках XVII століття тільки зароджувалася і про якусь конкуренцію мова ще не йшла. Він жив у Кіото протягом наступних шести років та публікував поеми у кількох антологіях. Відомо про публікацію його двох віршів у збірці «Кайой» («Гра в ракушки») та коментарі до 58 віршів інших поетів цієї збірки.

Навесні 1672 сегун запросив Кігіна до Едо, а разом з тим до нової столиці приїхав й його учень Тосей. Басьо переїхавши Едо (так тоді називалося Токіо), влаштовується на державну службу – відповідальний за будівництво споруд з водозабезпечення в Секігуті, округу Коісікава в Едо. Але працюючи, Басьо продовжив вивчати класиків, писати вірші й поступово відійшов від школи Теймон. Його більше приваблював вільний стиль нового напрямку (саме тут, в Едо, цей напрямок одержав, в 1675, назву Данрін і став власне школою з багатьма прихильниками). Деякий час в число прихильників Данрін входив і Басьо, але він ніколи не вдавався до крайнощів «голландського» стилю. Басьо вибрав собі псевдонім Тосей.

Але життя чиновника було для поета нестерпним і, захоплений віршуванням, він полишає чиновницьку рутину і стає учителем поезії. Згодом Тосей створює власну школу хайкай. До її складу поступово увійшли його численні учні і послідовники: Дзьосо, Кьорай, Кікаку, Рансецу, Сампу, Сіко та ін. «Персик зелений» цілком перегукувалося зі словосполученням «слива біла» - так перекладається прізвище та ім'я великого китайського поета Лі Тай-бо (701-762) – цей символізм вказував з яким пієтетом ставився Басьо до одного з геніїв китайської культури і тим самим намітив третю рівноправну складову частину своєї майбутньої «істинної школи». Завершальним акордом захоплення китайською культурою та філософією стало ґрунтовне вивчення дзен-буддизму в 1680 році під опікою ченця Буттьо Осьо.

Вчитель хайку Тойсей ставши прихильником і провідним представником однієї з провідних і модних поетичних шкіл того часу – Данрін. Число його учнів, багато з яких потім прославилися, стає дедалі більше. З кожною публікацією рік від року зростала і слава. Один з його друзів і учнів, Сугияма Сампу, багатий постачальник риби для ставків сьогуна, віддає в розпорядження Тосея свою хатину, розташовану на лівому березі річки Сумида в окрузі Фукагава. Тут в саду Тосей посадив бананове дерево (басі), і учні стали називати його хатину «Басьо-ан» («Обитель бананового листя»). Після цього поет прийняв ім'я Басьо, під яким він найбільше і відомий.

У серпні 1684 у супроводі свого учня Тірі, в сорокарічному віці, Мацуо Басьо відправляється в свою першу подорож.

Після багатоденної подорожі по головному тракту Токайдо, Басьо і його супутник прибули в провінцію Ісе, де вклонилися легендарному храмовому комплексу Ісе дайдзінгу, присвяченому синтоїстській богині Сонця Аматерасу Омікамі. У вересні вони опинилися на батьківщині Басьо, в Уедо, де поет побачив брата і дізнався про смерть батьків. Потім Тірі повернувся додому, а Басьо, після мандрів по провінціях Ямато, Міно і Оварі, знову прибуває в Уено, де зустрічає новий рік. Згодом він знову рушає, цього разу відвідує провінції Ямато, Ямасиро, Омі, Оварі і Каї, а в квітні повертається в свою бананову хатинку.

Подорож Басьо, окрім пізнавальності ще й служила поширенню його поетичному стилю, бо скрізь поети і аристократи запрошували його до себе в гості.

Перебуваючи в постійному неспокої він писав одному своєму другові, що «стурбований іншим, я не маю спокою». Тому він подався в найтривалішу свою подорож, разом з його учнем по імені Сора, що почалося в березні 1689 і тривало сто шістдесят днів. Повернувшись в Едо, взимку 1691, Басьо поселився у своїй третій «банановій хатинці», також спорудженій за сприянням його учнів. Однак цього разу він був не самотній, а взяв з собою племінника і його подругу, які щойно оговталася від хвороби.

У 1691 він ненадовго подався до Кіото. Трьома роками пізніше знову відвідав рідний край, а потім прийшов в Осаку. Старий поет сподівався ще продовжити свої мандрівки далеко на північ, де живуть айни, щоб побачити всю Японію.

Останні дні Мацуо Басьо були трагічні. У 1694 він в останній раз відвідав рідний край і повернувся в Осаку, де 2 вересня став гостем в особняку пані Сона, яка влаштувала розкішний прийом на його честь. Поет, маючи дуже слабке здоров'я, давно вже страждав порушеннями травлення. Ця вечеря стала для нього фатальною, хвороба загострилася.

Басьо не хотів, щоб його лікував чужий лікар, і довірив свою долю учневі – Мокусецу з Осо. Але той був безсилий допомогти вчителю і наполягав на запрошенні лікаря. Басьо категорично відмовився. Звістка про хворобу вчителя рознеслася швидше вітру, і до дому Нідзаемона, власника квіткової лавки, де в задній кімнаті лежав вмираючий поет, стали стікатися натовпу його шанувальників. Учні охороняли спокій Басьо і нікого не пускали до нього, висловлюючи глибоку вдячність за увагу.

Мацуо Басьо помер 28 листопада 1694 року.

Національний поет Басьо посів в історії японської літератури таке ж почесне місце, як Петрарка в Італії. Він створив по-справжньому нову поезію, дзеркало свого часу, наділивши її немеркнучою красою, глибиною думки і почуттів.

Набуток Басьо складається приблизно з тисячі тривіршів, кількох подорожніх щоденників, коментарів до поетичних антологій, листів до друзів і учнів, а також декількох сотень строф, написаних під час складання так званих «ренґо» - колективних поем, ліричні щоденники, передмови до книг і віршів, листи, що містять судження про мистецтво і творчі процеси в поезії.

Учні Басьо склали сім збірників віршів свого вчителя і власних:

«Зимові дні» («Фую-но хі», 1684);
«Весняні дні» («Хару-но хі», 1686);
«Затихле поле» («Но-дзарасі», 1689) з передмовою Басьо, де він указав, що саме в цій збірці з найбільшою силою виражене почуття сабі;
«Гарбуз-горлянка» («Хісаго», 1690);
«Солом'яний плащ мавпи» («Саруміно», книга 1-я, 1691);
«Мішок вугілля» («Сумідавара», 1694) написана в новому стилі (карумі);
«Солом'яний плащ мавпи» («Саруміно», книга 2-я, 1698) написана в новому стилі (карумі).

Подорожні ліричні щоденники містять описи пейзажів, зустрічей, історичних подій. У них включені власні вірші та цитати з творів видатних поетів. Кращим з них вважається «По стежинах Півночі» («Окуно хосоміті», 1689).

«Кістки, що біліють у полі» — («Нодзарасі кіко», 1684-1685);
«Мандрівка до Касіма» — («Касіма кіко», 1687);
«Рукопис у дорожньому мішку» — («Оінокобумі», 1687-1688);
«Мандрівки в Сарасіна» — («Сарасіна кіко», 1688);
«Стежками Півночі» — («Окуно хосоміті», 1689).

Серед інших прозових творів Басьо особливо виділяються «Записки в клітках Примарного життя» (1690) – поема в прозі, як іноді називають цей твір. У ньому поет розповів про своє щасливе життя протягом кількох місяців в гірській хатині на південному березі озера Бива, неподалік від містечка Дзедзі.

На українську мову Мацуо Басьо перекладали Микола Лукаш, Іван Бондаренко та Геннадій Турков.

Біографія

Твори

Критика