Війна, кохання, перемога. Олена Мироненко
Війна підсилює кохання
І так палають почуття!
Війна прискорює кохання,
Таке непевне бо життя!
Під кулями, під грім гарматів
Таке прискорене буття.
Без залицяння і без сватів
Сердець збувається злиття.
Де через край палають страсті,
Нема на роздуми часу.
Букети, напрочуд квітчасті,
Дівчатам парубки несуть.
І відповідь завжди є ствердна,
Та хіба ж можна "ні" сказать,
Коли війна немилосердна
Вже завтра може все забрать?
Коли ви разом з ним до бою
Йдете в єдиному строю?
До бою з клятою москвою
Ідете не як брат із сестрою
Та вже як жінка й чоловік,
Які повінчані навік.
Хай Бог боронить і дозволить
Разом з землі прогнати зло.
Якщо ж війна вбива кохання,
То чи кохання це було?
* * *
Як боляче дивитись на обличчя,
Яких не знала досі й вже не взнаю...
Як боляче: вони вже в потойбіччі,
До воїнства небесного злітають.
За мене, за дітей моїх, за землю,
Що народила їх і годувала
Загинули. І наче не даремно,
Але ж даремно їх війна забрала!
Могли синів ростити, будувати
Хати, країну... зовсім іншу долю
Вони ж усі могли собі обрати.
Та не змогли нас кинути в недолі.
І сум безкрайній, і гарячі сльози,
Нажаль, піднять нікого знов не зможуть.
Та знову в бій, попри усі загрози,
Герої йдуть, стаючи на сторожу...
І гинуть знов... і діти сиротіють,
І на подвір'ї люто виє пес,
І жінка передчасно що сивіє,
Із болем закликає до небес:
"Чому? За що? Чому пішов коханий?!"
А він у сні тепер лиш обійме
І скаже: "Бо люблю тебе без тями
І хай моя любов в тобі живе.
В тобі, синочку нашім, в Україні.
Поплач та не журися, а живи!
Працюй, кохай і розкажи дитині,
Як ми навалу цю перемогли.
Бо ж переможем ми, без варіантів.
Я знаю побратимів й ворогів.
Ми проведемо клятих окупантів
В останній шлях: і з неба, і з землі.
Ми ще воюєм, спокою немає,
Бо я тривожуся за те, мала!
І звідси ще лютіше "відправляєм",
Бо з нами Бог, бо з нами вся Земля!"
Наснився... насвітанку, як заснула,
З обличчям зволожнілим від ридань.
І наче дотик і тепло відчула,
І трошечки поменшало страждань...
Не плачу я, здається, сліз немає.
Та серце закривавлене болить
За кожну, хто коханого втрачає,
За кожного, хто гине у цю мить.
Болить за кожну втрачену дитину,
Понівечені душі і життя,
За незнайому й рідну домовину,
За втрачене майбутнє і буття.
За кожен поверх, сяє що проваллям,
За кожного собаку і кота,
За всі сліди від бомбардирування,
За рідні мої села і міста...
Болить... і тії очі на світлинах,
Що ще всміхаються на заздрість ворогам
Болять найбільше... кожної хвилини...
Й навіки привід нашим молитвам.
Як боляче. І усвідомить тяжко,
Що кращі з кращих йдуть і йдуть весь час.
І де тепер Сталева Пташка?
Коли вона повернеться до нас?
Так боляче... та не даю зневірі
У серці оселитися. Й не дам!
Співати будуть кобзи наші й ліри
Про перемогу! Й реквієм ордам.
Та боляче... сьогодні іще боляче,
Бо так багато траурних свічок,
Що через них не треба й сонечка...
Й порожніх нам не треба балачок...
Потрібно діяти, надіятись і вірити.
Шукати те, що надиха на подвиг.
І знаєте, не буду лицемірити:
Наш подвиг вже не викликає подив!
Читайте також: