Трилогія «Володар перснів»: історичне підґрунтя легенди

Я. А. Романенко

У важкі часи підйому фашизму в Європі, Другої світової війни був написаний цей роман. Написаний філологом-мідієвістом і літературознавцем, професором декількох університетів Джоном Рональдом Руелом Толкієном, він відносить читача у незвичайний світ Середзем'я, легендарний світ дивовижних істот і подій, світ віковічної боротьби Добра зі Злом. Та чи міг цей світ з‘явитися окремо від бурхливих подій того часу, коли писався «Володар перснів»? Чи міг він не відображати культурно-історичний контекст, добре відомий Професору, за допомогою якого він хотів донести нехитру, але фундаментальну мораль: Добро не може не перемогти, бо ті, хто б'ються за нього, завжди готові на самопожертву, а Зло не може не бути переможеним, бо завжди пожирає само себе.

Історія «Володаря перснів» - це дивовижна сага про епічну подорож в ім’я порятунку роз'єднаного світу, історія боротьби окремих героїв, знищення Кільця всевладдя, і порятунку світу від великого зла. Та скрізь легендарну, казкову оболонку проглядають риси добре відомої нам нашої власної історії. Розгляньмо ж приклади.

Протягом усього роману, під час боротьби за долю Середзем'я на перше місце виходить питання лідерства. Зараз, як ніколи, час вимагає великих вождів. Але Арагорн - спадкоємець трону Гондора, цурається корони, знаючи, що його предка згубило Кільце всевладдя.

Це нелегке випробування для Арагорна, оскільки він не вірить, що вчинить правильно, ставши королем за правом спадкування. Нерішучість Арагорна дивує, але історія знає чимало особистостей, які не хотіли одягати мантію влади.

Один з найбільш відомих прикладів - це Вільям Уоллес, більш відомий як «Хоробре серце». У Шотландії, неподалік від Стірлінга височить монумент цьому борцю за свободу. Наприкінці XIII століття Шотландія намагалася позбутися британського панування. Уоллес, котрий від народження, не мав ані статків, ані титулу, відмовився підкоритися англійської короні. І він, подібно Арагорну, не жадав влади й слави. Вільям Уоллес був справжнім невимушеним героєм.

Він просто хотів добитися визволення для своєї країни, й це надихало його. Йому не була потрібна корона, він не жадав багатства, і невдовзі після його смерті в абатстві Арброт було написано: «Навіть якщо нас залишиться живими усього тільки сто чоловік, ми за жодних умов не підкоримося англійському пануванню Адже ми боремося і боремося не за славу, не за багатство, а за свободу».

І Арагорн іде в бій з силами Мордора в ім'я великого добра. Для нього служіння народові важливіше за владу.

Доктор Фіона Уотсон, шотландський історик вважає, що Уоллеса і Арагорна можна порівняти з погляду на їхні відносини з владою. Уоллес є дуже незвичним історичним персонажем, оскільки не жадає влади. У нього є лише одна мета, він має особисту харизматичність, люди підуть за ним, хоча вище суспільство й не надавало йому права бути вождем. Вона вважає, що такою довірою народу заручаються лише особливі люди.

Уоллес вів повстанську війну проти ненависних британських окупантів. Він зумів об'єднати розрізнені групи селян, простолюдинів у міцну армію.

У битві біля Стірлінгського мосту повстання переросло у війну. Англійське військо понесло важкі втрати у битві біля переправи через річку Форт. На тлі різанини і жаху Уоллес показав деморалізованим шотландцям, що нібито непереможну англійську армію можна перемогти.

Для шотландців битва біля Стірлінгського мосту була подією за межені фантастики. Вона надала їм стимул, допомогла відчути, що вони можуть чогось домогтися у боротьбі з англійцями, які перемагали в попередні роки. Ось що вдалося Уоллесу. Він повернув шотландцям віру у те, що вони можуть завоювати свою свободу.

Як Вільям Уоллес, так і Арагорн обожнюють ідею свободи, незалежності й те, що народ має вирішувати свою долю. Їм не потрібна імперія, вони не бажають правити нею та іншими народами. Влада потрібна їм тільки для того, щоб дати свободу, та це вже не середньовічна ідея - це ідея з 20-го століття. І вони обидва готові пожертвувати всім задля того ідеалу. Любов Арагорна до свого народу, подібна почуттям Уоллеса, та вона вперше знаходить своє вираження, коли вмирає Боромір з Гондора, один із членів Братства кільця. Ми бачимо, як Арагорн поступово приймає свою майбутню роль короля.

Боромір, який помирає, звертається до нього: «Прощавай, Арагорне! Йди в Мінас-Тіріт, рятуй наших людей... А я... я переможений».

«Ні!» - відповідає йому Арагорн. - «Ти переміг. Твоя перемога є великою. Йди з миром! Мінас-Тіріт вистоїть».

Арагорн знає, що він має багато віддати, щоб стати королем. Його боротьба стає більш захоплюючою, та тут можна знайти спільні риси з історією одного з британських монархів - однієї з найвеличніших королев, які коли-небудь посідали на троні Англії - Єлизаветою І, яка вже на самому початку свого правління дізналася про ціну влади. Як у випадку з Арагорном, для неї служіння було важливіше за любов, а піддані важливіші за неї саму.

Вона бачила своє покликання у тому, щоб бути матір'ю, годувальницею свого народу і вона знала, що повинна буде зробити все від неї належне, щоб виправдати його очікування. Єлизавета зробила невідпорного Роберта Дадлі своїм придворним шталмейстером. Він повинен був дбати про безпеку юної королеви, та молода жінка не могла не звернути уваги на чарівність молодого аристократа.

Він був дуже елегантний, дуже гарний, чудовий воїн або ж таким себе вважає. Він чудово виступає на лицарських турнірах, танцює і любить всілякі забави, які вочевидь подобаються королеві. Красиві чоловіки зачаровують королеву, а Роберт Дадлі саме така людина.

У ролі шталмейстера він щодня був вхожий до королеви. Мабуть можна сказати, що у перші місяці її правління між ними виникла певна близькість. Деякі дослідники вважають, що Єлизавета була закохана у Дадлі.

Арагорн теж полюбив ельфійську принцесу Арвен. Але він знає, що доведеться пожертвувати своєю любов'ю в ім'я боротьби за свободу Гондора і Середзем'я.

Можна зрозуміти, яка боротьба відбувається у душі Арагорна, коли він повинен відмовитися від любові всього життя і зробити вибір, поклавши на себе відповідальність короля. Можна зрозуміти, що це означає для людини, яка завжди була самотньою та ніколи не брала на себе таку відповідальність.

Трагедією для Єлизавети було те, що Дадлі був одружений, а коли його дружина загинула у нещасному випадку, виник слух, що Дадлі вбив її. Хоча доказів цього не було, королева усвідомлювала, що вона не може піддати себе такому скандалу. Вона відкинула своє кохання в ім'я політичної стабільності свого королівства.

В якомусь сенсі Єлизавету змусили вибирати: або вона буде монархом, або жінкою. Єлизавета була готова жити й померти у цноті заради своєї країни.

Арагорну, як і Єлизаветі, довелося пожертвувати своїм коханням, дорогими йому людьми заради більш важливих для нього речей. Люди йдуть за ним навіть на смерть. Арагорн заслужив цю честь, але він не завжди був гідний її. До того, щоб цей час настав, йому довелося пройти через роки душевних страждань і вагань у вигнанні, хоч коли його народ вже потребував його допомоги.

У міфології добровільне вигнання - тема, яка часто зустрічається, але ж й реальна історія знає такі приклади. Римський імператор Діоклетіан відмовився від влади, коли був на її вершині, а Теодор Рузвельт спромігся досягнути її пізніше, пройшовши через душевні страждання і вигнання. Він оселився на американському Заході, коли його особиста трагедія зруйнувала його політичні амбіції. Його улюблена дружина та його матір померли в один день - 14 лютого 1884 року. Теодор був приголомшений горем, він тоді записав у власному щоденнику: «У житті більше немає світла».

Рузвельт знайшов порятунок в безплідних землях Північної Дакоти. Можна сказати, що Теодор Рузвельт і Арагорн випробовували себе у диких землях де їхнім найбільшим ворогом була природа, та у цьому протистоянні вони склалися як особистості.

Коли біль вщухла, Тедді Рузвельт зайнявся роботою на ранчо. Але робив це він у свій спосіб. Він мав дорогий костюм з оленячій шкіри, але в його пістолетах і ремінних пряжках стояло тавро Тиффані. Ковбої його називали чотирьохоким, вважали його черговим диваком зі Сходу. Вони посміювалися над його вигадливим великосвітським стилем вимови. Він був посереднім вершником і кепським стрільцем, але прагнув бути кращим, як ніхто інший. Його сміливість і завзятість поступово заслужили повагу місцевих фермерів та ковбоїв. Передусім, він дізнався, як живе простий люд. Цей досвід дуже знадобився йому на посаді президента. Ось таким чином самовдоволений багач зі Східного узбережжя перетворився на людину з народу, який розумів велику розмаїтість людей, які мешкали в Америці.

Можна навести й приклад Наполеона Бонапарта, який повернувся у Францію з вигнання на Ельбі у березні 1815 року вже не просто як правитель, а як людина, що вважала за свій борг перед державою звільнити її від «нафталінової монархії» Бурбонів. Те, що він ризикував усім, що мав, зробивши такий крок, що він повернувся вже не як колишній завойовник та хитромудрий політик, видно і його подальшої долі. Монархія Бурбонів настільки занедбала Францію, поставила її на край економічної та політичної кризи, й тому Наполеон увійшов у Париж без жодного пострілу. Усі війська, які посилав проти нього король, переходили на його бік, а народ зустрічав його як визволителя від ярма тиранів. І вже пізніше, після катастрофічної поразки при Ватерлоо, він добровільно відмовляється від трону, бо знає, що народові Франції у такому разі загрожують нові страждання, навіть коли до нього приходять численні депутації з проханням підняти народ проти військ Коаліції.

Так само й Арагорн не був би королем, якщо б він не подолав безліч випробувань, що стояли між ним та спадком, що належав йому за правом.

Ще однією вагомою темою трилогії є тема мудрого радника. А хіба ж може бути хтось мудріший за Гендальфа, самого втілення мудрості? Він очолює боротьбу з силами темряви, бо саме Гендальф умовляє Фродо виконати свій обов'язок і знищити Кільце всевладдя. Це він сміливо каже королям межи очі, що вони мають боротися.

Мудрі радники, які кажуть монархам правду у вічі, часто зустрічаються н історії людства. У неспокійні часи правителі завжди потребували мудрих порад людей, котрим вони довіряли.

Та знову повернімося до королеви Англії Єлизавети І. Вона не були винятком та знала, щоб вижити у світі чоловіків їй потрібно знайти вірного чоловіка, який спрямовував би її. Своїм першим міністром вона зробила Вільяма Сесіла. Сесіл, на відміну від багатьох придворних тих часів був відданий своїй королеві. Доктор Девід Лоудс автор книжки «Єлизавета Перша» зазначає, що Сесіл був їй за батька. Сесіл був людиною досвідченою, серйозною та дуже хитрим маніпулятором.

Подібно Гендальфу який закликав короля Теодена боротися, Сесіл давав Єлизаветі поради, які допомогли їй знищити іспанську армаду і призвели до страти її суперниці Марії Стюарт, королеви шотландської, за обвинуваченням у зраді. Вільям Сесіл і Гендальф цілком і повністю присвятили себе благоденству народу, якому вони допомагали порадами, і сприяли успіху справ, у яких вони брали участь. Рідко знаходяться такі мудрі люди, до того ж позбавлені особистих амбіцій. Гендальф володіє надлюдськими здібностями, але що в ньому особливо привалює - так це та мудрість, за допомогою якою він зароджує у людей надію. Він вірить своїм інстинктам, своєму почуттю дружби. Він стежить за людьми, оцінює їх і ризикує, знаючи, що, як правило, добрі люди виправдовують відповідальність, покладену на них. Він ніколи не приховує правду, не вдається до хитромудрих маніпуляцій - навпаки, він говорить Теодену, що тому загрожує небезпека життю, і потім небезпека стане страшніше - тобто Гендальф не дарує хибних надій. Та хоча мудрість Гендальфа рідко зустрічається у світі, історії все ж відомі подібні приклади.

Це, наприклад, Бенджамін Франклін - дипломат, учений, винахідник і державний діяч, який жив в Америці під час великих соціальних перетворень.

Його постать є колосальною, його внесок в історію США є величезним. Його висловлювання, статті, винаходи та наукові роботи увійшли у світову скарбницю.

У Гендальфа також завжди напоготові мудрі висловлювання: «Ми повинні лише вирішити, як розпорядитися часом, що в нас залишився». Гендальф не просто радник королів, він мудрець, який викладає уроки своєму оточенню.

Франклін також став джерелом мудрості не для окремих осіб, а для всієї новоствореної нації. І подібно Гендальфу він ставив добробут людей вище від влади й корисливих інтересів. Своїми найбільшими винаходами він завжди вважав соціальні нововведення - те, що ми вже не вважаємо винаходами. Але ж це він створив найпершу в Америці бібліотеку, де давали книжки додому. Це він створив перші страхові компанії, перше поліцейське відділення, перше пожежне депо й першу американську лікарню. Він вважав, що щастя слід прагнути не багатіючи, а живучи найбільш повним життям, творячи добро іншим людям, служачи співгромадянам а не експлуатуючи їх. Саме Франкліну належать такі слова: «Ось найшляхетніше у світі питання - це яке добро я можу принести йому».

Під час війни за незалежність, революційної війни Бенджамін Франклін сказав: «Панове, ми маємо стояти разом або нас перевішають поодинці». Саме ідея солідарності в ім'я Хобітанії, Гондора і Рохана, не тільки турбота про власні кордони, а й бачення всієї картини в цілому - ось ідея, яка турбує Гендальфа.

Не всі радники мудрі і навіть ласкаві. У другій книзі трилогії ми зустрічаємо Гриму Гниловуста, лукавого радника Теодена - короля Рохану, який на деякий час підпадає під його згубний вплив. Він потворний, він не отримує того чого хоче, жінки його цураються. Та він знає, що ніколи нічого не отримає, хіба що за допомоги Сарумана.

Це потужний контраст між цими двома радниками. Гниловуст каже вам те, що ви бажаєте чути, а Гендальф те, що ви повинні чути.

Історії відома безліч таких лихих і хитрих радників. Один з таких, подібно Гниловусту, тримав у своїй влади всю монаршу сім'ю та наводив жах на їх вірнопідданих. І це призвело до трагедії. Такою особою був один чоловік на прізвище Распутін, який привласнив собі титул святої людини та зрештою став радником російського царя Миколи II і цариці Олександри. Їх син Олексій страждав на важке захворювання - гемофілію. Цариця вважала, що він приречений. У Распутіні Олександра побачила рятівника, містика-цілителя, і ладного полегшити страждання її сина. Вона не розуміла, що він був скоріш ворожбитом, ніж божою людиною.

Ззовні Распутін не був особливо привабливим. Він був дуже неохайним, волосся його завжди, було розпатланим і брудними, як і його порода. Сам він був брудним, люди говорили, що від нього буквально смерділо. Однак він мав гіпнотичний погляд і кожен, хто розмовляв з ним і бачив його погляд, ставав рабом його впливу, його чар. Распутін був небезпечним авантюристом. Він проник у царську сім'ю, скориставшись її трагедією.

Распутіна можна порівняти з Гниловустом у цьому, що він говорив монаршому подружжю саме те, що їм хотілося б почути. Насамперед щодо їх сина - те, що його хвороба виліковна, на противагу тому, що говорили лікарі.

На початку Першої світової війни цариця і Распутін були в Росії справді ненависними людьми. Вплив Распутіна поширився й на справи державні. Вважається, що він обманював монарше подружжя, кажучи їм те, що їм хотілося б почути, що піддані люблять їх. Цар цілком віддалився від народу. Жорстокі й егоїстичні поради Распутіна врешті-решт зробили свою негативну справу. У 1918 року цар та його сім'я були холоднокровно страчені в підвалі купця Іпатієва в Єкатеринбурзі.

Світ Толкієна наповнений звуками армій, що б’ються. Протягом усієї трилогії силам Добра доводиться долати численні перепони на полі битви. Ця вічна тема знаходить відзвук й у нашому світі. Толкієн на своєму досвіді пізнав гіркоту битв в окопах Першої світової. Він бачив, як його товариші-офіцери гинули тисячами. А з того суворого випробування він виніс певний моральний досвід. Так, буває добро, але ж буває й зло. Іноді, аби врятувати цивілізацію потрібно боротися за неї та бути готовим померти за неї.

Битва за Хельмову Падь - це битва з величезними силами ворога. У стані сил Добра панує смуток, бо почасти його захищають хлопчаки і старі. Страх зростає все більше тоді, як до них невблаганно наближається саруманово військо. На одного захисника доводиться ЗО ворожих солдатів, але Арагорн не піддається розпачу.

«Володар перснів» наповнений якимось оптимізмом, відмовою здаватися попри що, та слова Арагорна: «Завжди є якась надія» можуть слугувати епіграфом для всієї трилогії.

Такий самий дух став запорукою однієї з найбільших перемог в історії Англії. У 1415 року під Азенкуром на англійського короля Генріха V, як і на Арагорна в Хельмовій Паді, чекав бій в якому він, здавалося, не міг перемогти.

Коли король Генріх пішов на Кале, з ним було 6-7 тисяч воїнів. Подивившись на протилежний берег Сомми, де розташувалася французька армія він нарахував 25-27 тисяч вояків, учетверо більше, аніж в його армії. Генріх, як і Арагорн, іде у бій за покликом серця, він мав надихнути своїх людей інакше вони будуть розбиті. Вони були без сил після нелегкого переходу, холодніло, дощило, та англійські вояки були пригнічені. Але з наближенням битви Генріх підняв своїх утомлених воїнів промовою, яка знайшла своє безсмертя в п'єсі Вільяма Шекспіра:

«Стоите, вижу, вы, как своры гончих,

На травлю рвущиеся. Поднят зверь.

С отвагой в сердце риньтесь в бой, крича:

"Господь за Гарри и святой Георг!"»

Подібно до промови Генріха, прибуття непереможних ельфійських лучників в останню хвилину вселяє упевненість у захисників Хельмової Паді. Сили лучників зіграли вирішальній ролі й у Азенкурі. Англійські лучники насилали на французьку армію одну хвилю точних і смертоносних стріл за другою. До десяти па хвилину. Здавалося, що у небі зависла чорна хмара. Того дня Генріх здобув велику перемогу, унікальним чином змінивши долю бою. Війна - це екстремальна ситуація, у якій виявляються гірші та найкращі риси людини. Звичайні і навіть посередні люди стають прославленими героями оскільки у них є почуття боргу та любові, любові до своїх товаришів, своєї країни і до завдань, що покладені на них.

Тема кохання, і товаришування супроводжують кожну битву з могутнім ворогом. У «Володарі перснів» Фарамір - син Денетора правителя Гондора, намагається захистити свої землі від сил Зла. Фарамір з радістю віддасть своє життя за Гондор і за свій народ. Для цього потрібна мужність, оскільки потім із загоном своїх вояків він піде на вірну загибель. Фарамір робить безнадійний але героїчний вчинок, ведучи своїх воїнів на вірну смерть. І він має аналоги в нашій історії.

Одним з таких прикладів стала безглузда але героїчна загибель Легкої бригади у бою з росіянами під Балаклавою, оспівана в поемі Альфреда Теннісона:

Но вышли из левиафановой пасти
Шестьсот кавалеров возвышенной страсти
Затем, чтоб остаться в веках.
Утихло сраженье, долина дымится,
Но слава героев вовек не затмится,
Вовек не рассеется в прах.

Іншим прикладом, який, мабуть, міг викликати у Дж. P. P. Толкієна певні алюзії, був бій, який трапився під час громадянської війни у Америці. Одна з відважних і трагічних атак у військовій історії сталася біля Гетисбергу. З липня 1863 року в останній день бою Роберт Лі наказав своїм військам атакувати сили федералістів, які окопалися на пагорбі біля цвинтарної огорожі. Це рішення потім не давало йому спокою до кінця його днів. Щоб дістатись ворога, конфедератам потрібно було пройти маршем півтора кілометри відкритими зусібіч фермерськими полями. То був такий час, коли люди казали, що краще смерть, ніж безчестя - та це були не пустопорожні слова, вони мали для них значення. Атакою керував генерал Джордж Пікет, який прагнув слави. Пікет наказав своїм солдатам перейти поле, і сірий натовп розтягнувся на півтора кілометри. Солдати- федералісти зачекали поки ворог наблизяться і почали стріляти. Повстанці йшли так щільно, що від розриву одного снаряду гинуло до десяти людей. Менш ніж за годину було вбито і поранено понад 5 тисяч повстанців. Пікет був у розпачі. «Цей старий послав мою дивізію на бійню», - сказав він про Лі. Але ця атака стала легендарною і стала прикладом героїзму конфедератів в загальній картині війни.

Як і солдати Пікета, воїни Фараміра також будуть знищені. Так, це була безглузда втрата людей. Однак й це був акт великого героїзму. І історія підтверджує це. Там де є мир і процвітання, люди борються задля них. Одним з подібних конфліктів була Друга світова війна - велика пожежа яка змінила хід історії. Зазначимо, що Толкієн писав «Володаря перснів» під час Другої світової у той час, коли його син воював у північній Франції. Отже, деякою мірою, ця трилогія є алегоричним портретом нашого світу. Та у 1939 році Саурон на Землі точно був.

Влітку 40-го року Гітлер прийняв рішення про вторгнення у Британію, де першою метою німців було знищити ВПС Британії і завоювати домінування у повітрі.

Але ж, натхненні харизматичним Вінстоном Черчиллем, британці готувалися до повітряної війні. Черчилль зміг підтримати країну своєю промовою: «Ми поборемося із нею на наших берегах». Так само і Арагорн може надихати народи Гондора і Рохана на здійснення неможливого, оскільки він розмовляє з глибокою переконаністю в праведності своє мети.

Юнаки із британських ВПС протистояли міці всього німецького Люфтваффе, наймогутнішим військово-повітряним силам у Європі. Маючи недостатню вогневу міць ескадрони винищувачів щодень воювали з армадами німецьких літаків, атакуючи ворога, який здавався невразливим. Британські пілоти не просто боролися, вони перемогли. Нацисти були відбиті. Ця перемога вплинула на хід війни. Плани Гітлера було зруйновано, жоден німецький загарбник не ступив на британську землю.

Крізь усю трилогію Толкієна червоною ниткою проходить тема дружби і відданості. Відданість і дружба, яку ми бачимо серед героїв «Володаря перснін», можуть виникнути лише, коли спільно зі своїми друзями дивишся смерті у вічі. Коли покладаєшся на когось настільки, що у наступний момент не виживеш без нього, виникає відчуття любові і довіри, що трапляється вкрай рідко.

Історії відомо чимало прикладів великого партнерства, у тому числі дружби двох осіб які досліджували безкраї простори американського дикого заходу - їх звали Льюїс і Кларк. Подібно Сему і Фродо вони вирушили у експедицію, що стали випробуванням їх мужності і рішучості. Але попри міцну вірну у дружбу Льюїс і Кларк напевно б зникли в далеких краях, якби не допомога місцевих племен, особливо їх провідниці з племені шошонів з ім'ям Секоджавая.

У поході до Фродо і Сема приєднуються маг, ельф, гном, ще два гобіти і ще дві людини, створюючи дивовижне братерство. Воно виглядає ще дивовижнішим між Леголасом і Гімлі. У них не лише дружба, а й расове ставлення представників майже ворожих народів, які нарешті стають найкращими друзями. Цікаво спостерігати за цими двома цілком протилежними героями. Вони проходять увесь шлях: від паранойї і підозри до визнання, поваги, і нарешті - дії найміцнішого товариства.

Зазирнемо у тенета історії. Перша успішна спроба підкорити Еверест призвела до унікального партнерства між представниками різних культур - Едмундом Хілларі і Тансінгхом Норкеєм. Зовні вони були абсолютно несхожими один на одного - довготелесий пасічник з Нової Зеландії й маленький шерп погонич яків. Але вони мали дуже схожі душі. Тансінгх і Хілларі, як Фродо і Сем, були незамінні один для одного. В останні миті, коли вони таки дісталися вершини, два альпіністи стали єдиним цілим. І хоча в них було різне минуле, і говорили вони різними мовами, вони без слів розуміли один одного.

Хілларі і Тангсинх насолоджувалися великою історичною подією, але незабаром вони дізналися, що підкорення вершини - це тільки початок їх випробувань. Їх дружба пройшла випробування на міцність, після того, як вони спустилися з гори. Альпіністи стали жертвою націоналістичних чвар, з якими вони не мали нічого спільного. Їх засипали питаннями, хто насправді першим дістався вершини. Але Хіларі і Тангсингх були зв'язані єдиною пуповиною, і цей зв'язок неможна було розрубати. Згодом вони заявили, що вони дійшли до вершини разом.

Як у випадку з Хіларі і Тансингхом, дружбу Фродо і Сема піддають випробуванням сторонні сили, наприклад, Кільце всевладдя. У книзі описуються моменти, коли Фродо сумнівається у Семі. Зрештою він усвідомлює, що Сем хоче піше допомогти йому, бути з ним і підтримати його.

Одна з тем трилогії розказує про те, що звичайні люди можуть бути героями. Протягом всієї подорожі усі члени братерства змінюються, але більше за всіх змінюється Сем. Сем повинен спробувати зрозуміти, що таке допомагати Фродо, у розумінні почуттів, духу, ментальності, фізично, розумово, психологічно, а в такі нетрі гобіти заглиблюються нечасто. Мабуть, одним з найбільш дивних перетворень звичайного у незвичне сталося за участі Метью Хенсона. Він був сином чорношкірого батрака, але проміняв ферму на море. Він був помічником офіцера військово-морського флоту Роберта Пірі, цілеспрямованого дослідника, який надумав першим досягнути Північного полюсу. Неперевершені здібності механіка, теслі і навігатора Хенсона справили враження на Пірі. У результаті кількох спроб досягти полюси Хенсон неодноразово рятував життя Пірі. Він приніс його у табір на собі, коли Пірі підморозив майже всі пальці на ногах. У жорстокому кліматі Арктики правила сегрегації забулися.

Будь-який офіцер британської армії скаже, що кожному героїчного вождю потрібен слуга, бо герої самі чистять собі черевики. Іноді здається, що у слуги більше внутрішньої витривалості й моральної міцності, ніж у так званого ватажка.

Сему доручено турбуватися про Фродо, Хенсон опікає Пірі, та в обох випадках слуги поступово стають скоріш партнерами своїх удаваних господарів, як у випадку з Пірі, хоча це й викликало велике невдоволення, йому довелося усвідомити, наскільки важливим був для нього Хенсон. Перед останньою експедицією Пірі сказав: «Хенсон має піти зі мною, без нього я - не впораюся». Провівши разом 22 роки, вони востаннє спробували дістатись Північного полюсу. Нарешті, у квітні 1909 року, зірково-смугастий прапор злетів там, де, як вони вважали, перебував Північний полюс. Пірі і Хенсон разом із провідниками стояли на вершині світу. Вони дивилися у вічі небезпеці, труднощам і смерті - білий адмірал і темношкірий матрос, які були партнерами.

Міфи набувають силу, коли вони спираються на правду. Якщо «Володар перснів» є сильним твором, то тільки тому, що це щире відображення людської боротьби. Арагорн, мимовільний ватажок, який самопожертвою заслуговує довіру свого народу, мудреці, які надають поради у той момент, коли вони найбільш потрібні, битви, в яких воїнами керує не ненависть, а любов, але найбільш дивовижною є сила дружби, яку може розірвати лише смерть.

Нехай це вигадка, але це не казка, а правдива історія. Зрештою, це історія надії, яку хочеться закінчити словами Сема: «Є у цьому світі добро, пан Фродо, і за нього варто боротися. Боротися до кінця».

Це наріжний камінь будь-якої великої нації, будь-якої великої історії.

З усього великого історичного контексту ми взяли лише невелику кількість прикладів, але навіть на їх основі ми можемо зробити висновок, що трилогія «Володар перснів» не є суто казковим або фентезійним романом - ми бачимо, що в основу трилогії покладено історію людських стосунків, прагнень, страждань і перемог. У трилогії також знайшли своє відображення події, які розгорталися під час написання роману або незадовго до його написання: англо-бурська війни, Перша світова війна, розпад імперій, підйом фашизму та реваншизму, та гнітюче відчуття наближення нової світової пожежі.

Л-ра: Сучасні дослідження з іноземної філології. – Ужгород, 2008. – Вип. 6. – С. 629-638.

Біографія

Твори

• Гобіт, або Туди і звідти
• Володар Перснів: Хранителі Персня
• Володар Перснів: Дві Вежі

Критика

• Виміри шляхетного у творчості Джона Толкіна: епістолярний аспект
• Дж. Р. Р. Толкієн як інтерпретатор «Поеми про Беовульфа»
• Дж. P. Р. Толкін: інтерпретація крізь призму античності
• Загадкові історії «Володаря кілець» Толкієна
• За міфологічними законами (Спроба аналізу художніх особливостей творів Дж. P. P. Толкієна «Хоббіт, або Туди й назад» та «Володар кілець»)
• Засоби відтворення власних назв з англійської українською та російською (на прикладі роману Дж. Толкіна «Володар перснів: братство персня»)
• Інтерактивність як стилістична категорія в романі Дж.P.P. Толкіна «The Hobbit»
• Метрико-строфічні моделі у «Пригодах Тома Бомбадила…» Дж. P. Р. Толкіна: традиція і містифікація
• Оказіоналізми в творах Дж. P. P. Толкіна як перекладацька проблема
• Толкієн: задумливий мрійник, учений дивак або лицар на білому коні...
• Трилогія «Володар перснів»: історичне підґрунтя легенди
• Функціонування міфологічних образів у епопеї Джона P.P. Толкіна «Володар Перстенів»