Мацуо Басьо. Стежками півночі
(Уривок)
Місяць і сонце — лише гості, які мандрують сотні віків, і роки, що линуть, змінюючи один одного, — теж мандрівники. Той, хто сідає в човен, підкоряючись волі хвиль, і той, хто зустрічає власну старість, тримаючись за поводдя, перетворюють своє життя на мандри, оскільки самі мандри стають їхнім єдиним прихистком у світі. Багато славних мужів у давнину зустріли смерть у дорозі. Ось і мене, вже не пам' ятаю відколи, немов хмаринку, поніс вітер мандрів, роздмухуючи в душі бажання вештатися світом. Довго блукав я морським узбережжям, аж доки минулої осені не прибрав зі стін своєї напівзруйнованої хижки, що стоїть поблизу витоків річки, старе павутиння. Однак ще не встиг закінчитися старий рік, як у мені спалахнуло бажання побачити перший весняний серпанок над заставою Сіракава — ніби сам бог-спокусник оселився в моєму серці, доводячи його до божевілля, неначе сам бог-покровитель мандрівників кликав мене в дорогу. З рук усе випадало... Зрештою залатав я свої протерті штани, перешнурував капелюха, припалив собі під коліном точку "санрі" і, марячи в думках лише місяцем над Мацусімою, довірив свою хатинку іншій людині, а сам попрямував до оселі, в якій мешкав Сампу.
Як хатка для ляльок І мій курінь
Новому мешканцю свої відчинить двері.
Настав останній сьомий день третього місяця, тьмяно світиться світанкове небо, ще видно місяць, що сяє вже не так яскраво. У далині ледве видніється вершина гори Фудзі, поглянувши на яку, я подумки лину до вишень Уено та Янака — дійсно, коли знову? — стискає серце таємничий смуток. Мої близькі, які зібралися ще звечора, провели мене до човна. Я піднявся на борт у Сендзю6, серцю було важко від думок про шлях у три тисячі рі, який я мав подолати. Моїми щоками текли сльози, коли я стояв на цьому дивному роздоріжжі.
Прощається весна!
Пташки голосять,
У риб — німотні сльози на очах.
...Цього року (другого року Ґенроку) я несподівано вирішив здійснити прощу далекими шляхами Муцу й Дева. І хоча постійно побоювався, що під чужим небом моя голова вкриється сивиною, усе ж наважився. ...Наважившись, я вирушив у дорогу і зрештою дістався постоялого двору в містечку під назвою Сока. Найбільших мук мені завдавала тяжка ноша, яку я мусив тягти на своїх кістлявих плечах.
...Поклонилися святилищу Муроно Ясіма. Мій супутник, Сора, розповів мені таке: "Місцева богиня Ко-но хана-но сакуя біме є близькою родичкою божества гори Фудзі. Коли ця богиня, виконуючи власну обітницю, зачинилася в печері без виходу й була спалена, з її лона вийшов бог Хоходемі-но мікото. Відтоді це місце й дістало назву "Муро".
...Першого дня місяця Зайця зійшли на священну гору. Колись у давнину цю гору називали Футара-сан (гора Двох Спустошень), але після того, як великий учитель Кукай6 заснував на ній храм, він наказав змінити стару назву гори на Нікко-сан (гора Сонячного сяйва).
Яка краса!
У сонячному сяйві —
Ніжно-зелене листя молоде.
...Сора з роду Мукаі раніше звався Соґоро. Він оселився в затінку моєї бананової пальми, віддано збирав для мене хмиз і носив воду. А зараз, тішачись, що він має можливість разом зі мною милуватися красою Мацусіми та Кісаґати, узяв собі нове ім'я — Соґо (той, що пізнав основи).
...У місті Куробане, що в Насу, маю знайомого. Ми з Сора вирушили найкоротшим шляхом, що пролягав через поля і луки. Прямували до села, яке виднілося вдалині, аж раптом небо потемніло й пішов дощ. Тому на ніч ми зупинилися в селянській хатині і вже ранком знову вирушили в дорогу через поля.
...У Куробане навідалися до служителя храму Дзьобо-дзі. ...Побачивши несподіваних гостей, він дуже зрадів. День і ніч балакали ми з ним про те, про се. ...Одного разу вирушили оглянути околиці, ...пройшли до давнього поховання Тамамо-но мае, а звідти — до святилища бога Хатімана5. Як я довідався, саме до цього божества звертався Йоіті6, закликаючи його словами: "О, боже! Покровителю рідного краю! Покровителю моєї династії! Воістину всемогутній боже Хатімане! Лише на тебе уповаю!". І серце моє переповнилося благодаттю.
... У цій же провінції є храм Унґандзіі, позаду якого вище в горах ще збереглися залишки келії преподобного Буттьо.
... Незабаром ми почали сходження на гору, розташовану за монастирем, прагнучи знайти те місце, де раніше знаходилася келія Буттьо. І несподівано для себе виявили її майже на самісінькій вершині гори поруч з невеличкою кам' яною печерою.
Самітника обитель В літнім гаї,
В якій і дятел дірки не проб 'є.
...Ми попрямували далі і згодом переправилися через річку Абу-кума. Ліворуч від нас виднілися високі гори Аідзуне, а праворуч — гірський кряж, за яким простяглися землі Івакі, Сома, Мі-хару-но сьо, Хітаті6, Сімо-цуке.
... Коли благословилося на світ, вирушили в дорогу шукати селище Сіно-бу, де хотіли подивитися на відомий камінь, за допомогою якого створювалися візерунки. Селище, що сховалося в гірській долині, виявилося зовсім маленьким, а камінь, який ми шукали, наполовину вгруз у землю. До нас підійшов сільський хлопчина й розповів таку історію: "Раніше, у давні часи, цей камінь лежав на верхівці гори, і всі перехожі обривали різну рослинність, щоб самим спробувати, як воно — фарбувати тканину на камені. Через це місцеві мешканці розсердилися і скинули камінь донизу, в долину. Скотившись, камінь упав догори низом". Історія ця скидається на правду.
Розсаду смикають.
Колись у давнину
Руками так тканину фарбували.
...Був перший день п'ятого місяця. Ніч ми провели в Іідзука, де повсюди б'ють гарячі джерела. Тож спершу ми скупалися, а вже потім заговорили про ночівлю. Нас завели в дуже бідну, справді злиденну господу, де циновки лежали прямісінько на земляній підлозі. Не було й ліхтарів. Оселю тьмяно освітлював лише жар тліючого вугілля в жаровні. Зрештою ми сяк-так влаштувалися й лягли спати. Вночі гриміло, лило мов із відра, і якраз там, де ми лежали, протікав дах. До всього, ще й страшенно кусалися блохи та комарі, тож ми так і не поспали. А в мене, окрім цього, ще стався напад давньої хронічної хвороби, і я думав, що взагалі віддам Богу душу. Нарешті настав довгожданий світанок, і ми знову вирушили в дорогу. ...На ніч зупинилися в Іванума.
Сосна Такекума й справді дивовижна, адже вона не втратила свого первісного вигляду, роздвоюючись прямо від кореня. Звісно, відразу спадає на думку монах Ноін. Колись давно новопризначе-ний правитель краю Міті-ноку наказав, здається, зрубати цю сосну й зробити з неї опори для мосту через річку Наторіґава.
Твори
- Осіння паморозь!
- Прокинься, друже!
- Серпанок весняний
- Стежками півночі
- Сто краєвидів за коротку мить
- Хто за осіннім вітром мандрував
Критика
