Що відбувається у темряві. Кирило Булкін. Поза зоною комфорту

– Почекайте на вулиці! Ви ж бачите – щойно генератор привезли! Як підключимо, будемо працювати!

…Провізорка – брюнетка років двадцяти п′яти з розпашілими від морозу щоками і в накинутій на халат шубці – щойно повернулася до аптеки з вулиці, де зустрічала генератор. Попри молодість, вона випромінює рішучість і має поставлений командний голос. Я не сперечаюсь і виходжу у тьмяне надвечір′я.

– Звісно, почекаю. Бажаю вам швидко все налагодити.

Стою під знаком червоного хреста, який насправді зелений. Ну, тобто, коли є електрика, він світиться зеленими лампочками. Зараз – ні: чергове екстрене відключення. Чи може, аварійне, я вже заплутався.

На порозі аптеки святий Миколай прилампічує якийсь кабель до величезної скрині з подарунками. Ой, чого це я? Я хотів сказати – електрик, при чому тут Миколай? Він навіть без бороди і постава в нього зовсім не миколайська: молодий, худорлявий, у благенькій коричневій курточці й малиновій лижній шапочці з круглим чорним лейблом над лівим вухом: «Соломон», через «о». Може, над правим теж щось написано, але я бачу його тільки в профіль. Якщо це святий Миколай, то якийсь дуже альтернативний. І в скриньці не подарунки, а генератор – синя махина з чорними ручками, та, що за кілька хвилин, дасть Бог, генеруватиме струм, а поки генерує надію, що мені таки вдасться купити ліки, які дружина замовила в інтернеті.

Дружина хворіє. У неї жахливий кашель і температура, і в тещі те саме, і в Богдани. Вірус якийсь у Києві на додачу до всіх інших радощів. Мене консенсусним рішенням відправили в карантин на другу квартиру. Я там ночую, а вдень бігаю по аптеках і магазинах і ношу їм ліки та продукти. Решту часу, коли є світло, пробую працювати над текстами для майбутньої книжки, але не дуже виходить.

Др-р-р-бух-бах-чих-шпок! Це генератор у відповідь на якийсь рух альтернативного Миколая видав тираду. У перекладі з генераторської мови: «Та ну ти шо? Отак я прям узяв і завівся сходу! І не такі, як ти пробували – ні в кого ще з першого разу не вийшло. Давай, хлопче, пробуй іще».

Кидаю погляд на хрест над моєю головою – не світиться. Дістаю телефон, знімаю рукавичку, заходжу в вайбер.

«Привіт, донечко! Як ти? У мене все так само, всі хворіють, я тримаюсь. Гарного вечора, безпеки й здоров′я!»

Донька – лікарняна клоунеса. Офіційно такої професії ще нема, але вона бореться, щоб з′явилася. Сьогодні у неї мала бути важлива зустріч на цю тему, нехай би все добре пройшло.

Пальці без рукавички мерзнуть. Ще вчора була майже весняна погода, а сьогодні – нормальний такий січень. Якщо наступний масований обстріл буде в мороз, і знову влучать у ТЕЦ, буде погано. Намагаюсь про це не думати, вдягаю рукавичку, ховаю телефон у кишеню.

Др-р-р-бух, др-р-р-бух, др-р-р-р-р-р-р-р… О, червоний хрест загорівся зеленим, молодець альтернативний Миколай.

– Можна заходити?

– Що?

…Трясця, через цей генератор нічого не чутно.

– МОЖНА ЗАХОДИТИ?

– Так, заходьте й зачиняйте двері. Тільки не повністю, щоб кабель не перебити.

Заходжу. Зачиняю. Так, щоб не перебити. О, тепер др-р-р-р-р-р-р набагато тихіше, можна не кричати, а нормально говорити.

Страшенно не люблю підвищувати голос, коли не на сцені. На сцені, до речі, теж не люблю.

Я взагалі не люблю нічого підвищувати, форсувати, тиснути.

Насправді це називається – виходити з зони комфорту.

Але прогрес вимагає періодичного виходу з зони комфорту.

Й отут у мене все гаразд, роблю свій внесок з перевиконанням плану.

– Я вас слухаю!

Хто мене слухає? А, провізорка. Трясця, щось я відволікся, мозок так і намагається кудись від цієї реальності здриснути.

– Добрий день, у мене замовлення. Ось останні чотири цифри, на телефоні.

– Це антибіотик, будете до нього пробіотик брати?

– Гм… Зараз я уточню.

У питаннях ліків головне – без самодіяльності. Дістаю телефон.

– Алло, привіт!

– Гр-р-р-кхх-хе-аххх! Привіт.

– Пробіотик до антибіотика брати?

– Та ти розумієш, вони завжди пропонують, але я подумала, що, може, воно і не потрібно, зараз такі антибіотики роблять, що, в принципі, їх можна і без додаткових оцих приймати… Я подивилася на сайті, але там чітко не сказано…

– Вибач, я стою біля вікна каси, тут за мною черга. Можеш сказати, брати чи ні?

– Гр-р-р-кхх-хе-аххх!

– Вибачте, я зараз, з′ясовую… Алло?

– Так, можеш взяти.

– Гаразд, дякую.

– Так, будь ласка, пробіотик теж давайте.

Провізорка занурюється у вміст аптечних шухляд.

– Ви знаєте, у нас, виявляється, антибіотика останній блістер, п′ять таблеток, а у вас у замовленні десять. Будете брати?

– Гм… Зараз уточню.

Дістаю телефон.

– Алло?

– Гр-р-р-кхх-хе-аххх!

– Привіт ще раз, у них антибіотика останні п′ять таблеток. Брати?

– Тю, а чого ж тоді така ціна?

– Я не знаю, чого така ціна, мені брати чи ні?

– Я дивилася на сайті в аптеці поруч, там за десять таблеток виходить лише трохи більше, ніж тут за п′ять. Це вони щось крутять, і…

– То що?

– Ну то я ж кажу тобі, не треба брати, бо я краще замовлю в тій аптеці, що поруч, поки ти будеш іти, тобі вже смс-ка з кодом прийде, ти по дорозі встигнеш…

– Гаразд, пробіотик брати?

– Гр-р-р-кхх-хе-аххх!

– Вибачте, ще одна секунда. Я ж маю з′ясувати…

– Так, пробіотик бери.

– Гаразд, дякую!

– З′ясував. Будь ласка, пробіотик давайте, антибіотик – ні.

– Я не можу скасувати замовлення. Або й те, й друге беріть, або нічого.

Трясця.

– Гаразд, тоді я, мабуть не буду брати нічого, до побачення.

Виходжу з аптеки, у вуха б′є генераторське др-р-р-р-р. На телефоні дзенькає вайбер.

«Привіт, таточко! У мене все гаразд. Була нарада з директором Охматдиту щодо лікарняної клоунади. У нас сьогодні День краси для пацієнтів, тож я зараз веду на манікюр дівчинку з Маріуполя. Пам′ятаєш, я тобі писала – у неї загинула мама під час обстрілу, а саму її врятував перехожий, накрив своїм тілом, а сам теж загинув. Здоров′я всім, хай одужують!»

Не знаю, який хосен від моїх виходів із зони комфорту, але доньку, здається, я виховав хорошу. Ну гаразд, дзвонитиму дружині, нехай пробіотик теж в іншій аптеці замовить.