Гнів Ахіла, шляхетний і божественний

Гнів Ахіла, шляхетний і божественний

Автор: Чарлз Рив, почесний професор філософії Північнокаролінського університету в Чапел-Гіл.

Гомерів воїн не просто трагічна людська постать: охоплений гнівом, він водночас є людиною чести і клинком богів.

Герой-воїн, такий як Аякс, Гектор чи Ахіл, повинен бути готовим до того, щоб щоденно вести рукопашний бій. Він повинен бути спроможним, фізично і психологічно, ввігнати меч в тіло іншої людини та бути готовим ризикнути власним життям — адже не лише він один здатен встромити лезо в супротивника. Гомерів герой повинен бути жорстоким і також має бути готовим до прояву жорстокости. Водночас він повинен бути чуйним до своїх друзів і союзників, здатним до співпраці, як у військовий, так і в мирний час.

Платон добре розумів, яку проблему створюють ці діаметрально протилежні якості як в душі воїна, так і в суспільстві, в якому він живе: «Де, — запитує він, — знайти людину, яка була б одночасно і лагідною, і запальною [megalothumon] особистістю? Адже делікатна натура є протилежністю гнівливій людині». Коли у першому рядку «Іліади» Гомер просить богиню оспівати гнів «Ахіла, сина Пелея», значною мірою він просить її розкрити цю суперечливість, її витоки та прояви.

Гнів або лють (mênis, thumos, orgê) — це емоція, суміш переконання та бажання. Це не соматичне відчуття, як нудота і запаморочення, хоча лють має тілесну симптоматику — бо часом супроводжується тремтінням і почервонінням, а також налитими кров’ю очима. Це, за визначенням Аристотеля, «бажання помститися за очевидну образу, що супроводжується болем».

Тож образа провокує гнів, тому він пов’язаний з прагненням захистити честь (timê) і гідність (aretê). Людина ображається, коли до неї ставляться гірше, ніж вона заслужила. Натомість шанують людину тоді, коли до неї ставляться співмірно її гідности, а ця гідність є вищою або значно вищою за рівень пересічної особи. Отже, коли ми говоримо про честь, ми певним чином говоримо про гідність, оскільки честь визначає гідність. Відтак, честь і образа близькі до абсолютних протилежностей, а образа — це зазіхання на гідність або честь.

Честь, як і образа, походить від інших. Це визнання ними нашої гідности. Це вторгнення соціального в психологічне, публічного в приватне. Адже інші шанують нас за те, що знаходять у нас цінним. «Щоб здобути [честь], — писав Барух Спіноза в «Трактаті про вдосконалення розуму» (1677), — ми повинні керуватись у своєму житті здібностями інших людей до розуміння, уникаючи того, чого вони зазвичай уникають, і прагнучи того, чого вони зазвичай прагнуть». Отже, те, що ми вважаємо гідним у собі, обов’язково містить значну частину від того, що інші вважають гідним у нас.

У суспільстві, яке Гомер не стільки описує, скільки уявляє в «Іліаді», риси і звершення, які соціально закріплені як гідні, притаманні світу набігів і воюючих племен. Військова доблесть і звитяги посідають чільне місце в цьому переліку, що очевидно, проте разом з ними — вірність друзям і союзникам. Гнів тісно пов’язаний як з військовою доблестю, так і з вірністю: він забезпечує психічну енергію, необхідну для здійснення жорстоких вчинків, і тому пов’язаний з успіхом на полі бою. Проте це почуття також включає в себе соціально сконструйоване поняття гідности, що є фундаментом для чести. Платон у четвертій книзі «Держави» стверджує, що характерною емоцією людини, яка цінує честь, є гнів (thumos), тобто він визнає, наскільки важливим для світу чести є лють.

Узи взаємоповаги, втілені в обміні дарунками — і, зрештою, у виконанні героїчних пісень, які увічнюють досягнення героїв, їхніх друзів та предків — є основним компонентом соціального взаємозв’язку, який об’єднує воїнів-героїв. Проте цей зв’язок має й інший бік, який розкривається через образу. Коли ображають друга героя, ображають і самого героя. Так, коли Парис викрадає Єлену, він ображає Менелая, але водночас він також ображає Агамемнона та інших його друзів і союзників. Його вчинок, по суті, говорить: «Мені нема чого боятися людей, які варті того ж, що і ти, і всіх інших, хто прийде тобі на допомогу». Безумовно, друзі і союзники Менелая готові прийти йому на допомогу, але вони роблять це певною мірою тому, що на кону стоїть їхня власна гідність. Допомагаючи царю відновити честь, вони також прагнуть примножити свою власну. Надаючи підтримку побратимові, вони самі потребують пошани, належного визнання їхньої цінности. Тож конкуренція між друзями завжди неминуча. Війна, яку Парис розпалює між ахейцями та троянцями, про що йдеться в «Іліаді», начебто чекає на те, щоб спалахнути серед самих ахейців.

Воїни з розвиненим почуттям чести і чутливим до найменшої образи характером — небезпечні вороги, але й ненадійні союзники. Насправді, Аристотель стверджував, що «наш гнів більше спрямований проти соратників і друзів, які, на нашу думку, образили нас, ніж проти незнайомців». Ця дилема лежить в основі геройських чеснот. Це, знову ж таки, одна з причин, чому Гомер запрошує богиню оспівати гнів. Та сама причина, через яку вона виконує пісню, в якій цей гнів спочатку спрямований проти друзів, а потім проти ворогів.

З одного боку, гнів героя, обумовлений образою, здається, боронить суспільство та служить йому, захищаючи цінності, зокрема стабільні патріархальні сім’ї, що лежать в його основі. Але, водночас, цей гнів є потенційно руйнівним для того самого суспільства, яке він нібито захищає. Отже, зосередившись на цій темі, Гомер дослідив основи героїчної психології та культури, першопричини Троянської війни, на які він звертає основну увагу. Але мета дослідження полягає в тому, щоб виявити щось більш універсальне, щось більш схоже на моральний компас героя. Втім, щоб зрозуміти подібну концепцію та її цінність, ми повинні почати з визнання того, що певне заманливе її бачення, сформоване на основі однієї спокусливої інтерпретації «Іліади», насправді є спотворенням.

Згідно цього, напевне, помилкового прочитання, спочатку Ахіл дбає лише про власну честь. Зокрема, він не дуже переймається долею Брисеїди, троянської жінки, яка потрапила до нього в полон і дісталася йому як трофей. Проте, коли її забирає у нього Агамемнон, лідер греків, що протистоять троянцям, то герой справедливо гнівається, бо такий крок царя є страшною образою і явним порушенням суспільних норм і цінностей. Пізніше, коли Агамемнон зазнає достатніх страждань, він визнає, що вчинив щонайменше нерозумно, і пропонує величезну винагороду. Але Ахіл сам схибив, відмовивши послам Агамемнона: він повинен був прийняти дари і примиритися з ним.

За цим трактуванням небажання Ахіла примиритися обумовлено двома причинами. Або він гібристично переоцінює свою честь і гідність, або ж він — якщо використати, на мою думку, психологічно сумнівну метафору — виходить за межі героїчного кодексу і стає екзистенціальним героєм, який протистоїть цінностям свого суспільства та критикує їх. Ціна, яку він платить за помилкове небажання прийняти умилостивлення — чи то через гібрис, чи через екзистенціальне заперечення героїчного кодексу, — це смерть його найкращого друга Патрокла. Це викликає другий великий спалах гніву Ахіла, спрямований тепер проти Гектора та троянців, а не проти Агамемнона та ахейців.

Цей другий прояв люті перетворює Ахіла на істоту, мало схожу на людину. Він поводиться як звір, байдужий до страждань інших, глухий до їхніх благань про пощаду, «його непереможні руки вкриті кривавим брудом». Він жорстоко вбиває шляхетного троянського героя Гектора і ганьбить його тіло. Він вчиняє неправильно, на що вказує бог Аполон у промові, яка повторює слова, виголошені раніше Аяксом.

Спокута Ахіла починається з опису похоронних ігор на честь Патрокла, та повернення героя до людяности і належного ставлення до спільних цінностей його побратимів-героїв. Цей процес досягає своєї кульмінації, коли гомерівський герой повертає царю Пріаму тіло його сина Гектора. Благаючи Ахіла, владар Трої умилостивив гнівливого грека. Це гомерівська парадигма правильного вчинку. Герої повинні навчитися контролювати свій гнів, бути милостивими, визнати, що вони — смертні люди, яким судилося страждати. І замешкає вовк із вівцею — і все буде добре. У прочитанні, яке ми тут розглядаємо, це урок, який нарешті засвоює сам Ахіл. Коли він зустрічає Пріама, батька Гектора, Ахіл думає про власного батька. Він відмовляється від черствої байдужости, зневаги до страждань інших, яку демонстрував протягом усієї поеми.

У такому розумінні «Іліада» є хрестоматійною трагедією — розповіддю про етичне становлення і виховання трагічного героя. Ахіл має трагічну ваду — гібрис. Вона призводить до трагічного розвитку подій — загибелі Патрокла. Це, в свою чергу, спричиняє повчальні страждання, завдяки яким Ахіл змінює свій характер і цінності на краще. Отже, в дуже глибокому сенсі, страждання є цінними, оскільки вони ведуть до морального вдосконалення, яке вони спричиняють.

Таке бачення, як я вже сказав, є заманливим. Якби воно не було таким, його не варто було б критикувати. Але його принади, на мою думку, є скоріше показником нашої віддалености від Гомера, аніж мірилом істинної глибини власне «Іліади».

Я говорив про жорстокість героїв, і про самих героїв як нелюдів, щоб бути вірним тому, що Гомер яскраво драматизує для нас, а саме: страхітливість воїнів і моторошну одноманітність того, чим займаються ці люди, аби забезпечити собі прожиток. Але Гомер також визнає велич вбивства і тих, хто робить це майстерно. Сьогодні нам легше розпізнати цю піднесеність у спортсменах, які імітують суперництво та агресію військових дій, але ця якість так само залишається, коли на кону стоять життя, а не кубки та медалі. Подумайте про Ахілеса як про найвидатнішого спортсмена світу, і ви наблизитеся до того, щоб відчути його велич — ту велич, яку бачили в ньому греки. (Навіть Сократ, коли його намагаються засудити до страти, порівнює себе з Ахілом).

Чим величніший Ахіл, тим більша відстань між його достоїнством і гідністю, яку Агамемнон вбачає в ньому, коли відбирає у нього Брисеїду. Чим більша ця дистанція, тим більша кривда Агамемнона. Оскільки гнів повинен бути пропорційний образі, лють Ахіла має бути вельми сувора. Тому нам не слід очікувати, що його можна буде легко умилостивити або схилити на свій бік. Інакше ми недооцінимо заподіяну моральну шкоду — недооцінимо честь і гідність гомерівського героя…

Ми применшили б цю гідність, безперечно, не лише в нашому розумінні, але і в розумінні його побратимів, якщо скажемо, що Ахіл дбав лише про власну честь і зовсім не дбав про своїх друзів. Але це не так. Немає жодних підстав думати, наприклад, що йому немає діла до Брисеїди, що вона просто складова частина його чести, як та тринога, що їх йому дарує Агамемнон. Вона, безумовно, частина його чести, але немає ніяких підстав думати, що він говорить неправду, коли описує її Одисею в нижченаведених рядках:

Навіщо зібрав і привів сюди військо

Син Атреїв? Чи не за Єлену прекрасноволосу?

Чи серед смертних людей кохають жінок своїх тільки

Діти Атрея? Тож кожен розсудливий муж і порядний

Дбає про жінку свою і кохає її так же само,

Як покохав я душею оту, хоч придбав її списом.[1]

Можливо, його кохання до Брисеїди не було чистим, можливо, воно було поєднане з самозакоханістю і честолюбством, але немає жодних підстав вважати, що його не існувало. Людська любов, зазвичай, нечиста, недосконала, спотворена еґоїзмом і корисливістю.

Також немає жодних підстав вважати, що Ахіл не дбає про своїх побратимів-ахейців. Навпаки, Гомер показує, що вони продовжують чинити на нього неабиякий вплив, навіть після того, як Ахіл нібито відмовився від цінностей, які він з ними поділяв. Одисей перераховує дари, які Агамемнон надсилає аби компенсувати те, що забрав Брисеїду. Ахіл відповідає, що завтра відпливе додому. Фенікс, старший герой, який допомагав виховувати Ахіла, звертається до нього із зовсім іншим закликом, нагадуючи йому про борг перед тими, хто його виховав, і про цінності, які він засвоїв ще від свого батька. Ахіл зворушений такою відповіддю і відмовляється від свого рішення повернутися додому:

Удосвіта ж завтра

Ми поміркуєм, додому пливти нам чи тут залишатись.

Нарешті, говорить Аякс — воїн, дуже схожий на самого Ахіла. Його промова коротка і влучна. Це пряме звернення до принципів дружби та її зобов’язань:

О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,

Будемо йти! Мети-бо розмови шляхом цим, здається,

Не досягнути. Треба данаям тепер якнайшвидше

Відповідь цю сповістить, хоч на добре вона й не виходить, —

Досі ж її дожидають вони. А Ахілл прудконогий

Диким шаленством свої гордовиті наповнює груди,

Надто жорстокий, він приязні друзів своїх не шанує,

Що на швидких кораблях його нею усі визначали, —

Серцем безжальний! Навіть і той, в кого брата убили,

Винагороду приймає, так само як батько за сина!

Викуп сплативши великий, лишається вбивця в народі,

Той же, хто взяв його, мстивий свій дух і своє гордовите

Серце вгамовує. Тільки у груди тобі незмиренну

Вклали богове злобу і тільки задля однієї

Дівчини. Ми ж їх аж сім, та найкращих, тобі обіцяли

Й інших дарунків багато. То стань же і ти лагідніший,

Хоч би шануючи дім свій. Прийшли під твою ми покрівлю,

Послані людом данайським, готові тебе відзначити

Приязню й дружбою щирою більше, ніж інші ахеї.

Відповідь Ахіла на таку зворушливу промову показує, наскільки великою є сила дружби. Він вирішує залишитися і повернутися до бою, хоча і не зробить цього доти, доки

Ніж син Пріама, великого розумом, Гектор божистий

До кораблів мірмідонських і наших наметів підійде

Та повбиває аргеїв і знищить вогнем кораблі їх.

Тож посли від Агамемнона не зазнали невдачі, а мали певний успіх — хоча вони, прагнучи негайного вирішення конфлікту, можливо, не сприйняли його як такий. Це яскраво висвітлює те, що Ахіл дорожить більшим, ніж його власна честь, та продовжує дбати про своїх друзів і цінності, які він поділяє з ними. Якщо раніше він вийшов за межі кодексу героїв у своїй відповіді Одисею, то кількома рядками пізніше він повертається до нього у своїй відповіді Феніксу та Аяксу. Навряд чи це поведінка людини, яка нехтує цінностями свого суспільства і відмовляється від них.

Ахіл зворушений закликами своїх друзів, але чи не помиляється він, уникаючи подальшого пориву? Очевидно, що так вважають ті, хто хоче, щоб він зробив більше. Але це зацікавлені особи, і їх розрахунки, як і всіх зацікавлених осіб, треба ретельно зважувати.

Так само слід ретельно зважити і те, що сам Ахіл ставить під сумнів цінність героїзму. Це контекстуальне, а не філософське питання. «Шана однакова — чи боягуз ти, чи воїн завзятий», — ця репліка злітає з вуст Ахіла не тому, що він відкидає героїчні цінності перед обличчям глибоких філософських роздумів про рівність усіх перед смертю, а тому, що Агамемнон стер різницю між хоробрим і слабким, відібравши трофей, який є винагородою і ознакою хоробрости. Якщо він може це зробити, то ахейці, дійсно, всі в єдиній пошані. Розмірковуючи над тим, чи варто було Ахілу повертатися до бою, ми також повинні пам’ятати, що Агамемнон не прийшов вибачатися особисто. Його нездатність зробити це означає для Ахіла так само багато, як і для будь-кого з нас. Його звертання до Одисея свідчить про це:

Бо ненависний для мене, немовби Аїдова брама,

Той, хто на думці ховає одно, а інше говорить.

Ці слова адресовані не Одисею, а Агамемнону, вибачення якого Ахіл вважає нещирими.

Тож сама поема зображує Ахіла як людину, яка поволі збирається повернутися до бою під впливом цінностей, які він поділяє зі своїми побратимами-ахейцями. І неквапливість цього руху не є показником еґоцентричного гібриса Ахіла чи помилки, якої він припускається, відмовляючись прийняти дари Агамемнона, — це показник його величі та гідности, а також кривди, яку завдав йому Агамемнон, образливо недооцінивши його значимість. Кожен загиблий ахеєць — це, можна сказати, ще одне мірило того, наскільки цінний Ахіл для Агамемнона та його союзників.

Наступний крок цього повільного руху відбувається, коли Патрокл — найближчий друг Ахіла, його альтер-еґо — вступає в бій в обладунках гомерівського героя. Краще за це може бути лише повернення самого Ахіла до бою. Проте результат вчинку Патрокла нагадує нам про те, наскільки слабшим він є від Ахіла. Коли Патрокл гине, ми бачимо, що ніхто, крім самого Ахіла, не є достатньо величним, щоб вбити Гектора і врятувати ахейців. (Згодом, коли Гектор одягає обладунки, які він зняв з Патрокла, обладунки, які колись належали Ахілу, ми розуміємо, яке мізерне значення має броня і як багато значить той, хто її носить).

Те, що Ахіл дозволяє Патроклу вступити в битву, є, звичайно, показником того, наскільки великий вплив на героя має дружба. Дійсно, від самого початку зрозуміло, що Ахіла більше не утримує від бою його гнів на Агамемнона:

Та облишмо про це, що було — те було! Й ні до чого

Серце гнівити без краю. Щоправда, свій гнів гамувати

Я не раніше гадав, аніж бойова колотнеча

Аж до моїх кораблів досягати почне бистрохідних.

Але, як і у випадку з Брисеїдою, немає жодних підстав вважати мотиви Ахіла більш чи менш чистими або ж менш витонченими, ніж вони є насправді. Він піклується про Патрокла, звичайно, і про інших ахейців, але він також піклується і про свою честь:

Отже, послухай, з якою метою тобі я це мовлю:

Маєш здобути мені велику пошану і славу

Поміж данаїв, щоб швидше мені повернули прекрасну

Дівчину-бранку, ще й подарунків прислали коштовних.

Од кораблів їх одкинь і вертайся. А хоч би й велику

Дав тобі славу Гери-владарки муж громоносний,

Не поривайся без мене, проте, переслідувать далі

Ти войовничих троян: мене-бо цим шани позбавиш.

Коли честь виходить на перший план у свідомості Ахіла, звичайно, друзі і їх важливість відповідно применшуються. Зверніть увагу на молитву, яка завершує промову до Патрокла, яку ми щойно процитували:

Навіть, о Зевсе, наш батьку, і ви, Аполлоне й Афіно,

Навіть, якби всі трояни загинули, скільки їх є тут,

І від аргеїв ніхто, крім нас тільки двох, не лишився,

Ми б і самі розв’язали священної Трої пов’язки.

Однак пізніше, коли він дізнається про загибель Патрокла, честь відступає на другий план, а на перший виходить дружба:

Зразу б я вмерти готов, коли не встеріг я од згуби

Свого товариша, й він далеко від рідного краю

Смертю поліг, допомоги від мене чекаючи марно.

Вже не вернутись мені до любого рідного краю,

Ні для Патрокла просвітком не став-бо я, ані для інших

Товаришів, що стільки їх Гектор побив богосвітлий.

При кораблях тут сиджу — землі тягарем безкорисним,

Той, з ким ніхто з міднозбройних ахеїв зрівнятись не зможе.

Це може спантеличити нас лише в тому випадку, якщо ми будемо судити Ахіла за неправдоподібно примітивним стандартом автентичности або щирости. Ахіл, як і більшість людей, має багато чеснот, які не завжди і не за всіх обставин гармонійно поєднуються між собою. Під впливом сильних почуттів, що ґрунтуються на чомусь одному, він забуває, як і всі ми, про щось інше, що йому не байдуже. Як і ми, він має бути вірним багатьом принципам, а це означає, що, як і ми, він іноді зраджує своїм найбільшим прихильностям. Напевно, це було б недоліком, якби існувала краща альтернатива, або якби це не було такою природною людською рисою.

Коли Патрокл гине, Ахіл стає жахливим знаряддям руйнації. Нам важко не вжахнутися перед ним, а особливо перед його вочевидь нелюдським ставленням до Гектора. Але замість простого жаху, що ми повинні відчувати — те, до чого закликає нас поема — це благоговіння, яке є емоцією, що відповідає не звірячому, а піднесеному, тому, «порівняно з чим», як каже Імануїл Кант у «Критиці здатности судження» (1790), «все інше — дрібниці». Бо те, що нам демонструють, — це Бог в Ахілесі, котрий робить його видатним воїном у всій його жахливій силі та славі.

Частина складових цього заклику очевидна. Ахіл — син богині. Він бореться з богами (річковим богом Скамандром); він носить божественні обладунки, виготовлені для нього Гефестом, зброярем богів; його везуть у бій божественні коні. Афіна керує його діями; він подібний до «надприродного вогню» і «подібний до нащадка бога». Але інші елементи в цьому заклику — інші способи, якими поема уподібнює Ахіла до бога, — дещо важче побачити, частково тому, що ми схильні забувати, якими насправді є самі Гомерові боги. Розглянемо, наприклад, наступний обмін думками між Зевсом і Герою:

«О безпощадна! Яку ж бо Пріам і Пріамові діти

Прикрість тобі учинили, що в тебе на думці одно лиш,

Як Іліон зруйнувати, прегарно збудоване місто?

Лиш через брами та мури високі ввірвавшись до нього,

Тільки Пріама живцем із дітьми поглинувши й інших

Трої синів, лиш тоді б свою ти наситила злобу.

Що ж, як хочеш роби. Хай надалі лише ця незгода

Не обертається в зваду між мною й тобою велику».

В відповідь мовила Гера йому, велеока владарка:

«А як на мене, то три є міста, мені найлюбіших:

Аргос, і Спарта, й до них широкодорожня Мікена.

Що ж, руйнуй їх, як стануть для серця твого осоружні».

Зверніть увагу, наскільки непримиренним і тривалим є гнів Гери на троянців за образу її чести. Зверніть також увагу на спокійну безжалісність запропонованої нею відплати: нехай краще загинуть цілі міста — навіть ті, жертви яких зробили їх особливо дорогими для неї, — ніж боги будуть сваритися через долю простих смертних. Невблаганний гнів самого Ахіла, його двоїста зневага до долі своїх побратимів-ахейців, його безжальне ставлення до троянців, яких він так недбало вбиває, повинні розглядатися на тлі цього божественного взірця, щоб зрозуміти, чим вони є насправді. Навіть жахливе людожерське бажання, яке він висловлює Гектору перед тим, як вбити його —

Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м’ясо

Рвав би із тебе й сирим пожирав би, — таке ти накоїв!

— нагадує Геру. Інакше кажучи, всі якості в Ахілесі, які спочатку здаються нам звірячими, — це якості, покликані продемонструвати, наскільки він схожий на бога, наскільки він насправді трансцендентно досконалий.

Як і багато великих спортсменів, Ахіл не був особливо скромною людиною — особливо, якщо вважати, що скромність передбачає свідому недооцінку своїх здібностей і досягнень. Але коли він каже, що він «найкращий з ахейців», і стверджує, що він «удостоєний почестей Зевса», він говорить просту правду: він удостоєний почестей. Якби він зробив щось, на що його гідність не давала йому права, якби він проявив гібрис, відкинувши дари Агамемнона, Зевс, безсумнівно, поставив би його на місце (як він і робить у свій час). Оскільки Зевс залишається незворушним, ми можемо бути впевнені, що Ахіл діє правильно, що він виявляє велич своєї гідности, не переступаючи її межі.

Ахіл, звичайно, заходить занадто далеко у своїй нарузі над тілом Гектора, і Зевс посилає Тетис, щоб сказати йому про це і наказати прийняти викуп Пріама за його загиблого сина. Це ще один важливий вираз досконалости Ахіла, який підкоряється їй негайно, так само, як він раніше підкорявся Атені. Ахіл не є набожним Енеєм Вергілія, але благочестя Енея розвиває певні риси в гомерівському прототипі. Заклик Пріама глибоко зворушує Ахіла, як і всіх читачів Гомера:

Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний,

Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!

Але гнів Ахіла все одно залишається грізною реальністю:

Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,

Щоб у наметі цім, старче, хоч ти і з благанням приходиш,

Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив.

Його мотиви залишаються неоднозначними, його цінності багатогранними, і завтра він повернеться на поле бою, завойовуючи славу, вбиваючи троянців. На початку він показаний як благочестива людина, здатна стримувати свою лють, коли це наказує бог; в кінці він залишається собою. Він всюди вшанований Зевсом. Немає підстав думати, що він назавжди засвоїв якийсь важливий моральний урок або що він став іншою людиною, менш гібристичною, більш гуманною, менш схильною до гніву. Жодних перетворень не відбувається, бо вони не потрібні. Ціна життя великого воїна просто була поставлена поряд з його славою. Думати, що можна мати славу без жертв, як Ахіл думає, що може мати велику пошану, не втративши Патрокла, або як Зевс думає, що може захищати ахейців, не втративши власного сина Сарпедона, означає думати наперекір Гомеру, це означає тікати від яскравого сонячного світла «Іліади» в сутінки рятівної вигадки.

У світі Ахіла, символом якого є щит, що він отримує від Гефеста, постійними елементами буття є дві урни на порозі Зевса, одна з яких наповнена добром, а інша — злом. Немає остаточної перемоги добра над злом, немає небесної нагороди чи пекельного покарання. Війна і мир, гнів і дружба, образа і честь є вічними супутниками як на божественній, так і на людській арені. Мир, дружба, честь — тимчасові і нетривкі здобутки. Війна, гнів, образа — нескінченно повторювані, але минущі жахи. Героїчна велич — це палиця з двома кінцями, піднесена й жахлива, рятівниця і руйнівниця водночас. Божественне в людині, як і краса в Єлені, є великим даром і важким тягарем. Бог в Ахілі, який робить його таким чудовим воїном, «є невід’ємною частиною бога, який кричить “Помста!”», коли його кривдять.

[1] Переклад зі старогрецької Бориса Тена. — Прим. перекладача.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «The anger that fuels Homer’s hero is both honourable and divine» в журналі «Aeon» 13 липня 2017 року.

Переклав Володимир Клапа


Читати також